Особливості національного інституту політичної влади

Становлення основних інститутів української політичної системи відбувалося в умовах наростання національно-визвольної боротьби, що, безумовно, не могло не позначитися на її структурній організації та функціональній сфері. На особливостях формування та специфіці прикладної діяльності її головного інституту — держави _ детально зупинимося в наступному розділі нашої праці. Другою важливою структурною одиницею, від якої залежить результативне функціонування політичної системи, є інститут влади.

У козацькій Україні політична влада формувалася революційним шляхом і набула яскраво виражених національних рис. Основним її джерелом стала воля повсталого народу, котрий рішуче виступив проти польського панування. Анонімний автор «Римованої хроніки» в образній формі відбив той факт, що, взявшись за зброю, українці прагнули добитися того, аби «в Руських краях» «дощенту» зникла пам'ять про польське владарювання («лядську кров») і «щоб її духу русинський ніс і не чув», а відтак взялися «трясти Польщу за чуприну». Ці настрої охопили всі без винятку регіони українських земель.

Прагнення жити незалежно від Речі Посполитої, безперечно, вимагало від населення на звільнених теренах не просто самоорганізації, а упорядкованої організації суспільного життя. Ця потреба стала джерелом влади і зреалізувалася у формі «козацького устрою», що ґрунтувався на колективній волі козацької спільноти (Війська Запорозького). Не випадково, як зазначалося, утворена держава мала офіційну назву «Військо Запорозьке». Це ж словосполучення стає і складовою титу - латури гетьманів (за підрахунками П. Саса, із 171 листа за підписом Б. Хмельницького воно не зафіксовано лише у 14 випадках). Джерелом влади були й норхми українського звичаєвого права, що регулювали владні відносини, а в самоврядних містах (за винятком ратушних) — магдебурзького права. Вони визначали складну систему владних повноважень центральних і місцевих органів влади й загальнообов'язкові правила поведінки членів суспільства. Започаткувався процес перетворення на джерело влади й гетьманської волі. У конкретній історичній ситуації для Української держави частково джерелами влади ставали прагнення й воля зарубіжних монархів — польського короля, російського царя, турецького султана.

Інституту влади в козацькій Україні були притаманні певні особливості, головна з яких полягала в тому, що всі основні його складові (суб'єкт, об' єкт та ресурси) переживали стадію свого формування, а відтак відзначалися недовершеністю своїх внутрішніх структур і неусталеністю системи взаємодії. «Безпосереднім» носієм влади чи її суб'єктом виступали інститути політичного життя, серед яких першість належала державі, а також (за певних обставин) окремі особи, задіяні у прийнятті ухвал, наприклад, учасники «чорних»/генеральних (військових) рад. Відносини між суб'єктом та об'єктом влади у принципі мали багато типологічно спільних рис з аналогічними процесами у низці держав ранньомодерної Європи.

Засобом донесення основних засад політикигетьмана до центральних і місцевих органів влади, а також управлінських структур самоврядних поселень були накази як владне повеління. Відмова від їх виконання, як правило (за винятком періодів паралічу владних структур), призводила до застосування різних видів покарання об'єкта влади, аж до смертної кари (про це промовляють універсали гетьманів, полковників та інших старшин). Таким чином, підкорення загальній волі влади приватної чи групової волі осіб і спільнот перетворювалося на норму поведінки. Відбувалося також «нормування поведінки як узагальнення правил у відповідності із загальним інтересом», чому сприяло становлення вертикальної соціальної мобільності, але перешкоджали постійні воєнні дії, люмпенізація частини населення й гострі соціально-політичні конфлікти у суспільстві.

На відміну від типової для середньовіччя польської моделі взаємодії між суб'єктом і об'єктом політичного життя, особливість української полягала в тому, гцо суспільство в Гетьманщині відзначалося демократичністю, а привілейований стан (козацтво) залишався відкритим для інших станів і груп. Якщо в Речі Посполитій поспільство (за винятком жителів магдебурзьких міст) було завжди тільки об'єктом влади, то в козацькій Україні воно через механізм генеральної ради перетворювалося і на її суб'єкта.

Під час революції сформувалися всі характерні ознаки політичної влади. Зокрема, яскраво проявлялося домінування її владної волі, якій підлягали всі особи й соціальні спільноти. Її рішення ставали обов'язковими для суспільства. Політична влада мала публічний характер ї відзначалася моноцентричністю (право прийняття ухвал, що стосувалися суспільства, належало державі через її вищі владні структури). На жаль, не відбулося чіткого розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що негативно позначилося на формуванні політичної системи. Уже в 1648 р. на основі козацьких традицій виник апарат управління — центральні й місцеві органи влади, що взяли під контроль усі сфери функціонування суспільства. У такий спосіб утверджувалася монополія політичної влади на регламентацію суспільного життя, обстоювання своєї суверенності щодо інших держав. Будь-які спроби Речі Посполитої чи Російської держави підпорядкувати собі Управлінський апарат Гетьманщини або обмежити її суверенітет, як правило, наштовхувалися на потужнии спротив, що виливався у масові виступи проти умов Білоцерківського, Гадяцького, Переяславського, Чуднівського й Московського договорів. Лише уряд Лівобережної Гетьманщини з кінця 60-х рр. остаточно відмовляється (під тиском Москви) від проведення самостійної зовнішньої політики.

