Суспільно-політичний рух 60-90-х років XIX ст

Культурно-просвітницькі «Громади». У другій половині XIX ст. російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільство на виконання тих чи інших завдань, то опісля все змінилося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.

Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.

Звільнені із заслання М. Костомаров, В. Еілозерсь-кий, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петербурга, де до них приєднався П. Куліш. Ці піонери українського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану «Громаду». Аналогічні «Громади* української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.

Першочерговим завданням цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності «Громада» мас бути аполітичною і зосереджуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група громадівців з великими труднощами отримала дозвіл на видання першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа» . Його фундаторами були два багатих українці — Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступила засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

На місцях в Україні почали створюватись «Грома-ди», що видавали друком і розповсюджували українські книжки, для дітей і дорослих відкривали школи — звичайні і недільні. Зміцнювався, таким чином, український культурницький рух. У радянській історіографії «Громади» вважалися таємними ліберально-буржуазними організаціями.

Центром громадсько-культурного життя став Київ. Слід відзначити, що царський уряд доклав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь Київського університету. Генерал-губернатор Еібіков міг похвалитися цареві, що «молодь Києва гуляє, але не думає». Та вже через рік після Кримської війни молодь починає організовуватись, з'являються нелегальні гумористичні часописи польською мовою, як-от «Бігос гультяйські», що викривають і критикують хиби юнацтва.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої «Громади», розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилась до сотні. Члени «Громади» занурювались в уже традиційні галузі етнографії, філософії та історії. На зразок хлопо-манів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватись їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватись з ними по шинках, співати їхніх пісень.

Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани і старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського народу - У II половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Варто зазначити, що більшість студентів Правобережної України складали поляки і меншість — українці. Так само дуже багато було тут польських поміщиків, середніх і великих землевласників. Вони мали досить великий вплив на місцеві українські справи. Демократична молодь шляхетського походження вивчала життя народу і приходила до висновку, що народ не слід ототожнювати з польською шляхтою, що його шлях інший та що він має достатньо сил для самостійного життя. Полум'яні твори Т. Шевченка розбуджують у студентській масі запал, і український народ знаходить серед студентів відданих друзів, які хочуть працювати для Його добра. За ті починання польська і українська шляхта накинулася на свою молодь, прозвала студентів демагогами. Думки про право селян на волю були названі «манією», а всіх прихильників простолюддя — «хлопоманами». Ці ж «хлопомани» і творили «Громади». Учасники «Громад» відкидають шляхетські голослівні гасла «підносити народ», і самі йдуть у народ, вважають себе його частиною, приймають за свою українську мову, звичаї і традиції народу. Найважливішою рисою київської «Громади» було саме те, що вона привабила до себе нову категорію прибічників — студентську молодь.

Українську «Громаду» очолював Володимир Антонович, який прийшов із шляхетського табору до українського. Своє рішення В. Антонович пояснює в «Сповіді»: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем...

Але я вибрав... вихід, бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями і мріями, та мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, і важку долю якого я бачив на власні очі...».

Наведене визнання В. Антоновича було не тільки його, а й інших прогресивних поляків, які жили в Україні, символом віри. Вони присвятили своє життя українському народові і своєю громадською і творчою діяльністю підтверджували це.

Ім'я В. Антоновича, як і визначного славіста Костя Михальчука, економіста Тадея Рильського, етнографа Бориса Познаньського та інших українських громадських діячів польського походження, стало відоме в європейському науковому світі.

«Громада» спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря*, деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з боку російського і польського, «Громада» стала розробляти свою ідеологію, увійшла в близькі стосунки з петербурзьким центром при редакції «Основи». Тобто «Громада» почала виступати як представник українського громадянства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів (а тут ще й польське повстання 1863 р.) викликала гнів царського уряду. Своїм циркуляром міністр внутрішніх справ П. Валуев заборонив видання друком книг українською мовою.

Польське повстання в Україні 1863 р. Молодь, яка не увійшла до складу «Громад», у 1860 р. об'єднує свої гімназичні аГміни» в провінційні організації. Було організовано п'ять «Гмін» — Подільська, Волинська, Українна, Литовська і Коронна. Кожна з них мала по кілька сот членів, а вихід з «Гмінио вважався ганьбою і таку людину не приймали навіть у шляхетські доми. Ці «Гміни» об'єдналися в «Огул», як протиставлення українським «Громадам». Найслабкішими поки що в Україні були організації росіян і євреїв.

Члени «Гмін» вважали себе «лоляко-русинами». Вони намагалися представляти, окрім польських, також і українські інтереси, бо, мовляв, на протязі століть відбулися великі зміни, і український народ уже присвоїв собі польську культуру.

Різниця в діяльності «Гмін» і «Громад» полягала в тому, що «Гміни» мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єднатися з Литвою та Польщею в одну державу.

