СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ 60-90-х років XIX ст

Культурно-просвітницькі «Громади». У другій половині XIX ст. російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільство на виконання тих чи інших завдань, то опісля все зміни­лося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.

Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із за­слання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.

Звільнені із заслання М. Костомаров, В. Еілозерсь-кий, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петер­бурга, де до них приєднався П. Куліш. Ці піонери ук­раїнського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану «Громаду». Аналогічні «Громади* української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.

Першочерговим завданням цієї групи було покра­щення долі українців і особливо селянства. Усі, за ви­нятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності «Громада» мас бути аполітичною і зосеред­жуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише ца­риною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петер­бурзька група громадівців з великими труднощами отримала дозвіл на видання першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Ос­нова» . Його фундаторами були два багатих українці — Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Протягом сво­го короткого 22-місячного існування «Основа» виступила засобом спілкування та будителем національ­ної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

На місцях в Україні почали створюватись «Грома-ди», що видавали друком і розповсюджували ук­раїнські книжки, для дітей і дорослих відкривали школи — звичайні і недільні. Зміцнювався, таким чином, український культурницький рух. У радянській історіографії «Громади» вважалися таємними лібераль­но-буржуазними організаціями.

Центром громадсько-культурного життя став Київ. Слід відзначити, що царський уряд доклав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь Київ­ського університету. Генерал-губернатор Еібіков міг похвалитися цареві, що «молодь Києва гуляє, але не думає». Та вже через рік після Кримської війни мо­лодь починає організовуватись, з'являються нелегальні гумористичні часописи польською мовою, як-от «Бігос гультяйські», що викривають і критикують хиби юнацтва.

Натхненна прикладом киян, українська інтеліген­ція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також засну­вала свої «Громади», розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилась до сотні. Члени «Громади» занурювались в уже традиційні галузі етнографії, філософії та історії. На зразок хлопо-манів вони стали вбиратися, як українські селяни, до­тримуватись їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілку­ватись з ними по шинках, співати їхніх пісень.

Громадівці розвинули культ козацтва й носили бар­вистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої іде­алізації були не козацькі гетьмани і старшини, а во­лелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського на­роду - У II половині XIX ст. це романтичне і позбавле­не політичного забарвлення поєднання ідеалізму, на­родництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Варто зазначити, що більшість студентів Правобе­режної України складали поляки і меншість — ук­раїнці. Так само дуже багато було тут польських по­міщиків, середніх і великих землевласників. Вони мали досить великий вплив на місцеві українські справи. Демократична молодь шляхетського походження ви­вчала життя народу і приходила до висновку, що народ не слід ототожнювати з польською шляхтою, що його шлях інший та що він має достатньо сил для само­стійного життя. Полум'яні твори Т. Шевченка розбуд­жують у студентській масі запал, і український народ знаходить серед студентів відданих друзів, які хочуть працювати для Його добра. За ті починання польська і українська шляхта накинулася на свою молодь, про­звала студентів демагогами. Думки про право селян на волю були названі «манією», а всіх прихильників про­столюддя — «хлопоманами». Ці ж «хлопомани» і тво­рили «Громади». Учасники «Громад» відкидають шляхетські голослівні гасла «підносити народ», і самі йдуть у народ, вважають себе його частиною, прийма­ють за свою українську мову, звичаї і традиції народу. Найважливішою рисою київської «Громади» було саме те, що вона привабила до себе нову категорію при­бічників — студентську молодь.

Українську «Громаду» очолював Володимир Анто­нович, який прийшов із шляхетського табору до україн­ського. Своє рішення В. Антонович пояснює в «Сповіді»: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем...

Але я вибрав... вихід, бо хоча я був попсований шля­хетським вихованням, звичаями і мріями, та мені лег­ше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, і важку долю якого я бачив на власні очі...».

Наведене визнання В. Антоновича було не тільки його, а й інших прогресивних поляків, які жили в Україні, символом віри. Вони присвятили своє життя українсь­кому народові і своєю громадською і творчою діяльні­стю підтверджували це.

Ім'я В. Антоновича, як і визначного славіста Костя Михальчука, економіста Тадея Рильського, етнографа Бориса Познаньського та інших українських громадських діячів польського походжен­ня, стало відоме в європейському науковому світі.