На думку деяких учених, влада серед засобів своєї самореалізації надавала перевагу примусу/покаранню щодо особистості й соціальних спільнот (можливо, виняток становить гетьманат П. Дорошенка). Щоправда, «покарання розглядалося не як брутальне застосування сили, а як грунтований на праві примус стосовно тих, хто не бажав визнавати правової норми, розпорядження гетьмана чи інших органів влади». Нарешті слід назвати ще таку важливу ознаку влади, як її легі - тимність, тобто «визнання влади суспільством, обґрунтованість і необхідність даної влади та її носіїв».

Функції політичної влади багато в чому виявлялися тотожними функціям політичної системи, про які уже йшла мова раніше. Найважливішими з-поміж них були керівництво й управління суспільством, що передбачало розбудову держави, проведення політики щодо різних соціальних спільнот, мобілізацію ресурсів, ставлення до опозиційних рухів тощо. Після 1657 р. функція влади щодо консолідації суспільства виконувалася незадовільно. Лише за гетьманування Б. Хмельницького влада спромоглася забезпечити політичну стабільність. Пізніше, внаслідок соціально-політичної боротьби козацька Україна розпалася на три державні утворення, які часто конфліктували поміж собою, через що функція оптимізації політичної системи здійснювалася неефективно.

Як відомо, владний потенціал визначається ресурсами, під якими розуміють як задіяні засоби, так і ті, що можуть бути використані для функціонування і реалізації політичної влади. Першорядне значення при цьому мають демографічні ресурси, оскільки власне внаслідок діяльності людей і виникають відносини суб'єкта й об'єкта влади. Сприятливі умови для господарювання давали змогу мати на території козацької України впродовж кінця 40~50-х рр. більшу щільність населення й значно краще економічне становище, ніж на решті українських земель, що забезпечувало мобілізаційні можливості уряду у 80-120 тис. вояків. Наприклад, джерела засвідчують здивування польських жовнірів у серпні 1651 р. добробутом жителів західної Київщини («досягнули начебто обітованої землі, повної збіжжя й пасік»), дешевизною продуктів харчування й напоїв порівняно з південною Волинню, де «ані міст, ані сіл, лише поле й попіл; ані людей, ані живих тварин не видно, лише птахи у повітрі». Проте міжусобиці, воєнні дії, сваволя татар, стихіині лиха й епідемії зумовили демографічну катастрофу першої половини 70-х рр. у правобережному регіоні. Не без підстав 25 лютого 1675 р. польський король Ян Собеський в універсалі до старшини звертав увагу на її жахливі наслідки: «Мусити визнати, гцо то є труп огидний, а не Україна; бо певне не така, яку ви від предків своїх узяли. А хто ж у ній вигинув, якщо не народ руський? Чий попіл, як не міст славних? Чиї дими, як не церквів і домів Божих? Чиї гроби і могили, якщо не батьків і дітей... марно згублених? Чия, нарешті, така страхітлива пустеля?»

В органічному зв'язку з демографічними ресурсами перебували економічні. Визнавши легітимність права власності на землю козаків (у тому числі вчорашніх селян і міщан) і займанщини посполитих, влада витворила міцну економічну підвалину функціонування політичної системи. Спираючись на економічну потугу господарств козаків і посполитих, вона впродовж тривалого часу могла забезпечувати успішну боротьбу з ворогами незалежності, поповнювати державну скарбницю, чому сприяла також політика підтримки урядом розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Проте руйнівні наслідки воєнних дій, міжусобиць, важких демографічних втрат істотно зменшували потенціал економічних ресурсів влади, звівши його нанівець у Правобережній Гетьманщині.

У своєму розпорядженні влада мала значні соціальні ресурси. В умовах формування системи вертикальної соціальної /мобільності вона визнала статус козаків за усіма, хто погоджувався виконувати військову повинність на користь Війська Запорозького. Не пішла також на проведення розмежування козацтва від поспільства, чим гарантувала підтримку своїх політичних заходів більшістю населення. Залишався відкритим доступ до лав старшини вихідцям із інших суспільних станів і груп (за умови, що вони здобули козацький імунітет).

