Историографический образ украинской революции. Источники исследование проблемы

Похожие материалы

Попытки научного осмысления комплекса событий середины XVII в. в Украине начинаются почти по их следам. Между тем, создаваемый на протяжении многих веков историографический образ Украинской революции оказался далеко не адекватным своему реальному прототипу. По сути, его построение в разное время строго регламентировалась определенной господствующей общей концепцией, которая практически не оставляла для научных возможностей отступления по четко определены границы оценочных координат. В историографической традиции соседей Украины, казалось, было сделано все возможное, чтобы свести это неординарное и типологически сложное явление в украинской истории до тривиального регионального конфликта, локализованного восточными Кресами Речи Посполитой. Согласно украинская историография, пытаясь все же приблизиться к сути проблемы, постоянно чувствовала себя в «прокрустово ложе» моральных обязательств перед обществом и помимо своей воли впадала в другую крайность - героизации национального исторического процесса (по крайней мере, до тех пор, пока возможность для этого существовала).

Очевидно, наиболее рельефно показать причины и обрисовать ситуацию, сложившуюся вокруг исследование одной из важнейших страниц украинского исторического процесса раннего нового времени, удалось В. Липинскому. «Наша нынешняя историография, - отмечал он, - развивающаяся под влиянием трех факторов: идеологии государственности русского, идеологии государственности польской и национально-культурной, демократической и негосударственной, идеологии украинского не дает ответа на вопросы, которые выходят за рамки того, так или иначе идеологически ограниченного, опыта нашего прошлого ... »

Сосредоточим внимание на вопросе, либо деформаций потерпел комплекс проблем, связанных с революционной борьбой украинского народа на рубеже средневековья - раннего нового времени, прежде всего в польском и русском историографических традициях, а также сделаем срез основных методологических подходов, которыми обусловливалось их трактовки в украинской исторической мысли.

Концепция «домовой (гражданской) войны», которая доминировала в польской историографии XIX-XX вв. и сейчас еще в значительной степени продолжает влиять на взгляды польских историков, свое начало берет во второй половине 50-х гг XVII века, когда польский поэт и историк С. Твардовский впервые сформулировал взгляд на «казацкие войны» за его как «гражданскую (домовую) войну »между взбунтовавшихся хлопством и шляхтой. Итак, речь шла о социальном конфликте, в основе которого лежали, с одной стороны, «мужицкая неслыханная ненависть к своим собственным господ», а с другой - «безнаказанное своеволие, внутренние недоверие, спесь и чрезмерно розбуяни вольности». Другим соавтором этой концепции стал участник военных действий середины XVII века, классик польской историографии В. Коховский, который также изобразил события «домовой войной» в свете казацко-польского противостояния.

В традициях предложенных подходов в трудах известных польских исследователей второй половины XIX - начала XX в. К. Шайнохи, А. Яблоновского и Ф. Равита-Гавронского игнорировались национальные и религиозные причины восстания украинский, подчеркивалась «цивилизаторской миссии» польских меча, креста и плуга в Украине, проповедовалась доктрина «антемурале» («оплот», оплота христианства против антихристианства, варварства. Борьба Украинский за независимость трактовалась «домовой войной» казачества и холопов, с присущим ей разрушительных характером. Время К. Шайноха и А. Яблоновский пытались обосновать идею об отсутствии «общности» или «братства» между казаками и крестьянами: «... о мужика в целом казак не заботился, легкомысленничал ним. Дело казаков не была в целом делом крестьянина, земледельца ». Известный историк Ф. Равита-Гавронский, отрицая существование национально-религиозного конфликта (процесс полонизации он расценивал как влияние культуры высшего уровня), аналогично своим коллегам, также рассматривал События 1648 г. «домовой войной» - борьбой государства против «казацкой анархии». По его убеждению, восставшие казаки и поспольство не имели никаких политических планов, а руководствовались инстинктом своих чувств, ненавистью ко всякой власти, всякого общественного порядка. «Грабеж и произвола, - писал он, - были идеалами той казачества, во главе которой стоял Хмельницкий». По оценке Ф. Сысина, его труды положили начало «новой тенденции расистского национализма в польской научной мысли, когда былое правила за доказательство того, что украинский не пригодны для государственности».

В 20-30-х годы XX в. польские исследователи, наряду с дальнейшим обоснованием идеи «домовой войны», начинают признавать факт усиления социального давления на казаков, ошибочность политики по ним польского правительства, бедственное положение поспильства. В отдельных исследованиях (например, А. Гурки, А. Кубала, В. Томкевич) менялись акценты в характеристике личности Б. Хмельницкого, высказывалось мнение, что со временем восстание стало набирать национального характера, однако такие работы оставались единичными. В созданных в течение этого времени школьных учебниках подчеркивалась ведущая роль польской культуры в развитии цивилизации в украинских землях, отрицалось существование «национальных причин» взрыва в 1648 г.; их авторы избегали характеризовать его польско-украинским конфликтом, трактуя по-старому «домовой войной» между жителями одного государства, которые имели разные интересы («потасовка в семье»). Вот, например, как описывал События 1648 г. В. Гжималовський: «Мужики в Украине, Подолии, Волыни и Червонной Руси восстали против своих господ и за понесенный ущемление оказывали ужасающую месть. Соединившись с казаками, жгли села и городки, вырезали шляхту и евреев, прибегали к неслыханным жестокостей, насилий и преступлений ».

Таким образом, концепция «домовой (гражданской) войны основывалась на подчеркивании цивилизаторской роли Польши относительно Украины; замалчивании факта существования украинского народа как этнического субъекта Речи Посполитой, его неравноправного положения, отрицании существования национально-религиозного противостояния; возведении причин восстания 1648 лишь к социального фактора - притеснений казаков и чрезмерного эксплуатации поспильства; подчеркивании деструктивной роли казачества; трактовке событий середины XVII в. не как освободительной борьбы украинского народа за независимое существование, а как гражданской («домовой») войны внутри страны, суть которой сводилась к отстаиванию казачеством (при поддержке поспильства) своих прав, свобод и вольностей, а следовательно заслуживала определения как «казачье восстание» , «казацкая война», «польско-казацкая война» и т.п.; изображении борьбы украинский в 1648 и последующих годах исключительно как апофеоза руинництва: взрыва ненависти и других диких инстинктов массовой различные виновных и невинных, грабежей, погромов и т.д.; замалчивании политических и социальных целей восставших украинский, процессов создания Украинского государства, внутренней и внешней политики ее правительства, формирование украинской политической элиты и ее взглядов; принципиальном отказе в праве украинский на самостоятельное, независимое от Польши, жизнь в собственном государстве.

