Національно-визвольний рух 60-х - 80-х pp. XX ст.

Дисидентство - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці, а також реалізація регіонально-локальних програм.
Дисидентських рух у СРСР - cкладова частина руху спротиву тоталітарній системі, стихійно виник у період так званої "хрущовськоївідлиги".

Зміст:
1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-х рр.
2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху.
3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p.
4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.).
5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.).

1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

- національно-визвольна течія;

- боротьба за демократичнийсоціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;

- демократична правозахисна течія;

- релігійна течія.

2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні:

- прояви політикишовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва;

- продовження форсованої русифікаторської політики московського центру;

- переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках;

- порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками»- молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.

Першими організаціями національно-визвольного спрямування в Україні стали Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ, заснована у 1953 p.), Український робітничо-селянський союз (УРСС, 1959 р.), Український національний комітет (УНК, 1960 р.), Український національний фронт (УНФ, 1960 р.).

Український робітничо-селянський союз був утворений у Львівський області юристом Л. Лук'яненком. У діяльності союзу основна увага приділялася пропаганді й агітації ідеї створення незалежної соціалістичної України. Боротьбу передбачалося вести ненасильницькими легальними методами. Головним завданням УРСС стала підтримка процесу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Але на початку 1961 р. діяльність цієї організації було викрито. її керівники були засуджені на багато років позбавлення волі, а Л. Лук'яненко - до смертної кари (згодом її було замінено на 15 років таборів).

На початку 1963 р. в Києві було проведено конференцію з питань вживання української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

Для того щоб у зародку придушити опозицію, керівництво компартії дало санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. працівники КДБ заарештували кілька десятків представників творчої і наукової молодої інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях. У пресі про них не повідомлялося. Політичні звинувачення арештованим не пред'являлися.

Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих в Україні людей. Із запитом про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники й поети I. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін.

4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова«Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів.

У грудні 1965 р. відомий літератор І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я голови Ради Міністрів України В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. У цій праці справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. Проте це не зупинило політичних репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси.

Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Про перші «тюремні враження» В. Чорновіл згадував у своїй автобіографії: «Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першого арешту. Мене кидали в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя або рецидиви терору» і «Лихо з розуму» - про те, як хтось ламався, а хтось вистояв. Ці мої книга сприймалися як своєрідна інструкція поведінки на слідстві. Уже пізніше тюремники не раз говорили: «Що? Навчилися в Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Hi, зламатися я не міг».

У ці роки відбувалися й індивідуальні акції протесту проти політики русифікації з боку московського центру. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!».

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.

У січні 1970 р. був засуджений до 5 років ув'язнення С. Караванський. Йому ставилися у провину статті про утиски української культури, примирення Заходу і Сходу та історія про розстріл польських офіцерів у 1940 р. На його захист було написано листа від імені 16 колишніх політв'язнів. У листопаді 1970 р. в Івано-Франківську відбувся суд над активним учасником національного руху В. Морозом. За зберігання забороненої літератури його було визнано рецидивістом і засуджено до 6 років ув'язнення, 5 років заслання. У жовтні 1971 р. до 5,5 років було засуджено викладача української мови та літератури, поета і журналіста з Одеси О. Різникова. Про своє обвинувачення він писав: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». У липні цього ж року ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній характеризувалися як «найбільш небезпечні для радянського суспільства» твори I. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В. Чорновола. На відділи ЦК КПУ і обкомів КПУ покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдження політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу».

Новою хвилею арештів у січні 1972 р. розпочався широкий наступ на учасників національно-визвольного руху, який тривав практично без перерви майже два роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв.

5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари СІІІА, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ.

Численні арешти також відбулися у 1980-1982 pp. С. Хмару, лікаря з Червонограда, було заарештовано за відновлення видання журналу «Український вісник», Д. Мазура, вчителя з Житомирщини, - за усні і письмові заяви про голод 1932-1933 pp., за виступи проти русифікації. 2 жовтня 1980 р. на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання було засуджено В. Стуса. Його звинувачували в написанні листів до інших дисидентів і передавання інформації за кордон. У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта ЗС СРСР Г. Куценка за «наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм».

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави.