Громадянська війна 1658-1663 рр. Її політичні та соціально-економічні наслідки

Смерть Богдана Хмельницького спричинила істотні перетворення (переважно деструктивного характеру) у формах правління й устрою держави, перегрупування політичних сил, а відтак і певні зміни у структурі засадничих принципів суспільної ідеології. В новій соціально-політичній ситуації стабілізуючим чинником, стрижнем внутрішньополітичної консолідації державної еліти, як на нашу думку, могла б виступити українська монархічна ідея, визнання легітимності акту переходу влади до рук Юрія Хмельницького (адже існувало рішення розширеної старшинської ради). Проте цього не сталося.

Призначений регентом при Юрії Іван Виговський, котрий входив до клану Б. Хмельницького, замість того, іцоб усебічно сприяти зміцненню крихкої споруди української монархії (в тогочасних реаліях це була єдина форма політичного правління, яка за умов роз'єднаності еліти, відсутності в суспільній ментальності домінанти національної ідеї, наявності міцних традицій охлократії та отаманства в козацькому середовищі, сталої смертельної загрози ззовні могла б запобігти загостренню суспільного протистояння), зруйнував її, усунувши від влади представника найвпливовішого, оповитого харизмою роду. А відтак було запущено в дію згубний для держави механізм жорстокої боротьби за гетьманську булаву.

Слід зауважити, що питання утвердження спадкового гетьманату і впровадження в політичній практиці України інституту опікунства (регенства) і на сьогодні залишається недостатньо дослідженим.

Джерела засвідчують, що в суспільстві не піддавалася сумніву законність переходу булави з рук Богдана в руки Юрія, як, до речі, ніхто не заперечував і опікунських повноважень І. Виговського. Як відомо, ще за життя Б. Хмельницького процес успадкування гетьманської влади в козацькій державі здобув своєрідну легітимацію в очах європейського політикума згодою на те російського протектора. На міжнародному рівні визнавався і регентський статус генерального писаря. Зокрема, трансільванський посол Франц Шебеші на тексті підписаної 1 7 вересня «Декларації Війська Запорозького» зробив запис: «Відповідь князю козацького гетьмана Виговського, обраного як регента».

Отже, пояснення причин відсторонення від влади Ю. Хмельницького слід шукати не стільки в його особистих якостях, скільки в тому, наскільки І. Виговський був готовий вірою і правдою служити неповнолітньому гетьману. Стремління генерального писаря перехопити гетьманську булаву явно простежується вже у червні—липні 1657 р. Як по - відоліляв Г. Лілієнкрона Карлу X, «Виговський умисно затримує розв'язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легко задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми», які, на думку посла, полягали в тому, «щоб захопити всю владу». В опозиції до Юрія перебували також наказний гетьман Г. Лісницький, полковники Г. Гуляницький, Т. Носач та інші старшини. Першу спробу усунути його від влади (не виключено, що саме з ініціативи генерального писаря) здійснив Г. Лісницький. Щоб виявити реакцію козацької еліти на подібну акцію, він протягом певного часу відмовлявся повернути спадкоємцеві гетьманської влади булаву та бунчук. Обурені цим полковники (а не регент, котрий мав би, насамперед, пильнувати його інтереси) з'явилися до бунтівного полковника і силоміць відібрали й передали Юрію клейноди.

Натомість І. Виговський діяв значно розважливіше, намагаючись заручитися підтримкою своїх намірів старшинською радою. Зокрема, під час розмови з путивльським піддячим Роколовим він заявив: «...буде у нас рада (після похорон Б. Хмельницького. — Авт), кого обирати гетьманом... Полковники і сотники і все військо Запорозьке говорять мені бути гетьманом до того часу, коли Юрій Хмельницький не стане повнолітнім...». Дійсно, віднайдені нещодавно документи дають змогу припустити, що така таємна рада за участю частини полковників відбулася в Суботові невдовзі після смерті українського володаря і прийняла рішення титулувати І. Виговського «чигиринським гетьманом».

Отже, було зроблено перший крок до усунення від влади династії Хмельницьких. Другим (і вирішальним) стало обрання на розширеній старшинській раді, проведеній 15 вересня в Чигирині, І. Виговського на термін, «поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький». Генеральний писар отримав при цьому право підписуватися гетьманом, «відати військом і всяку розправу чинити». Нарешті, військова рада в Корсуні вручила йому 21 жовтня булаву й уповноважила користуватися владою без будь-яких обмежень. Так із дотриманням зовнішніх ознак законності було, по суті, здійснено державний переворот. Його політичні наслідки виявилися занадто тяжкими для Української держави — адже суспільство втягувалося у вир громадянськоївійни.

Новий гетьман, який, на відміну від представників радикального угруповання старшини (М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, А. Мозиря та ін.), за життя Б. Хмельницького ніколи публічно не критикував основних засад його політики, хоча з окремих питань і вступав із ним у дискусії, прийшовши до влади, відразу обрав курс на утвердження нової форми правління — олігархічноїреспубліки. Вже на Корсунській старшинській раді він заявив: «При небіжчику Богдані Хмельницькому ради і поради поміж нами ніякої не бувало; і нині ви мене обрали гетьманом, і я без вашої військової поради жодних справ не чинитиму». Таке розширення повноважень старшинської ради зумовлювало, з одного боку, обмеження влади гетьмана, а з іншого — зростання у політичному житті ролі козацької еліти. Відбулося істотне послаблення її внутрішньої консолідації. Вважаючи себе не менш гідними претендентами на булаву, ніж колишній генеральний писар, чимало інших представників генеральної старшини та полковників включаються у міжусобну боротьбу за найвищу в державі владну посаду, спираючись при цьому на підтримку певних прошарків населення і допомогу ззовні. Першими розпочали її полтавський полковник МартинПушкар та кошовий Яків Барабані, котрі намагалися використати для повалення влади І. Виговського соціальний рух.