В 50-х - первой половине 70-х гг XX в. в исторической науке Польши (очевидно, не без влияния советской историографии) было признано наличие национально-конфессионального противостояния в первой половине XVII века, национально-освободительный характер борьбы 1648 г. как отмечал в 60-х гг известный польский историк 3. Вуйцик, восстание «набирало все более отчетливого характера всеобщей освободительной войны против польского господства. Не была то - как хотели бы некоторые историки - война домовая, братоубийственная, только война за независимость всего русского народа во главе с казачеством ». Ему удалось нарушить важные для польской историографии вопрос: «" Потоп "- борьба всего народа со шведским нападением, да! Но "Огнем и мечом"? Действительно украинское восстание потрясло основы Речи Посполитой и в союзе с иностранными силами угрожало целостности и существованию польского государства, но является ли оно благодарным фоном для повести, восхваляющий богатырство и героические соревнования поляков в защите своего Отечества? Или же прекрасная страница действий польского жовнирства, которой несомненно выступала оборона Збаража, может изменить в чем-либо тот факт, что не мы, а мужики украинском и казаки боролись с 1648 г. за независимость ... против нас? " Отвечая на них, исследователь утверждал, что «народ польский сам знает горечь неволи и высоко ценит борьбу за независимость! Странно так сложилось, что одна из лучших повестей, написанных когда-либо польском языке, несправедливо подходит к освободительной борьбе только потому, что была направлена против Польши ». Эта тенденция была продолжена в творчестве Я. Пердени, который в завершенном в начале 70-х гг монографии, посвященной изучению деятельности гетмана П. Дорошенко, утверждал, что Б. Хмельницкий добивался получения «полной независимости Украины».

Однако со второй половины 70-х гг XX в. польские историки вновь возвращаются к концепции «домовой войны», и освободительная борьба украинский снова начала трактоваться «казацкой войны» или «польско - казацкой войной». Собственно такой она выступает в книге Я. Качмарчика «Богдан Хмельницкий», в которой гетман изображен выразителем и защитником интересов казачества, а не предводителем национальных соревнований украинская. Правда, используя термин «война домовая», отдельные ученые не могли не чувствовать его искусственности. Так, 3. Вуйцик с одной из своих работ подчеркивал: «употребили термин" война домовая ", поскольку шла она внутри Речи Посполитой, но осознаем, что этот термин не является адекватным. Не была то однако война в пределах одного народа (термина "нация" постараюсь избегать, потому что он вносит довольно много замешательства), а борьба, можно сказать, чуть не на жизнь и смерть между двумя народами, польским и русским, или употребляя немного позднюю терминологию, украинский ». В специальной работе «Войны казацкие в древней Польше» (1989 г.) он использовал термин «большая война 1648-1654», а События 1648 г. назвал «великим восстанием в Украине». Признавая общенародный характер борьбы 1648 г., исследователь, тем не менее, обратив внимание на ее разрушительную аспекты, отмечал: «Люта взаимная резня, безумный террор; вот, пожалуй, наиболее точная характеристика образа лета 1648 года с Украиной». Таким образом, как в свое время точно заметил Ф. Сисин, для очередных поколений поляков »восстания Б. Хмельницкого снова становилось« не столько конфронтацией двух народов, сколько примером бессмысленной, разрушительной, дремлющей в русском люде силы, которая время от времени взрывалась в ответ на польские попытки цивилизации "Дикого Востока" ».

Начиная с 90-х гг XX века, в польской историографии обозначилась тенденция к переосмыслению отдельных постулатов концепции «домовой войны». Уже неоднократно упоминавшийся 3. Вуйцик в монографии «Ян Казимир Ваза» (1997 г.) говорил событиях середины XVII в. «Великим восстанием в Украине», без применения определения «казацкое», хотя продолжал рассматривать его под углом зрения «войны между Речью Посполитой и казачеством». Он признал факт появления со временем у Б. Хмельницкого концепции «независимой Украине». Впервые в польской историографии второй половины XX в. посвятив монографическое исследование изучению течения «казацкого восстания» в течение 1648-1651 гг, В. Серчик изобразил его не столько «казацким», сколько всенародным (украинский). В другой работе автор признал, что казачество «стало носителем украинской государственной идеи и взяло на себя обязанность репрезентування формирования национального государства ...», которое началось еще до 1648 г. Тенденции к переосмыслению устоявшихся взглядов на украинские события 1648 - 1676 гг заметно усилились в начале XXI в. (В. Бернацкий, П. Борек, М. Вагнер, Я. Качмарчик, М. Нагельський, Р. Романский, А. Оссолинский, М. Франз и др.). В целом же такие позиции пока не определяют общего содержания польской историографии относительно трактовки освободительной борьбы украинского середины XVII века, которая традиционно находится в плену стержневых идей «домовой войны» и мифа «восточных областей».

На рубеже XVIII-XIX вв. закладываются основы российской концепции украинских событий середины XVII в. Однако ни в имперские, ни в советские времена их оценка как революционных была невозможна, поскольку действия украинского народа квалифицировались как борьба за «воссоединение Руси» после вынужденного многовековой перерыва, вызванного монгольским и татарским завоеванием. Так, российская историография, представленная научным наследием Г. Карпова, Н. Кояловича, В. Ключевского, М. Павлищева, С. Соловьева, В. Эйнгорн и других ученых с мировыми именами, начинает рассматривать национально-освободительную борьбу украинского под углом зрения добровольного изменения речепосполитского режима на протекцию московского царя. Как и в польской, в ней замалчивались вопросы, связанные с развитием Украинского государства, идеализувалася политика российского правительства по Гетманщины, а выступления казаков и низов резко осуджувалися. Крайне негативно оценивалась ориентация украинских гетманов на Польшу или Османскую империю. Неоднозначными были и оценки деятельности Б. Хмельницкого (как и на более поздних этапах, полярность преимуществу обуславливалась достаточно удаленными от научной сферы интересами). В частности, если в работах Г. Карпова он выступал талантливым политиком и полкозодцем, то В. Ключевский видел в нем только человека с «рядовым политическим умом». Заметным явлением в русской историографии стало появление трудов В. Мякотин, посвященных общественно-экономическим последствиям социальной борьбы в Украину (кстати, он одним из первых начал употреблять ее определение понятия «крестьянская зионной»). В исследованиях первой трети XX в. начинают превалировать проблемы украинских-российских отношений в контексте заключения украинский-российского договора 1654 г. (М. Дьяконов, И. Коркунов, А. Одинец, И. Нольде и др.); социально-экономических процессов; начинается игнорирование национально-освободительной составляющей борьбы Украинский. В дальнейшем подходы и оценочные критерии в русской и украинской (по крайней мере, на советских просторах) историографии начинают определяться общими факторами, следовательно разграничивать эти историографические направления минимум до 80-х гг трудно.

