Політичні відносини та норми їх регулювання

Фундаментальні перетворення на теренах Гетьманщини у сферах політичного устрою, соціальної структурисуспільства, форм власності вимагали випрацювання механізмів регулювання політичних відносин, що істотно різнилися від дореволюційних. Як раніше уже зазначалося, правові норми, що існували у Польській Короні, у своїй більшості втратили чинність. І не лише у зв'язку з тим, що формувалася нова регулятивна підсистема української політичної системи, а й тому, що змінювалися по - ведінкові стереотипи в середовищі козацтва й посполитих, відмирали чи набували нового змісту їхні традиційні уявлення про правові й етичні цінності, зокрема, розуміння таких понять, як «право», «справедливість», «моральність», «звикле послушенство», «стародавні права і вольності» тощо. У цьому сенсі показовою є відповідь священиків Литовижа (Луцький повіт Волинського воєводства) слузі шляхтича: «...нехай ваш бісів пан не до польського права, але до пана Хмельницького нас позиває, бо ми се права лядзького не боїмо[ся]!». Як ми мали нагоду переконатися, селяни хотіли лише «за назвою бути підданими», позбутися найменувань «хлопи», «мужики», «піддані» тощо. Не випадково виписані з козацького реєстру згідно з умовами Зборівського договору особи не приховували своїх образ щодо того, що «їх бідних людей і козаками не називали, а називали їх мужиками». Значна їх частина, «покозачившись», повернула собі попередній статус. У Лівобережжі мешканці вільних військових сіл почали називати себе міщанами. Поширювалася спільна назва селян і міщан — «посполиті», водночас із вжитку зникає найменування «хлопи». За спостереженнями сучасних учених, «нові моральні поняття змушували поводитись відповідно до них, часто-густо вступаючи в конфлікт із загальновизнаними перед 1648 р. переконаннями й прийнятим законодавством. Тому населенню країни доводилося визнавати загальнообов'язковою одну частину традиційних етично - правових норм, необхідних для існування суспільства (підтримуючи її примусом), другу — скасовувати, а третю — подавати на індивідуальний розгляд».

Реалії революційних змін у суспільстві, за умов відсутності нового кодифікованого права, спонукали владу визнати козацьке звичаєве право і судочинство чинними на теренах всієї Гетьманщини, а не лише У Запорожжі й традиційному козацькому регіоні. Вироблене умовами повсякденного життя на міцній підвалині природних потреб козаків і переселенців-колоністів, не обмежуваних середньовічними правовими нормами, воно перетворилося на основного регулятора поземельних відносин, соціально-правового статусу селянства й козацтва, взаємин між ними, а також на головну перешкоду феодалізації козацької старшини й заможного козацтва. Саме звичаєве право легітимізувало масштабний процес перерозподілу землі магнатів, шляхти, католицької церкви й Польської Корони (королівщини) на користь селян, козаків і міщан, що відбувся у формі «займанщини». Зокрема, у розмові з російськими послами (кінець 1662 — початок 1663 рр.) І. Брюховець - кий наголошував на тому, що «хто де займе порожнє місце землі і лугів, і лісу й огородить його чи окопає й поселиться зі своєю сім'єю», то може вільно проживати тут й володіти нею.

Оскільки молода політична еліта Гетьманщини була зорієнтована на правове врегулювання відносин у новому суспільстві, що формувалося, то цілком зрозуміло, що вона не могла обмежитися лише сферою звичаєвого права. Виробляючи нові нормативи суспільної поведінки, вона спиралася значною мірою і на традиційні збірки права Литви і Польщі, що не втратили своєї чинності на теренах козацької України. З них були почерпнуті й використовувалися політико-правові норми про недоторканність від арешту, ув'язнення й неможливість позбавлення майна без вироку, орієнтація на аргументованість звинувачення; такі принципи судочинства, як змагальність сторін, гласність і відкритість судових засідань, колегіальність при вирішенні судових справ тощо.

У процесі формування української політичної системи відбулася істотна зміна суб'єктів політичних відносин. Основними з них сталидержава з її структурними елементами та органи місцевого самоврядування. На відміну від поліетнічної Речі Посполитої, український етнос, який становив абсолютну більшість населення козацької держави (поляки, євреї, татари, молдавани й інші етнічні групи були мало - чисельними), з об'єкта політичних відносин перетворився на їх суб'єкта. Зміни відбулися зі шляхетським станом, що втратив як монополію на владу у суспільстві, так і роль політичної нації. Переважна більшість шляхти змушена була залишити терени новоствореної держави (чимало шляхтичів також полягло у вирі боротьби), а відтак із стану вона перетворилася на соціальну групу, що суттєво послабило її політичну вагу й звузило сфери впливу на зміст і характер політичних відносин у суспільстві. Припинилася діяльність католицької, греко-католицької й іудейської церков як функціональних суб'єктів політичного життя, а їх духовенство (за винятком незначної кількості католицького) або загинуло, або опинилося за межами Гетьманщини. Разом із тилі, як зазначалося, докорінно змінився статус православної церкви. Вона залишилася єдиною в козацькій Україні релігійною організацією й активно включилася у політичне життя.

