Історіографічний образ української революції. Джерела дослідженя проблеми
Спроби наукового осмислення комплексу подій середини XVII ст. в Україні започатковуються майже по їх слідах. Між тим, створюваний протягом не одного століття історіографічний образ Української революції виявився далеко не адекватним своєму реальному прототипу. По суті, його вибудова у різний час суворо регламентувалася певною панівною загальною концепцією, яка практично не залишала для науковців можливостей відступу за чітко визначені межі оціночних координат. В історіографічній традиції сусідів України, здавалося, було зроблене все можливе, щоб звести це неординарне і типологічно складне явище в українській історії до тривіального регіонального конфлікту, локалізованого східними кресами Речі Посполитої. Відповідно українська історіографія, намагаючись все ж таки наблизитися до суті проблеми, постійно відчувала себе в «прокрустовому ложі» моральних зобов'язань перед суспільством і поза своєю волею впадала в іншу крайність — героїзації національного історичного процесу (принаймні, до тих пір, доки можливість для цього існувала).
Вочевидь, найбільш рельєфно показати причини та окреслити ситуацію, що склалася навколо дослідження однієї із найважливіших сторінок українського історичного процесу раннього нового часу, вдалося В. Липинському. «Наша теперішня історіографія,— зазначав він, — розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеологіїдержавності російської, ідеології державності польської і національно-культурної, демократичної і недержавної, ідеології української не дає відповіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи інакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини...»
Зосередимо увагу на питанні, яких деформацій зазнав комплекс проблем, пов'язаних із революційною боротьбою українського народу на зламі середньовіччя — раннього нового часу, насамперед у польській і російській історіографічних традиціях, а також зробимо зріз основних методологічних підходів, якими обумовлювалося їх трактування в українській історичній думці.
Концепція «домової (громадянської) війни», яка домінувала у польській історіографії XIX—XX ст. і нині ще значною мірою продовжує впливати на погляди польських істориків, свій початок бере у другій половині 50-х рр. XVII ст., коли польський поет й історик С. Твардовський уперше сформулював погляд на «козацькі війни» за Б. Хмельницького як «громадянську (домову) війну» між збунтованим хлопством і шляхтою. Отже, йшлося про соціальний конфлікт, в основі якого лежали, з одного боку, «хлопська нечувана ненависть до своїх власних панів», а з іншого — «безкарне свавілля, внутрішні недовір'я, пиха й надмірно розбуяні вольності». Іншим співтворцем цієї концепції став учасник воєнних дій середини XVII ст., класик польської історіографії В. Коховський, котрий також зобразив події «домовою війною» у світлі козацько-польського протистояння.
У традиціях запропонованих підходів у працях відомих польських дослідників другої половини XIX — початку XX ст. К. Шайнохи, А. Яблоновського й Ф. Равіти-Гавронського ігнорувалися національні та релігійні причини повстання українців, підкреслювалася «цивілізаторська місія» польських меча, хреста й плуга в Україні, проповідувалася доктрина «антемурале» («передмур'я», оплоту християнства проти антихристиянства, варварства). Боротьба українців за незалежність трактувалася «домовою війною» козацтва й хлопства, з притаманним їй руїнницьким характером. Водночас К. Шайноха та А. Яблоновський намагалися обґрунтувати ідею про відсутність «спільності» чи «братерства» між козаками й селянами: «...про хлопа в цілому козак не дбав, легковажив ним... Справа козаків не була в цілому справою селянина, землероба». Знаний історик Ф. Равіта-Гавронський, заперечуючи існування національно-релігійного конфлікту (процес полонізації він розцінював як вплив культури вищого рівня), аналогічно до своїх колег, також розглядав події 1648 р. «домовою війною» — боротьбою держави проти «козацької анархії». На його переконання, повсталі козаки і поспільство не мали жодних політичних планів, а керувалися інстинктом своїх почуттів, ненавистю до всякої влади, всякого суспільного порядку. «Грабунок і свавілля, — писав він, — були ідеалами тієї козаччини, на чолі якої стояв Хмельницький». За оцінкою Ф. Сисина, його праці започаткували «нову тенденцію расистського націоналізму в польській науковій думці, коли минувщина правила за доказ того, що українці не придатні для державності».
У 20—30-х рр. XX ст. польські дослідники, поряд із подальшим обґрунтуванням ідеї «домової війни», починають визнавати факт посилення соціального тиску на козаків, помилковість політики щодо них польського уряду, важке становище поспільства. В окремих розвідках (наприклад, О. Гурки, А. Кубалі, В. Томкевича) змінювалися акценти в характеристиці постаті Б. Хмельницького, висловлювалася думка, що з часом повстання почало набирати національного характеру, однак такі праці залишалися поодинокими. У створених протягом цього часу шкільних підручниках підкреслювалася провідна роль польської культури у поступі цивілізації в українських землях, заперечувалося існування «національних причин» вибуху повстання 1648 р.; їхні автори уникали характеризувати його польсько-українським конфліктом, трактуючи по-старому «домовою війною» між мешканцями однієї держави, котрі мали різні інтереси («колотнеча у родині»). Ось, наприклад, як описував події 1648 р. В. Гжималовський: «Хлопи в Україні, Поділлі, Волині й Червоній Русі повстали проти своїх панів і за зазнаний утиск чинили страхітливу помсту. З'єднавшись з козаками, палили села й містечка, вирізували шляхту й жидів, вдавалися до нечуваних жорстокостей, насильств і злочинів».
Таким чином, концепція «домової (громадянської) війни» засновувалася на підкресленні цивілізаторської ролі Польщі щодо України; замовчуванні факту існування українського народу як етнічного суб'єкта Речі Посполитої, його нерівноправного становища, запереченні існування національно-релігійного протистояння; зведенні причин повстання 1648 р. лише до соціального чинника — утисків козаків і надмірного визиску поспільства; підкресленні деструктивної ролі козацтва; трактуванні подій середини XVII ст. не як визвольної боротьби українського народу за незалежне існування, а як громадянської («домової») війни всередині країни, сутність якої зводилася до обстоювання козацтвом (за підтримки поспільства) своїх прав, свобод і вольностей, а відтак заслуговувала на означення як «козацьке повстання», «козацька війна», «польсько-козацька війна» тощо; зображенні боротьби українців у 1648 і наступних роках виключно як апофеозу руїнництва: вибуху ненависті й інших диких інстинктів, масової різні винних і невинних, грабежів, погромів тощо; замовчуванні політичних і соціальних цілей повсталих українців, процесів творення Української держави, внутрішньої і зовнішньої політики її уряду, формування української політичної еліти та її поглядів; принциповій відмові у праві українців на самостійне, незалежне від Польщі, життя у власній державі.