В российской историографии 90-х гг XX - начала XXI вв. исследования освободительного движения украинского в 1648 -1657 гг и роли в них Богдана Хмельницкого занимает далеко не приоритетное место. Анализ имеющихся работ и содержание дискуссий на совместной конференции украинских и российских исследователей по случаю 340-летия Переяславской рады (Москва, январь 1995 г.), как и на научных форумах следующего десятилетия, в целом подтверждает неоднозначность и сложность переоциночних процессов, происходящих в отношении содержания и цели борьбы, внешней политики Украинского государства, характера украинский-российских отношений, сущности Переяславского акта и заключенного договора 1654 г. Хронологические рамки Освободительной войны продолжают традиционно ограничиваться 1648-1654 гг; многие историки и далее следуют концепции о «воссоединении Украины с Россией »(И. Галактионов, А. Пушкарев и другие). Появились также трактовка характера украинский-русского союза 1654 как присоединение Украины к России (Д. Иванов), вассальной зависимости Украины (Т. Таирова-Яковлева), воссоединение в форме конфедерации (Г. Санин), объединение (объединения) в понимании «воссоединения» (А. Заборовский) и т.д. Б. Хмельницкий (за исключением работ Т. Таировой-Яковлевой) изображается талантливым политиком пророссийской ориентации, которая трактуется оптимальной для национальных интересов Украины. Вместе с тем представители новейшей российской историографической школы внесли большой вклад в изучение политики Б. Хмельницкого в конфессиональном вопросе, геополитического положения казацкой Украине и характера ее отношений с Крымом, Портой и Великим княжеством Литовским (Л. Заборовский) освещение позиции гетмана ицодо польско-российского сближения накануне Венских переговоров 1656 (Д. Иванов); раскрытия отдельных аспектов его политики в отношении Беларуси и Литвы (Е. Кобзарева. Ряд важных научных проблем поднял в своих работах Б. Флоря. В частности, он попытался реконструировать взгляды казаков на Речь Посполитую в 1648 - 1649 гг и процесс эволюции политической программы Б. Хмельницкого и старшины, рассмотрел турецкую политику гетманского правительства. Немало внимания выяснению дипломатических мер гетмана в 1654-1657 гг, направленных на избежание противостояния с Крымом и Портой, а также освещению внутренней и внешней политики правительства П. Дорошенко посвящено с трудах Г. Санина. Г. Ходырева пересмотрела вопрос отношений России и казацкой Украине на протяжении 1666-1681 гг Отдельно целесообразно выделить наследие Т. Таирозои-Яковлевой, которая показала Б. Хмельницкого выдающимся государственным деятелем, который стремился реализовать украинскую государственную идею, отстоять в 1654-1657 гг национальные інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 16571667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.

В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., за домінування загальної зацікавленості козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги, все ж превалювало поверхове, дещо схематичне ставлення до висвітлення її національно-визвольного та державотворчого характеру. Вперше найбільш цільну картину визвольних змагань українців кінця 40-х першої половини 70-х рр. XVII ст. спробував відтворити анонімний автор «Історії Русів», вживши щодо їхньої характеристики поняття «революція». Виходячи з концепції самобутності й окремішнього існування української спільноти, він, по суті, майже наблизився до з'ясування сутності українських подій середини XVII ст. та виклав їх розвиток із позицій українського патріота, започаткувавши тим самим романтичний струмінь в їх дослідженні, щоправда, припустившись при цьому значних фактологічних помилок.

Усе ж йому вдалося висловити низку важливих положень, які багато в чому визначили погляди на революційні події в Україні його наступників. Зокрема, він зробив наголос на зраді українським панством національних інтересів; провідній ролі козацтва у боротьбі, що призвело до створення Руської держави; непересічній історичній ролі Б. Хмельницького.

Під впливом концепції «Історії Русів» створені праці Д. Бантиша - Каменського і М. Маркевича. Щоправда, перший із названих дослідників оцінював політику гетьманів у світлі їхньої проросійської позиції, вбачаючи сенс і наслідки визвольної боротьби в Україні в поверненні її (як відторгнутої складової) до складу Російської держави. Натомість М. Маркевич виходив із методологічної засади відрубності історичного розвитку України, в призмі чого оцінюваз зміст боротьби середини XVII ст. Відлуння «Історії Русів» відчувається у творчості Т. Шевченка, який, за слушним спостереженням М. Драгоманова, оспівуючи героїчну боротьбу козацтва за волю, добре розумів її національні й державотворчі засади.

Із середини XIX ст. в українській історіографії утверджується народницький напрям, для представників якого, за спостереженням В. Потульницького, єдиним критерієм при оцінці історичних явищ виступав «інтерес трудового народу», народна воля і народний добробут, а прояви державотворчості народних мас відсувалися на другий план, а то й зовсім ігнорувалися. Один із його представників М. Максимович започаткував науково-критичний підхід до вивчення проблематики Української революції. Він високо оцінював діяльність Б. Хмельницького, першим розпочав досліджувати політичну еліту. Йому вдалося розкрити генетичний зв'язок Гетьманщини з козаччиною XVI ~ першої половини XVII ст., а відтак і з княжою Руссю, водночас його оцінки не зовсім адекватно відбивали мету та наслідки визвольної боротьби.

Вагомий внесок у дослідження революційної доби зробив М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х першої половини 70-х рр. XVII ст. кілька своїх фундаментальних монографій («Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна»), в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва, а також показав визначну роль Б. Хмельницького як політика й дипломата. Водночас він започаткував вивчення соціально-економічної політики гетьманського уряду, впливу геополітичного фактора на хід боротьби, зумів побачити у визвольних змаганнях народу прагнення до «політичної самостійності України», звернув увагу па появу ідеалу «самобутнього незалежного існування».

Як українську революцію, що зазнала поразки через низький рівень політичної культури народу, розглядав національно-визвольну боротьбу 16481657 рр. В. Антонович. Він першим серед українських науковців поставив українські події середини XVII ст. в один типологічний ряд з Англійською та Неаполітанською революціями. Вчений розрізняв існування у визвольному русі різних течій, наголошував на прагненні старшини посісти місце польської шляхти. До речі, він рішуче спростував створений польською історіографією міф про /месіанську роль Польщі в Україні, водночас закинув Б. Хмельницькому звинувачення у відсутності чіткої політичної програми.

З інших оціночних позицій підійшли до аналізу українських подій П. Куліш та П. Буцінський. Зокрема, переживши серйозну еволюцію поглядів, П. Куліш у 70~80-х рр. відмовляється від наріжних принципів народницької історіографії і переходить від романтичної ідеалізації козаччини до її категоричного осуду і знеславлення. В основу його концепції було покладено такі ідеї, як деструктивна роль козацтва в українській історії, яке, на його думку, по суті, зруйнувало створену освіченим польсько-українським панством культуру; неспроможність українців до самостійного державного життя; історична неминучість злиття «Північної» і «Південної Русі». Тому дослідник оцінював Хмельниччину як «величезну катастрофу», в якій «спустошуюча сила виступала проти продуктивної сили», варварство проти цивілізації.

Започаткований ще на рубежі XIXXX ст. працями М. Грушевського та С. Томашівського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. (по суті, вона переходить із народницьких на державницькі позиції) вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» М. Грушевський присвятив їх висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого непересічного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVIXVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648 1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділивши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудозою та функціонуванням.

Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозької Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясовано у працях В. Гарасимчука, І. Каманіна, М. Кордуби, А. Окиншевича, М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.