У функціонуванні соціальної основи існуючої політичної системи провідна роль належала козацтву. Очоливши процес розбудови Української держави й посівши у ній привілейоване становище, воно перетворилося на соціальну еліту нового суспільства. Помітної трансформації зазнали традиційні козацькі «права і вольності», які, легітимізувавшись із приходом козацтва до влади, почали наповнюватися новим змістом, що відбилося не лише у відповідних ухвалах, заявах і тлумаченнях гетьманів і старшин, укладених договорах з іншими державами, айв уявленнях «про їх можливий ідеальний стан за умови максимальної політичної суб'єктності». З часом вони поступово переросли у «малоросійські права і вольності». Хоча формування козацького стану в основних рисах завершилося на 1648 р., влиття до його лав у роки революції сотень тисяч посполитих і розпад козацької України на окремі державні утворення гальмували процес його внутрішньої консолідації, а відтак між окремими групами продовжували існувати певні суперечності.

Зросла роль як суб'єкта політичного життя стану міщан. Щоправда, попри те, що власне саме мешканці міст «започаткували руське культурне й національне відродження і першими сформували концепцію Русі як культурно-релігійно-історичної спільноти, вони не мали ані достатнього багатства, ані збройної сили, ані єдності, щоб репрезентувати руську націю». Інше питання, що міщани брали активну участь у національно-визвольній і соціальній боротьбі (особливо наприкінці 40-х ~ у першій половині 60-х рр.) та в обстоюванні власних станових інтересів.

Докорінним чином змінився статус селянства, яке з об'єкта політичних відносин у Речі Посполитій перетворилося на їх суб'єкта у Гетьманщині. Здобуваючи особисту волю, права власності на землю й вступу до козацького стану, воно своїми діями помітно впливало не тільки на політику уряду, а й у цілому на політичний розвиток держави, особливо в 1648 —1665 рр.

Дієвим суб'єктом політичних відносин стала політична еліта, котра, однак, переживаючи процес свого становлення, не зуміла консолідуватися, що покликало до життя проблему єдності козацької України. На суб'єкт політики перетворилися й обездолені, розорені війною, частково чи повністю злюмпенізовані маси козаків і посполитих, на настрої і дії яких мусив зважати уряд.

У жодному випадку не можна ігнорувати значущості такого суб'єкта політичних відносин, як окремий індивід. Зрозуміло, що кожен із них належав до певної соціальної спільноти, і власне від політичної поведінки кожного з них залежала політична активність чи пасивність самої спільноти. На відміну від попереднього часу, в роки революції політична суб'єктність кожної особистості як на соціальному, так і на інституціональному й персоніфікованому рівнях проявлялася незрівнянно виразніше. Вперше у Центрально-Східній Європі особа селянина вийшла зі сфери паройкіальної (обмеженої інтересами власної домівки й найближчого оточення) політичної суб'єктності. Вперше її політична поведінка із закритого (бездіяльного, іммобільного) типу змінилася на відкритий (дієвий). Ще більшою мірою це стосується особи міщанина й особливо козака.

Важливим для розуміння механізмів функціонування комунікативної підсистеми є з'ясування відносин між соціальними групами, що становлять соціальну основу будь-якої політичної системи. У Гетьманщині сформувалася відмінна від характерної для Речі Посполитої соціальна основа політичної системи. Так, після трагічних подій міжетнічного конфлікту 1648 р., під час якого мали місце прояви елементів етнічних чисток (постраждали десятки тисяч євреїв і поляків), в утвореній Українській державі міжетнічні відносини (між українцями, з одного боку, поляками і євреями — з іншого) поволі втрачають гостроту протистояння й набувають характеру мирного співіснування. З'явилася нова тенденція у розвитку українського народу. Розділений між двома соціокультурними системами, він на річпосполитських теренах втрачає власну політичну еліту (шляхту) як носія руської політичної культури й переживає період національного занепаду. Водночас у Гетьманщині спостерігаються бурхливі процеси усвідомлення населенням своєї національної ідентичності. Козацтво як репрезентант політичної нації впродовж 50—70-х рр. неодноразово робило спроби об'єднати народ у межах єдиної держави, проте всі вони виявилися невдалими.