У 50-х - першій половині 70-х рр. XX ст. в історичній науці Польщі (вочевидь, не без впливу радянської історіографії) було визнано наявність національно-конфесійного протистояння у першій половині XVII ст., національно-визвольний характер боротьби 1648 р. Як відзначав у 60-х рр. знаний польський історик 3. Вуйцик, повстання «набирало все виразнішого характеру всезагальної визвольної війни проти польського панування. Не була то - як хотіли б деякі історики - війна домова, братовбивча, лише війна за незалежність всього руського народу на чолі з козаччиною». Йому вдалося порушити важливі для польської історіографії питання: «"Потоп" - боротьба всього народу з шведським нападом, так! Але "Вогнем і мечем"? Направду українське повстання потрясло основи Речі Посполитої і в союзі з іноземними силами загрожувало цілісності й існуванню Польської держави, але чи є воно вдячним тлом для повісті, що вихваляє богатирство і героїчні змагання поляків у захисті своєї Вітчизни? Чи ж прекрасна сторінка дій польського жовнірства, якою безсумнівно виступала оборона Збаража, може змінити в чому-небудь той факт, що не ми, а хлопи українські і козаки боролися з 1648 р. за незалежність... проти нас?». Відповідаючи на них, дослідник стверджував, що «народ польський сам знає гіркоту неволі і високо цінує боротьбу за незалежність! Дивно так склалося, що одна з найкращих повістей, написаних коли-небудь польською мовою, несправедливо підходить до визвольної боротьби лише тому, що була спрямована проти Польщі». Ця тенденція була продовжена у творчості Я. Пердені, який у завершеній на початку 70-х рр. монографії, присвяченій вивченню діяльності гетьмана П. Дорошенка, стверджував, що Б. Хмельницький добивався здобуття «повної незалежності України».
Однак із другої половини 70-х рр. XX ст. польські історики знову повертаються до концепції «домової війни», й визвольна боротьба українців знову почала трактуватися «козацькою війною» або «польсько - козацькою війною». Власне такою вона виступає у книзі Я. Качмарчика «Богдан Хмельницький», в якій гетьман зображений виразником і захисником інтересів козацтва, а не проводирем національних змагань українців. Щоправда, використовуючи термін «війна домова», окремі вчені не могли не відчувати його штучності. Так, 3. Вуйцик з одній із своїх праць підкреслював: «Вжили термін "війна домова", оскільки точилася вона всередині Речі Посполитої, але усвідомлюємо, що цей термін не є адекватним. Не була то одначе війна у межах одного народу (терміна "нація" намагатимуся уникати, бо він вносить досить багато замішання), а боротьба, можна б сказати, ледь не на життя й смерть між двома народами, польським і руським, чи вживаючи трохи пізнішу термінологію, українським». У спеціальній праці «Війни козацькі у давній Польщі» (1989 р.) він використав термін «велика війна 1648—1654», а події 1648 р. назвав «великим повстанням в Україні». Визнаючи загальнонародний характер боротьби 1648 р., дослідник, тим не менше, звернувши увагу на її руїнницькі аспекти, зазначав: «Люта взаємна різанина, безумний терор; ото, мабуть, найбільш точна характеристика образу літа 1648 року з Україні». Таким чином, як свого часу влучно спостеріг Ф. Сисин, для «чергових поколінь поляків» повстання Б. Хмельницького знову ставало «не стільки конфронтацією двох народів, скільки прикладом безглуздої, руйнівної, дрімаючої у руському люді сили, яка час від часу вибухала у відповідь на польські спроби цивілізації "Дикого Сходу"».
Починаючи з 90-х рр. XX ст., у польській історіографії окреслилася тенденція до переосмислення окремих постулатів концепції «домової війни». Уже неодноразово згадуваний 3. Вуйцик у монографії «Ян Казимир Ваза» (1997 р.) характеризував події середини XVII ст. «великим повстанням в Україні», без вживання означення «козацьке», хоча продовжував розглядати його під кутом зору «війни між Річчю Посполитою і Козаччиною». Він визнав факт появи з часом у Б. Хмельницького концепції «незалежної України». Вперше у польській історіографії другої половини XX ст. присвятивши монографічне дослідження вивченню перебігу «козацького повстання» впродовж 1648—1651 рр., В. Серчик зобразив його не стільки «козацьким», скільки всенародним (українським). В іншій праці автор визнав, що козацтво «стало носієм української державної ідеї і взяло на себе обов'язок репрезентування формування національної держави...», яке розпочалося ще до 1648 р. Тенденції до переосмислення усталених поглядів на українські події 1648 — 1676 рр. помітно посилилися на початку XXI ст. (В. Бернацький, П. Борек, М. Вагнер, Я. Качмарчик, М. Нагельський, Р. Романський, А. Оссолінський, М. Франз та ін.). У цілому ж такі позиції поки що не визначають загального змісту польської історіографії щодо трактування визвольних змагань українців середини XVII ст., яка традиційно перебуває у полоні стрижневих ідей «домової війни» й міфу «східних кресів».
На зламі XVIII—XIX ст. закладаються основи російської концепції українських подій середини XVII ст. Однак ані в імперські, ані в радянські часи їх оцінка як революційних була неможливою, оскільки дії українського народу кваліфікувалися як боротьба за «возз'єднання Русі» після вимушеної багатовікової перерви, викликаної монгольським і татарським завоюванням. Так, російська історіографія, репрезентована науковим доробком Г. Карпова, М. Кояловича, В. Ключевського, М. Павліщева, С. Соловйова, В. Ейнгорна та інших вчених зі світовими іменами, починає розглядати національно-визвольну боротьбу українців під кутом зору добровільної зміни річпосполитського режиму на протекцію московського царя. Як і в польській, у ній замовчувалися питання, пов'язані з розбудовою Української держави, ідеалізувалася політика російського уряду щодо Гетьманщини, а виступи козаків і поспільства різко осуджувалися. Вкрай негативно оцінювалася орієнтація українських гетьманів на Польщу чи Османську імперію. Неоднозначними були й оцінки діяльності Б. Хмельницького (як і на пізніших етапах, полярність їх здебільшого обумовлювалася досить віддаленими від наукової сфери інтересами). Зокрема, якщо у працях Г. Карпова він виступав талановитим політиком і полкозодцем, то В. Ключевський бачив у ньому лише людину із «пересічним політичним розумом». Помітним явищем у російській історіографії стала поява праць В. Мякотіна, присвячених суспільно-економічним наслідкам соціальної боротьби в Україні (до речі, він одним із перших почав вживати для її означення поняття «селянська зійна»). У дослідженнях першої третини XX ст. починають превалювати проблеми українсько-російських відносин у контексті укладення українсько-російського договору 1654 р. (М. Дьяконов, І. Коркунов, А. Одинець, І. Нольде та ін.); соціально-економічних процесів; започатковується ігнорування національно-визвольної складової боротьби українців. Надалі підходи й оціночні критерії в російській і українській (принаймні, на радянських теренах) історіографіях починають визначатися спільними чинниками, отже розмежовувати ці історіографічні напрями щонайменше до 80-х рр. важко.