Поява в українській історіографії нової концепції Національної революції тісно пов'язана з іменем В. Лигіинського. Її основні теоретичні підвалини вчений виклав у фундаментальних монографіях «Станіслав Михайло Кричевський» та «Україна на переломі. Замітки до державного будівництва 1657-1659», які побачили світ відповідно у 1912 та 1920 рр. Вже у першій з них В. Липинський аргументовано довів державотворчий сенс національно-визвольної боротьби середини XVII ст. «Остаточною ціллю політики Богдана, наголошував він, було визволення українського народу. Гї першою і конечною передумовою було: звільнення його з тогочасної "неволі лядської", зруйнування гнобительської польської державності на українських землях». На його тверде переконання, «польській державній ідеї, що була виявом польської експансії на Схід», протиставлялася ідея визволення «з лядської неволі всієї України по Львів, холм і Галич, як сказав Хмельницький». Отже, на думку дослідника, на українських теренах Речі Посполитої у 16481649 рр. відбувалася «Велика українська революція».

Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідкувати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер: «...це було таки справді всенародне повстання "руська ребелія" поєднане з соціальною революцією "хлопською повінню"...». Водночас, підкреслював В. Липинський, «в той час, коли від початку до кінця повстання затримало незмінні прикмети національної боротьби, в той час, коли зоно перестало бути після двох років революцією соціяльною, його політичні гасла ставали дедалі виразніші, а політичні домагання "бунті Г. Ходырева пересмотрела вопрос отношений России и казацкой Украине на протяжении 1666-1681 гг Отдельно целесообразно выделить наследие Т. Таирозои-Яковлевой, которая показала Б. Хмельницкого выдающимся государственным деятелем, который стремился реализовать украинскую государственную идею, отстоять в 1654-1657 гг национальные інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 16571667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.

Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідкувати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер: «...це було таки справді всенародне повстання "руська ребелія" поєднане з соціальною революцією "хлопською повінню"...». Водночас, підкреслював В. Липинський, «в той час, коли від початку до кінця повстання затримало незмінні прикмети національної боротьби, в той час, коли зоно перестало бути після двох років революцією соціяльною, його політичні гасла ставали дедалі виразніші, а політичні домагання "бунтівників" зростали з кожним роком у міру розвитку й дозрівання повстанського руху». На його думку, своєї національної забарвленості «народна революція», яка «прибрала форми селянської жакерїі, спрямованої проти панів, як русинів, так і поляків», і становила собою «найжахливішу соціяльну революцію», іцо розлилася на всю Україну «аж до найдальших її меж», набула лише після приєднання до неї міщанства та шляхти.

Отже, заслуга В. Липинського полягає в тому, що він першим почав розглядати революційний процес під кутом зору витворення незалежної держази. Зокрема, він відзначав факт появи у 1648 р. на українських землях «окремої республіки». Чимало уваги вчений приділив з'ясуванню значущості діяльності Б. Хмельницького, однак при цьому вважав за потрібне підкреслити, що «вплив і воля одиниці завжди й усюди сягають тільки до певних меж». Не приховуючи допущених гетьманом прорахунків, В. Липинський водночас зображує його титанічною постаттю. Після смерті цього володаря булави, зазначав він, «ми вже не мали людини, котра б могла своїм генієм Богданові дорізняти».

Уперше в історіографії дослідник ґрунтовно зупинився на висвітленні політики Б. Хмельницького у сфері розбудови держави і виборен - ня нею незалежності, ролі різних станів у революційних подіях та впливу останніх на зміну їхнього становища, формування політичної еліти тощо. Визнаючи за козацтвом вирішальну роль у революції й роз - будозі держави, В. Липинський все ж надає перевагу покозаченій шляхті, яку вважає «основоположною політичною силою». На його думку, саме вона, як більш освічений прошарок, «дала "Війську Запорозькому" в другій добі повстання "мізок", "ціле фактичне керівництво"». Отже, завдяки вступу шляхти до Війська Запорозького відбувся процес перетворення «аристократії козацької» на «аристократію національну і державну».

Водночас саме В. Липинському належить першість у виведенні на порядок денний питання про започаткування в Україні процесу становлення спадкової гетьманської влади. Він надавав йому особливого значення, адже вважав, що саме завдяки неусвідомленню українцями того факту, що лише сильна «влада була в стані державу українську збудувати», суспільству довелося пережити велику національну катастрофу.

Запропонована В. Липинським концепція справила значний вплив на подальший розвиток історичної науки. За твердженням Б. Круп - ницького, за ним пішли майже всі історики «Галицької школи». Подальшого свого розвитку погляди вченого здобули в творчості М. Кор - дуби, О. Терлецького, І. Крип'якевича, В. Гарасимчука, А. Яковліва, Д. Дорошенка, Д. Олянчина. Гм вдалося реконструювати низку важливих аспектів міжнародної діяльності українських урядів, зокрема, відносин козацької України з Бранденбургом, Венецією, Австрією і Трансільванією. Великим внеском у дослідження проблематики революційної боротьби та фундації національної держави українців стали праці І. Крип'якевича, який фактично започаткував комплексне дослідження процесу становлення Української держави в середині XVII ст., її політичного устрою, ступеня зрілості її політичних інституцій, соціального складу державної еліти, а також підкреслив вразливість геополітичного становища козацької України.

У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України», а також підготовлено до друку І. Крип'якеви - чем курс «Історія України». Обидві ці праці й понині залишаються одними із найкращих підручників з історії українського народу. В них приділено велику увагу визвольній боротьбі й фундації у її ході та подальшої еволюції національного держазного організму. Проблемі становлення Української держави в контексті історичного поступу України XVII ст. присвятив своє дослідження О. Терлецький. А. Яковлів зосередив увагу на розкритті суті українсько-московського договору 1654 р., показавши при цьому характер політики московського двору щодо козацької України протягом другої половини XVII ст. Історіографія досягла серйозних успіхів у дослідженні соціально-правової організації Запорозької Січі й Гетьманщини, адміністративно-територіального устрою Лівобережної України (М. Слабченко); її центральних органів влади та формування еліти (Л. Окиншевич); складання території козацької держави (М. Василенко); впливу соціальної боротьби на характер соціально - економічних відносин (М. Петровський, М. Ткаченко).

Зазначимо, однак, що ці успіхи були досягнуті або до кінця 20-х рр., або за межами радянської України, на теренах якої вже незабаром історіографічний процес набув дещо іншого спрямування. Починаючи з кінця 20-х рр., посилюється тиск на розвиток історичної науки ідеологічних факторів. Справжнього погро/му остання зазнала на першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів у Москві (грудень 1928 січень 1929 рр.), де її було кваліфіковано «як науку націоналістичну», а вчених-істориків заклеймовано як «націонал-шовіністів». Зазнав арешту і був ув'язнений М. Грушевський, репресовано М. Яворського, Й. Гермайзе, О. Грушевського та багатьох інших науковців. Розсипаються оригінал-макети підготовлених до друку праць, припиняється видання творів класиків української історичної думки. Тим самим в Україні започатковується творення офіційної історичної науки, що найбільш негативно позначилося насамперед на комплексі проблем українського історичного процесу раннього нового часу, а отже безпосередньо заторкнуло коло проблематики, пов'язаної із дослідженням Української революції.