Зазнали змін роль і місце шляхти. Якщо у соціальній основі польської політичної системи вона посідала домінантне становище, то в українській, по-перше, втратила статус соціального стану, перетворившись на суспільну групу, а, по-друге, спромоглася лише зберегти, і то переважно формально, свої привілеї, позбувшись політичної влади. Внаслідок потужного сиротиву поспільства й козацтва, всі її зусилля, незважаючи на підтримку з боку окремих гетьманських урядів (частково Б. Хмельницького, І. Виговського й особливо П. Тетері), відновити дореволюційну модель соціально-економічних відносин зазнали краху. Як підкреслював улітку 1664 р. П. Тетеря, «Україна ще не палала таким страхітливим бунтом як тепер», і посполиті, незважаючи на власну погибель, продовжують боротися, «аби не мати панів», вони не хочуть, щоб пани утримували їх «під своєю владою» й користувалися «їхньою працею».

Ще один важливий момент: шляхта могла залишитися у домівках, користуватися земельними наділами (у тому числі маєтками з підданими) з дозволу влади, вступати до лав війська й обіймати у ньому старшинські посади тільки за умови вірної служби Війську Запорозькому, тобто Українській державі. Вона мусила відмовитися від претензій на провідну політичну роль у суспільстві й державі, визнавши її за козацтвом. Як слушно зауважив свого часу Ф. Шевченко, «шляхта на Україні, перебуваючи у Війську Запорозькому, переходила на платформу козацької старшини...». Щоправда, користуючись певною перевагою в старшинських колах, вона виношувала наміри домогтися легітимації свого привілейованого становигца у козацькій спільноті. Перша така спроба датується 1654 р., коли у січні під час переговорів із російським посольством В. Бутурліна група старшин-шляхтичів таємно від гетьмана порушила питання, щоб «шляхта була поміж козаків знатною, і судилася б за своїм правом, і маєткам бути б за ними по-давньому. І приносили на письмі імена свої, воєводства й уряди собі розписали». Одержавши відмову, вони просили не повідомляти Б. Хмельницькому про своє клопотання, пояснюючи це тим, що «ми де так писали за своєю думкою». І хоча договір 1654 р. з Росією підтверджував права і вольності шляхти, вона починає поповнювати прошарок так званих знатних військових товаришів, що інтенсивно формувався у 50—70-х рр.

Очоливши національно-визвольну боротьбу, яка ліквідувала панування шляхти, козацтво не зайняло її місця у суспільстві. Відіграючи у ньому провідну роль як правлячий стан, воно продовжувало залишатися станом дрібних землевласників-вояків, відкритим для поповнення з боку інших станів і груп (за умови виконання власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького), насамперед селян і міщан. Таким чином забезпечувалося функціонування витвореної замість горизонтального (латерального) типу соціальної мобільності, що існував до 1648 р. і передбачав наявність офіційних бар'єрів для переміщення вгору щаблями соціальної ієрархії, вертикального (до речі, це був єдиний випадок у Центрально-Східній і Східній Європі), Що відкривало шлях соціальній циркуляції (наприклад, вихідці з поспільства ставали не тільки козаками, а й старшинами). Існуюча реальна можливість «покозачення», з одного боку, посполитих, як із іншого — «опосполичення» козаків (через обідніння частина тих, хто був не в змозі надалі виконувати своїм коштом військову повинність, добровільно переходила у стан міщан) запобігала виникненню гострих соціальних суперечностей і відкритих конфліктів між основними станами українського суспільства.

Величезні втрати у безкінечних воєнних діях і постійне поповнення козацьких лав поспільством стали відчутним гальмом процесу консолідації козацтва як стану. Продовжували також існувати розбіжності, що переростали у протиріччя й політичну боротьбу, між запорожцями й городовими козаками, мали місце, хоч і не такі гострі як у 20—30-х рр., непорозуміння й конфлікти між реєстровим і нереєстровим козацтвом, між спадкоємними козаками та прошарком знатного військового товариства і покозаченими вчорашніми селянами й міщанами. Часто непримиренного характеру набирало протистояння тих чи інших угруповань старшини зі значною частиною козацтва, що породжувало політичні конфлікти, які переростали у кровопролитну боротьбу (громадянська війна 1658 — 1663 рр., міжусобиця у Правобережній Гетьманщині 1668 — 1669 рр.). З кінця 50-х рр. почав визрівати міжрегіональний конфлікт між правобережним і лівобережним козацтвом. Проте наявні розбіжності в середині козацького стану відходили на другий план, коли йшлося про захист прав і свобод Війська Запорозького.

Відносини селян із міщанами й козаками, попри певні конфлікти з козацькою старшиною, складалися, згідно з сучасними політологічними уявленнями, у формі соціального партнерства. Останнє проявлялося насамперед у спільних діях, спрямованих на захист витвореної держави, проти відродження дореволюційної системи соціально-економічних відносин, феодалізації старшини, за збереження отриманого у ході революції нового соціального статусу. Не випадково значна частина селян почала називати себе міщанами, статус яких традиційно вважався вищим, а більшість із них покозачувалася.