У цілому повернення до республіканської форми правління посилювало дві несприятливі для долі української державності тенденції. По-перше, за обставин хвороби Б. Хмельницького й боротьби за булаву після його смерті послаблювалися прерогативи центральної влади. У війську розпочалося відновлення демократичного запорозького звичаювиборності старшин. Зокрема, брацлавський полковник М. Зелен - ський скаржився І. Виговському, що козаки «хочуть над полковниками бути старшинами, сотників собі обирають... Сам ваша милість знаєш, що то не є їхній уряд: це ж бо на полковниках всюди лежить обов'язок сотників обирати». Пізніше в окремих полках козаки почали обирати й полковників.

По-друге, прихід до влади І. Виговського означав докорінну зміну соціально-економічної політики уряду, оскільки він, як і старшинське угруповання, що його підтримувало (переважно вихідці з шляхти), був прихильником поновлення старої моделі соціально-економічних відносин, не розуміючи того, що вже перші кроки цим шляхом спровокують вибух громадянської непокори.

І справді, вже протягом перших місяців гетьманування І. Виговського внутрішньополітичне становище в країні почало катастрофічно погіршуватися. Насамперед це було пов'язано з різким загостренням соціальних суперечностей, що тісно перепліталися з ідеалами «вольності» запорожців і анархо-охлократичними настроями знедолених мас, котрі стікалися на Запорожжя. Це були розорені воєнними діями чи «вичавлені» обставинами зі звичного способу життя й трудової діяльності вихідці із різних верств і груп населення: «поко - зачені», козаки, міщани, селяни та ін. Призвичаюючись до використання зброї як легшого/універсального, а часто і єдиного засобу задоволення матеріальних потреб (насамперед у харчах і одязі), вони часто охоче ставали під знамена тих, котрі обіцяли поживу. Збираючись на Запорожжі, вони легко «заражалися» духом «вольниці», посилюючи опозиційність запорозької спільноти, старшина якої прагнула повернути січовому Кошу провідну політичну роль у козацькій Україні, втрачену за гетьманування Б. Хмельницького. Ці претензії посилилися й набули в очах низового товариства легітимності через прорахунок І. Виговського: той домігся булави не на генеральній військовій раді, а на старшинській і, окрім цього, проігнорував позицію запорожців, котрі не без підстав вважали, що без їхньої участі не може бути законним акт обрання гетьмана (пригадаймо, саме на Січі Б. Хмельницький отримав булаву).

Уже в листопаді—грудні 1657 р. соціальний конфлікт, що визрівав у надрах суспільства через обмеження гетьманським урядом вольно - стей запорожців, повсюдне здирство, поширення оренд, спроби поновлення шляхетського землеволодіння (зокрема, намісник І. Виговського Тимофій на теренах Полтавського і Миргородського полків почав забирати в міщан і козаків «маєтності», окремих із них страчував, а також «в усіх містах від себе було понаставляв панів»), збагачення представників козацької еліти, яка на місцях привласнювала прибутки від оренд і частину державних податків, що збиралися до скарбниці, вилився в масовий рух запорожців і козацьких низів проти гетьмана і старшини.

Водночас зростала політична опозиція владі І. Виговського з боку старшин, які зберігали відданість Ю. Хмельницькому. На початку грудня козак І. Кравець повідомив російському посланцю, стряпчому Д. Рагозіну, іцо козаки більше люблять Юрія і що «з ним заодно полковники, і сотники, і осавули, і козаки багаті, і хочуть в гетьмани Хмельниченка, і щонайменше потерплять років три чи чотири, а тоді й оберуть Хмельниченка».

Виступивши проти І. Виговського, кошовий гетьман Яків Барабаш та його однодумці (у грудні їх підтримали козаки Полтавського полку, очолювані полковником МартиномПушкарем) звернулися через посольство по допомогу до Москви, засвідчуючи готовність задовольнитися програмою «козацького автономізму». Тож, власне, запорозька старшина, керуючись суто корпоративними соціально-політичними інтересами запорозької спільноти (Війська Запорозького Низового), пожертвувала державною ідеєю. Вперше вона продемонструвала готовність підпорядкувати інтереси українського життя «планам московського бюрократизму і централізму».

Цілком зрозуміло, що російський уряд, який ще навесні 1657 р. намагався впровадити воєвод до українських міст і обмежити чисельність козацького реєстру всупереч договору 1654 р., не міг не використати чудову нагоду і, граючи на внутрішньополітичних і соціальних суперечностях, зміцнити свою присутність в Україні. Для досягнення мети обирається тактика виважених і обережних дій, спрямованих на розкол еліти, загострення міжусобної боротьби, формування «гіромо - сковської партії» з представників різних суспільних прошарків, насамперед духовенства, спекулюючи на спільній вірі та захисті його інтересів.

Можна було сподіватися, що такий досвідчений політик, яким був І. Виговський, вживе необхідних заходів, щоб запобігти соціальному вибуху. Однак сталося інакше. Вже через півроку його перебування при владі Україну було втягнуто у вир громадянської війни. Пішовши на послаблення гетьманської влади, не маючи серйозної опори серед козацтва й більшості старшини, він виявляв постійні вагання й надмірну обережність у підході до розв'язання питань, що вимагали негайних рішучих дій, і водночас брак політичної гнучкості й виваженості там, де вони були особливо необхідні. Вжиті заходи не пом'якшували ситуацію, а ще більше її ускладнювали, внаслідок чого гетьман втрачав довіру і підтримку навіть серед своїх прихильників. Невипадково відомий польський дипломат С. Беневський, характеризуючи становище І. Виговського, повідомляв на початку 1658 р. до Варшави, що «гетьман в усіх в ненависті». Саме неспроможність самотужки розв'язати комплекс проблем, як на нашу думку, спонукала його шукати вихід в оперті на зовнішньополітичну силу, що обернулося великою трагедією як для України, так і для нього самого

Гетьману виявилося не під силу ефективно протистояти наступальній політиці російського царату на українську державність. Потрапивши у скрутну ситуацію, він, можливо, з тактичних міркувань, упродовж лютого—березня 1658 р. пішов на неприпустимі поступки. Вони передбачали згоду на прибуття до українських міст воєвод із наданням їм адміністративної влади; передачу Росії Бихова й Чаусів; залучення російських сановників до «приборкання» запорозької опозиції, складання козацького реєстру, перепису населення з його повинно - стями, щоб організувати збір податків до російської скарбниці тощо. Це означало відмову української сторони від статей договору 1654 р., спрямованих на збереження суверенітету козацької України. Уже у квітні 1658 р. було призначено воєвод до Білої Церкви, Корсуня, Ніжина, Полтави, Чернігова й Миргорода, а також наказано боярину В. Шереметьєву, котрий направлявся в Україну як київський воєвода, організувати складання реєстру та надходження податків до Москви.