У російській історіографії 90-х рр. XX — початку XXI ст. дослідження визвольних змагань українців у 1648 —1657 рр. і ролі в них Богдана Хмельницького посідає далеко не пріоритетне місце. Аналіз наявних праць і зміст дискусій на спільній конференції українських і російських дослідників з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995 р.), як і на наукових форумах наступного десятиліття, у цілому засвідчує неоднозначність і складність переоціночних процесів, які відбуваються стосовно змісту і мети боротьби, зовнішньої політики Української держави, характеру українсько-російських відносин, сутності Переяславського акту й укладеного договору 1654 р. Хронологічні межі Визвольної війни продовжують традиційно обмежуватися 1648—1654 рр.; чимало істориків і далі дотримуються концепції про «возз'єднання України з Росією» (І. Галактіонов, А. Пушкарьов та інші). З'явилися також трактування характеру українсько-російського союзу 1654 р. як приєднання України до Росії (Д. Іванов), васальної залежності України (Т. Таїрова-Яковлева), возз'єднання у формі конфедерації (Г. Санін), об'єднання (єднання) у розумінні «возз'єднання» (А. Заборовський) тощо. Б. Хмельницький (за винятком праць Т. Таїрової-Яковлевої) зображується талановитим політиком проросійської орієнтації, яка трактується оптимальною для національних інтересів України. Разом із тим представники новітньої російської історіографічної школи зробили великий внесок у вивчення політики Б. Хмельницького у конфесійному питанні, геополітичного становища козацької України й характеру її відносин із Кримом, Портою і Великим князівством Литовським (Л. Заборовський); висвітлення позиції гетьмана іцодо польсько-російського зближення напередодні Віденських переговорів 1656 р. (Д. Іванов); розкриття окремих аспектів його політики щодо Білорусії й Литви (Є. Кобзарева). Низку важливих наукових проблем порушив у своїх працях Б. Флоря. Зокрема, він спробував реконструювати погляди козаків на Річ Посполиту у 1648 — 1649 рр. і процес еволюції політичної програми Б. Хмельницького й старшини, розглянув турецьку політику гетьманського уряду. Чимало уваги з'ясуванню дипломатичних заходів гетьмана у 1654—1657 рр., спрямованих на уникнення протистояння з Кримом і Портою, а також висвітленню внутрішньої і зовнішньої політики уряду П. Дорошенка присвячено з працях Г. Саніна. Г. Ходирєва переглянула питання відносин Росії і козацької України впродовж 1666—1681 рр. Окремо доцільно виділити доробок Т. Таїрозої-Яковлевої, яка показала Б. Хмельницького видатним державним діячем, що прагнув реалізувати українську державну ідею, обстояти у 1654—1657 рр. національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 1657—1667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.
В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., за домінування загальної зацікавленості козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги, все ж превалювало поверхове, дещо схематичне ставлення до висвітлення її національно-визвольного та державотворчого характеру. Вперше найбільш цільну картину визвольних змагань українців кінця 40-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. спробував відтворити анонімний автор «Історії Русів», вживши щодо їхньої характеристики поняття «революція». Виходячи з концепції самобутності й окремішнього існування української спільноти, він, по суті, майже наблизився до з'ясування сутності українських подій середини XVII ст. та виклав їх розвиток із позицій українського патріота, започаткувавши тим самим романтичний струмінь в їх дослідженні, щоправда, припустившись при цьому значних фактологічних помилок.
Усе ж йому вдалося висловити низку важливих положень, які багато в чому визначили погляди на революційні події в Україні його наступників. Зокрема, він зробив наголос на зраді українським панством національних інтересів; провідній ролі козацтва у боротьбі, що призвело до створення Руської держави; непересічній історичній ролі Б. Хмельницького.
Під впливом концепції «Історії Русів» створені праці Д. Бантиша - Каменського і М. Маркевича. Щоправда, перший із названих дослідників оцінював політику гетьманів у світлі їхньої проросійської позиції, вбачаючи сенс і наслідки визвольної боротьби в Україні в поверненні її (як відторгнутої складової) до складу Російської держави. Натомість М. Маркевич виходив із методологічної засади відрубності історичного розвитку України, в призмі чого оцінюваз зміст боротьби середини XVII ст. Відлуння «Історії Русів» відчувається у творчості Т. Шевченка, який, за слушним спостереженням М. Драгоманова, оспівуючи героїчну боротьбу козацтва за волю, добре розумів її національні й державотворчі засади.
Із середини XIX ст. в українській історіографії утверджується народницький напрям, для представників якого, за спостереженням В. Потульницького, єдиним критерієм при оцінці історичних явищ виступав «інтерес трудового народу», народна воля і народний добробут, а прояви державотворчості народних мас відсувалися на другий план, а то й зовсім ігнорувалися. Один із його представників М. Максимович започаткував науково-критичний підхід до вивчення проблематики Української революції. Він високо оцінював діяльність Б. Хмельницького, першим розпочав досліджувати політичну еліту. Йому вдалося розкрити генетичний зв'язок Гетьманщини з козаччиною XVI ~ першої половини XVII ст., а відтак і з княжою Руссю, водночас його оцінки не зовсім адекватно відбивали мету та наслідки визвольної боротьби.
Вагомий внесок у дослідження революційної доби зробив М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. кілька своїх фундаментальних монографій («Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна»), в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва, а також показав визначну роль Б. Хмельницького як політика й дипломата. Водночас він започаткував вивчення соціально-економічної політики гетьманського уряду, впливу геополітичного фактора на хід боротьби, зумів побачити у визвольних змаганнях народу прагнення до «політичної самостійності України», звернув увагу па появу ідеалу «самобутнього незалежного існування».
Як українську революцію, що зазнала поразки через низький рівень політичної культури народу, розглядав національно-визвольну боротьбу 1648—1657 рр. В. Антонович. Він першим серед українських науковців поставив українські події середини XVII ст. в один типологічний ряд з Англійською та Неаполітанською революціями. Вчений розрізняв існування у визвольному русі різних течій, наголошував на прагненні старшини посісти місце польської шляхти. До речі, він рішуче спростував створений польською історіографією міф про /месіанську роль Польщі в Україні, водночас закинув Б. Хмельницькому звинувачення у відсутності чіткої політичної програми.
З інших оціночних позицій підійшли до аналізу українських подій П. Куліш та П. Буцінський. Зокрема, переживши серйозну еволюцію поглядів, П. Куліш у 70~80-х рр. відмовляється від наріжних принципів народницької історіографії і переходить від романтичної ідеалізації козаччини до її категоричного осуду і знеславлення. В основу його концепції було покладено такі ідеї, як деструктивна роль козацтва в українській історії, яке, на його думку, по суті, зруйнувало створену освіченим польсько-українським панством культуру; неспроможність українців до самостійного державного життя; історична неминучість злиття «Північної» і «Південної Русі». Тому дослідник оцінював Хмельниччину як «величезну катастрофу», в якій «спустошуюча сила виступала проти продуктивної сили», варварство проти цивілізації.
