Князь. Хто такий князь та що таке князівство?

Князь — в IX—XVI ст. у слов'ян та деяких інших народів голова феодальної монархічної держави або окремого політичного об'єднання (удільний князь); представник феодальної аристократії, пізніше — дворянський титул.

Давніше значення цього слова, таке, як «родовладник», відклалося, судячи з усього, у весільній лексиці українського та російського народів, де наречені (умовно кажучи, засновники роду), називаються князем та княгинею. Князі очолювали племена та племінні союзи. У зв'язку з консолідацією племен та пов'язаним із цим процесом зміцнення князівської влади ускладнювалися і функції князя. Він організовував та очолював оборону і наступальні операції, спрямовував зовнішню політику союзу племен, виконував релігійні й судові функції. З утворенням перших держав (напр., у антів) князі стоять на чолі цих політичних утворень.

У Давній Русі князі стоять на чолі окремих князівств — земель: Київської, Переяславської, Волинської, Галицької та ін. З об'єднанням князівств навколо Києва глава цього об'єднання починає титулуватися Великим князем. Протягом другої пол. IX—X ст. князівська влада набуває подальшого розвитку і значно зміцнюється. Територія держави, яка постійно збільшувалася, потребувала від князівської влади великої активності й самостійності. До згаданих вище функцій князів додалися такі, як підкорення інших східно-слов'янських племен та підтримка військово-політичного панування над «прилученими сусідами», значно розширилися релігійна роль князя та його права в судочинстві й управлінні. Слід зауважити, що в X ст. влада князя була обмежена радою старійшин («старці градскіе»). Князь також мав зважати на думку народних зборів — віча. Окремі князівстваземлі в XI—XII ст. починають роздроблюватися на князівствауділи на чолі з удільними князями.

У процесі зміцнення своєї влади князь долає опір місцевої боярської знаті й бере титул короля, напр. у Галицько-Волинській державі, Чехії, Польщі. Після захоплення монголотатарами руських князівств роль князів значно зменшилася. З переходом українських земель під владу Великого князівства Литовського в XIV ст. українські князі опинилися в становищі його васалів і поступово впродовж XV—XVI ст. перестали бути володарями, перетворившись на впливових земельнихмагнатів, що зберегли деякі зі своїх привілеїв. У царській Росії в XVI ст. поряд з успадкованим з'явився і жалуваний царем титул князя, що існував до 1917 р.