Потужними, але, на жаль, не завжди ефективними були силові ресурси влади, за допомогою яких забезпечувалися оборона країни, безпека носіїв державної влади, охорона внутрішнього правопорядку, виконання чинного законодавства, розпоряджень і наказів центральних і місцевих владних інститутів тощо. Зокрема, полкові та сотенні суди слідкували за дотриманням правових норм, виконанням розпоряджень урядових структур. Богдан Хмельницький підкреслював, що в козацькій Україні «кождий маєт волноє право в судах ведлуг привилеов рос - пиратсе». Водночас звертає увагу на себе широке застосування владою при захисті різних форм власності, регулюванні соціальних відносин, розв'язанні конфліктів, упокоренні заворушень силових методів, зіпертих на «військові артикули», «право войскове», «срокгости войсковои», якими часто як міра покарання передбачалася смертна кара. На жаль, уряди І. Виговського, І. Брюховецького, П. Тетері, використовуючи силу (придушення опозиційних виступів), не зупинялися перед насиллям, яке завжди перебуває поза законом у будь-якому суспільстві. Для оборони держави залучалося військо (його підрозділи брали активну участь і у внутрішньополітичних чварах), розвідка й контррозвідка. Велася, особливо за Б. Хмельницького й П. Дорошенка, досить ефективна боротьба з кримінальними злочинцями. П. Алеппський не без захоплення констатував, що «в дні Хмеля» «панують правосуддя і справедливість», і в країні козаків «немає ні злодіїв, ні грабіжників». Відомо також, що, прийшовши до влади, П. Дорошенко вжив рішучих заходів щодо викорінення бандитизму. Як засвідчував на початку липня 1667 р. київський воєвода П. Шереметьєв, гетьман «всі ці розбої приборкав, багатьох розбійників велів повішати...».

Одним із найважливіших показників «існування і функціонування влади, а також закріплення її в суспільстві» вважається її легітимність. Проблема легітимності й легальності політичної влади у козацькій Україні вивчена недостатньо й потребує подальшого спеціального дослідження. Все ж відзначимо, що проаналізована джерельна база дає змогу навести її загальну характеристику. По-перше, у сприйнятті Війська Запорозького його служба польському королю розглядалася як певний контракт з обопільними обов'язками, що передбачав присягу монарха на безумовному виконанні вимог свого контрагента. У разі їх недотримання королівською владою козацтво вважало законними як відмову служити володарю, так і право захищати свої та «руського народу» права і свободи. Саме цим пояснюється той факт, що збройний виступ 1648 р. однозначно розцінювався козацьким товариством як легітимний, а не як акт свавілля чи зради. Подібні приклади легко відшукати і в політичній практиці наступних років. «Клянемося Господом Богом, — звертався восени 1650 р. Б. Хмельницький до волинської шляхти, — що ми готові залишатись вірнопідданими нашого короля й. м., п. н., якщо також будуть додержані наші права і вільності, гірисягнуті польськими королями народові руському і надані Війську Запорозькому за його криваві заслуги». В лютому 1671 р. правобережні полковники у листах до короля М. Вишневецького підкреслювали, що перед 1648 р. «Військо терпіло всякі утиски й мусило з такого ярма визволитись».

По-друге, у свідомості різних прошарків суспільства на 1648 р. уже сформувалося сприйняття тяглостї й легітимності власного політичного життя, окремішності існування руського/українського народу, його рівноправності з польським і литовським та добровільності приєднання до польського у складі Речі Посполитої «як рівного до рівного, як вільного до вільного». Відповідно дискримінація в національній та релігійній сферах сприймалася як кричуще порушення прав і свобод «руського народу», що надавало законності боротьбі за визволення. Ці зміни суспільних настроїв добре відчував Б. Хмельницький, який у листі до султана (від 7 грудня 1651 р.) підкреслював: «...бачу, що це є самою Божою волею, аби народ руський залишався вільним від неволі польської». У висловлюваннях такого змісту гетьманів, представників старшини, духовенства (наприклад, березнева 1669 р. проповідь Й. Тукаль - ського), козаків і поспільства окреслювалися контури нового погляду на законність суверенного існування українського народу, який суперечив середньовічним уявленням про те, що «тільки княжні роди могли де-юре представляти народи в політиці, і тільки минуле могло надати легітимності сучасному...».

Нідерландський мислитель раннього нового часу Г. Гроціус у 1625 р., посилаючись на природне право, сформулював думку про можливість існування суверенних держав, пов'язаних не з особою спільного суверена, а з правом народів. Прикметно, що Б. Хмельницький також апелював до природного права на самозахист. «Нам важко схиляти шию під меч, ми мусили оборонятися... ~ писав він у серпні 1651 р. великому коронному гетьману М. Потоцькому, — кожний готовий вмерти при своїх злиднях і голову скласти, бо кожна пташка охороняє, як може, своє гніздо».