Започаткований ще на рубежі XIX—XX ст. працями М. Грушевського та С. Томашівського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. (по суті, вона переходить із народницьких на державницькі позиції) вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» М. Грушевський присвятив їх висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого непересічного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI—XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648 — 1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділивши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудозою та функціонуванням.
Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозької Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясовано у працях В. Гарасимчука, І. Каманіна, М. Кордуби, А. Окиншевича, М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми — боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.
Поява в українській історіографії нової концепції Національної революції тісно пов'язана з іменем В. Лигіинського. Її основні теоретичні підвалини вчений виклав у фундаментальних монографіях «Станіслав Михайло Кричевський» та «Україна на переломі. Замітки до державного будівництва 1657-1659», які побачили світ відповідно у 1912 та 1920 рр. Вже у першій з них В. Липинський аргументовано довів державотворчий сенс національно-визвольної боротьби середини XVII ст. «Остаточною ціллю політики Богдана, — наголошував він, — було визволення українського народу. Гї першою і конечною передумовою було: звільнення його з тогочасної "неволі лядської", зруйнування гнобительської польської державності на українських землях». На його тверде переконання, «польській державній ідеї, що була виявом польської експансії на Схід», протиставлялася ідея визволення «з лядської неволі всієї України по Львів, холм і Галич, як сказав Хмельницький». Отже, на думку дослідника, на українських теренах Речі Посполитої у 1648—1649 рр. відбувалася «Велика українська революція».
Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідкувати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер: «...це було таки справді всенародне повстання — "руська ребелія" — поєднане з соціальною революцією — "хлопською повінню"...». Водночас, підкреслював В. Липинський, «в той час, коли від початку до кінця повстання затримало незмінні прикмети національної боротьби, в той час, коли зоно перестало бути після двох років революцією соціяльною, його політичні гасла ставали дедалі виразніші, а політичні домагання "бунтівників" зростали з кожним роком у міру розвитку й дозрівання повстанського руху». На його думку, своєї національної забарвленості «народна революція», яка «прибрала форми селянської жакерїі, спрямованої проти панів, як русинів, так і поляків», і становила собою «найжахливішу соціяльну революцію», іцо розлилася на всю Україну «аж до найдальших її меж», набула лише після приєднання до неї міщанства та шляхти.
Отже, заслуга В. Липинського полягає в тому, що він першим почав розглядати революційний процес під кутом зору витворення незалежної держази. Зокрема, він відзначав факт появи у 1648 р. на українських землях «окремої республіки». Чимало уваги вчений приділив з'ясуванню значущості діяльності Б. Хмельницького, однак при цьому вважав за потрібне підкреслити, що «вплив і воля одиниці завжди й усюди сягають тільки до певних меж». Не приховуючи допущених гетьманом прорахунків, В. Липинський водночас зображує його титанічною постаттю. Після смерті цього володаря булави, зазначав він, «ми вже не мали людини, котра б могла своїм генієм Богданові дорізняти».
Уперше в історіографії дослідник ґрунтовно зупинився на висвітленні політики Б. Хмельницького у сфері розбудови держави і виборен - ня нею незалежності, ролі різних станів у революційних подіях та впливу останніх на зміну їхнього становища, формування політичної еліти тощо. Визнаючи за козацтвом вирішальну роль у революції й роз - будозі держави, В. Липинський все ж надає перевагу покозаченій шляхті, яку вважає «основоположною політичною силою». На його думку, саме вона, як більш освічений прошарок, «дала "Війську Запорозькому" в другій добі повстання "мізок", "ціле фактичне керівництво"». Отже, завдяки вступу шляхти до Війська Запорозького відбувся процес перетворення «аристократії козацької» на «аристократію національну і державну».
Водночас саме В. Липинському належить першість у виведенні на порядок денний питання про започаткування в Україні процесу становлення спадкової гетьманської влади. Він надавав йому особливого значення, адже вважав, що саме завдяки неусвідомленню українцями того факту, що лише сильна «влада була в стані державу українську збудувати», суспільству довелося пережити велику національну катастрофу.
Запропонована В. Липинським концепція справила значний вплив на подальший розвиток історичної науки. За твердженням Б. Круп - ницького, за ним пішли майже всі історики «Галицької школи». Подальшого свого розвитку погляди вченого здобули в творчості М. Кор - дуби, О. Терлецького, І. Крип'якевича, В. Гарасимчука, А. Яковліва, Д. Дорошенка, Д. Олянчина. Гм вдалося реконструювати низку важливих аспектів міжнародної діяльності українських урядів, зокрема, відносин козацької України з Бранденбургом, Венецією, Австрією і Трансільванією. Великим внеском у дослідження проблематики революційної боротьби та фундації національної держави українців стали праці І. Крип'якевича, який фактично започаткував комплексне дослідження процесу становлення Української держави в середині XVII ст., її політичного устрою, ступеня зрілості її політичних інституцій, соціального складу державної еліти, а також підкреслив вразливість геополітичного становища козацької України.
У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України», а також підготовлено до друку І. Крип'якеви - чем курс «Історія України». Обидві ці праці й понині залишаються одними із найкращих підручників з історії українського народу. В них приділено велику увагу визвольній боротьбі й фундації у її ході та подальшої еволюції національного держазного організму. Проблемі становлення Української держави в контексті історичного поступу України XVII ст. присвятив своє дослідження О. Терлецький. А. Яковлів зосередив увагу на розкритті суті українсько-московського договору 1654 р., показавши при цьому характер політики московського двору щодо козацької України протягом другої половини XVII ст. Історіографія досягла серйозних успіхів у дослідженні соціально-правової організації Запорозької Січі й Гетьманщини, адміністративно-територіального устрою Лівобережної України (М. Слабченко); її центральних органів влади та формування еліти (Л. Окиншевич); складання території козацької держави (М. Василенко); впливу соціальної боротьби на характер соціально - економічних відносин (М. Петровський, М. Ткаченко).
Зазначимо, однак, що ці успіхи були досягнуті або до кінця 20-х рр., або за межами радянської України, на теренах якої вже незабаром історіографічний процес набув дещо іншого спрямування. Починаючи з кінця 20-х рр., посилюється тиск на розвиток історичної науки ідеологічних факторів. Справжнього погро/му остання зазнала на першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів у Москві (грудень 1928 — січень 1929 рр.), де її було кваліфіковано «як науку націоналістичну», а вчених-істориків заклеймовано як «націонал-шовіністів». Зазнав арешту і був ув'язнений М. Грушевський, репресовано М. Яворського, Й. Гермайзе, О. Грушевського та багатьох інших науковців. Розсипаються оригінал-макети підготовлених до друку праць, припиняється видання творів класиків української історичної думки. Тим самим в Україні започатковується творення офіційної історичної науки, що найбільш негативно позначилося насамперед на комплексі проблем українського історичного процесу раннього нового часу, а отже безпосередньо заторкнуло коло проблематики, пов'язаної із дослідженням Української революції.
Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. набирає поширення концепція М. Покровського, за якою події середини XVII ст. в Україні починають трактуватися як «буржуазна козацька революція», в якій період 1648 — 1649 рр. виокремлювався як доба «демократичної селянсько-козацької революції». При цьому ігнорувався національно - визвольний характер боротьби. її сутність починає розглядатися насамперед крізь призму марксистської наукової парадигми, а отже ставиться у пряму залежність від формаційного та класового підходів. Зокрема, автори виданої в Києві у 1932 р. «Історії України» вбачали у ній «селянську революцію», під час якої селянсько-козацькі маси боролися за вільне селянське господарство, за створення передумов розвитку буржуазного ладу. Лише як класову розглядали боротьбу українського етносу М. Рубінштейн і Т. Скубицький (у характеристиці останнього вона виступала як «селянська війна 1647—1658 рр.»). При цьому цінні з наукового погляду спостереження цих дослідників (вони, поза всяким сумнівом, мали місце) затушовувалися розмитими ідеологічними штампами.
Новий крок на шляху формування радянської концепції подій середини — другої половини XVII ст. було зроблено в серпні 1937 р. Постановою журі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР. У документі зазначалося, що автори підручника не бачать «ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст. у його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною», а перехід Грузії наприкінці XVIII ст. під протекторат Росії чи України під владу Російської держави розцінюють «як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу». Вони ігнорують ту обставину, що «перед Україною стала тоді альтернатива — або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; зони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Відтоді формула «найменшого зла» набула загального й універсального поширення, зокрема, й щодо оцінок акту приєднання України до Російської держави. Акцентування уваги саме на цьому аспекті визвольної боротьби приховувало у собі загрозу можливої підміни її суті сконструйованою з політичних міркувань схемою боротьби за приєднання України до Росії, що визначала б і її хронологічні межі — 1648~ 1654 рр. Па жаль, саме у цьому напрямі й пішла українська радянська історіографія.
Однак це стало помітним далеко не відразу. У працях кінця 30-х — першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях цього часу з'явилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України; Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648 —1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «возз'єднання».
Зауважимо, що суперечливість цього етапу розвитку радянської історіографії найповніше відобразилася в працях визначного українського історика М. Петровського, який у своїй відомій монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» у світлі тогочасної офіційної концепції на основі багатого фактичного матеріалу здійснив доволі успішну спробу комплексного висвітлення революційних подій середини — другої половини XVII ст. Зокрема, йому вдалося встановити, що у 1648 р. соціальна боротьба в Україні набрала «типових форм селянської війни».
Однак характеристика приєднання України до Росії як «найменшого зла», наявні в історичній літературі критика політики царизму щодо України після 1654 р. та згадки про створення національної держави вже не влаштовували офіційну ідеологію. З ініціативи першого секретаря ЦК КП(б)У А. Кагановича у 1947 р. колектив Інституту історії України АН УРСР було звинувачено у «буржуазному націоналізмі». Незабаром було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Як зауважував М. Брайчевський, із цього часу приєднання України до Росії почали оцінювати як безумовне благо та найкращу перспективу для українського народу. Водночас розпочався перегляд формули «найменшого зла» і замість загальновживаного «приєднання» України до Росії декретується термін «возз'єднання» України з Росією, який стає обов'язковим для всіх праць.
Панування цієї офіційної концепції Визвольної війни, що тривало фактично до середини 80-х рр. XX ст., суттєво відбилося на дослідженні практично всіх її подій, аспектів, горизонтальних зрізів. Її серцевину становив комплекс теоретичних постулатів, сформульованих у «Тезах про 300-рїччя возз'єднання України з Росією», котрі істотно збіднювали основну суть подій середини XVII ст. Цей документ націлював науковців не на вивчення складних процесів визвольних рухів в Україні, а лише на їх т. зв. «возз'єднавчий» аспект. Відповідним чином були зміщені акценти в оцінках національно-визвольної боротьби. Фактично, за спостереженням М. Брайчевського, український народ боровся «головним чином... проти власної національної незалежності»; провід у ній відводився не козацтву, а селянству; ігнорувалася участь у боротьбі шляхти і духовенства; хронологічні межі війни визначалися 1648 — 1654 рр. (верхня з них обґрунтовувалася завершенням Переяславської ради), що означало штучне виділення з єдиного процесу боротьби за створення незалежної Української держави й абсолютизацію одного із н етапів. Фактично до кінця 80-х рр. ігнорувався справжній зміст подій середини XVII ст., який полягав у боротьбі за створення незалежної держави на етнічному українському ареалі. На процес українського державотворення раннього нового часу накладалася схема відомого марксистського положення про державу як «засіб придушення і експлуатації пригнобленого класу». Відповідним чином оцінювалася внутрішня політика гетьманського уряду, з якої вилучалися всі державотворчі аспекти. Подібний підхід обумовлював і трактування ролі козацької України в міжнародних відносинах не як їх повноправного суб'єкта, а лише у контексті геополітичних інтересів інших держав. Тим самим поза увагою науковців залишалося висвітлення політичних програм українських урядів та боротьби за реалізацію їх засадничих принципів; ігнорувалися як автономістичні засади в політиці правлячих кіл України щодо Речі Посполитої, так і можливості прийняття турецької протекції; теза про «бездержавність» української нації створювала підставу для виправдовування політики російського царату щодо України у постпереяславську добу.
Однак у цьому масовому продукуванні ідеологічних постулатів час від часу з'являлися і праці справді високого наукового ґатунку. Серед них найвагоміший внесок у дослідження українських подій середини XVII ст. зробила монографія І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954). У ній учений глибоко проаналізував причини Визвольної війни, охарактеризував перебіг її основних подій, розкрив суттєві зрушення соціально-економічного характеру в козацькій Україні, показав процес формування Української держави, навів характеристику різних течій серед старшини тощо. Він особливо підкреслив об'єднавчий аспект політики Б. Хмельницького, який прагнув згуртувати у боротьбі з Польщею всі суспільні стани, наліагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відновленню великого землеволодіння, захищав інтереси міщан і сприяв розвитку міст і торгівлі. Деякі з цих положень розвинув Ф. Шевченко у книзі «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.». Він також, окрім задекларованих у назві монографії проблем, торкнувся висвітлення процесу становлення нової еліти, соціальних зрушень в українському суспільстві. Об'єктом монографічного дослідження В. Голобуцького стала зовнішня політика уряду Б. Хмельницького. Найбільш рельєфно у ньому відтворено зріз відносин козацької України з Російською державою й Річчю Посполитою.