Наприкінці 20-х на початку 30-х рр. набирає поширення концепція М. Покровського, за якою події середини XVII ст. в Україні починають трактуватися як «буржуазна козацька революція», в якій період 1648 1649 рр. виокремлювався як доба «демократичної селянсько-козацької революції». При цьому ігнорувався національно - визвольний характер боротьби. її сутність починає розглядатися насамперед крізь призму марксистської наукової парадигми, а отже ставиться у пряму залежність від формаційного та класового підходів. Зокрема, автори виданої в Києві у 1932 р. «Історії України» вбачали у ній «селянську революцію», під час якої селянсько-козацькі маси боролися за вільне селянське господарство, за створення передумов розвитку буржуазного ладу. Лише як класову розглядали боротьбу українського етносу М. Рубінштейн і Т. Скубицький (у характеристиці останнього вона виступала як «селянська війна 16471658 рр.»). При цьому цінні з наукового погляду спостереження цих дослідників (вони, поза всяким сумнівом, мали місце) затушовувалися розмитими ідеологічними штампами.

Новий крок на шляху формування радянської концепції подій середини другої половини XVII ст. було зроблено в серпні 1937 р. Постановою журі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР. У документі зазначалося, що автори підручника не бачать «ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст. у його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною», а перехід Грузії наприкінці XVIII ст. під протекторат Росії чи України під владу Російської держави розцінюють «як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу». Вони ігнорують ту обставину, що «перед Україною стала тоді альтернатива або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; зони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Відтоді формула «найменшого зла» набула загального й універсального поширення, зокрема, й щодо оцінок акту приєднання України до Російської держави. Акцентування уваги саме на цьому аспекті визвольної боротьби приховувало у собі загрозу можливої підміни її суті сконструйованою з політичних міркувань схемою боротьби за приєднання України до Росії, що визначала б і її хронологічні межі 1648~ 1654 рр. Па жаль, саме у цьому напрямі й пішла українська радянська історіографія.

Однак це стало помітним далеко не відразу. У працях кінця 30-х першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях цього часу з'явилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України; Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648 1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «возз'єднання».

Зауважимо, що суперечливість цього етапу розвитку радянської історіографії найповніше відобразилася в працях визначного українського історика М. Петровського, який у своїй відомій монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» у світлі тогочасної офіційної концепції на основі багатого фактичного матеріалу здійснив доволі успішну спробу комплексного висвітлення революційних подій середини другої половини XVII ст. Зокрема, йому вдалося встановити, що у 1648 р. соціальна боротьба в Україні набрала «типових форм селянської війни».

Однак характеристика приєднання України до Росії як «найменшого зла», наявні в історичній літературі критика політики царизму щодо України після 1654 р. та згадки про створення національної держави вже не влаштовували офіційну ідеологію. З ініціативи першого секретаря ЦК КП(б)У А. Кагановича у 1947 р. колектив Інституту історії України АН УРСР було звинувачено у «буржуазному націоналізмі». Незабаром було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Як зауважував М. Брайчевський, із цього часу приєднання України до Росії почали оцінювати як безумовне благо та найкращу перспективу для українського народу. Водночас розпочався перегляд формули «найменшого зла» і замість загальновживаного «приєднання» України до Росії декретується термін «возз'єднання» України з Росією, який стає обов'язковим для всіх праць.

Панування цієї офіційної концепції Визвольної війни, що тривало фактично до середини 80-х рр. XX ст., суттєво відбилося на дослідженні практично всіх її подій, аспектів, горизонтальних зрізів. Її серцевину становив комплекс теоретичних постулатів, сформульованих у «Тезах про 300-рїччя возз'єднання України з Росією», котрі істотно збіднювали основну суть подій середини XVII ст. Цей документ націлював науковців не на вивчення складних процесів визвольних рухів в Україні, а лише на їх т. зв. «возз'єднавчий» аспект. Відповідним чином були зміщені акценти в оцінках національно-визвольної боротьби. Фактично, за спостереженням М. Брайчевського, український народ боровся «головним чином... проти власної національної незалежності»; провід у ній відводився не козацтву, а селянству; ігнорувалася участь у боротьбі шляхти і духовенства; хронологічні межі війни визначалися 1648 1654 рр. (верхня з них обґрунтовувалася завершенням Переяславської ради), що означало штучне виділення з єдиного процесу боротьби за створення незалежної Української держави й абсолютизацію одного із н етапів. Фактично до кінця 80-х рр. ігнорувався справжній зміст подій середини XVII ст., який полягав у боротьбі за створення незалежної держави на етнічному українському ареалі. На процес українського державотворення раннього нового часу накладалася схема відомого марксистського положення про державу як «засіб придушення і експлуатації пригнобленого класу». Відповідним чином оцінювалася внутрішня політика гетьманського уряду, з якої вилучалися всі державотворчі аспекти. Подібний підхід обумовлював і трактування ролі козацької України в міжнародних відносинах не як їх повноправного суб'єкта, а лише у контексті геополітичних інтересів інших держав. Тим самим поза увагою науковців залишалося висвітлення політичних програм українських урядів та боротьби за реалізацію їх засадничих принципів; ігнорувалися як автономістичні засади в політиці правлячих кіл України щодо Речі Посполитої, так і можливості прийняття турецької протекції; теза про «бездержавність» української нації створювала підставу для виправдовування політики російського царату щодо України у постпереяславську добу.

Однак у цьому масовому продукуванні ідеологічних постулатів час від часу з'являлися і праці справді високого наукового ґатунку. Серед них найвагоміший внесок у дослідження українських подій середини XVII ст. зробила монографія І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954). У ній учений глибоко проаналізував причини Визвольної війни, охарактеризував перебіг її основних подій, розкрив суттєві зрушення соціально-економічного характеру в козацькій Україні, показав процес формування Української держави, навів характеристику різних течій серед старшини тощо. Він особливо підкреслив об'єднавчий аспект політики Б. Хмельницького, який прагнув згуртувати у боротьбі з Польщею всі суспільні стани, наліагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відновленню великого землеволодіння, захищав інтереси міщан і сприяв розвитку міст і торгівлі. Деякі з цих положень розвинув Ф. Шевченко у книзі «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.». Він також, окрім задекларованих у назві монографії проблем, торкнувся висвітлення процесу становлення нової еліти, соціальних зрушень в українському суспільстві. Об'єктом монографічного дослідження В. Голобуцького стала зовнішня політика уряду Б. Хмельницького. Найбільш рельєфно у ньому відтворено зріз відносин козацької України з Російською державою й Річчю Посполитою.