Аналіз джерел не підтверджує висловленої в історіографії думки, що покозачене поспільство становило деструктивний «декласований елемент», який був «гальмом» у розбудові держави. Не варто плутати покозачених селян і міщан зі справді «декласованими» масами розорених воєнними діями і «вичавлених» різними обставинами зі звичного ритму життя й трудової діяльності осіб (часто безсімейних) різного соціального походження: селян, мпцан, козаків тощо, котрі лише зазіхали «на чуже добро». З часом вони перетворилися на досить-таки активний деструктивний суб'єкт політичних відносин, який вдало використовувався у політичній боротьбі старшинськими угрупованнями. Першим на цей шлях став полтавський полковник М. Пушкар, котрий у 1658 р., за даними літописця С. Величка, «зібрав до себе піхотний полк із винників, броварників, пастухів та людських наймитів, назвавши його дейнеками, і цей полк мав у собі мало товариства з добрим християнським сумлінням, т;ї й зброї не мав пригожої до війни, а лише рогатини, коси та киї, зате мав готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця».

Унаслідок масового від'їзду інонаціональних і покатоличених городян, котрі належали до привілейованої групи населення, в містах було ліквідовано ґрунт для національно-релігійних суперечностей і конфліктів. Утім, продовжувала існувати певна соціальна напруга у взаєминах між козацькими й міщанськими громадами або їхніми представниками, яка, однак, не переростала у відкрите протистояння між ними. Міщани й козаки разом боролися проти загрози поновлення польського панування чи встановлення російського, перетворення міст на приватні володіння шляхти й старшин, обмеження їхніх станових прав і свобод - Інакше складалися відносини зі старшиною, яка втручалася у міське самоврядування, зазіхала на міські земельні володіння тощо і тим самим провокувала конфліктні ситуації.

Зросла суспільна вага православного духовенства, права, свободи і привілеї якого розширювалися й послідовно обстоювалися гетьманською владою, а особлива роль у житті тогочасного суспільства забезпечувала визнання легітимності його привілейованого статусу з боку усіх станів і соціальних груп. У нижчого духовенства, яке брало активну участь у революційних подіях, а за своїм способом життя і матеріальними статками мало чим відрізнялося від козаків і рядового поспільства, не існувало з ними конфронтації, хоча, зрозуміло, окремі випадки зіткнень їхніх інтересів мали місце. Водночас не тільки збереження, а й помітне зростання маєтностей монастирів і вищого кліру, в яких використовувалась праця залежних селян і міщан, породжували з боку останніх різні форми соціального спротиву, зламати який часто вдавалося лише завдяки активному втручанню з боку центральної влади, насамперед в особі гетьманів.

Становлення нової соціальної основи політичної системи проходило одночасно із формуванням якісно відмінної від існуючої у Речі Посполитій моделі політичних відносин державної влади із соціальними спільнотами. Із самого початку революції очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам і масовому винищенню іновірців. Гетьман рішуче засудив здійснені влітку 1648 р. підрозділами М. Кривоноса погроми, стративши при цьому деяких його старшин. У листі до польських комісарів від 19 серпня 1648 р. Б. Хмельницький підкреслював: «...хоч ми й нижчі з народження (йшлося про порівняння з князем І. Вишневецьким. — Авт), але про господа Бога краще пам'ятаємо, бо жоден з панів поляків, хто потрапив до наших гетьманських рук, не замордований, і всі живі, як старі, так і молоді, і ті, кого я тепер у полках застав...». Виданий гетьманом 2 серпня 1650 р. наказ білоцерківському полковнику застерігав старшин і козаків не вчиняти шкоди «ляхам, які знаходяться тепер у наших краях». Відомі також гетьманські універсали 1651—1652 рр. до Польського поспільства й поляків, «співчуваючим русинам», із засвідченням доброзичливого ставлення до них.

Виявлені нами джерела не фіксують антипольського спрямування внутрішньої політики і в наступників Б. Хмельницького. Щодо євреїв, то за умовами Зборівського договору їм заборонялося проживати на землях козацької України. Пізніше таких обмежень не існувало. Тому, хоч і у невеликій кількості, поляки та євреї продовжували мешкати у ряді місцевостей (переважно українського Правобережжя). Зокрема, інвентар Білоцерківського староства 1652 р. зафіксував господарювання Яська Ляха у с. Острейки та Юзефа Ляха в Ольшанці. У Барі, що через своє прикордонне розташування перебував у одночасному підпорядкуванні як Гетьманщини, так і Польщі, у 1667 р. мешкало ЗО євреїв. Маємо цінне свідчення німецького дворянина Ульріха фон Вердума, котрий у складі польського війська восени 1671 р. пройшов козацькою Україною, що у місті сусідували українці, поляки та євреї, а в Шаргороді «поміж козаками живуть різні євреї, а також римо - католики».