«Громада» ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.

Повстання поляків почалося в січні 1863 р.

І хоч воно увійшло в історію як польське повстання, але більша його частина пройшла на українській території - Більшість боїв і сутичок цього повстання відбулися в Україні, і багато хто з української інтелігенції відіграв у ньому домінуючу роль.

Польські джерела свідчать, що на початку повстання було лише 10 тис. повстанці», погано одягнених, без достатньої кількості зброї. Була це переважно молодь, не звикла до випробовувань, не загартована в боях. Російський уряд кинув проти повстанців ледве чи не 83-тисячну армію зі 120 гарматами.

Повстання мало характер інтелігентсько-шляхетський. Щоправда, були видані спеціальні прокламації (летючки) до українського населення, кілька відозв і так звані * Золоті грамоти». Але народ не пішов на неясні обіцянки і повстання не підтримав. Нерозсудливість повстанців підтверджується багатьма прикладами. Ось один з них: група київської молоді вирушила із зброєю в руках на село, щоб підняти народ. В деяких селах їх зустріли із співчуттям. Та в незнайомому їм селі Соловіївка Радомиського повіту місцеве населення поставилося до них вороже. Селяни оточили повстанців, більшість цих підлітків і юнаків повбивали, а решту їх захопив загін російської армії. Таке вороже ставлення українських селян до польських повстанців пояснюється віковою неволею України під Польщею.

У ході повстання бої йшли в різних місцевостях Польщі, Литви, Білорусії. В Україні повстанням було охоплено все Правобережжя. Усього за час повстання в боях з російською армією загинуло до 30 тисяч повстанців, російське командування розстріляло понад півтори тисячі людей, а 150 тис. чоловіків і жінок заслали до Сибіру.

На Правобережній Україні уряд Росії закрив усі польські школи, католицькі монастирі і конфіскував багато польських маєтків. Так героїчні зусилля поляків пішли нанівець. Царизм жорстоко розправився з повстанцями. Постраждали також і українці. Поляки пробували відбудувати «історичну Польщу з 1772 року», або, як вони казали, «Польска од можа і до можа». Якби ж вони стали на позиції рівності українців і поляків, то повстанці могли б знайти підтримку серед українського народу в боротьбі проти спільного ворога.

Отже, «Польська по Днепру» не вийшла. Іван Фран-ко в статті «Наш погляд на польське питання» писав: «Хто перегляне історію польських повстань із нашого віку — в роках 1831, 1846 і 1863, — той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення... З трагічною фатальністю одно за одним покоління перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній».

Далеко не всі українці прихильно поставилися до польських повстанців. Селяни відповіли масовим виробництвом саморобних списів по сільських кузнях. Київські ж «громадівці», не знаючи, як обернеться справа, стали закликати на Кожеч'яках, на Преорці та Деміївці козачі курені, щоб збройно виступити проти поляків на випадок їх перемоги.

Однак це не завадило царським властям переслідувати як повстанців-поляків, так і вірнопідданих «громадівців».

І самодержавство, і російська громадськість убачали в - українофільстві небезпеку для режиму. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень сприймалося урядом як підривна діяльність. Військовий міністр Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів утворити самостійну українську державу.

Російська періодична преса («Вестник Юго-Западной России», «Киевлянин», «Московские ведомости») розпочали злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. А російська інтелігенція, яка раніше дивилася на українофілів як на дивакуватих прихильників барвистого регіоналізму, стала вбачати в них справжню загрозу імперії. Причому росіяни вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, а поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.

«Громадівці» з усієї сили запевняли владу у своїй лояльності. В. Антонович і 20 учасників київської «Громади» у відкритому листі запевняли російську публіку в тому, що їхньою метою є лише освіта народу і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки не потрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малоросійським наріччям» дозволялось лише художні твори. Валуев заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього «Громади» було розпущено. Перестала видаватись «Основа». Цілу низку українських діячів було заслано у віддалені куточки імперії.

Майже ціле десятиліття українофіли очікували свого часу. На початку 70-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватись. Цензура послабилась, кияни стали поступово відновлювати громадівську діяльність. В. Антонович уже став на цей час професором Київського університету. Разом зі своїми товаришами, а також у співпраці з такими молодими помічниками, як М. Драгоманов, О. Русів, М. Зібер, С. Подолинський, В. Антонович таємно утворив «Стару Громаду» на відміну від нових громад, що складались переважно з студентів.

Українофіли знову зосередились на неполітичній діяльності.

Вона значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського Географічного Товариства. Українофіли масово записувались у цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею.

Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали документи з вітчизняної історії. У 1875 р. «Стара Громада» придбала російську газету «Киевский телеграф», перетворивши її на рупор провідних громадівських ідей.