У другій половині 60-х рр. окремі вчені наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єднання України з Росією». Зокрема, І. Бойко поставив під сумнів твердження, що із «возз'єднанням» України з Росією успішно завершується Визвольна війна, наголошуючи на тому, що Правобережна Україна залишалася в складі Польщі. О. Апанович ззернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її думку, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. М. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз'єднання?» доводив наукову неспроможність засадничих ідей офіційної концепції Визвольної війни. Однак нові підходи було відхилено на початку 70-х рр., а більшість їхніх авторів зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності. Однак і за цих украй несприятливих обставин у наступні роки українським історикам усе ж вдалося отримати помітні позитивні результати в досліджуваній проблемі. Зокрема, було з'ясовано основні напрями соціально-економічної політики Б. Хмельницького; висвітлювалися окремі питання державотворення, особливо політичного устрою й становлення еліти; започатковується дослідження впливу політичної боротьби на діяльність уряду. Вагомий внесок було зроблено у проблему дослідження процесу «покозачення» селянства та його соціальних наслідків, особливостей розвитку соціальної боротьби селян і міщан у різних регіонах України тощо. Заслуговують на увагу результати пошуку науковців у царині з'ясування соціально-економічних відносин у козацькій Україні, формування соціальної свідомості козацтва і посполитих.

Певних здобутків було досягнуто у вивченні воєнного аспекту Визвольної війни, зокрема, питань формування української армії, налагодження її озброєння та постачання, тактичного й оперативного мистецтва. Значну увагу привертав зовнішньополітичний аспект діяльності українського уряду. К. Стецюк присвятила монографію вивченню народних рухів у Лівобережній і Слобідській Україні у 50~70-х рр., в якій ідеалізувала соціальні виступи козацької голоти і поспільства й акцентувала увагу на їх антагонізмі з козацькою старшиною. Натомість М. Брайчевський першим у радянській історіографії довів безпідставність обвинувачень українських гетьманів у «зрадах», наголосивши на патріотичному спрямуванні їхньої діяльності.

Розглядаючи стан історіографічної розробки проблеми, було б вельми несправедливо не згадати вагомий доробок учених української діаспори та закордонних українознавчих центрів. Започатковане працями Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, Р. Лащенка, С. Шелухша, С. Дністрянського та інших науковців дослідження цілого спектра проблем української історії середини другої половини XVII ст. у другій половині XX на початку XXI ст. було продовжене у науковій творчості Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, А. Винара, 3. Когута, О. Субтельного, Т. Мацьківа. Основна увага приділялася характеристиці гетьманату Б. Хмельницького (останнього оцінювали переважно як видатного державного діяча). В центрі уваги перебувала також проблема визначення юридичного характеру та сутності українсько-російського договору 1654 р. Окремо варто виділити вагомий внесок у вивчення Української революції Ф. Сисина, котрий одним із перших в історіографії звернувся до теоретичних питань визвольної і соціальної боротьби в Україні, зокрема, визначення характеру політичних і соціально - економічних зрушень в українському суспільстві, значущості революції у формуванні «модерної» української нації, ролі Б. Хмельницького в українській історії тощо. Різних сторін біографії гетьмана, його військового таланту, змін у соціальній та економічній сферах, взаємин козацької України з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією й іншими державами торкалися у своїх працях С. Величенко, П. Гой, В. Гришко, В. Дубровський, С. Зеркаль, Д. Злепко, 3. Когут, Ш. Лемерсьє - Келькеже, Я. Падох, О. Пріцак, І. Рибчин, В. Сенютович-Бережний, Ю. Тисс-Крохмалюк й ін. Соціально-політичні події 6070-х рр. XVII ст. досить ґрунтовно висвітлювали П. Зеркаль, О. Оглоблин, І. Рибчин, О. Субтельний, які, зокрема, негативно оцінювали міжусобиці, позитивно характеризували політику П. Дорошенка, спрямовану на відновлення цілісності Гетьманщини.

Із кінця 80-х рр. в українській історіографії окреслився новий період у вивченні революції, який у 90-х рр. XX першому десятиріччі XXI ст. ознаменувався якісно новими здобутками. їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Тому окреслимо лише основні напрями наукового пошуку та їхні результати. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Бо - рисенко, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В. Замлинський, В. Сергійчук та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини XVII ст.

Атмосфера вільного творчого пошуку, конструктивізм наукових дискусій стали запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, з'ясування формування та «спрямованості політичної культури» козацького стану (О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, ГІ. Сас та ін.), його політичної свідомості (С. Леп'явко, І. Грозовський, В. Щербак, М. Кравець). Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами (В. Брехуненко, С. Леп'явко), порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу (В. Брехуненко, Я. Дашкевич, І. Сто - роженко).

Центральне місце у дослідженнях науковців посідала проблематика, пов'язана з висвітленням, по-перше, самої тяглості національно - визвольної, конфесійної та соціальної боротьби у їх тісному взаємозв'язку (В. Борисенко, О. Гуржій, В. Горобець, В. Газін); по-друге, особливостей процесу державотворення у взаємодії з соціально-економічною політикою гетьманських урядів та соціальними виступами поспільства й козацьких низів (О. Биркозич, О. Гуржій, Л. Мельник, О. Путро, В. Сергійчук); по-третє, функціонування витвореної в ході революції власне української політичної системи в цілому та окремих п структурних підсистем зокрема (В. Горобець, В. Єрмолаєв, А. Козаченко, Ю. Мицик). Активізувалося вивчення революційних подій у регіонах: Волині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Корсунщині, Поділлі, Черкащині, Уманщині, Чернігівщині (Ю. Мицик, В. Цибульський, О. Ярошинський, І. Стороженко, М. Сигидин та ін.) тощо.

Явним успіхом сучасної історіографії стало відродження дослідження процесу формування нової української політичної еліти. З'явилися ґрунтовні праці в царині генеалогії козацьких та шляхетських родів (В. Кривошея, В. Томазов). Зроблено першу успішну спробу виявити політико-культурні орієнтації козацької старшини; чималих успіхів досягнуто у з'ясуванні політичних поглядів як окремих представників елітарних кіл, так і існуючих угруповань (П. Сас, О. Струкевич). Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу (В. Газін, В. Горобець, Я. Дашкевич, Я. Федорук,

А. Гурбик, Т. Чухліб та ін.). Поновилася традиція проведення історико - біографічних досліджень. Останнім часом створено цілу галерею історичних портретів володарів гетьманської булави, представників генеральної старшини і полковників. З-поміж них найповніше висвітлено життя і діяльність Богдана Хмельницького. Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка. Зроблено перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брю - ховецького, І. Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієнка, С. Опари.

Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї (В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, Я. Дашкевич,

А. Матях, С. Плохій, П. Сас та ін.). Окреслилися істотні зрушення у з'ясуванні військової доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, І. Свєшніков, О. Сокирко, І. Стороженко). Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема, значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В. Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин) тощо. Особливо вагомими зиявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами (В. Бре - хуненко, В. Газін, М. Крикун, В. Сергійчук, А. Гвоздик-Пріцак та ін.), переглянуто Переяславський міф 1654 р. (В. Горобець, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини (Т. Чухліб) тощо.