Ще одним промовистим свідченням готовності частини політичної еліти пожертвувати такими принципами державної ідеї, як незалежність і соборність, стали переговори з польським королем, що розпочалися на початку 1658 р. Внутрішньополітична криза й шантаж з боку Росії підштовхували угруповання І. Виговського до порозуміння з Польщею на основі визнання за козацькою Україною у формі Великого князівства Руського статусу третього державно - політичного суб'єкта федеративної Речі Посполитої. Тобто відбувається повернення до ягеллонської ідеї федералізму, що була популярною восени 1648 р. Проте укладена в середині липня 1658 р. у Межиріччі попередня угода не передбачала відповідної реорганізації устрою Речі Посполитої. Козацька Україна, повертаючись до її складу, отримувала ще меншу автономію, ніж вона її мала за Зборівським договором 1649 р.

Тим часом соціальний рух поширювався на нові регіони Лівобережної України. В ролі політичного керівника виступила Запорозька Січ, яка, перетворившись на серйозну політичну силу, відтепер починає відігравати в розвиткові революції далеко не конструктивну роль, оскільки, по-перше, неодноразово очолює охлократично-анархічні виступи козацьких низів; по-друге, претендує на політичну гегемонію в житті козацької України й домагається державної автономії; по-третє, доволі часто стає слухняним знаряддям у руках іноземних володарів у їхній боротьбі проти Української держави.

Дочекавшись підходу в другій половині квітня 1658 р. татар, гетьман у середині травня виступив проти головного оплоту повстанців — Полтави. На цей час створилася ситуація, що давала змогу мирним шляхом урегулювати конфлікт. Полтавський полковник відмежувався від дій «свавільників» — загону Івана Донця. Є свідчення самого гетьмана, що М. Пушкар із старшиною і козаками прислав до нього посланців із листами, «прохаючи про милосердя». Однак І. Виговський горів жадобою помсти, тому відхилив також мирні пропозиції російського посла П. Скуратова, заявивши: «Приборкаю його вогнем і мечем». Військо гетьмана, безжалісно спустошуючи околиці Полтави, оточило місто. 4 червня М. Пушкарю надсилається ультиматум — визнати гетьманську владу і взяти участь у військовій кампанії проти Росії. Полковник засвідчував готовність скласти зброю, але за умови віді - слання орди й відмови від нападу на Російську державу. Тоді І. Виговський пригрозив узяти місто штурмом і всіх його оборонців знищити.

У запеклому бою 10 червня в околицях Полтави повстанці зазнали поразки. М. Пушкар був, за одними даними, убитий, за іншими — схоплений і за наказом гетьмана страчений. Є дані, що І. Виговський розпорядився розстріляти 7 тис. полонених, а інших віддав татарам. Останнім було дозволено пограбувати міста і села аж до Лубен і р. Сули, а їх жителів узяти в ясир. Щоб довершити розгром опозиції, гетьман наказав стратити групу полковників і сотників. Цей лютий терор, за словами овруцького полковника, «в людях вчинив страх великий».

Улітку 1658 р. помітно погіршилися українсько-російські відносини. Призначені в українські міста воєводи відверто намагалися контролювати дії центральних органів влади Української держави, інколи привласнюючи собі прерогативи місцевої козацької адміністрації; демонстрували зверхнє ставлення до населення. Переконавшись, що російський уряд заграє з опозиційним угрупованням Я. Барабаша та намагається використати міжусобицю для зміцнення власних позицій в Україні, гетьман вирішив не допустити подальшого втручання росіян в українські справи.

Зі вступом в межі козацької України російської армії на чолі з Г. Ромодановським напруга у відносинах між двома державами переросла у відкритий воєнний конфлікт. В Україні було оголошено мобілізацію війська. В серпні І. Виговський розпочав похід до російського кордону. Наприкінці жовтня розпочалася українсько-російська війна, що зумовила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий виток громадянського протистояння. Адже до Г. Ромодановського почали приєднуватися невдоволені політикою І. Виговського козаки і старшини. За їхньої відчутної підтримки російські підрозділи зайняли значну частину Лівобережжя.

Дочекавшись допомоги від Польщі й одержавши повідомлення про наближення татарської орди, І. Виговський наприкінці грудня спробував поновити свою владу над лівобережним регіоном. У другій половині січня 1659 р. він рішуче відхилив пропозицію скликати генеральну раду для обрання нового володаря булави. Просування його війська супроводжувалося новими репресіями проти місцевого населення, що посилювало серед останнього ненависть до гетьмана. Почала окреслюватися вкрай негативна тенденція протистояння Лівобережної та Правобережної України, що в кінцевому підсумку могло призвести до розколу держави.

Зміцнивши своє становище після здобутої перемоги над опозицією й ураховуючи настрої більшості старшини, гетьман улітку 1659 р. почав домагатися від Варшави для козацької України статусу суб'єкта Речі Посполитої нарівні з Великим князівством Литовським. Завершальний етап переговорів у Гадячі засвідчив як існування різних позицій серед старшини і козаків стосовно укладення договору з Польщею, так і наявність в обох сторін істотних розбіжностей щодо його змісту. По-перше, не менше половини козаків узагалі не виявляли симпатій до Польщі. По-друге, більшість із тих, хто погоджувався визнати владу короля, вимагала утворення в межах Речі Посполитої «абсолютно» окремішнього Руського князівства у складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського і Чернігівського воєводств та Пінського й Мстиславського повітів Литви; скасування унії; повернення православній церкві відібраних храмів, майна тощо. Польське посольство погоджувалося на утворення Руського князівства лише в межах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств. І тільки в умовах затятих дискусій і тиску на гетьмана його кримського союзника Карач-бея 16 вересня генеральна військова рада ухвалила рішення про розрив із Росією й укладення угоди із Річчю Посполитою.

Відповідно до її статей, Руське князівство (у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств) поверталося на правах формально рівноправного суб'єкта до «єдиної і неподільної Речі Посполитої», але не як державна одиниця, а в абстрактній формі «руського народу», рівноправного з польським і литовським. На чолі князівства стояв гетьман, котрий одночасно був київським воєводою і першим сенатором. Його влада проголошувалася пожиттєвою. В разі смерті гетьмана українські стани обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король мав призначити нового володаря булави. Передбачалося поновлення органів влади, суду й судочинства, а також адміністративно - територіального устрою, що існували до 1648 р. Князівство позбавлялося права на відносини з іншими країнами, його збройні сили визначалися у 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин перекреслювалися всі завоювання революції: до маєтків поверталася шляхта; селяни і міщани знову ставали її підданими; відновлювалися старі повинності й податки. Реєстрові козаки зберігали права й вольності, а по 100 осіб із кожного полку могли отримати шляхетство. Передбачалася свобода православного і католицького віросповідання (уніатське підлягало скасуванню), гарантія прав православної церкви на теренах етнічної України, відкриття двох академій, середніх шкіл і друкарень.

Аналіз змісту Гадяцької угоди переконує, що, по суті, відбувся істотний перегляд основних положень державної ідеї 1649 р., зокрема, відмова від реалізації її найголовніших принципів — незалежності й соборності. До мінімуму зводилися прерогативи власне українських органів виконавчої й судової влади, зазнавав істотних змін політичний лад і адміністративно-територіальний устрій, повністю втрачалася така важлива ознака суверенітету, як право на проведення зовнішньої політики. Навіть порівняно з договором 1654 р. Гадяцька угода становила очевидний крок назад, оскільки торувала шлях до автономізму, а в принципі прогресивну ідею створення Руського князівства було понівечено різними обмеженнями.

На початку квітня 1659 р. російська армія, очолювана князем О. Трубецьким, перейшла у наступ. Заручившись підтримкою наказного гетьмана І. Безпалого та інших лівобережних старшин, О. Трубецькой 20 квітня вирушив до Конотопа й 30 квітня взяв місто в облогу. Козаки Г. Гуляницького та міщани мужньо захищалися. У середині червня їм на допомогу виступив І. Виговський. Під Говтвою він розгромив полк О. Силки й кілька російських підрозділів, а після підходу Кримської орди на чолі з ханом рушив до Конотопа. 7 липня біля Соснівки відбулися сутички авангарду українсько-кримської армії з російською. Щоб зупинити просування гетьмана, О. Трубецькой перекинув у район Соснівської переправи свої головні сили (15—20 тис.). 8 липня тут спалахнув жорстокий бій. І. Виговський, скориставшись тим, що росіяни не укріпили другої переправи в районі боліт, наказав захопити її і вийти в тил противника. Цей маневр удався блискуче. Атака українців і татар із боку Попівки стала цілковитою несподіванкою для російського командування. Росіяни почали відступати до Конотопа, зазнаючи від переслідувачів тяжких втрат («густо поле вклали трупом...»). Більшість полонених за наказом хана було страчено. 9 липня українці й татари з'явилися під Конотопом і розпочали наступ на табір О. Трубецького. Водночас Г. Гуляницький здійснив вдалу вилазку. Противник розпочав відступ до переправи. У нічному бою українці прорвалися до його табору, однак через нестачу піхоти закріпити успіх не вдалося. О. Трубецькой організував переправу залишків війська й зумів відірватися від переслідування.

Ратифікація Гадяцької угоди виявилася вкрай складною справою, оскільки цьому з обох сторін протидіяли потужні сили. В умовах продовження громадянської війни, наростання серед козацтва і поспільства Лівобережжя проросійських настроїв, падіння авторитету І. Виговського й посилення невдоволення його політикою серед значної частини козацтва й старшин ідея зближення з Польщею втрачала прихильників. Щоб консолідувати еліту, котру розривали чвари й міжусобна боротьба різних угруповань, та отримати підтримку з боку козацтва, старшинська рада у березні 1659 р. ухвалила «Нові пункти» як доповнення до тексту укладеної угоди. Вони передбачали часткове відновлення ідеї соборності (до складу Великого князівства Руського мали бути приєднані Волинське, Подільське й Руське воєводства); розширення внутрішньополітичного суверенітету князівства й повернення до ідеї Б. Хмельницького про встановлення спадкового гетьманату.

Проте у своїй більшості польська еліта вважала неприпустимим визнання існування, нехай навіть у статусі автономного, Руського князівства. Вона не лише відкинула «Нові пункти», а й під час ратифікації 22 травня сеймом угоди від 16 вересня 1658 р. вилучила з її тексту кілька найважливіших для козацької України положень, зокрема, пункти про карбування власної монети, сейм князівства Руського тощо. Чисельність реєстрових козаків скорочувалася до ЗО тис.; унія залишалася. Щоб якось «підсолодити» гіркий присмак від ігнорування інтересів української сторони, сейм прийняв ухвалу про надання маєтків гетьману та окремим старшинам, а також понад ЗО особам шляхетства, що тільки посилило розбрат серед еліти. Ця короткозора егоїстична політика правлячої верхівки Польщі стала фатальною для І. Виговського. Масове невдоволення угодою з боку козаків і старшин позбавило гетьманську владу опори. Склалася ситуація, коли, з одного боку, лівобережна старшина переорієнтовувалася на Москву, а з іншого - правобережна готувала зміщення Виговського, що й сталося близько 23—24 вересня на генеральній раді.

Повернення булави синові Богдана Хмельницького Юрію відбувалося у надзвичайно складних умовах — явного розмежування й протистояння старшини й частково козацтва вперше за територіальною ознакою, загрози поновлення воєнних дій із Росією й розриву відносин із Річчю Посполитою, а відтак і з Кримом. За визнанням коронного обозного А. Потоцького, українська еліта хотіла «не бути ні під в. кор. м., а ні під царем; сподіваються вони цього досягти, обманюючи й лякаючи в. кор. м. царем, а царя в. кор. м.». Лівобережна ж старшина явно схилялась у бік визнання протекції царя й засвідчувала готовність піти на значні поступки.