По-третє, легітимність влади, зокрема, гетьманської, обґрунтовувалася шляхом апелювання до «права захоплення» (відповідно до середньовічних правових норм, «територія, захоплена у війні, правомірно належала переможцеві»). Під час розмови 24 лютого 1649 р. із польськими комісарами у Переяславі український гетьман констатував: «...вільно мені там управляти (у Києві. — Авт,), мій Київ, я є володарем і воєводою київським; дав мені то Бог — і що більше — дякуючи шаблі моїй». Поряд із цим розроблялася концепція божественного походження його влади, що мала слугувати переконливим аргументом на користь легітимності влади у козацькій Україні.

По-четверте, в уявленнях молодої політичної еліти смерть Владислава IV, а також обрання на трон Яна Казимира і його коронація, Що відбулися без участі представників Війська Запорозького, засвідчували, з одного боку, незалежність козацької України від Речі Посполитої, а з іншого — легітимність сформованої у ній влади. «Ми... хрест цілували Владиславу королю. А нині у Польщі і в Литві обрали На королівство Яна Казиміра, брата Владислава короля, і коронували присягали Польща і Литва, а король їм присягав, — наголошував гетьман під час переговорів 29 квітня 1649 р. із російським послом Г - Унковським, — а нас Господь від них визволив — короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою тим від них стали вільними».

По-п'яте, визнанням законності політичної влади у міжнародно-правовій сфері слугували укладені договори з Річчю Посполитою (Зборівський, Гадяцький, Чуднівський та ін.), Російською державою (Переяславсько-Московський 1654 р., Переяславський 1659 р. та ін.), Османською імперією (1669), Кримськимханством (1648 р., 1655 р. та ін.), Молдавією (1656), Валахією (1656), Трансільванією (1656), Швецією (1657).

Важливою ознакою політичної влади є її легальність, яка закріплюється на законодавчому рівні і відповідно до чинних юридичних норм визначає обсяги і шляхи реалізації владних повноважень. На теренах козацької України легальна політична влада сформувалася на основі звичаєвого козацького права й традицій устрою Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст. їх законність не викликала жодного сумніву у переважної більшості населення; органи міського й сільського самоврядування функціонували на традиційній правовій основі. Козацьке товариство пильнувало за дотриманням верховенства «колективної волі» Війська Запорозького. Лише вона де-юре (через ухвали військової і старшинської рад) надавала легітимності діям і рішенням володаря булави й уряду, на що зважав навіть Б. Хмельницький. «Коли за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, — роз'яснював він у листі до великого коронного гетьмана у березні 1656 р., — то його порушити нам приватним чином не можна», бо «у цих краях, якгцо що-небудь робиться без спільних і малих рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями». Ігнорування І. Виговським норм звичаєвого права під час обрання на гетьманську посаду восени 1657 р. зумовило невизнання запорожцями й значною частиною городового козацтва легальності цього акту й стало однією з вагомих політичних причин конфлікту, що переріс у громадянську війну.

Характер легітимності політичної влади в козацькій Україні визначався поєднанням елементів, властивих таким її типам, як традиційний, харизматичний, легальний, причому на різних етапах спостерігалося явне превалювання одного з них над іншими. Зокрема, на етапі становлення виразно домінував традиційний тип, заснований на авторитеті традицій і звичаїв Війська Запорозького. За гетьманування Б. Хмельницького яскраво проявлялися елементи харизматичного типу, якому притаманна віра суспільства у надзвичайні якості, винятковість правителя. Відомо, що більшість козацтва й поспільства сприймала його як «нового Мойсея, котрий звільнить їх від ляцької неволі», «батьком Вітчизни, відновлювачем [православної] релігії й давньої свободи», «Богом даним» гетьманом, спроможним визволити «з підданства Речі Посполитої, котрого може позбавити влади лише Бог». Водночас виразно спостерігалися й риси легального типу, бо влада узаконювалася нормами звичаєвого права, прийняттям відповідних актів, які регулювали діяльність політичних інститутів, використанням у разі потреби примусових санкцій. Таким чином, у членів суспільства формувалося «розуміння норм, установлених законом». Досить виразно окреслювався етнічний тип легітимності влади. Адже замість польських сформувалися українські владні структури, утворилася також українська політична еліта, а ідея витворення й захисту національної держави завоювала пріоритетні позиції у суспільстві, гцо сприяло утвердженню влади й визнанню її легітимності.