«Громада» спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Ді­яльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря*, деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на україн­ство з боку російського і польського, «Громада» стала розробляти свою ідеологію, увійшла в близькі стосун­ки з петербурзьким центром при редакції «Основи». Тобто «Громада» почала виступати як представник українського громадянства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність ук­раїнофілів (а тут ще й польське повстання 1863 р.) викликала гнів царського уряду. Своїм циркуляром міністр внутрішніх справ П. Валуев заборонив видан­ня друком книг українською мовою.

Польське повстання в Україні 1863 р. Молодь, яка не увійшла до складу «Громад», у 1860 р. об'єднує свої гімназичні аГміни» в провінційні організації. Було організовано п'ять «Гмін» — Подільська, Волинсь­ка, Українна, Литовська і Коронна. Кожна з них мала по кілька сот членів, а вихід з «Гмінио вважався гань­бою і таку людину не приймали навіть у шляхетські доми. Ці «Гміни» об'єдналися в «Огул», як протистав­лення українським «Громадам». Найслабкішими по­ки що в Україні були організації росіян і євреїв.

Члени «Гмін» вважали себе «лоляко-русинами». Вони намагалися представляти, окрім польських, та­кож і українські інтереси, бо, мовляв, на протязі століть відбулися великі зміни, і український народ уже при­своїв собі польську культуру.

Різниця в діяльності «Гмін» і «Громад» полягала в тому, що «Гміни» мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єдна­тися з Литвою та Польщею в одну державу.

«Грома­да» ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.

Повстання поляків почалося в січні 1863 р.

І хоч воно увійшло в історію як польське повстання, але більша його частина пройшла на українській тери­торії - Більшість боїв і сутичок цього повстання відбу­лися в Україні, і багато хто з української інтелігенції відіграв у ньому домінуючу роль.

Польські джерела свідчать, що на початку повстан­ня було лише 10 тис. повстанці», погано одягнених, без достатньої кількості зброї. Була це переважно мо­лодь, не звикла до випробовувань, не загартована в боях. Російський уряд кинув проти повстанців ледве чи не 83-тисячну армію зі 120 гарматами.

Повстання мало характер інтелігентсько-шляхетсь­кий. Щоправда, були видані спеціальні прокламації (летючки) до українського населення, кілька відозв і так звані * Золоті грамоти». Але народ не пішов на неясні обіцянки і повстання не підтримав. Нерозсуд­ливість повстанців підтверджується багатьма прикла­дами. Ось один з них: група київської молоді виру­шила із зброєю в руках на село, щоб підняти народ. В деяких селах їх зустріли із співчуттям. Та в не­знайомому їм селі Соловіївка Радомиського повіту місцеве населення поставилося до них вороже. Селя­ни оточили повстанців, більшість цих підлітків і юнаків повбивали, а решту їх захопив загін російської армії. Таке вороже ставлення українських селян до поль­ських повстанців пояснюється віковою неволею Ук­раїни під Польщею.

У ході повстання бої йшли в різних місцевостях Польщі, Литви, Білорусії. В Україні повстанням було охоплено все Правобережжя. Усього за час повстання в боях з російською армією загинуло до 30 тисяч пов­станців, російське командування розстріляло понад півтори тисячі людей, а 150 тис. чоловіків і жінок заслали до Сибіру.

На Правобережній Україні уряд Росії закрив усі польські школи, католицькі монастирі і конфіскував багато польських маєтків. Так героїчні зусилля поляків пішли нанівець. Царизм жорстоко розправився з пов­станцями. Постраждали також і українці. Поляки про­бували відбудувати «історичну Польщу з 1772 року», або, як вони казали, «Польска од можа і до можа». Якби ж вони стали на позиції рівності українців і поляків, то повстанці могли б знайти підтримку серед україн­ського народу в боротьбі проти спільного ворога.

Отже, «Польська по Днепру» не вийшла. Іван Фран-ко в статті «Наш погляд на польське питання» писав: «Хто перегляне історію польських повстань із нашого віку — в роках 1831, 1846 і 1863, — той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення... З трагічною фатальністю одно за одним покоління перлося в ту бездонну про­пасть і погибало в ній».

Далеко не всі українці прихильно поставилися до польських повстанців. Селяни відповіли масовим ви­робництвом саморобних списів по сільських кузнях. Київські ж «громадівці», не знаючи, як обернеться спра­ва, стали закликати на Кожеч'яках, на Преорці та Деміївці козачі курені, щоб збройно виступити проти поляків на випадок їх перемоги.