Перед новим гетьманом постали надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війни, помякіїїити соціальну напруженість, покласти край як охлократичним виявам з боку «черні», так і олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду України, поліпшити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися цілковитого суверенітету та об'єднання українських земель державними кордонами. В жодному разі не можна було ігнорувати загрозливі процеси анархїзації суспільно-політичного життя й люмпенізації суспільства. Хоч як гірко, але доводиться визнати правдивість наведеної А. Потоцьким у листі до короля оцінки внутрішньо - української ситуації: там тепер самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує.

Не простішою була й зовнішньополітична обстановка. На Лівобережжі стояли російські війська, яких підтримувала значна частина населення, зокрема, козацтво й духовенство. За таких обставин ведення воєнних дій проти Росії фактично означало продовження громадянської війни. Уряд Ю. Хмельницького прийняв загалом правильне рішення: діяти обережно, граючи на суперечностях між Російською державою та Річчю Посполитою.

Генеральні старшини й правобережні полковники вирішили порозумітися з Москвою на основі укладення нового договору. Його положення, ухвалені радою у Жердовій Долині, відображали наміри козацтва гарантувати де-факто повний суверенітет козацької України, звівши протекцію царя до чистої формальності. Зокрема, ними передбачалися включення до складу Гетьманщини північної Чернігівщини, заборона перебування на її теренах російських військ і воєвод (за винятком Києва), вільне обрання гетьмана й зміцнення прерогатив його влади, самостійність проведення зовнішньої політики, підтвердження усіх чинних прав і свобод суспільних станів, принесення царем і боярами присяги на дотримання статей договору тощо.

Вступивши у переговори з російською стороною, молодий гетьман та його оточення припустилися грубої помилки: більшість найвпливо - віших старшин (у тому числі 7 правобережних полковників) не поїхала до Переяслава обстоювати інтереси Гетьманщини. Припускаємо, що це трапилося з кількох причин: по-перше, вони недооцінили спроможності росіян нав'язати свої вимоги, вважаючи, що після Конотопської катастрофи російська сторона засвідчить готовність прийняти будь-які умови договору про визнання козацькою Україною царської протекції; по-друге, не допускали можливості того, що лівобережна старшина зможе зайняти відмінну від їхньої позицію й погодитися з вимогами росіян; по-третє, своєю появою не хотіли створювати конфліктної ситуації, бо знали, що в очах росіян виглядають щонайменше неблагонадійними, оскільки раніше підтримували І. Виговського.

Російські воєводи, діючи не завжди лояльними методами, за мовчазної підтримки лівобережних старшин і козаків нав'язали генеральній раді й новообраному гетьманові наприкінці жовтня 1659 р. власні умови договору, що складалися зі сфальшованих пунктів угоди 1654 р. та «Нових статей». Переяславський договір різко обмежував суверенітет козацької України, надаючи їй статус автономного державного утворення у складі Російської держави. Українське суспільство вже не могло без дозволу царя переобирати гетьмана, котрий втрачав право «без ради і поради всієї черні» призначати й звільняти з посад полковників і старшин, карати останніх смертю, виступати у похід, проводити самостійну зовнішню політику. Старшини під загрозою смертної кари зобов'язувалися присягати царю; російські воєводи із залогами, окрім Києва, повинні були перебувати ще у 5 містах; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату. Обурені умовами договору, старшини й гетьман направили посольство до царя з проханням скасувати неприйнятні для Війська Запорозького статті й у принципі затвердити Жерденівський проект договору. Проте ця місія зазнала невдачі — основні прохання було відхилено.

Безперечно, ігнорування Москвою інтересів Гетьманщини й ставка на політику жорсткого тиску стали її істотними помилками. З іншого боку, дорогою ціною для козацької України обернулась безпринципна поступливість російськофільського угруповання лівобережної старшини, що зумовило загострення боротьби серед політичної еліти й змусило більшість генеральної та полкової старшини Правобережжя шукати вихід із ситуації у зближенні з Річчю Посполитою. Наслідком цього курсу стало укладення 17 жовтня 1660 р. Чуднівського договору з Польщею, що поновлював чинність Гадяцької угоди, за винятком статей про створення Руського князівства, які Військо Запорозьке погодилося передати на розгляд короля. Однак лівобережні старшини й козацтво, підтримувані духовенством, не визнали його умов. Вочевидь, слід погодитися із висловленою в історіографії думкою, що, отримавши у своїй масі козацький титул у 1648 р., вони значно більшою мірою, ніж їхні соратники у Правобережжі, боялися із поверненням річпос - политських порядків втратити соціально-економічні здобутки революційних років, унаслідок чого за підтримки Росії рішуче виступили проти спроб Ю. Хмельницького поновити чинність гетьманської влади у Лівобережжі. Тут і в Запорожжі пришвидшується формування регіональної контрелгги, інтереси якої дедалі більше розмежовувалися із загальнодержавними; її позиція зумовила новий спалах громадянської війни, у вирі якої зміцнювався поліцентризм влади, підтримуваний Москвою.

Водночас загострилася боротьба за владу угруповань наказного гетьмана Якима Сомка, ніжинського полковника Василя Золотаренка й кошового гетьмана Івана Брюховецького. Вона засвідчила наявність того трагічного стану, в якому перебували лівобережна й запорозька старшина та духовенство, коли «державницька ідея була настільки переплетена з корпоративними правами та персональними політичними й економічними амбіціями, що часом вона відступала на задній план або й узагалі зникала». Разом із тим ми, напевне, припустимося помилки, коли зображуватимемо їх лише честолюбними кар'єристами, позбавленими державотворчих потенцій. Важко, наприклад, повністю погодитися з твердженнями, що в Я. Сомка «на першому місці було бажання зробити особисту кар'єру і здобути матеріальні блага...» (в іншому випадку про нього йдеться як про представника «ідеї Гетьманщини із сильною гетьманською та старшинською владою»), а І. Брюховецький був безпринципним політичним авантюристом тощо. Попри наявність перелічених і багатьох інших негативних рис, істотних відмінностей у політичних орієнтаціях і поглядах, усе ж аналіз діяльності цих політичних діячів засвідчує прагнення зберегти державний устрій Лівобережжя, єдність козацької України, витворену в ході революції соїііально-економічну модель та характер протекції/ васалітету/автономії у відносинах Гетьманщини з Росією.