Разом із тим, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорій польської концепції «домової війни». Залишаючи за колегами-опонентами абсолютне право на власний погляд, все ж зауважимо, що коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині.

На жаль, мусимо констатувати, що корпус документального матеріалу, який є сьогодні у розпорядженні дослідників Української революції, хоча і відзначається достатньою різноманітністю, проте досить нерівномірно перекриває різні її хронологічні періоди. Якщо події 1648-1649, 1651, 1653-1655, 1657-1660, 1664-1665, 1668-1672 рр. дістали більш-менш задовільне віддзеркалення в існуючих типах та різновидах джерел, то за інші роки їх репрезентативність помітно слабше. Слід зважати й на суттєву деформацію джерельної бази в цілому, на чому свого часу наголосив Ю. Мицик. «Дуже мало збереглося джерел, зазначав він, що походять з табору українських повстанців, а основна маса документального матеріалу, на якому ґрунтуються сучасні дослідження, належить перу тих, хто вогнем і мечем придушував Національну-визвольну війну... Ми не маємо на сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад...». Варто нагадати, що документація генеральної канцелярії Гетьманщини революційної доби, полкових і сотенних канцелярій, за незначним винятком, не збереглася. Не можна ігнорувати й того факту, що переважна більшість універсалів, розпоряджень, листів гетьманів і старшин дійшла до нашого часу у не завжди досконалих копіях чи зроблених перекладах, що породжує проблему їх автентичності з оригіналами.

Видова презентативність джерельної бази є достатньо багатою. Для висвітлення соціально-економічного становища й національно-визвольної, конфесійної і соціальної боротьби селян і міщан Правобережної України та західноукраїнських земель першорядне значення мають книги судово-адміністративних установ. Вони зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві: Воло - димирського (ф. 28), Житомирського (ф. 11), Кам'янецького (ф. 38), Летичівського (ф. 40), Луцького (ф. 25) гродських судів; Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Белзького (ф. 1), Галицького (ф. 5), Жидачівського (ф. 7), Львівського (ф. 9), Перемишльського (ф. 13), Сяноцького (ф. 15), Теребовельського (ф. 17) гродських судів. Частина цього матеріалу опублікована (Архив Юго-Западной России. - к., 1914. - Т. 4. - Ч. 3; Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1898. - Т. 4; Львів, 1901. - Т. 5).

Для з'ясування процесів становлення державних інституцій та їх функціонування, формування еліти та взаємовідносин її угруповань, зародження й еволюції державної ідеї, появи нової моделі соціально - економічних відносин, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, перебігу боротьби за прилучення західноукраїнського регіону до Гетьманщини та цілісність останньої, формування та реалізації політики, спрямозаної на збереження самостійності козацької України, найбільшу інформаційну цінність мають розпорядча документація органів влади Гетьманщини, Речі Посполитої та Росії (насамперед публічно-гіравові акти гетьманів, генеральних старшин, полковників і сотників); матеріали поточного діловодства, дипломатичної служби та станово-представницьких органів; епістолярна спадщина офіційного й напівофіційного характеру. Вони зберігаються в основному в архівосховищах й рукописних відділах наукових бібліотек України, Росії й Польщі. В Україні їх найбільша колекція перебуває у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника: фонди № 4 (Баворовських), 5 (Оссолінських), 61 (Кордуби), 103 (Сапігів), 141 (Чоловських). Менший їх масив є в Інституті рукописів Національної бібліотеки України їм. В. Вернадського (м. Київ) (фонди N° 1, II, VIII) та в ЦДІЛУ (м. Київ) (ф. № 48, 49, 237, 1407).

Величезна кількість джерел зберігається в Архіві головному актів давніх у Варшаві. Це фонди N5 3 (Архів скарбу коронного), 4 (Коронна метрика), 549 (Архів публічний Потоцьких), 553 (Архів Радзивіллів), 559 (Архів Замойських), зібрання Браницьких із Сухої. Використовувалися матеріали Державного архіву м. Гданська (ф. N° 300. 29/129 № 300.29/137; 300. К/Ее 15; 300. К/Ее 32), Державного архіву м. Кракова (ф. № 451 (Архів Ктпешовецький Потоцьких), N'9 452 (Архів Піноцці), \'с 453 (Архіз Сангушків), N° 465 (Архів Русецьких)), а також фондів відділів рукописів наукових бібліотек Варшавського університету, Музею Чарторийських у Кракові, Ягеллонського університету у Кракові, Польської академії наук у Кракові, Польської академії наук у Курніку, Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві, Рачинських у Познані. Частина цих матеріалів у формі копій, фотокопій і мікрофільмів перебуває в архіві Інституту історії України НАН України (Сир. N° 58-62), Інституті рукописів НБУ (ф. II. - Сгір. № 13698-13716), ЦДІАУ (Київ) (ф. №№ 1230, КМ ф. 15), Відділі рукописів ЛНБ (ф. МР. - № 2, 39-41, 50, 56), Бібліотеці Львівського університету (МР. - № 504).

Чимало цінних джерел містять фонди Посольського, Розрядного, Малоросійсько го і Сибірського приказів Російського державного архіву давніх актів у Москві. Насамперед це фонди N° 79 (Зносини Росії з Польщею), 89 (Зносини Росії з Туреччиною), 123 (Зносини Росії з Кримом), 124 (Малоросійські справи), 127 (Ногайські справи), 210 (Білгородський, Московський, Новгородський і Приказний столи Розрядного приказу), 214 (Сибірський приказ). Автори скористалися двома багатими колекціями їхніх копій; перша з них зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України (ф. II. Спр. № 15425-15487, 15488, 15539-15541, 15545-15548, 15539-15541, 15542-15543, 15550-15556, 15557-15561, 15562-15563, 15564- 15570, 15571, 15573-15575, 155401-155424, 18371-18460; друга - в архіві Інституту історії України НАН України (Спр. N° 438, 49-57).