Однак це не завади­ло царським властям переслідувати як повстанців-поляків, так і вірнопідданих «громадівців».

І самодержавство, і російська громадськість убачали в - українофільстві небезпеку для режиму. Царські чи­новники доводили, що недільні школи — це зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українсько­го сепаратизму. Носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень сприймалося урядом як підривна діяльність. Військовий міністр Мілютін по­переджав царя про наміри хлопоманів утворити само­стійну українську державу.

Російська періодична преса («Вестник Юго-Запад­ной России», «Киевлянин», «Московские ведомости») розпочали злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. А ро­сійська інтелігенція, яка раніше дивилася на укра­їнофілів як на дивакуватих прихильників барвистого регіоналізму, стала вбачати в них справжню загрозу імперії. Причому росіяни вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, а поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьо­му регіоні.

«Громадівці» з усієї сили запевняли владу у своїй лояльності. В. Антонович і 20 учасників київської «Гро­мади» у відкритому листі запевняли російську публі­ку в тому, що їхньою метою є лише освіта народу і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскіль­ки нам він не тільки не потрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав таєм­ний циркуляр про заборону українських наукових, ре­лігійних і особливо педагогічних публікацій. Друку­вати «малоросійським наріччям» дозволялось лише художні твори. Валуев заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього «Громади» було розпущено. Перестала ви­даватись «Основа». Цілу низку українських діячів було заслано у віддалені куточки імперії.

Майже ціле десятиліття українофіли очікували сво­го часу. На початку 70-х років ксенофобія 1863 р. по­чала розвіюватись. Цензура послабилась, кияни стали поступово відновлювати громадівську діяльність. В. Ан­тонович уже став на цей час професором Київського університету. Разом зі своїми товаришами, а також у співпраці з такими молодими помічниками, як М. Драгоманов, О. Русів, М. Зібер, С. Подолинський, В. Антонович таємно утворив «Стару Громаду» на відміну від нових громад, що складались переважно з студентів.

Українофіли знову зосередились на неполітичній діяльності.

Вона значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського Географічного Това­риства. Українофіли масово записувались у цю на­півофіційну організацію й фактично опанували нею.

Під її прикриттям вони почали видавати архівні ма­теріали, заснували музей та бібліотеку, збирали доку­менти з вітчизняної історії. У 1875 р. «Стара Грома­да» придбала російську газету «Киевский телеграф», перетворивши її на рупор провідних громадівських ідей.

«Стара Громада» трималася осторонь революційних організацій і не брала участь ні в яких революційних виступах. Однак це не означає, що громадівці уника­ли впливу на суспільне життя України. Навпаки, вони вели свою громадську роботу дуже широко, дослід­жуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для зміцнення почуття єдності в українському народові, перш за все серед інтелігенції. «Громада» звертала пильну увагу на роз­виток земств і міського самоврядування. Ціла низка її членів брали активну участь у цих установах і тим самим захищали, власне, інтереси українців. Але най­більше значення надавала «Громада» розвиткові на­уки і освіти.

Між членами «Громади» була низка знаменитих спеціалістів, які досліджували різні боки української історії. Історичні дослідження накопичувалися у ви­даннях Археографічної Комісії, офіційної установи при київському генерал-губернаторові. У цій уста­нові надрукував багато які з своїх праць проф. В. Ан­тонович. До речі, в свій час в цій Комісії працював і Т. Шевченко.

Але основним центром української науки став Півден-но-Західний Відділ Російського Географічного Товари­ства.

Тут опубліковано «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепи­су населення Києва, — все це були фундаментальні нау­кові видання. З ініціативи українських вчених, в 1874 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд. Він дав можливість переглянути здобутки українознавства і підніс авторитет української науки.

Поле культурної роботи тимчасом помалу розши­рювалося, і вона вже приносила очевидні плоди. Ук­раїнознавством займалися і здобули на цьому собі ім'я в науці: у археології — В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, у етнології — М. Драгоманов, у статистиці —

0. Русів, у мовознавстві — М. Потебня. М. Костомаров у своїх барвистих монографіях змалював героїчну бо­ротьбу українського народу за волю. П. Куліш нама­гався дати критичний огляд минулого України.

Користуючись з певного пом'якшення цензури, гро-мадівці видали друком цілу низку науково-популяр­них видань. Одночасно «Громада» пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді в розквіті творчих сил знаходилися письменники — П. Мирний,

1. Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М. Ста-рицький, а композитор М, Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи в галузі науки, куль­тури та мистецтва ще більше зміцнили становище « Старої Громади».