У другій половині 60-х рр. окремі вчені наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єднання України з Росією». Зокрема, І. Бойко поставив під сумнів твердження, що із «возз'єднанням» України з Росією успішно завершується Визвольна війна, наголошуючи на тому, що Правобережна Україна залишалася в складі Польщі. О. Апанович ззернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її думку, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. М. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз'єднання?» доводив наукову неспроможність засадничих ідей офіційної концепції Визвольної війни. Однак нові підходи було відхилено на початку 70-х рр., а більшість їхніх авторів зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності. Однак і за цих украй несприятливих обставин у наступні роки українським історикам усе ж вдалося отримати помітні позитивні результати в досліджуваній проблемі. Зокрема, було з'ясовано основні напрями соціально-економічної політики Б. Хмельницького; висвітлювалися окремі питання державотворення, особливо політичного устрою й становлення еліти; започатковується дослідження впливу політичної боротьби на діяльність уряду. Вагомий внесок було зроблено у проблему дослідження процесу «покозачення» селянства та його соціальних наслідків, особливостей розвитку соціальної боротьби селян і міщан у різних регіонах України тощо. Заслуговують на увагу результати пошуку науковців у царині з'ясування соціально-економічних відносин у козацькій Україні, формування соціальної свідомості козацтва і посполитих.
Певних здобутків було досягнуто у вивченні воєнного аспекту Визвольної війни, зокрема, питань формування української армії, налагодження її озброєння та постачання, тактичного й оперативного мистецтва. Значну увагу привертав зовнішньополітичний аспект діяльності українського уряду. К. Стецюк присвятила монографію вивченню народних рухів у Лівобережній і Слобідській Україні у 50~70-х рр., в якій ідеалізувала соціальні виступи козацької голоти і поспільства й акцентувала увагу на їх антагонізмі з козацькою старшиною. Натомість М. Брайчевський першим у радянській історіографії довів безпідставність обвинувачень українських гетьманів у «зрадах», наголосивши на патріотичному спрямуванні їхньої діяльності.
Розглядаючи стан історіографічної розробки проблеми, було б вельми несправедливо не згадати вагомий доробок учених української діаспори та закордонних українознавчих центрів. Започатковане працями Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, Р. Лащенка, С. Шелухша, С. Дністрянського та інших науковців дослідження цілого спектра проблем української історії середини — другої половини XVII ст. у другій половині XX — на початку XXI ст. було продовжене у науковій творчості Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, А. Винара, 3. Когута, О. Субтельного, Т. Мацьківа. Основна увага приділялася характеристиці гетьманату Б. Хмельницького (останнього оцінювали переважно як видатного державного діяча). В центрі уваги перебувала також проблема визначення юридичного характеру та сутності українсько-російського договору 1654 р. Окремо варто виділити вагомий внесок у вивчення Української революції Ф. Сисина, котрий одним із перших в історіографії звернувся до теоретичних питань визвольної і соціальної боротьби в Україні, зокрема, визначення характеру політичних і соціально - економічних зрушень в українському суспільстві, значущості революції у формуванні «модерної» української нації, ролі Б. Хмельницького в українській історії тощо. Різних сторін біографії гетьмана, його військового таланту, змін у соціальній та економічній сферах, взаємин козацької України з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією й іншими державами торкалися у своїх працях С. Величенко, П. Гой, В. Гришко, В. Дубровський, С. Зеркаль, Д. Злепко, 3. Когут, Ш. Лемерсьє - Келькеже, Я. Падох, О. Пріцак, І. Рибчин, В. Сенютович-Бережний, Ю. Тисс-Крохмалюк й ін. Соціально-політичні події 60—70-х рр. XVII ст. досить ґрунтовно висвітлювали П. Зеркаль, О. Оглоблин, І. Рибчин, О. Субтельний, які, зокрема, негативно оцінювали міжусобиці, позитивно характеризували політику П. Дорошенка, спрямовану на відновлення цілісності Гетьманщини.
Із кінця 80-х рр. в українській історіографії окреслився новий період у вивченні революції, який у 90-х рр. XX — першому десятиріччі XXI ст. ознаменувався якісно новими здобутками. їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Тому окреслимо лише основні напрями наукового пошуку та їхні результати. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Бо - рисенко, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В. Замлинський, В. Сергійчук та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини XVII ст.
Атмосфера вільного творчого пошуку, конструктивізм наукових дискусій стали запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, з'ясування формування та «спрямованості політичної культури» козацького стану (О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, ГІ. Сас та ін.), його політичної свідомості (С. Леп'явко, І. Грозовський, В. Щербак, М. Кравець). Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами (В. Брехуненко, С. Леп'явко), порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу (В. Брехуненко, Я. Дашкевич, І. Сто - роженко).
Центральне місце у дослідженнях науковців посідала проблематика, пов'язана з висвітленням, по-перше, самої тяглості національно - визвольної, конфесійної та соціальної боротьби у їх тісному взаємозв'язку (В. Борисенко, О. Гуржій, В. Горобець, В. Газін); по-друге, особливостей процесу державотворення у взаємодії з соціально-економічною політикою гетьманських урядів та соціальними виступами поспільства й козацьких низів (О. Биркозич, О. Гуржій, Л. Мельник, О. Путро, В. Сергійчук); по-третє, функціонування витвореної в ході революції власне української політичної системи в цілому та окремих п структурних підсистем зокрема (В. Горобець, В. Єрмолаєв, А. Козаченко, Ю. Мицик). Активізувалося вивчення революційних подій у регіонах: Волині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Корсунщині, Поділлі, Черкащині, Уманщині, Чернігівщині (Ю. Мицик, В. Цибульський, О. Ярошинський, І. Стороженко, М. Сигидин та ін.) тощо.
Явним успіхом сучасної історіографії стало відродження дослідження процесу формування нової української політичної еліти. З'явилися ґрунтовні праці в царині генеалогії козацьких та шляхетських родів (В. Кривошея, В. Томазов). Зроблено першу успішну спробу виявити політико-культурні орієнтації козацької старшини; чималих успіхів досягнуто у з'ясуванні політичних поглядів як окремих представників елітарних кіл, так і існуючих угруповань (П. Сас, О. Струкевич). Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу (В. Газін, В. Горобець, Я. Дашкевич, Я. Федорук,
А. Гурбик, Т. Чухліб та ін.). Поновилася традиція проведення історико - біографічних досліджень. Останнім часом створено цілу галерею історичних портретів володарів гетьманської булави, представників генеральної старшини і полковників. З-поміж них найповніше висвітлено життя і діяльність Богдана Хмельницького. Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка. Зроблено перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брю - ховецького, І. Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієнка, С. Опари.
Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї (В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, Я. Дашкевич,
А. Матях, С. Плохій, П. Сас та ін.). Окреслилися істотні зрушення у з'ясуванні військової доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, І. Свєшніков, О. Сокирко, І. Стороженко). Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема, значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В. Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин) тощо. Особливо вагомими зиявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами (В. Бре - хуненко, В. Газін, М. Крикун, В. Сергійчук, А. Гвоздик-Пріцак та ін.), переглянуто Переяславський міф 1654 р. (В. Горобець, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини (Т. Чухліб) тощо.