З-поміж археографічних публікацій багатством інформації вирізняються видані упорядниками І. Бутичем й І. Крип'якевичем «Документи Богдана Хмельницького (16481657)» (К., 1961), «Універсали Богдана Хмельницького 16481657» (К., 1998) та І. Бутичем, В. Ринсевичем й І. Тесленком «Універсали українських гетьманів від Івана Виговсько - го до Івана Самойловича (16571687)» (К.; Львів, 2004). Надзвичайної важливості документи зібрано в таких комплексних виданнях, як «Акти Московского государства» (т. 1-3, СПб., 18941901), «Акти, относягциеся к истории Южной и Западной России» (т. IIIXV, СПб., 1863 1899), «Памятники, изданньїе Временною Комиссиею для разбо - ра древних актов» (т. IV К., 1859), «Памятники, изданньїе Киевекою Комиссиею для разбора древних актов» (т. 13, К, 1898), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 3. К, 1941), «Документи: об Освободительной войне украинского народа 16481654 гг.» (К, 1965), «Воссоединение Украини с Россией» (т. 13, М., 1953). Непересічне значення для дослідників мають також «Исгочники малороссийской истории», опрацьовані та видані Д. Бантишем-Каменським (т. І, М., 1858), тематичні добірки джерел «Матеріали до історії козаччини XVII віку», зібрані й упорядковані В. Гарасимчуком (Львів, 1994), «Католики, православние униатьі. Проблеми религии в русско-польско-укра - инских отношениях конца 40-х 80-х гг. XVII в.», зібрані й опрацьовані Л. Заборовським (ч. І. М., 1998), упорядковані Ю. Мициком та В. Брехуненком «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.» (Запоріжжя, 1999), а також численні публікації документів на сторінках різноманітних періодичних видань, здійснені у різний час українськими та зарубіжними дослідниками.

Чимало цінного матеріалу міститься і в публікаціях джерел поль - ьких учених. Особливо заслуговують на увагу такі джерелознавчі іраці та добірки документів, як: Abrahamowicz Z. «Kutalog Jokumen - ów tureckich w zbiorach tureckich» (Warszawa, 1859), Gawroński RF Sprawy i rzeczy ukraińsKie» (Lwów, 1914), Grabowski A. «Starożytności listoryczne Polskie» (т. 1-2, Kraków, 1840), Grabowski A. «Ojczyste рошіпкі» (t. 1-2. Kraków, 18-15), Kluczyck: F. «Pisma Jo wieku i spraw ana Sobieskiego» (т. 1, cz. 1-2, Kraków, 1880, 1881), Michałowski J. Księga pamiętnicza» (Kraków, 1864), «Relacje wojenne z pierwszych it walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu "Ogniem i Mieczem" (16181651)» (oprać. M. Nagielski, Warszawa, 1999), «Ugody polsko-ukraińskie w XVii wieku» (Kraków, 2002), Woliński J. «Materiały do dziejów wojny polsko-iureckiei 1672-1676» («Studia i materiały do Historii wojskowości» (т. X, cz. 1, 2, Warszawa, 1964; r. XI, cz. 2, Warszawa, 1965; т. XII, cz. 2, Warszawa, 1966; т. XIII, cz. 1, 2. Warszawa, 1967; г. XVI, cz. 1, 2, Warszawa, 1970); «Volumina Legum» (т. IV, Sankt-Peterburg, 1859).

Окрім документальних й епістолярних важливу інформаційну цінність становлять наративні джерела. Вони поділяються на такі групи: літературно-публіцистичні твори, щоденники й мемуари, літописи й хроніки. Літературно-публіцистичні твори (С. Базановського, Я. Би - томського, Я. Бялобоцького, Я. Дахновського, Б. Зиморовича, А. Кисі - ля, Г. Красінського, М. Кучваревича, С. Кушевича, В. Радванського, С. Твардовського, М. Фрикача й багато інших переважно анонімного авторства) проливають світло на хід воєнних дій, політичні погляди шляхти, козацтва й поспільства. Щоденники сеймів, шляхти, послів, офіцерів і воєначальників польської армії (А. Бростовського, Я. Гільдебрандта, П. Гордона, І. Майєра, Б. Маскевича, Я. Міхаловського, А. Московського, В. Московського, К. Перетяткевича, М. Остророга, Б. Рудоміча, А. Скоробагатого, Я. Храповіцького та ін., чиє авторство ідентифікувати часто не вдається), попри свою суб'єктивність в оцінці дій української сторони, посідають важливе місце у вивченні політичних позицій козацької старшини і польської еліти, перебігу переговорних процесів і воєнних дій. Ґрунтовне опрацюзання мемуарної літератури (Г. Боплана, С. Вежбовськогс, А. Віміни, М. Ворбека-Лет - това, Г. Гольстена, Я. Голіуша, П. Далерака, Я. Дробиша-Тучинського, С. Друшкевича, М. Ємьоловського, І. Єрлича, С. Лещинського, Я. Лося, С. Маковецького, Б. Маскевича, К. Обуховича, С. Освенціма, Я. Пасека, Я. Почобута-Одланіцького, Б. Радзивілла, А. Радзивілла, Рашід-ефенді, Е. Челебі, Я. Цедровського й ін.) дає змогу істотно доповнити (зокрема, з боку емоційного сприйняття подій сучасниками) дані інших джерел про перебіг революції, взаємозв'язок національної, конфесійної й соціальної боротьби, функціонування політичної системи козацької України, політику гетьманів, ставлення до революційних та державотворчих змагань українців правлячої еліти Речі Посполитої.

Із групи літописів і хронік насамперед назвемо українські (С. Величка, Г. Граб'янки, М. Гунашевського, Ф. Софоновича, «Київський літопис», «Короткий опис Малоросії», Самовидця, «Хмільницький літопис»), автори яких намагалися осмислити сенс національно-визвольних змагань, з'ясувати причини гострих соціально-політичних конфліктів у суспільстві Гетьманщини, окреслити портрети гетьманів, їхню внутрішню і зовнішню політику, розкрити характер українсько-російських відносин. Відзначимо наявність великого масиву цінної (часто унікальної) інформації про революційні події, державотворчі процеси, взаємини старшинських угруповань, політику гетьманів, ставлення Варшави до козацької України, її геополітичне становище у літописах, хроніках й тогочасних історичних працях польських, литовських, єврейських, молдавських, кримських й інших зарубіжних авторів (П. Алеппського, Н. Ганновера, С. Грондського, М. Кості на, В. Каховського, А. Кояловича, Мехмеда Сенаї, И. ГІасторія, Я. Рудавського, С. Твардовського, С. Темберського, Е. Франциска, ГІ. Шевальє, Я. Юзефовича, аноніма «Римованої хроніки» та ін.).

Не слід ігнорувати й важливості такого виду джерел, як українські історичні думи й пісні. Виняткозе значення мають матеріали 20-річних археологічних розкопок І. Свєшніковим місця Берестечкової битви, які проливають світло на формування української армії, її озброєння та хід бойових дій.

Водночас той факт, що до нашого часу не дійшли архів Української держави середини й другої половини XVII ст., щоденники, мемуари, хроніки й історичні твори учасників революції з українського боку, істотно позначається на стані (а подеколи й унеможливлює) висвітлення становлення й функціонування полкових і сотенних органів виконавчої і судової влади, характеру їхніх взаємин із населенням; надзвичайно ускладнює вивчення формування політичної еліти, її свідомості, політичних програм старшинських угруповань, еволюції державної ідеї, національної свідомості населення Гетьманщини, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, розвитку соціально-економічних відносин тощо. Далеко не завжди стан джерел дає змогу точно перевести датування на новий стиль (його було прийнято у 1582 р.), що не виключає допущення похибок у 10 днів.

Українська (UA)
Русский (RU)

Последние книги