Легітимність влади органічно пов'язана з її ефективністю. Найвищого свого рівня остання досягла за Б. Хмельницького, коли влада мала широку підтримку населення. Задовільно функціонували владні структури під час гетьманувань І. Брюховецького, П. Дорошенка й І. Самойловича, але відбувалося звуження соціальної бази влади. Зменшення ефективності її функціонування засвідчувало зниження рівня легітимності, появу процесу «ерозії влади», що стало наслідком взаємодії низки факторів: особистісних, середовища (владного простору), процесуальних (помилок, невдач, успіхів). З-поміж першої групи назвемо надмірне прагнення до влади І. Виговського, П. Тетері й І. Брюховецького, недостатні вольові якості Ю. Хмельницького й брак у нього політичних здібностей, нестримне прагнення до наживи серед значної частини старшин (за твердженням С. Величка, «задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би...») та ін. Украй негативну роль відігравала наявність т. зв. синдрому «закутних гетьманчиків», породженого владолюбством, амбіційністю, егоїзмом старшин, котрі вели боротьбу за владу, перевагою у них особистісних і кланових інтересів над національними, державними, внаслідок чого відбулося розмивання моральних устоїв, а відтак занепад «морального обличчя» влади. Соціально-політичні конфлікти, розпад Гетьманщини на три державні утворення, відносини між якими були далекими від стабільності, вкрай несприятливе й складне геополітичне становище козацької України часто заважали уряду приймати правильні ухвали, адекватно реагувати на виклики часу, зміни у соціально-політичних відносинах У суспільстві тощо.

Не можна недооцінювати значущості негативного впливу процесуального чинника, коли допущені прорахунки й невдачі породжували у гетьманів і старшин нові помилки, розчарування, надломлювали їхню волю. Так, І. Виговський та його оточення, припустившись низки прорахунків у розв'язанні конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували вибух громадянської війни, яка започаткувала незворотні відцентрові процеси у козацькій Україні. Невдачі угруповання Ю. Хмельницького у відносинах з Російською державою й Річчю Посполитою, по-перше, дискредитували його в очах козацтва, гцо призвело до обвального падіння авторитету, а, по-друге, знизили ефективність функціонування центральної влади, посилили децентралізацію, зумовили зростання ролі регіональної еліти. Таких прикладів можна навести чимало. Майже до нульової позначки рівень легітимності влади знизився в роки відкритих громадянських конфліктів.

Важливо з'ясувати прерогативи центральних і місцевих органів влади та характер їх функціонування. В умовах становлення держави в 1648 р. розпочався складний процес еволюції загальної (генеральної) військової ради з органу козацького самоврядування у найвигций державний орган козацької України (збирався 5 разів). До компетенції ради належало розв'язання найголовніших питань внутрішньої і зовнішньої політики, а також обрання гетьмана й генеральної старшини. Оскільки вона була формою прояву прямої демократії, в її роботі брали участь десятки тисяч осіб (козаки, покозачене поспільство, часто представники духовенства). Нерідко під час обговорення (ухвали приймалися більшістю голосів за допомогою вигуків) мало місце протистояння різних поглядів, що інколи переростало у зіткнення (Ніжинська «чорна» рада 1663 р.).

Стихійність перебігу ради, непередбачуваність прийнятих нею ухвал, брак оперативності й ефективності стали однією з причин відмови Б. Хмельницького з початку 1649 р. від її скликань (у класичній формі збиралася тільки у травні 1651 р.). Відбувається перетворення генеральної ради на представницький орган, участь у роботі якого брали не всі козаки, а лише гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники й обрані від кожної сотні делегати (від 2—4 до 20-ти); інколи запрошувалися представники міщан і духовенства (загальна кількість учасників ради сягала 2—4 тис.). Після смерті Богдана Хмельницького спостерігається відродження важливої політичної ролі генеральної ради, хоча з середини 60-х рр. у Лівобережній Гетьманщині прийняті нею ухвали мають переважно формальний характер (із 1669 р. рада збирається лише за царським розпорядженням). Натомість у Правобережжі за гетьманування П. Дорошенка цей інститут, навпаки, успішно функціонував (збирався понад 10 разів), приймаючи рішення з найважливіших питань. На Січі загальна рада скликалася тричі на рік, участь у її роботі була обов'язковою для запорожців. Вона була одночасно найвищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади.

У перші роки існування держави з генеральних старшин сформувався генеральний уряд. Очолював його гетьман, котрий водночас був главою держави. Особисті якості Богдана Хмельницького, його харизма перетворили посаду гетьмана на центральну «в політичній системі Гетьманщини». В умовах утвердження авторитарного режиму до сфери функціональних обов'язків останнього належало видання універсалів — нормативних актів, які мали силу закону на всій території козацької України; скликання й ведення генеральних і старшинських рад; командування збройними силами; призначення й звільнення з посад старшин; встановлення податків і управління фінансами; розпорядження земельним фондом; керівництво зовнішньою політикою; виконання функцій верховного судді тощо. Після смерті Б. Хмельницького відбувається помітне звуження сфери гетьманської влади.

Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради водночас супроводжувався зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбувалися або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з'їзду. У другому випадку яскравіше проявлялися її риси як представницького органу. До компетенції старшинської ради належало розв'язання найважливіших питань політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору податків, використання земельного фонду держави. Вона приймала також ухвали, що мали силу закону, й відігравала важливу роль на початковому етапі процедури обрання гетьмана. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її на дорадчий орган, однак поважав традиції Війська Запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради, надаючи їм у такий спосіб необхідну легітимність в очах козацтва. Після його смерті старшинська рада перетворилася на впливовий самостійний орган, який претендував на рівну владу з гетьманом. Єдиним з-поміж володарів булави, котрому вдалося уникнути протистояння з нею, виявився П. Дорошенко. Він щиро визнавав, іцо «без ради полковників й іншого товариства нічого не можна вчинити».

Важливе місце у системі центральних органів влади й управління посідав інститут генеральних старшин. До початку революції іх обирали на генеральних радах, а за гетьманування Б. Хмельницького — призначали. Пізніше практикувалося (залежно від обсягів повноважень того чи іншого гетьмана) як їх обрання на генеральних чи старшинських радах, так і їх призначення. Фіксованої системи службової ієрархії старшинських урядів не склалося; в ході революції їхня роль могла зростати чи зменшуватися. Традиційно друге місце після гетьмана посідав генеральний обозний, третє - два генеральних осавули, четверте — два генеральних судді, п'яте — генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерального бунчужного.

Кожен із них мав певні повноваження й функціональні обов'язки. Обозний відав артилерією, зведенням оборонних споруд, розташуванням табору, виконував обов'язки наказного гетьмана. Осавули займалися питаннями скликання генеральної ради, підтриманням дисципліни в армії, складанням козацьких реєстрів, організовували супровід іноземних послів. їх часто призначали наказними гетьманами. Судді очолювали колегію генерального суду, іцо розглядав цивільні й кримінальні справи. Писар стояв на чолі генеральної канцелярії, зберігав державну печатку, особисто візував документи уряду, виконував, як і осавули, доручення глави держави. Підскарбій керував фінансами й відав організацією збору податків. Хорунжий і бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами — хоругвою і бунчуком.

Помітну роль відігравала рада генеральної старшини (обозний, писар, два судді й два осавули), іцо становила постійно діючу структуру. Вона займалася розв'язанням зовнішньополітичних, термінових і таємних справ, здійснювала повсякденне адміністративно-господарське управління країною, виконувала функції генерального штабу й верховного суду, організовувала й контролювала збір податків і мита. В період гетьманування Б. Хмельницького виконувала дорадчу функцію, пізніше перетворилася на важливий орган законодавчої, виконавчої й судової влади.

Виконавчо-розпорядчими урядовими установами були канцелярії, головною серед яких вважалася генеральна військова. Вона зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове й фінансове управління державою, контролювала діяльність полкових і сотенних урядів, реалізовувала зовнішньополітичний курс гетьмана, вела діловодство. Артилерійська канцелярія підпорядковувалася обозному й займалася питаннями утримування у належному стані військової артилерії. У 50-х рр. XVII ст. почала формуватися фінансова канцелярія, до функцій якої перейшли організація збору податків, облік земельного фонду, контроль за доходами і витратами.

Центральне місце у судовій системі належало генеральному військовому суду, до складу якого, крім генеральних суддів, входили гетьман, генеральні старшини і судовий писар. Він розглядав апеляції, іцо надходили від полкових і сотенних судів, і питання, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Останній утворював також у разі необхідності судові комісії для розв'язання особливо складних і важливих справ.

На місцях функціонували полкові й сотенні органи управління (уряди). Полковий уряд становили полковник та полкові старшини. На перших порах важливу роль відігравала козацька полкова рада, гцо обирала полковників і старшин, однак із 1649 р. її роль помітно зменшується. Б. Хмельницький зосереджує у своїх руках право призначати і звільняти полковників. Ним користувалися й наступні гетьмани, хоча за умов послаблення їхньої влади відроджувалася демократична традиція обрання полковників на раді. Вони виступали носіями верховної влади на території полків і до їхніх прерогатив належало широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень — починаючи від мобілізації козаків і до використання земельного фонду. Певною мірою інститут влади полковника був подібним до влади гетьмана. В управлінні полковники опиралися на старшину — обозного суддю, осавула і писаря. Останні, як і полкова рада старшин і полкова канцелярія, виконували у межах полку функції, подібні до тих, які мали генеральні старшини, старшинська рада й генеральна канцелярія на загальнодержавному рівні.