«Стара Громада» трималася осторонь революційних організацій і не брала участь ні в яких революційних виступах. Однак це не означає, що громадівці уникали впливу на суспільне життя України. Навпаки, вони вели свою громадську роботу дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для зміцнення почуття єдності в українському народові, перш за все серед інтелігенції. «Громада» звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування. Ціла низка її членів брали активну участь у цих установах і тим самим захищали, власне, інтереси українців. Але найбільше значення надавала «Громада» розвиткові науки і освіти.

Між членами «Громади» була низка знаменитих спеціалістів, які досліджували різні боки української історії. Історичні дослідження накопичувалися у виданнях Археографічної Комісії, офіційної установи при київському генерал-губернаторові. У цій установі надрукував багато які з своїх праць проф. В. Антонович. До речі, в свій час в цій Комісії працював і Т. Шевченко.

Але основним центром української науки став Півден-но-Західний Відділ Російського Географічного Товариства.

Тут опубліковано «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва, — все це були фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських вчених, в 1874 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд. Він дав можливість переглянути здобутки українознавства і підніс авторитет української науки.

Поле культурної роботи тимчасом помалу розширювалося, і вона вже приносила очевидні плоди. Українознавством займалися і здобули на цьому собі ім'я в науці: у археології — В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, у етнології — М. Драгоманов, у статистиці —

0. Русів, у мовознавстві — М. Потебня. М. Костомаров у своїх барвистих монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю. П. Куліш намагався дати критичний огляд минулого України.

Користуючись з певного пом'якшення цензури, гро-мадівці видали друком цілу низку науково-популярних видань. Одночасно «Громада» пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді в розквіті творчих сил знаходилися письменники — П. Мирний,

1. Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М. Ста-рицький, а композитор М, Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи в галузі науки, культури та мистецтва ще більше зміцнили становище « Старої Громади».

Діяльність «Просвіти». Заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині — «народовцями» — і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.

Провідну роль у громадському та політичному житті України мала «Просвіта», створена у Львові в 1868 р. при ідейній і матеріальній підтримці з Великої України і безпосередньо за організаційної участі українців Галичини.

Вона ставила собі за мету поширення освіти та розвиток національної свідомості українців. Фундатором і першим головою «Просвіти» був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.

Велику допомогу у матеріальному зміцненні товариства надав третій голова «Просвітив Володислав Федорович, «меценат української штуки», незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, «жадний праці, почести і слави». Він перевів на рахунок «Просвіти» 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.

«Просвіта» створювала хати-читальні в селах і повітах Західної України, видавала друком книги українською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед «Просвітою» почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному заходами громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і приятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Ми л орадович-Скоропадської (на її внесок у 6 тис. крб. було придбано друкарню товариства) було створено Товариство ім. Т. Шевченка. На кошти проф. П. Пелеха та мліївського цукрозаводчика В. Симиренка з Черкаського повіту товариство придбало згодом дві кам'яниці у Львові.

У 1882 р. товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) і стало, власне, першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873—1939 pp.) НТЩ видало друком понад 1100 наукових та літературних праць.

Переслідування «Громади» з боку царизму. Через цю діяльність та через інші причини самодержавство знову посилило свої підозри щодо громадівців.

Владі стало зрозуміло, що громадівці ведуть антиро-сійську агітацію в Галичині. Більш того, вважалось, що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова, або австрійська чи польська інтрига. Царат закидав громадівцям замаскований соціалізм та сепаратизм, шукав їхніх зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом усіх цих обставин у травні 1876 р.

Олександр II підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно з цим був розігнаний київський відділ Географічного товариства і припинено видання «Киевского телеграфа».

Цей удар не зламав попередніх планів діяльності «Старої Громади». Уже раніше «Громада» запланувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. Знову пожвавилися стосунки з українцями Галичини. Коли ж прийшов указ з забороною українського письменства, «Громада» вирішала відкрити за кордоном своє власне видавництво. З цією місією виїхав спершу до Австрії, а опісля до Швейцарії висланий царизмом з політичних мотивів за кордон М. Драгоманов. За домовленістю з своїми товаришами-громадівцями у Києві він заснував на кошти «Громади» журнал з такою ж назвою. В цьому позацензурному часописі М. Драгоманов сформулював політичну програму українського руху.

Михайло Драгоманов ще у Києві мав значний вплив на ідеологію «Громади». Він визначав основні тези київського центру у словах: «у культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». Виїхавши за кордон, М. Драгоманов органічно увійшов у коло європейських науковців, познайомився з політичними теоріями і почав доповнювати і змінювати давню програму «Громади».

