Селянство
Селянство— сукупність дрібних сільськогосподарських виробників, які ведуть індивідуальне господарство власними засобами виробництва і силами своєї родини. Вони можуть бути або дрібними землевласниками, або сільгоспробітниками. Термін «селянин» спочатку стосувався дрібних аграріїв у Європі в давні часи. Згодом у багатьох суспільствах склався клас селянство. Селянське господарство зазвичай має відносно просту технологію та поділ праці за віком та статтю.
Основна одиниця виробництва— домогосподарство. Однією з відмінних рис селянського господарства є самодостатність, або автаркія, тобто забезпечення з власної праці на землі майже повного достатку (їжа, одяг і житло для сім'ї). Селянські родини споживають значну частину виробленого ними, певна частка якого може продаватися на ринку. їх загальне виробництво звичайно не набагато більше за потрібне для утримання родини. Селянство формувалося як особливий клас під час розкладу первісного суспільства і за добу середньовіччя становило основну експлуатовану верству, на якій тримався весь аграрний феодальний лад. З піднесенням промисловості й торгівлі було відкрито нові шляхи визволення від утисків. Коли втеча феодально залежного селянина була неможливою, він міг або змиритися зі своєю долею, або повстати. Багато з них так і робило, про що свідчать Селянська війна 1524— 1525 pp. у Німеччині та численні повстання в багатьох країнах Заходу і Сходу. До XIX ст. Селянство в Європі домоглося певного послаблення гніту.
Проникнення капіталізму в сільське господарство супроводжувалося розшаруванням Є. З нього виокремлюються наймані сільськогосподарські робітники, парцелярне селянство, спроможне лише частково забезпечити себе продовольством з власної або орендованої ділянки землі, середнє селянство (у деяких країнах у формі дрібного і середнього фермерства) та заможне — сільська буржуазія. Мірою індустріалізації суспільства селянство як клас тяжіє до зникнення. Це зумовлено механізацією обробки землі, наступним об'єднанням оброблюваних земельних ділянок у більші та водночас міграцією сільського населення до міст або інших місць індустріальної зайнятості. Дрібно-масштабне сільське господарство, пов'язане з селянською працею, є просто неефективним, щоб бути економічно життєздатним у розвинених країнах. У сучасних промислово розвинених країнах сільськогосподарське виробництво забезпечується здебільшого великими технічно оснащеними фермерськими господарствами, що спираються на державну підтримку. Частка населення, зайнятого в їх аграрному секторі, невелика (у США вона становить приблизно 4 %).
Нині соціологи розглядають традиційне аграрне суспільство як таке, в якому родина є основною соціальною одиницею, суспільний статус усього класу низький, домінує сільський спосіб життя і родинне господарство, де простота і повага до традицій притаманні родинним і груповим відносинам. У країнах, що розвиваються, ведуться пошуки можливостей інтеграції аграрного суспільства до рівня розвитку сучасного світу, світу технології, економіки, соціальної мобільності. Водночас промислово розвинені країни шукають шляхів допомоги відсталим країнам, яким потрібно подолати відповідні стадії економічного, соціального та політичного розвитку. Глибшає усвідомлення того, що шанси на успіх у запровадженні новацій залежать від їх сприйняття родиною — первісною соціальною та економічною одиницею селянста. Нині воно налічує від третини до половини населення світу.