Неоднозначною була політика центральної влади щодо релігійних спільнот. Усебічно підтримувалася православна (де-факто православ'я у козацькій Україні відігравало роль державної релігії) церква, причому всі гетьмани вважали своїм обов'язком послідовно обстоювати інтереси і православного населення тих українських земель, котрі залишалися у складі Польщі й Литви. Не підтримувалося, хоча й не заборонялося функціонування у Гетьманщині католицької спільноти. Б. Хмельницький був переконаний, що «є один Бог і одна християнськавіра», і дотримувався принципу: «хто і як хоче, хай вірить». Подібні погляди поділяли й інші гетьмани. Вони допускали діяльність і католицьких чернечих орденів, за винятком єзуїтського. Так, У. Вердум помітив у ряді міст і містечок співіснування церквів і костьолів (Бар, Шаргород, Керниця, Іллінці), зокрема, у Барі діяли 3 костьоли, 2 церкви й синагога, а в Шаргороді — костьол із францисканським монастирем, у якому був один чернець. Хоча Б. Хмельницький, І. Виговський та П. Тетеря за певних обставин допускали можливість існування греко-католицької спільноти, фактично її не було, як і іудейськоїІз початку революції (до середини серпня 1648 р.) Б. Хмельницький покладав певні надії на можливість залучення на бік Війська Запорозького не лише шляхти, а й магнатів, а відтак гарантував недоторканність їхнього майна і маєтків. Переконавшись у марності своїх сподівань, гетьман змінив політичну тактику: під захист бралися лише ті із них, котрі приєднувалися до повстанців. Після укладення Замостянського перемир'я (21 листопада 1648 р.) він дозволив шляхті «як релігії польської, так і грецької» повернутися до «дідичних маєтностей» за умови визнання чинності української влади. Під час лютневих переговорів 1649 р. із посольством А. Кисіля Б. Хмельницький підкреслював: а захоче «хліба котрий з нами їсти, нехай же Вой - ску Запорозькому послушний будет...». Проте внаслідок масового спро - тиву поспільства гетьман відмовився від реалізації проголошеного курсу. Відповідно до умов Переяславського перемир'я (кінець лютого 1649 р.), до початку роботи нової комісії (23 травня) шляхті заборонялося повертатися до своїх володінь. Змушений виконувати умови Зборівського і Білоцерківського договорів, Б. Хмельницький сприяв відновленню статусу шляхти, вимагаючи при цьому «скромного поводження» з підданими й зберігаючи у суспільстві політичне домінування козацтва. Спроби повернення до дореволюційної люделі відносин у соціальній основі існуючої політичної системи зазнають повного краху не лише через масове повстання населення козацької України у червні 1652 р., а й не меншою мірою через небажання молодої української еліти віддавати владні повноваження шляхті й усвідомлення нею необхідності визнання основних соціально-економічних результатів Селянської війни.

Хоча уряд Б. Хмельницького, як нами вже наголошувалося, і вважав законними соціальні права і привілеї шляхти (володіти маєтками з приписаними до них селянами, мати власні станові земські й грод - ські суди та ін.), іцо дістало підтвердження в умовах договору 1654 р., він украй неохоче йшов на надання їй земельних володінь і намагався уникати втручання у стосунки з підданими, котрі відмовлялися виконувати «звикле послушенство». Через свою нечисленність, втрату владних важелів і необхідність пристосовуватися до нової державної структури (обіймання тієї чи іншої посади передбачало перехід на козацьку політично-ідеологічну платформу) шляхта позбавлялася ролі політичного лідера суспільства. Як зазначалося, уряди І. Виговського та П. Тетері зробили спроби за допомогою Польщі поновити дореволюційне правове становище шляхти, проте вони виявилися зірваними потужним спротивом козацтва й поспільства. А відтак до кінця революції шляхта продовжувала залишатися лише привілейованою соціальною групою — складовою еліти Гетьманщини.

Незрівнянно більше уваги приділялося урядом козацтву. З самого початку розбудови Української держави її центральні й місцеві органи влади формувалися власне з його представників. Тому не випадково Уряди всіх гетьманів (за певним винятком І. Виговського й П. Тетері) дбали перш за все про обстоювання станових інтересів' козацтва та легітимацію його ролі політичного лідера нового суспільства. Перед ними стояло кілька складних проблем, які виникли в ході революції і потребували свого розв'язання. Насамперед це правове розмежування з масами покозаченого поспільства. Першу спробу у цьому напрямі влітку 1650 р. зробив Б. Хмельницький, намагаючись обмежити склад козацтва 40 тисячами реєстровиків. «Кождий нехай із свого ся тішить, — підкреслював він 10 серпня у наказі ніжинському полковнику П. Шумейку, — козак нехай свого глядить і своїх волностей посте - регаєт, а до тих, котори не суть приняти до реєстру нашого, аби дали покой...». Однак опір нереєстрових козаків, покозачених селян і мііцан, постійна загроза продовження воєнних дій спонукали українського володаря відмовитися від свого наміру. Наступні гетьмани також виношували плани відокремити козацтво від покозачених мас.