Полкову модель діяльності органів влади було перенесено у сотню, де сотенний уряд очолював сотник. До його складу входили старшини й городовий отаман. До 1649 р. у сотнях, як і в полках, уряд перебував у підпорядкуванні козацької ради, що обирала його. Проте в умовах посилення інститутів гетьмана, полковників і сотників її повноваження набувають формального характеру. Утверджується практика призначення сотників полковниками. Сотник мав широкі військові, адміністративні й судові повноваження, підлягаючи по вертикалі полкозникові, чим забезпечувалася централізація влади. Сотенні осавул і писар виконували однотипні з полковими осавулами і писарем функції. Особливе місце посідав городовий отаман, наділений переважно адміністративною владою в містах. Він пильнував за збереженням у них порядку, виконував обов'язки коменданта, за відсутності сотника очолював колегію сотенного суду. Городові отамани полкових міст посідали вищі, ніж сотники, ієрархічні щабе - лі й входили до складу полкового уряду. Розв'язанням всього комплексу питань внутрішнього життя села займався сільський отаман. На курінних отаманів покладалося виконання лише військових функцій.

Владні структури Запорожжя мали певні особливості. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади була січова рада, Ухвали якої були обов'язковими для усіх козаків, старшин і кошового. Вона обирала кожного року кошового отамана (за гетьманування Б. Хмельницького впродовж 1650-1657 рр. він призначався), або інколи (з кінця 50-х рр.) — кошового гетьмана й усіх старшин, які разом становили уряд - Кіш. Коло повноважень кошового гетьмана в історіографії ще не до кінця з'ясоване. Введений у науковий обіг документальний матеріал дає можливість реконструювати лише основні риси діяльності кошового отамана. Відомо, що він поєднував у своїх руках військову, виконавчу, адміністративну й судову владу. Під час воєнних дій виступав головнокомандувачем війська й наділявся, по суті, диктаторськими повноваженнями. В мирний час очолював дипломатичну службу, відав військовою скарбницею, затверджував судові вироки. Другою особою в старшинській ієрархії був військовий суддя, котрий займався судочинством на основі звичаєвого права. Діловодство вів військовий писар; осавул наглядав за порядком у Січі, розслідував злочини й контролював виконання судових ухвал. Козаки куренів підпорядковувалися владі обраних отаманів. Вони часто мали серед запорожців більший авторитет, ніж кошова старшина. Наприкінці 40-х — у 50-х рр. XVII ст. зросла роль старшинських сходок (рад), до участі в яких запрошувалися військові старшини, курінні отамани та досвідчені козаки-ветерани («старики»).

Важливим інститутом політичного життя Гетьманщини були органи місцевого самоврядування. Нова українська влада при Б. Хмельницькому не лише не обмежувала міського й сільського самоврядування (за винятком кагалів, що були ліквідовані), айв окремих випадках навіть розширювала повноваження міських судів (наприклад, на початку грудня 1655 р. київський суд отримав право карати свавільних козаків). Було підтверджено чинність магдебурзького права, згідно з яким міщани одержували самоуправління, впорядковано основи цивільного й кримінального права, норми оподаткування, ремісничі й торгівельні пільги. Укладаючи договір 1654 р., український гетьман домігся визнання міського самоврядування з боку російського уряду. Таку саму політику проводила більшість наступників Б. Хмельницького. Лише за гетьманування І. Брюховецького у Лівобережжі спостерігалося явне прагнення підпорядкувати міщан державним органам влади.

До компетенції самоврядування належали питання забезпечення добробуту міста, зокрема, організації протипожежної безпеки, нагляду за дотриманням норм моралі у поведінці міщан тощо. Очолював місто обраний його жителями війт, влада якого була пожиттєвою. Важливу роль відігравали виборні магістрати, що складалися з ради (райці на чолі з бурмистром, котрі займалися адміністративно-господарськими справами) та лави (члени суду, підпорядковані війтові, що здійснювали судочинство з цивільних і кримінальних справ). Існувало самоврядування і в містах, які управлялися ратушами в складі війта та 2-3 бурмистрів. Вони не користувалися магдебурзьким правом. Характерним для міського життя було також цехове самоврядування та самоврядування окремих іноетнічних громад.

Функціонували й органи сільського самоврядування, яке спиралося на традиційне звичаєве право. На чолі сільських громад стояли старости (отамани, війти). Вони наглядали за збереженням правопорядку на території громади, дотриманням норм співжиття, прибуттям і від'їздом гостей, брали участь у встановленні меж землі й сінокосів, засвідченні актів купівлі-продажу, розподілі спадщини, зовнішніх зносинах громади тощо. У Лівобережжі під час революції виникли вільні військові села (у 60-х рр. у Ніжинському, Переяславському й Київському полках вони становили понад половину усіх населених пунктів). Вони належали військовому скарбу й підпорядковувалися сотенному уряду.