Обережно також слід вживати поняття «сепаратизм» щодо намірів лівобережних і запорозьких старшин проголосити свого гетьмана, оскільки йшлося не про відокремлення, а про витворення власної організаційно-оформленої політичної структури для боротьби з центральною владою з метою перебирання її повноважень на себе, а не розриву з нею. Інша річ, що у своїй більшості вони відмовилися від ідеї поширення влади Війська Запорозького на західноукраїнський регіон, втрачали волю боротися за незалежність Гетьманщини, засвідчували готовність за умов визнання її державної автономії погодитися на входження до складу Росії

Помітно міцніше вкорінилася державна ідея у політичній свідомості правобережної генеральної та полкової старшини, котра невдовзі після укладення Чуднівського договору направила посольство до короля з метою домагатися не лише підтвердження Гадяцького договору, а й складання «нових пунктів» взамін тих, які були відхилені. Висунуті на попередньому етапі вимоги було розширено й деталізовано у розробленій 5 травня 1661 р. інструкції послам на сейм, якою передбачалося: припинити утиски православній вірі всюди у «тих краях, куди лише церкви народу руського сягають», залишити її у тих правах, які вона має, не допускати переслідувань і приниження православного духовенства й зрівняти його у «вольностях» із римським духовенством, скасувати унію; проголосити амністію усім, незалежно від становища («від найменшого до найбільшого), нікого не обминаючи як із Війська Запорозького, так і стану шляхетського й «приватних людей», котрі коли-небудь «залишалися і залишаються при Війську Запорозькому»; оскільки розрізнений «увесь народ руський приходить до єдності», то всюди він у руських краях і Великому князівстві Литовському «при всілякій свободі й вольності має непорушно залишатися»; відкрити дві академії (одну у Києві), колегії, гімназії, школи й друкарні; щоб вільно в них навчалися люди «різної релігії»; сповідування православної віри не має бути перешкодою для обіймання посад; до православної шляхти переходили всі уряди у Брацлавському, Київському й Чернігівському воєводствах, а в магістратах Руського, Волинського, Подільського, Белзького й, вочевидь, Холмського воєводств та Великого князівства Литовського мали засідати у рівній кількості католики й православні; чисельність козацтва передбачалася у 70 (в окремих копіях інструкції — 60) тис. осіб, реєстр яких мав складатися тільки після передачі православним культових споруд та майна; вони могли отримувати право обирати короля і проживати у королівських, шляхетських і духовних маєтках Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств і мали підлягати владі тільки короля та свого гетьмана, котрого обирали вільними голосами.

Військо Запорозьке добровільно зрікалося вимоги про створення Руського князівства, взамін прохало на його потреби передати «на вічні часи» Чигиринське, Черкаське, Корсунське, Канівське, Лисянське й Богуславське староства; воно ж клопоталося про платню козакам («черні»), надання по млину сотникам і маєтку полковникам; заслужені особи, за поданням гетьмана, мали отримати шляхетство. Водночас воно попереджало: якщо православній церкві не повернуть усіх відібраних храмів і майна, то «народ наш руський і Військо Запорозьке до вірності підданства і зичливих й. к. м. і Речі Посполитій послуг згідно заприсягнутих пактів прийти не зможе». Якщо ж король і Річ Посполита, присягнувши на цих статтях, порушать їх, то тоді «народ руський» жодного підданства не повинен віддавати королю.

Аналіз вимог засвідчує прагнення старшини обстояти внутрішній суверенітет козацької України й захистити національно-конфесійні інтереси українського й білоруського населення. Оскільки польська еліта органічно не сприймала ідеї створення Руського князівства, то відмову від неї гетьмана і старшини слід радше розцінювати як тактичний хід із метою залагодження відносин із Річчю Посполитою, ніж принципове відречення. Просто замість політичної автономії у формі Руського князівства вони обирали її у формі Гетьманщини, намагаючись домогтися при цьому для козацтва статусу «колективного шляхетства».

Проте викликає заперечення думка, що старшина була готовою пожертвувати політичною автономією в обмін на «станову автономію». Адже ідеї політичної та станової автономій «співіснували й були ланками одного процесу, а саме проявлялися в спробах козацької еліти не лише легітимізувати себе як народ політичний України, але й дистан - ціюватися від шляхти як народу політичного Речі Посполитої».

Сейм ухвалив Чуднівський договір, який уособлював Гадяцький трактат без статті про утворення Руського князівства. Водночас було відхилено вимоги про збільшення козацького реєстру до 70 (60) тис. осіб, право козаків обирати короля й інші пункти, які визнавали за ними статус «колективного шляхетства». Питання ліквідації унії та повернення православній церкві храмів і маєтностей не порушувалося. В березні наступного року Ю. Хмельницький відряджає нове посольство до короля з проханнями підтвердити чинність Гадяцького договору; повернути православним єпископства, храми й майно на теренах усієї Речі Посполитої і задовольнити Військо Запорозьке і увесь «народ руський»; надіслати військову допомогу тощо. Однак їх було проігноровано.

Не можна оминути увагою того факту, що на початку 60-х рр. XVII ст., переживаючи еволюцію політичних поглядів, екс-гетьман І. Виговський виношує наміри створення незалежного від Польщі Руського князівства. При цьому робить ставку на підтримку Криму, частина знаті якого схилялася до визнання Української держави, але як васала ханства (перекопський мурза Карач-бей переконував Ю. Хмельницького «триматися хана обома руками; захочеш перейти хоч до поляків, тоді загинеш, хоч до Москви — там теж загинеш. Ліпше б залишатися при кримському війську»). Тому І. Виговському доводилося вести таємну дипломатичну гру, маючи на меті повернення булави. Шукаючи союзників, він вступив у переговори з Портою, схиляючи султана визнати козацьку Україну удільним князівством. Перебування при владі Ю. Хмельницького ознаменувалося трагічною братовбивчою боротьбою, яка істотно підірвала політичну єдність держави; різким послабленням прерогатив гетьманської влади, зосередженням багатств і владних повноважень у руках генеральних старшин і полковників, що дає підстави говорити про започаткуван - ня процесу становлення олігархічно-ресгіубліканської форми правління.