Не простою, як ми могли переконатися, виявилася і проблема внутрішньої консолідації козацького стану. Найуспішніше у цьому напрямі діяв Б. Хмельницький, котрий, з одного боку, запобігав загостренню суперечностей, а з іншого — ефективно протидіяв спробам окремих груп козацтва, зокрема, запорожців і голоти, домогтися реалізації своїх намірів шляхом внутрішньостанової боротьби. Ситуація докорінно змінилася після його смерті, коли внаслідок помилок І. Виговського спалахнув збройний конфлікт між городовими козаками і запорожцями й окреслилося регіональне протистояння правобережного й лівобережного козацтва, що під впливом геополітичного фактора стало однією з найважливіших причин розпаду козацької України на три державні утворення, а в кінцевому підсуліку і поразки революції.

Існувала також проблема єдності козацької старшини, зберегти яку спромігся лише уряд Б. Хмельницького. Попри зусилля його наступників, особливо П. Дорошенка, так і не вдалося згуртувати старшин навколо стрижневої програми — реалізації державної ідеї. Різні соціальні й зовнішньополітичні орієнтації, перевага регіональних, групових і вузькоегоїстичних інтересів втягували їх у братовбивчий вир міжусобиць, що стали першим цвяхом у домовину самостійності й цілісності козацької України.

Феодалізація старшини і заможного козацтва, що започаткувалася в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, помітно посилилася за сприяння уряду Лівобережної Гетьманщини з початку 70-х рр. XVII ст. Цей процес відбувався шляхом перетворення козацької старшини на землевласників, котрі набували земельні володіння або у формі тимчасової власності «на ранг», як винагороди від гетьмана й царя за службу у Війську Запорозькому, або приватної власності («зуполне», «на вспартя дому», «на подпору дому», придбаної за допомогою купівлі). До останньої належали й маєтки, надані Польською Короною. Гим самим козацький стан, з одного боку, роз'їдався з середини через те, що ця група козацької верхівки, пориваючи з традиційними козацькими політичними цінностями, зближалася зі шляхтою, а з іншого, створювалися сприятливі умови для наростання суперечностей у середині козацької спільноти, іцо породжувало гострі соціальні конфлікти. Недостатнє усвідомлення урядом цих небезпек послаблювало консолідацію козацтва, таку необхідну в умовах боротьби за збереження держави.

Як відомо, намагаючись опертися на підтримку православного духовенства, Б. Хмельницький відразу ж повів політику на захист його інтересів. Під загрозою смертної кари він заборонив не тільки поспільству, а й козацтву втручатися «в справи духовниє церковниє свящєн - ническиє» чи ображати «свягценников духовних отцов своїх». Він же щедро обдаровував монастирі земельними володіннями, зобов'язуючи підданих виконувати «звикле послушенство». Таку саму політику проводили й інші гетьмани.

Допускалося духовенство й до політичної діяльності, зокрема, воно могло брати участь у роботі військових і старшинських рад, старшинських з'їздів тощо. Проте лише Б. Хмельницькому й П. Дорошенку вдалося спрямувати цю діяльність у конструктивне русло. Як зазначалося, перший зумів переконати С. Косова відмовитися від втручання у функціонування полково-сотенних органів влади й проведення самостійної політики щодо Речі Посполитої й Російської держави, а другий знайшов повне порозуміння з Й. Тукальським щодо перспектив розвитку козацької України. В інших випадках взаємини між урядом і вищим духовенством складалися досить неоднозначно, що негативно позначилося на функціонуванні політичної еліти.

Не простими були відносини центральної і місцевої влади з міщанами. Попри те, що гетьмани (за винятком І. Брюховецького, який зробив невдалу спробу позбавити міста самоврядування, аби підпорядкувати їхніх жителів своїй юрисдикції), починаючи від Б. Хмельницького, дотримувалися політики збереження магдебурзького права, підтримували міське самоврядування й залучали час від часу війтів і бурмистрів до роботи старшинських рад, на місцях спостерігалася тенденція, що засвідчувала прагнення полково-сотенної влади поставити у залежність від себе жителів магдебурзьких і ратушних міст, обкладати їх податками, змушувати виконувати різні повинності тощо. Навіть у період гетьманування Б. Хмельницького великі міста (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), які традиційно володіли магдебурзьким правом, не вірили у можливість гарантій з боку української влади недоторканності їхніх привілеїв. Не випадково вони зверталися у 1654— 1655 рр. безпосередньо до царя з проханнями підтвердити чинність магдебургії з тим, щоб відповідними грамотами «захищатися» і не мати над собою «більше панів». У наступні роки подібні клопотання перед російською стороною порушувалися й громадами інших міст (переважно Лівобережжя). Однак наміри російської адміністрації поширити у 1666—1668 рр. компетенцію воєводського правління на міське населення (окрім козацтва) Лівобережної Гетьманщини, яке мало виплачувати податки до царської скарбниці, були зірвані.