Невід'ємною складовою політичного життя козацької України стала така неполітична інституція, як православна церква, що завдяки своїм самобутнім рисам — соборноправності, євангелістськості, демократизму й національній інституційності — перетворилася «на живий національний організм, що зберігав і конденсував духовні сили народу». Попри формальне урівняння з католицькою церквою у першій половині 30-х рр. XVII ст., вона продовжувала зазнавати утисків. Тому не випадково з початку революції захист інтересів православної конфесії на теренах усієї Речі Посполитої став одним із визначальних при вибу - дові відносин уряду Б. Хмельницького з Варшавою. Водночас, усвідомлюючи виняткове значення православ'я у національно-визвольній боротьбі й розбудові держави, гетьман всіляко підтримував його, послідовно й рішуче обстоював у козацькій Україні майнові інтереси церков і монастирів, винагороджував їх земельними володіннями і маєтками. Без істотних змін цю політику продовжували і його наступники, особливо П. Дорошенко. Зі свого боку, духовенство (насамперед нижче) відігравало важливу роль не лише в ідеологічному обґрунтуванні мотивів боротьби поспільства й козацтва проти Речі Посполитої, айв її організації та (в окремих випадках, що мали місце в 1648 1652 рр. ) навіть у керівництві нею.

Отримавши у Гетьманщині сприятливі умови для розвитку, православна церква прагнула зміцнити автокефальні засади свого функціонування, не допустити їх обмеження й підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Про це переконливо промовляє діяльність київських митрополитів С. Косова (1647—1657), Д Балабана (1657-1663) та Й. Тукальського (1663-1675). За даними деяких Джерел, останній разом з П. Дорошенком виношував наміри утворення Київського Українського патріархату. На заваді їх реалізації стали не лише несприятливі зовнішні чинники (постійний потужний тиск, починаючи з 1654 р., з боку Московського патріархату, підтримуваного російським урядом, спротив грецького духовенства, агресія сусідніх країн тощо) й прорахунки у політиці Г1. Тетері, І. Брюховецького й особливо І. Самойловича, а й брак консолідації самого духовенства, насамперед його верхівки. Активна участь церковних ієрархів у політичному житті в умовах гострої міжусобної боротьби старшин за владу, поділу козацької України на дві Гетьманщини сприяли формуванню серед них кількох угруповань, що орієнтувалися на Річ Посполиту (С. Косов та Д. Балабан), Росію (І. Пзель, А. Баранович, М. Фи - лимонович, С. Адамович), Туреччину (Й. Тукальський). Суперечності між ними де-факто призвели до розколу духовенства, різко послаблювали позитивний потенціал церкви у згуртуванні політичної еліти козацької України для обстоювання національних інтересів, у тому числі автокефалії Київської митрополії.

Політична діяльність церковних ієрархів далеко не завжди була конструктивною. Зокрема, С. Косов не відразу підтримав державотворчі зусилля Б. Хмельницького, шукав компромісів із Річчю Посполитою, інколи втручався у розпорядження гетьмана полковникам (як наприклад, при обороні Києва від литовців улітку 1651 р.), що створювало напружені відносини між цими найвпливовішими представниками молодої української політичної еліти. Інші вищі церковні ієрархи також не стали гетьманові опорою у розбудові держави. Лише після укладення українсько-російського договору 1654 р., коли Б. Хмельницький зайняв рішучу позицію з обстоюванні автокефалізму української православної церкви, київський митрополит нарешті визнав його володарем козацької України, а інші ієрархи не сміли проводити відмінної політики у сфері захисту Київської митрополії. Щоб уберегтися від зовнішніх впливів, С. Косов змінив навіть свій титул митрополита з «Київський і всієї Росії» на «Київський і Малої Росії», аби засвідчити, яку власне «націю він представляв».

Смерть 1657 р. Б. Хмельницького й С. Косова, від'їзд нового митрополита Д. Балабана у 1658 р. з Києва, ослаблення гетьманської влади наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр., відверте втручання Москви і російських воєвод у церковні справи (воєвода О. Трубецькой восени 1659 р. наважився призначите місцеблюстителем митрополії чернігівського єпископа Л. Барановича), з одного боку, послаблювали позиції вищих церковних ієрархів у захисті інтересів митрополії, з іншого — сприяли оформленню угруповання (переважно москвофільського) духовенства, яке почало активно втручатися у державні справи. Посилення його впливів, на думку деяких дослідників, породило феномен «двовладдя світської та духовної еліти», яке у Лівобережній Гетьманщині тривало до 1685 р.