Обрання замість нього гетьманом на початку 1663 р. досвідченого політика П. Тетері, попри його заходи, спрямовані на консолідацію еліти, зміцнення центральної влади й порозуміння з лівобережною й запорозькою старшиною, ситуації не поліпшило. Ніжинська «чорна» рада 27-28 червня 1663 р. проголосила гетьманом І. Брюховецького.

Громадянська війна, гцо спалахнула весною 1658 р., завершилася перемогою у Лівобережжі запорожців, незаможного козацтва й поспільства, котрі, за підтримки Росії, добилися для свого висуванця булави. Намагання Я. Сомка, В. Золотаренка й інших старшин «конституювати на Лівобережжі шляхетський за своїм змістом Гетьманат, провівши соціальну стратифікацію суспільства, вичленивши в привілейовану службову верству реєстрове козацтво та обклавши податками "тягле" населення, а також узаконивши васалітетні стосунки з царем та гарантувавши невтручання царської адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, наштовхнувшись на спротив рядового козацтва, поспільства, декласованих елементів й російської влади, зазнали невдачі». Проте І. Брюховецький та його соратники, як засвідчили осінні переговори у Батурині з російськими послами, не поспішали йти на обмеження політичної автономії Лівобережної Гетьманщини. Погодившись визнати Переяславський договір 1659 р., вони відмовилися від утримання власним коштом російських військ, негайного впорядкування козацького реєстру й зібрання податків і зборів на платню козакам.

Відлуння збройного громадянського протистояння, яке наприкінці 50-х ~ в першій половині 60-х рр. довелося пережити українському суспільству, ще довго відчувалися в різних сферах його життєдіяльності. Зазнали змін територіальні обшири Української держави: з її складу було виведено землі Волинського, Туровського, Биховського і Чауського полків, а також Київське Полісся (останнє вдалося повернути козацькій Україні під час повстання 1664—1665 рр., і протягом певного часу воно підпорядковувалося уряду П. Дорошенка). Щоправда, в 60-х — першій половині 70-х рр. відбувалося певне розширення територіального ареалу України в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого Поля. Зокрема, на південь від Уманського полку було сформовано Торговицький полк. Чіткіше окреслилися східні кордони «Воль - ностей Війська Запорозького»: по Сіверському Донцю вони доходили до Дону, далі узбережжям Азовського моря простягалися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку і до Дніпра. Розпочалося також заселення вихідцями з Правобережжя межиріччя Сіверського Донця й Дону.

Як ми уже зазначали, відбулися трансформації і в формах державного правління. Протягом 1659—1662 рр. в Україні утверджується ресгіублікансько-олігархічна управлінська система. Практично не зазнала змін структура державного апарату. Мав місце лише певний перехід тих чи інших повноважень від одних органів влади до інших, а також змінкжілася міра їхнього впливу на політичний розвиток держави. Відбувалося поступове витіснення на маргінали політичного життя рядового козацтва.

Із кінця 50-х рр. виразно окреслилася тенденція до обмеження повноважень гетьманської злади з боку генеральних старшин і полковників, а також урядів Росії і Польщі. Зокрема, старшині в 1659 1662 рр. настільки вдалося підпорядкувати своєму контролю діяльність Ю. Хмельницького, що, по суті, його роль звелася до беззастережного виконання волі старшинської ради. З огляду на це, наступні володарі булави, особливо П. Дорошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович, повели рішучу боротьбу за повернення прерогатив гетьманської влади, запровадження принципу її передачі у спадок. Ці зусилля коштували булави й свободи Д. Многогрішному та І. Са - мойловичу. Зростало й надалі значення старшинської ради, яка, гю суті, перебрала на себе функції вирішення всіх важливих поточних справ державного життя. Вона збиралася у трьох форматах: ради гетьмана з генеральною старшиною; зборів генеральної старшини за участю полковників та окремих полкових старшин; з'їзду, в роботі якого брали участь усі старшини, вище духовенство, бурмістри, війти. Єдиною гілкою влади, яка не відчула на собі помітних трансформацій, залишалося судочинство.

Не зазнав помітних змін і адміністративно-територіальний устрій держави. Відбувалася лише певна ротація окремих полків та сотень, змінювалися їхні територіальні межі. Зокрема, на Правобережжі, окрім уже згаданого Торговицького, утворюються Подільський і Паволоць - кий полки. У Лівобережній Гетьманщині (до неї з 1667 р. відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський, натомість виникли і функціонували Гадяцький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький полки проіснували порівняно недовго. Дещо інакше еволюціонував адміністративно-територіальний устрій Запорожжя, де з 70-х рр. пришвидшився процес становлення (за зразком козацьких полків) адміністративно-територіальних округів — паланок, центром якої виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога.

Розкол козацької України негативно позначився на її збройних силах, оскільки не лише порушив їхню єдність, а й втягнув їх у братовбивчу боротьбу. Безупинні воєнні дії призводили до величезних втрат їх людського потенціалу. Так, на початок 70-х рр. чисельність козаків Лівобережної Гетьманщини становила лише 30 тис., Правобережної — близько 10-12 тис., Запорожжя — 3-4 тис. осіб. Як і за попереднього часу, армія складалася з піхоти, кінноти й артилерії. У 60-х рр. намітилася тенденція до збільшення кінного війська. Нелегкі умови служби, а також загальне зубожіння підривали бойовий дух козацького війська. Тому гетьмани все частіше вдаються до створення підрозділів із найманців. Так, І. Виговський добився від Польщі дозволу мати 10-тисячне наймане військо, П. Дорошенко мав у своєму розпорядженні полки серденят, а Д. Многогрішний у 1668 р. створив із добровольців кінний компанійський полк. Натомість високий професійний рівень зберігала створена Б. Хмельницьким розвідувальна служба. Зокрема, один зі шляхтичів у червні 1671 р. підкреслював, що П. Дорошенко «знає про найменшу справу, що діється у Варшаві».