Діяльність «Просвіти». Заборона українських ви­дань лишалася великою перешкодою розвиткові на­ціональної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші вста­новили контакти з українцями в Галичині — «наро­довцями» — і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.

Провідну роль у громадському та політичному житті України мала «Просвіта», створена у Львові в 1868 р. при ідейній і матеріальній підтримці з Великої Ук­раїни і безпосередньо за організаційної участі українців Галичини.

Вона ставила собі за мету поши­рення освіти та розвиток національної свідомості ук­раїнців. Фундатором і першим головою «Просвіти» був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.

Велику допомогу у матеріальному зміцненні това­риства надав третій голова «Просвітив Володислав Фе­дорович, «меценат української штуки», незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, «жад­ний праці, почести і слави». Він перевів на рахунок «Просвіти» 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.

«Просвіта» створювала хати-читальні в селах і по­вітах Західної України, видавала друком книги ук­раїнською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед «Просвітою» почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному захода­ми громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (ко­лишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і при­ятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Ми л орадович-Скоропадської (на її внесок у 6 тис. крб. було придбано друкарню товариства) було створе­но Товариство ім. Т. Шевченка. На кошти проф. П. Пе­леха та мліївського цукрозаводчика В. Симиренка з Чер­каського повіту товариство придбало згодом дві кам'я­ниці у Львові.

У 1882 р. товариство було перейменовано на Нау­кове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) і стало, власне, першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873—1939 pp.) НТЩ видало друком по­над 1100 наукових та літературних праць.

Переслідування «Громади» з боку царизму. Че­рез цю діяльність та через інші причини самодержав­ство знову посилило свої підозри щодо громадівців.

Владі стало зрозуміло, що громадівці ведуть антиро-сійську агітацію в Галичині. Більш того, вважалось, що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змо­ва, або австрійська чи польська інтрига. Царат закидав громадівцям замаскований соціалізм та сепаратизм, шукав їхніх зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом усіх цих обставин у травні 1876 р.

Олександр II підписав указ, яким було заборо­нено друкувати українською мовою всі оригінальні тво­ри і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно з цим був розігнаний київський відділ Географічного товариства і припинено видання «Киевского телеграфа».

Цей удар не зламав попередніх планів діяльності «Старої Громади». Уже раніше «Громада» запланува­ла перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. Знову пожвавилися стосунки з українцями Галичи­ни. Коли ж прийшов указ з забороною українського письменства, «Громада» вирішала відкрити за кордо­ном своє власне видавництво. З цією місією виїхав спер­шу до Австрії, а опісля до Швейцарії висланий цариз­мом з політичних мотивів за кордон М. Драгоманов. За домовленістю з своїми товаришами-громадівцями у Києві він заснував на кошти «Громади» журнал з такою ж назвою. В цьому позацензурному часописі М. Драгоманов сформулював політичну програму ук­раїнського руху.

Михайло Драгоманов ще у Києві мав значний вплив на ідеологію «Громади». Він визначав основні тези київського центру у словах: «у культурі — раці­оналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питан­нях — демократизм». Виїхавши за кордон, М. Драго­манов органічно увійшов у коло європейських науковців, познайомився з політичними теоріями і почав допов­нювати і змінювати давню програму «Громади».

М. Драго манов підкреслював особливо сильно ту дум­ку, що всяка суспільна теорія повинна спиратись на наукові досліди, а не нав'язувати кожному метафі­зичні погляди. Таким чином, він робив закид марк­систам, вважаючи, що вони «рідко коли досліджують, а просто апріорно креслять фігури, часто зовсім фан­тастичні». Він часто повторював: «неправда — не про­світа». М. Драгоманов докоряв українським ученим, що вони тільки збирають матеріали, а не творять сис­теми: «це ерудиція, не наука». З цих докорів видно, що метод «повзучого емпіризму» був притаманний нашим ученим ще у XIX ст.

М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і мін­ливості в громадському житті. Він радив використову­вати будь-яку нагоду для розширення організації, здо­бувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М. Драгоманов радив берегти націо­нальні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію Украї­ни. М. Драгоманов пробував поєднати, нєортовок-сальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціа­лізму, який відстоював свободу особистості. М. Драго­манов висловлював утопічні думки, навіяні французь­ким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії.