Разом із тим, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорій польської концепції «домової війни». Залишаючи за колегами-опонентами абсолютне право на власний погляд, все ж зауважимо, що коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині.
На жаль, мусимо констатувати, що корпус документального матеріалу, який є сьогодні у розпорядженні дослідників Української революції, хоча і відзначається достатньою різноманітністю, проте досить нерівномірно перекриває різні її хронологічні періоди. Якщо події 1648-1649, 1651, 1653-1655, 1657-1660, 1664-1665, 1668-1672 рр. дістали більш-менш задовільне віддзеркалення в існуючих типах та різновидах джерел, то за інші роки їх репрезентативність помітно слабше. Слід зважати й на суттєву деформацію джерельної бази в цілому, на чому свого часу наголосив Ю. Мицик. «Дуже мало збереглося джерел, — зазначав він, — що походять з табору українських повстанців, а основна маса документального матеріалу, на якому ґрунтуються сучасні дослідження, належить перу тих, хто вогнем і мечем придушував Національну-визвольну війну... Ми не маємо на сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад...». Варто нагадати, що документація генеральної канцелярії Гетьманщини революційної доби, полкових і сотенних канцелярій, за незначним винятком, не збереглася. Не можна ігнорувати й того факту, що переважна більшість універсалів, розпоряджень, листів гетьманів і старшин дійшла до нашого часу у не завжди досконалих копіях чи зроблених перекладах, що породжує проблему їх автентичності з оригіналами.
Видова презентативність джерельної бази є достатньо багатою. Для висвітлення соціально-економічного становища й національно-визвольної, конфесійної і соціальної боротьби селян і міщан Правобережної України та західноукраїнських земель першорядне значення мають книги судово-адміністративних установ. Вони зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві: Воло - димирського (ф. 28), Житомирського (ф. 11), Кам'янецького (ф. 38), Летичівського (ф. 40), Луцького (ф. 25) гродських судів; Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Белзького (ф. 1), Галицького (ф. 5), Жидачівського (ф. 7), Львівського (ф. 9), Перемишльського (ф. 13), Сяноцького (ф. 15), Теребовельського (ф. 17) гродських судів. Частина цього матеріалу опублікована (Архив Юго-Западной России. - к., 1914. - Т. 4. - Ч. 3; Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1898. - Т. 4; Львів, 1901. - Т. 5).
Для з'ясування процесів становлення державних інституцій та їх функціонування, формування еліти та взаємовідносин її угруповань, зародження й еволюції державної ідеї, появи нової моделі соціально - економічних відносин, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, перебігу боротьби за прилучення західноукраїнського регіону до Гетьманщини та цілісність останньої, формування та реалізації політики, спрямозаної на збереження самостійності козацької України, найбільшу інформаційну цінність мають розпорядча документація органів влади Гетьманщини, Речі Посполитої та Росії (насамперед публічно-гіравові акти гетьманів, генеральних старшин, полковників і сотників); матеріали поточного діловодства, дипломатичної служби та станово-представницьких органів; епістолярна спадщина офіційного й напівофіційного характеру. Вони зберігаються в основному в архівосховищах й рукописних відділах наукових бібліотек України, Росії й Польщі. В Україні їх найбільша колекція перебуває у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника: фонди № 4 (Баворовських), 5 (Оссолінських), 61 (Кордуби), 103 (Сапігів), 141 (Чоловських). Менший їх масив є в Інституті рукописів Національної бібліотеки України їм. В. Вернадського (м. Київ) (фонди N° 1, II, VIII) та в ЦДІЛУ (м. Київ) (ф. № 48, 49, 237, 1407).
Величезна кількість джерел зберігається в Архіві головному актів давніх у Варшаві. Це фонди N5 3 (Архів скарбу коронного), 4 (Коронна метрика), 549 (Архів публічний Потоцьких), 553 (Архів Радзивіллів), 559 (Архів Замойських), зібрання Браницьких із Сухої. Використовувалися матеріали Державного архіву м. Гданська (ф. N° 300. 29/129 — № 300.29/137; 300. К/Ее 15; 300. К/Ее 32), Державного архіву м. Кракова (ф. № 451 (Архів Ктпешовецький Потоцьких), N'9 452 (Архів Піноцці), \'с 453 (Архіз Сангушків), N° 465 (Архів Русецьких)), а також фондів відділів рукописів наукових бібліотек Варшавського університету, Музею Чарторийських у Кракові, Ягеллонського університету у Кракові, Польської академії наук у Кракові, Польської академії наук у Курніку, Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві, Рачинських у Познані. Частина цих матеріалів у формі копій, фотокопій і мікрофільмів перебуває в архіві Інституту історії України НАН України (Сир. N° 58-62), Інституті рукописів НБУ (ф. II. - Сгір. № 13698-13716), ЦДІАУ (Київ) (ф. №№ 1230, КМ ф. 15), Відділі рукописів ЛНБ (ф. МР. - № 2, 39-41, 50, 56), Бібліотеці Львівського університету (МР. - № 504).
Чимало цінних джерел містять фонди Посольського, Розрядного, Малоросійсько го і Сибірського приказів Російського державного архіву давніх актів у Москві. Насамперед це фонди N° 79 (Зносини Росії з Польщею), 89 (Зносини Росії з Туреччиною), 123 (Зносини Росії з Кримом), 124 (Малоросійські справи), 127 (Ногайські справи), 210 (Білгородський, Московський, Новгородський і Приказний столи Розрядного приказу), 214 (Сибірський приказ). Автори скористалися двома багатими колекціями їхніх копій; перша з них зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України (ф. II. — Спр. № 15425-15487, 15488, 15539-15541, 15545-15548, 15539-15541, 15542-15543, 15550-15556, 15557-15561, 15562-15563, 15564- 15570, 15571, 15573-15575, 155401-155424, 18371-18460; друга - в архіві Інституту історії України НАН України (Спр. N° 4—38, 49-57).