У системі відносин державної влади із соціальними спільнотами важливе місце посідала політика уряду щодо селянства. На перших порах (червень—липень 1648 р.) Б. Хмельницький намагався безуспішно взяти під контроль розгортання соціальної боротьби селян, вважаючи за можливе збереження існуючої моделі відносин між ними і шляхтою. Однак ураховуючи потужний спротив поспільства відродженню дореволюційних порядків, він визнав козацькі права за покозаченими селянами і міщанами, залишаючи їх у війську. Зокрема, з волинського «хлопства, котре перед цим ніколи не бувало у козацтві», було сформовано полк І. Донця. Його керівництво у листі до князя С. Корецького (січень 1649 р.) засвідчувало, що «гетьман кожного з нас за рівного собі має і не відокремлює нас від давніх реєстрових [козаків]...».

Відсутність у Війську Запорозькому механізмів щодо легітимного врегулювання соціального статусу селянства, що перестав відповідати чинному законодавству (зокрема, Литовським статутам), залишала правові підстави для відродження традиційної для попереднього часу соціальної структури, що викликало потужний соціальний спротив. Зокрема, спроби реалізації тих статей Гадяцького та Чуднівського договорів, що утверджували шляхту в своїх дореволюційних правах, ставили під удар авторитет гетьманської влади І. Виговського та Ю. Хмельницького. Останній, аби запобігти спалаху масового селянського повстання, наприкінці 1661 р. розпорядився усунути з маєтків державців, старост і підстарост, однак у квітні наступного року під тиском Варшави знову погодився на їх повернення.

Розпад козацької України 1663 р. на дві Гетьманщини зумовив певні відмінності у політичних відносинах влади з селянством у кожній із них. У Лівобережжі, попри те, що окремі старшини, шляхтичі й монастирі набували маєтності, уряд не вживав заходів, спрямованих на позбавлення селян попередніх завоювань (зроблений під тиском Москви перепис 1666 р., що встановлював норми оподаткування, став однією з причин нової хвилі покозачення, заворушень і повстань поспільства, які у кінцевому підсумку нівелювали його наслідки). Хоча й відбувалося певне обмеження прав окремих груп, зростання податків, відродження особистої залежності (приватні, монастирські й рангові селяни), все ж до кінця революції переважна більшість селянства користувалася здобутими свободами.

Грохи інакше ці відносини складалися у Правобережжі. Курс П. Тетері на відновлення шляхетського землеволодіння й підданства селян паням спричинив тут у 1664—1665 рр. масове повстання, яке коштувало йому гетьманства. Враховуючи непримиренність позицій поспільства, новий гетьман П. Дорошенко, всупереч статям Піідгаєцьких пактів (осінь 1667 р.), відмовився впускати до володінь шляхту й урядників під тим приводом, гцо вже понад 20 років козаки «без дідичних панів, старост і урядників жили і в жодному випадку не можуть бути у підданстві й послушенстві панів». Король М. Вишневецький улітку 1671 р. обурювався тим фактом, іцо П. Дорошенко «не хоче, аби пани свої власні володіння, свої дідичні маєтки в Україні відібрали й тримали...». Анонімний автор трактату «Думка певної особи» (бл. 1668 р.), описуючи становище селян Правобережної Гетьманщини, підкреслював, що «там жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає і так кажуть: "Раз її нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня її не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової, вивів"». Проте в результаті воєнних дій першої половини — середини 70-х рр., що вщент зруйнували Правобережну Гетьманщину, чисельність місцевого селянства зменшилася майже у 20 разів порівняно з 1648 р., і воно перетворилося на невелику соціальну групу.

Помітний вплив, незважаючи на своє вторинне після відносин між соціальними спільнотами значення, на становлення й розвиток української політичної системи справляли відносини між політичними інститутами. Перетворення унітарної держави на поліцентричне об'єднання Правобережної й Лівобережної Гетьманщин та Запорожжя породило гостру проблему взаємин між ними. Попри те, що їхні політичні еліти усвідомлювали згубність розколу й прагнули домогтися возз'єднання у межах єдиної держави (аби переконатися у цьому, варто ознайомитися хоча б зі змістом «війни звернень» гетьманів і старшин Лівобережжя й Правобережжя упродовж осені 1663 — весни 1664 рр., пройнятих благородною ідеєю єдності населення козацької України: це один «християнський малоросійський народ», «єдиноутробні брати», котрі мають спільну Вітчизну «матір нашу» тощо), регіональні інтереси, помножені на амбіції політиків, розпалювані ззовні, виявилися сильнішими за загальнонаціональні пріоритети політичного розвитку. Возз'єднання Гетьманщин 1668 і 1674 рр. залишалося формальним, оскільки обидва державні утворення продовжували жити власним політичним життям і не припиняли міжусобної боротьби за «єдність України» під своєю гегемонією.