При цьому буде знищена стара імперія, а разом з нею буде знищене старе військо, замість нього заведуть громадсь­ку міліцію — і розпочнеться новий період громадсько­го життя, «безначальство». М. Драгоманов же був натх­ненником створення в 1883 р. Української соціально-революційної партії. Діяльність партії планувалося вести на федеративних засадах. Проект програми пе­редбачав кінцевою метою організації досягнення по можливості бездоганного суспільного устрою. Здійс­нення цієї загальної ідеї планувалось як в інтересах рідної України, так і всіх народностей імперії.

З усього сказаного стає зрозумілим, чому україн­ський суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. був таким кволим, роз'єднаним, неорганізо­ваним. Тонкий прошарок «українофілів», об'єднаних у нелегальних громадах 20 міст України, був жорсто­ко придушений реакцією доби царя Олександра III. В українофільських гуртках забулися ті часи, коли «громадівці» посилали за кордон свого глашатая М. Дра-гоманова з дорученням протестувати перед європейською громадськістю проти заборони української мови в ме­жах Російської імперії. Забулося й те, як революцій­но і соціалістично налаштовані члени українських «Громад» допомагали російській «Народній волі» бо­ротися засобами терору проти царизму.

У 80-90-х роках XIX ст. поміж «українофілів» за­панував погляд, що треба помирити «правительство» з українським рухом і уникати «політики», бо вона, мовляв, «дратує» царську владу і викликає нові утиски проти української культури. «Українофіли» хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та неполі-тичність українського культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби «культурників» роз­билися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царсь­кої влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів україн­ського народу і цим створить небезпеку для самодер­жавства.

З часом більшість «громадівців» замкнулася у своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Та незапе­речним залишається той факт, що піднесення у другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літера­тури відбулося завдяки, перш за все, культурницькій діяльності «громадівців».

Проте аполітичність українців-громадівців відштов­хнула від них їх молодь, їх власних дітей (до речі, лідер Революційної Української Партії (РУП) Дмит - ро Антонович був сином керівника «Старої Громади» Володимира Антоновича).

Молодь краще розуміла нові вимоги часу, нові напрямки розвитку політичного життя в Російській імперії і була налаштована більш рішуче, вважаючи, що свободу українському народові можна здобути лише шляхом політичної боротьби.

Виникнення перших українських політичних партій у кінці XIX ст. Ріст культури привів до по­жвавлення політичного життя в Україні.

Серед мо­лоді проявилися два головних напрямки: соціал-рево-люційний і національний. Прихильники першого йшли до лав російської «Народної Волі», прихильни­ки другого — поглиблювали давню ідеологію і розви­вали ідеї націоналізму. Український просвітницько-культурницький рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформу­валися у «Братство Тарасівців», яке своєю метою ста­вило самостійну Україну.

До соціал-демократичного гуртка, як дехто з учених вважає, належала і Леся Українка. Правда, більшість істориків стверджує, що поетеса ніколи безпосередньо не брала участь у політиці. Однак Леся Українка була впевнена, що все краще, що у нас відбувається, йде під прапором соціалізму. Очевидно, що на ній позначився вплив її дядька, Михайла Драгоманова.

На західноукраїнських землях, з ініціативи І. Фран­ка і М, Павлика виникла Русько-Українська радикаль­на партія (РУРП) у 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська соціал-демократичиа партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена невдовзі після цього соціал-демократична партія розпалась у 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціал-демократична партія.

Одним із засновників Української націонал-дємо-кратичної партії (УНДП) в Галичині був М. Грушевський. Він приїхав до Львова в 1894 р. працювати на кафедрі історії України і скоро зайняв чільне місце не тільки серед науковців, а й серед українських гро­мадських діячів Галичини.

Укупі з І. Франком він став ідейним натхненником українського національ­ного руху обабіч кордону.

У Буковині соціал-демократія поділилася на п'ять партій за національною ознакою. На Закарпатті со­ціал-демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.

У 1900 р. у Харкові було створено Революційну Українську партію на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширю­вала нелегальну літературу через друкарні в Галичині і Буковині. Виходячи з дих обставин, Загальна Україн­ська організація також набрала політичного характе­ру і в 1904 р. стала називатись Українською демокра­тичною партією (УДП).

З кінця 80-х років XIX ст. до 1905 р. в Україні діяла 31 партія. Але тільки 15 з них представляли національно-визвольний рух, і всього лише 7 партій були українськими.