З-поміж археографічних публікацій багатством інформації вирізняються видані упорядниками І. Бутичем й І. Крип'якевичем «Документи Богдана Хмельницького (1648—1657)» (К., 1961), «Універсали Богдана Хмельницького 1648—1657» (К., 1998) та І. Бутичем, В. Ринсевичем й І. Тесленком «Універсали українських гетьманів від Івана Виговсько - го до Івана Самойловича (1657—1687)» (К.; Львів, 2004). Надзвичайної важливості документи зібрано в таких комплексних виданнях, як «Акти Московского государства» (т. 1-3, СПб., 1894—1901), «Акти, относягциеся к истории Южной и Западной России» (т. III—XV, СПб., 1863 — 1899), «Памятники, изданньїе Временною Комиссиею для разбо - ра древних актов» (т. IV — К., 1859), «Памятники, изданньїе Киевекою Комиссиею для разбора древних актов» (т. 1—3, К, 1898), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 3. — К, 1941), «Документи: об Освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг.» (К, 1965), «Воссоединение Украини с Россией» (т. 1—3, М., 1953). Непересічне значення для дослідників мають також «Исгочники малороссийской истории», опрацьовані та видані Д. Бантишем-Каменським (т. І, М., 1858), тематичні добірки джерел «Матеріали до історії козаччини XVII віку», зібрані й упорядковані В. Гарасимчуком (Львів, 1994), «Католики, православние униатьі. Проблеми религии в русско-польско-укра - инских отношениях конца 40-х — 80-х гг. XVII в.», зібрані й опрацьовані Л. Заборовським (ч. І. — М., 1998), упорядковані Ю. Мициком та В. Брехуненком «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.» (Запоріжжя, 1999), а також численні публікації документів на сторінках різноманітних періодичних видань, здійснені у різний час українськими та зарубіжними дослідниками.
Чимало цінного матеріалу міститься і в публікаціях джерел поль - ьких учених. Особливо заслуговують на увагу такі джерелознавчі іраці та добірки документів, як: Abrahamowicz Z. «Kutalog Jokumen - ów tureckich w zbiorach tureckich» (Warszawa, 1859), Gawroński R. F. Sprawy i rzeczy ukraińsKie» (Lwów, 1914), Grabowski A. «Starożytności listoryczne Polskie» (т. 1-2, Kraków, 1840), Grabowski A. «Ojczyste рошіпкі» (t. 1-2. Kraków, 18-15), Kluczyck: F. «Pisma Jo wieku i spraw ana Sobieskiego» (т. 1, cz. 1-2, Kraków, 1880, 1881), Michałowski J. Księga pamiętnicza» (Kraków, 1864), «Relacje wojenne z pierwszych it walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu "Ogniem i Mieczem" (1618—1651)» (oprać. M. Nagielski, Warszawa, 1999), «Ugody polsko-ukraińskie w XVii wieku» (Kraków, 2002), Woliński J. «Materiały do dziejów wojny polsko-iureckiei 1672-1676» («Studia i materiały do Historii wojskowości» (т. X, cz. 1, 2, Warszawa, 1964; r. XI, cz. 2, Warszawa, 1965; т. XII, cz. 2, Warszawa, 1966; т. XIII, cz. 1, 2. Warszawa, 1967; г. XVI, cz. 1, 2, Warszawa, 1970); «Volumina Legum» (т. IV, Sankt-Peterburg, 1859).
Окрім документальних й епістолярних важливу інформаційну цінність становлять наративні джерела. Вони поділяються на такі групи: літературно-публіцистичні твори, щоденники й мемуари, літописи й хроніки. Літературно-публіцистичні твори (С. Базановського, Я. Би - томського, Я. Бялобоцького, Я. Дахновського, Б. Зиморовича, А. Кисі - ля, Г. Красінського, М. Кучваревича, С. Кушевича, В. Радванського, С. Твардовського, М. Фрикача й багато інших переважно анонімного авторства) проливають світло на хід воєнних дій, політичні погляди шляхти, козацтва й поспільства. Щоденники сеймів, шляхти, послів, офіцерів і воєначальників польської армії (А. Бростовського, Я. Гільдебрандта, П. Гордона, І. Майєра, Б. Маскевича, Я. Міхаловського, А. Московського, В. Московського, К. Перетяткевича, М. Остророга, Б. Рудоміча, А. Скоробагатого, Я. Храповіцького та ін., чиє авторство ідентифікувати часто не вдається), попри свою суб'єктивність в оцінці дій української сторони, посідають важливе місце у вивченні політичних позицій козацької старшини і польської еліти, перебігу переговорних процесів і воєнних дій. Ґрунтовне опрацюзання мемуарної літератури (Г. Боплана, С. Вежбовськогс, А. Віміни, М. Ворбека-Лет - това, Г. Гольстена, Я. Голіуша, П. Далерака, Я. Дробиша-Тучинського, С. Друшкевича, М. Ємьоловського, І. Єрлича, С. Лещинського, Я. Лося, С. Маковецького, Б. Маскевича, К. Обуховича, С. Освенціма, Я. Пасека, Я. Почобута-Одланіцького, Б. Радзивілла, А. Радзивілла, Рашід-ефенді, Е. Челебі, Я. Цедровського й ін.) дає змогу істотно доповнити (зокрема, з боку емоційного сприйняття подій сучасниками) дані інших джерел про перебіг революції, взаємозв'язок національної, конфесійної й соціальної боротьби, функціонування політичної системи козацької України, політику гетьманів, ставлення до революційних та державотворчих змагань українців правлячої еліти Речі Посполитої.
Із групи літописів і хронік насамперед назвемо українські (С. Величка, Г. Граб'янки, М. Гунашевського, Ф. Софоновича, «Київський літопис», «Короткий опис Малоросії», Самовидця, «Хмільницький літопис»), автори яких намагалися осмислити сенс національно-визвольних змагань, з'ясувати причини гострих соціально-політичних конфліктів у суспільстві Гетьманщини, окреслити портрети гетьманів, їхню внутрішню і зовнішню політику, розкрити характер українсько-російських відносин. Відзначимо наявність великого масиву цінної (часто унікальної) інформації про революційні події, державотворчі процеси, взаємини старшинських угруповань, політику гетьманів, ставлення Варшави до козацької України, її геополітичне становище у літописах, хроніках й тогочасних історичних працях польських, литовських, єврейських, молдавських, кримських й інших зарубіжних авторів (П. Алеппського, Н. Ганновера, С. Грондського, М. Кості на, В. Каховського, А. Кояловича, Мехмеда Сенаї, И. ГІасторія, Я. Рудавського, С. Твардовського, С. Темберського, Е. Франциска, ГІ. Шевальє, Я. Юзефовича, аноніма «Римованої хроніки» та ін.).
Не слід ігнорувати й важливості такого виду джерел, як українські історичні думи й пісні. Виняткозе значення мають матеріали 20-річних археологічних розкопок І. Свєшніковим місця Берестечкової битви, які проливають світло на формування української армії, її озброєння та хід бойових дій.
Водночас той факт, що до нашого часу не дійшли архів Української держави середини й другої половини XVII ст., щоденники, мемуари, хроніки й історичні твори учасників революції з українського боку, істотно позначається на стані (а подеколи й унеможливлює) висвітлення становлення й функціонування полкових і сотенних органів виконавчої і судової влади, характеру їхніх взаємин із населенням; надзвичайно ускладнює вивчення формування політичної еліти, її свідомості, політичних програм старшинських угруповань, еволюції державної ідеї, національної свідомості населення Гетьманщини, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, розвитку соціально-економічних відносин тощо. Далеко не завжди стан джерел дає змогу точно перевести датування на новий стиль (його було прийнято у 1582 р.), що не виключає допущення похибок у 10 днів.
Українська (UA)
Русский (RU)