Важливу роль каталізатора у розвитку деструктивних внутрішньополітичних процесів відіграв геополітичний фактор. Уряди Росії, Польщі й Криму, підтримуючи того чи іншого претендента на гетьманську булаву, свідомо провокували внутрішньополітичну боротьбу за владу.

Якою виявилося 6 «непоправною втратою для Р[ечі] П|осполитоі], — підкреслював один із польських сановників у вересні 1671 р., — коли і б Ханенко (кошовий гетьман Війська Запорозького Низового, претендував на владу у Правобережній Гетьманщині. - Авт.) з Дорошенком порозумілися й об'єдналися», бо «та ворожнеча між ними є до цього часу порятунком для Республіки». Власне розкол політичної еліти й деструктивний характер відносин державних утворень, на які роз - | палася козацька Україна, стали одними із головних причин руйнації її політичної системи.

Складними й суперечливими були відносини між центральними органами державної влади, а також між ними та місцевими адміністративними установами. Центральною віссю суперечностей виявилася, з одного боку, сфера розмежувань владних повноважень гетьмана та генеральної ради; старшинської ради й генеральних старшин, з іншого. В умовах формування авторитарного режиму Б. Хмельницького вся повнота влади зосереджувалася у його руках, що викликало невдоволення (у відкритій чи прихованій формі), особливо у 1648—1651 рр., з боку частини козаків, покозаченого поспільства, старшин тощо. І ак, влітку 1648 р. деякі козаки скаржилися, що гетьман із черню не має ради (себто не скликає «чорної» ради), «чого перед цим не бувало, бо завжди чернь домагалася того, аби з нею радилися...»; виник конфлікт із наказним гетьманом М. Кривоносом, котрий відмовився виконувати його розпорядження під приводом, що «ти не є нашим присяглим гетьманом...». Відомо також, що у першій половині 1651 р. Б. Хмельницький наштовхнувся на сильний спротив старшини (його вдалося подолати лише за допомогою зібраної у травні «чорної» ради), після чого він змінив на посадах деяких полковників.

Свідоме звуження І. Виговським прерогатив гетьманської влади, що розглядалося ним як тактичний хід у боротьбі за булаву, підштовхнуло запорожців і покозачені маси поспільства до дій, спрямованих на відновлення чинності «чорної» ради у її класичній формі, а старшин — до розширення своїх владних прерогатив. Ці обидві тенденції стають визначальними за гетьманування Ю. Хмельницького (1659 1663), коли реальна влада у державі зосереджується у руках певного кола генеральних старшин і полковників, а гетьманські повноваження набувають номінального характеру. Розбалансованість владних повноважень інституцій центральної влади негативно позначалася на політичному процесі. З великими труднощами П. Дорошенку у Правобережжі, а Д. Многогрішному й І. Самойловичу у Лівобережжі вдалося нормалізувати ситуацію, відновивши стабільність гетьманської влади, припинивши чинність класичної «чорної» ради й поновивши функціонування представницької генеральної і старшинської рад.

У ході революції виникали ситуації, за яких помітно ускладнювалися відносини між центральними та місцевими органами влади. Якщо Б. Хмельницький, витворивши жорстку вертикаль державного управління, домігся швидкого й неухильного виконання полковими й сотенними урядами розпоряджень центральних владних структур, то після його смерті розпочався трагічний за своїми наслідками процес паралічу місцевих органів влади, іцо супроводжувався анархізацією суспільно - політичного життя. За свідченням коронного обозного А. Потоцького (осінь 1659 р.), в Україні панувало «свавілля з боку некерованої черні»: «Тепер уже самі себе поїдають: містечко проти містечка воює, син батька, а батько сина грабує». Влітку наступного року І. Брюховецький нарікав на той факт, що запорозький кошовий отаман «привласнює собі владу рівну гетьманській...». Подібна ситуація склалася і в Правобережній Гетьманщині. «Дійшло до того, ~~ констатував восени 1664 р. полковник О. Гоголь, — що кожен козак був полковником, а кожен сотник — гетьманом». За оцінкою Д. Дорошенка, на весну 1665 р. Правобережна Україна перебувала у «стані загальної анархії». Цей процес завершився лише у 1666 —1667 рр., коли зусиллями правобережного і лівобережного гетьманів поновилося нормальне функціонування полкових і сотенних урядів.

Щодо характеру взаємин центральних і місцевих органів влади й міського самоврядування, то слід зазначити, що гетьмани (за винятком І. Брюховецького) прагнули не втручатися у сферу повноважень останнього, однак полкові й сотенні органи влади нерідко намагалися підпорядкувати собі населення міст із магдебурзьким правом і жителів ратушних міст.