М. Драго манов підкреслював особливо сильно ту думку, що всяка суспільна теорія повинна спиратись на наукові досліди, а не нав'язувати кожному метафізичні погляди. Таким чином, він робив закид марксистам, вважаючи, що вони «рідко коли досліджують, а просто апріорно креслять фігури, часто зовсім фантастичні». Він часто повторював: «неправда — не просвіта». М. Драгоманов докоряв українським ученим, що вони тільки збирають матеріали, а не творять системи: «це ерудиція, не наука». З цих докорів видно, що метод «повзучого емпіризму» був притаманний нашим ученим ще у XIX ст.

М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і мінливості в громадському житті. Він радив використовувати будь-яку нагоду для розширення організації, здобувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М. Драгоманов радив берегти національні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію України. М. Драгоманов пробував поєднати, нєортовок-сальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціалізму, який відстоював свободу особистості. М. Драгоманов висловлював утопічні думки, навіяні французьким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії.

При цьому буде знищена стара імперія, а разом з нею буде знищене старе військо, замість нього заведуть громадську міліцію — і розпочнеться новий період громадського життя, «безначальство». М. Драгоманов же був натхненником створення в 1883 р. Української соціально-революційної партії. Діяльність партії планувалося вести на федеративних засадах. Проект програми передбачав кінцевою метою організації досягнення по можливості бездоганного суспільного устрою. Здійснення цієї загальної ідеї планувалось як в інтересах рідної України, так і всіх народностей імперії.

З усього сказаного стає зрозумілим, чому український суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. був таким кволим, роз'єднаним, неорганізованим. Тонкий прошарок «українофілів», об'єднаних у нелегальних громадах 20 міст України, був жорстоко придушений реакцією доби царя Олександра III. В українофільських гуртках забулися ті часи, коли «громадівці» посилали за кордон свого глашатая М. Дра-гоманова з дорученням протестувати перед європейською громадськістю проти заборони української мови в межах Російської імперії. Забулося й те, як революційно і соціалістично налаштовані члени українських «Громад» допомагали російській «Народній волі» боротися засобами терору проти царизму.

У 80-90-х роках XIX ст. поміж «українофілів» запанував погляд, що треба помирити «правительство» з українським рухом і уникати «політики», бо вона, мовляв, «дратує» царську владу і викликає нові утиски проти української культури. «Українофіли» хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та неполі-тичність українського культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби «культурників» розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства.

З часом більшість «громадівців» замкнулася у своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Та незаперечним залишається той факт, що піднесення у другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літератури відбулося завдяки, перш за все, культурницькій діяльності «громадівців».

Проте аполітичність українців-громадівців відштовхнула від них їх молодь, їх власних дітей (до речі, лідер Революційної Української Партії (РУП) Дмит - ро Антонович був сином керівника «Старої Громади» Володимира Антоновича).

Молодь краще розуміла нові вимоги часу, нові напрямки розвитку політичного життя в Російській імперії і була налаштована більш рішуче, вважаючи, що свободу українському народові можна здобути лише шляхом політичної боротьби.

Виникнення перших українських політичних партій у кінці XIX ст. Ріст культури привів до пожвавлення політичного життя в Україні.

Серед молоді проявилися два головних напрямки: соціал-рево-люційний і національний. Прихильники першого йшли до лав російської «Народної Волі», прихильники другого — поглиблювали давню ідеологію і розвивали ідеї націоналізму. Український просвітницько-культурницький рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформувалися у «Братство Тарасівців», яке своєю метою ставило самостійну Україну.

До соціал-демократичного гуртка, як дехто з учених вважає, належала і Леся Українка. Правда, більшість істориків стверджує, що поетеса ніколи безпосередньо не брала участь у політиці. Однак Леся Українка була впевнена, що все краще, що у нас відбувається, йде під прапором соціалізму. Очевидно, що на ній позначився вплив її дядька, Михайла Драгоманова.

На західноукраїнських землях, з ініціативи І. Франка і М, Павлика виникла Русько-Українська радикальна партія (РУРП) у 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська соціал-демократичиа партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена невдовзі після цього соціал-демократична партія розпалась у 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціал-демократична партія.

Одним із засновників Української націонал-дємо-кратичної партії (УНДП) в Галичині був М. Грушевський. Він приїхав до Львова в 1894 р. працювати на кафедрі історії України і скоро зайняв чільне місце не тільки серед науковців, а й серед українських громадських діячів Галичини.

Укупі з І. Франком він став ідейним натхненником українського національного руху обабіч кордону.

У Буковині соціал-демократія поділилася на п'ять партій за національною ознакою. На Закарпатті соціал-демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.

У 1900 р. у Харкові було створено Революційну Українську партію на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширювала нелегальну літературу через друкарні в Галичині і Буковині. Виходячи з дих обставин, Загальна Українська організація також набрала політичного характеру і в 1904 р. стала називатись Українською демократичною партією (УДП).

З кінця 80-х років XIX ст. до 1905 р. в Україні діяла 31 партія. Але тільки 15 з них представляли національно-визвольний рух, і всього лише 7 партій були українськими.