Із кінця 50-х рр. посилилося втручання урядів Росії й Польщі у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо результатом повстання 1664—1665 рр. стала ліквідація залежності Правобережної Гетьманщини від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. відбувався процес звуження прав українських органів влади й паралельного формування російських. Для цього 1662 р. російський уряд створив Малоросійський приказ, який від імені царя давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральних старшин і полковників, не дозволяв самостійних відносин з іншими державами, а також перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духовенства. Його представники мали постійну акредитацію в столиці Гетьманщини, брали участь у роботі генеральної ради.

Із кінця 50-х рр., з початком впровадження воєводської системи правління, істотно змінилася роль воєвод. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також полі цій ні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, воєводи надалі продовжували втручатися в діяльність українських органів влади.

За різкого послаблення військової міці держави, її політичного поліцентризму та наростання зовнішньополітичного тиску на чільне місце у розв'язанні зовнішньополітичних проблем виходить дипломатичний чинник. Підвищення ролі дипломатії висувало перед нею і відповідальніші завдання, виконання яких не в останню чергу залежало від рівня професіоналізму її працівників, передусім посланців і послів. На пріоритетні позиції в функціональних обов'язках української дипломатії (поряд з їх традиційним представленням) висувається такий важливий аспект, як захист інтересів українців, що проживали за межами козацької держави. Особливо виразно це проявилося У відносинах з Річчю Посполитою, оскільки значна частина українських земель залишалася в її складі.

У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його головний адміністративно-політичний центр — Січ — перемістився в 1652 р. із Микитиного Рогу до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик і перетворився на потужну фортецю. Після смерті Хмельницького на Запорожжі повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. зросла роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. З 1658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, гцо лише формально підлягало владі українського володаря, а фактично проводило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу, за якої кожен козак почувався як рівноправний член єдиного «братства» запорожців, вабили до себе тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних відносин та сприяла збереженню завоювань революції. У цьому (як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польського панування) протистоянні спробам Росії звести нанівець автономію козацької України, а також грабіжницьким походам кримських і ногайських татар та турецької армії, виявлялися позитиви політичного піднесення Запорожжя.

З іншого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну обстановку, послаблювали центральну владу, порушували єдність національно - патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичну стихію соціальних низів. Руйнували підвалини держави політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, котра ставила особисті вигоди та інтереси запорозької спільноти вище від національних.

Важливим чинником, який істотно впливав на розвиток соціально - економічних відносин у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережну Гетьманщину спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653, 1654 рр, поляками й татарами в 1654-1655 і 1664—1665 рр, турками й татарами в 1674 р, голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до жахливого спустошення краю — було втрачено до 90 % населення. Не без підстав Я. Собеський назвав цей регіон «страхітливою пустелею». Прикметно, що в небагатьох поселеннях, котрі вціліли, разом із українцями проживали й представники інших національностей.

Порівняно меншими виявилися втрати населення Лівобережної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658 —1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельницького в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Миргородському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок переселенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. «Вся цьогобічна Україна, — писав С. Величко, — що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і Зхмножилася». Повний приріст населення відбувався також на Запорожжі.

Як уже зазначалося, в козацькій Україні селяни й держава були співвласниками зелілі. Мешканці вільних військових сіл (в окремих полках Лівобережжя в них проживало до 80 % усіх селян) могли продавати, дарувати, закладати, передавати в спадок землю. Водночас вони підлягали державі, на користь якої виконували повинності й виплачували податки. Гетьман мав право передати село чи місто в тимчасове або спадкове володіння монастирю чи приватній особі. Інше питання, що козацьке звичаєве право забороняло старшині володіти маєтками й перетворювати вільних селян на своїх підданих.

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали Військовому скарбу й не сплачували податків. Але їхня земельна власність обумовлювалася необхідністю відбувати власним коштом військову повинність на користь держави. У разі ухилення від неї вони виключалися зі складу реєстру, а відтак втрачали козацькі права й вольності. Отже, правова підвалина панівної за середньовічної доби форми землеволодіння зберігалася, внаслідок чого залишалася можливість реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.

Крім індивідуального землеволодіння селян, козаків і міщан, існували також общинне й сябринне. Щоправда, у власності общин залишалися переважно різні угіддя, а орні землі переходили в приватне володіння. Па півночі Лівобережжя набуло поширення сябринне землеволодіння, що передбачало спільне володіння членами сябринних союзів (переважно родичів) земельними наділами на основі земельних паїв.

Якщо в Правобережній Гетьманщині селяни та міщани зберігали свої завоювання й виплачували невеликі податки на користь держави, то в Лівобережній вони їх поволі втрачали. Старшина, спираючись на всебічну підтримку російського уряду (без неї вона була безсилою реалізувати свої прагнення), почала прибирати до своїх рук земельні володіння й перетворюватися на окремий прошарок великих землевласників.

Відновлення форм середнього землеволодіння розпочалося з середини 50-х рр. у північних полках, де не було козацьких традицій і частково збереглося шляхетське землеволодіння, — Стародубському, Чернігівському та Ніжинському. Із 70-х рр. старшинська земельна власність з'являється і в південних полках ~ Лубенському та Переяславському. Вона існувала в двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на термін обіймання посад «на ранг»; приватна — з пожалувань «на підпору дому» чи «зуполне» (повне). Зміцнювалися позиції гетьманського й монастирського зсімлеволодіння. За підрахунками В. Борисенка, протягом 1657—1672 рр. старшина, шляхта й монастирі одержали у володіння 275 сіл і хуторів. У їхніх маєтках селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність від них і виплачували різні податки й виконували повинності, а в монастирських — інколи й панщину.

Глибокий переворот, що відбувся в перші роки революції у сфері соціально-економічних відносин, створив сприятливі умови для розвитку економічного життя молодої держави. Козаки, селяни й міщани активно освоювали ґрунти й угіддя, що раніше не оброблялися. Непоодинокі згадки про це залишили мандрівники-шоземці. Зокрема, Павло Алеппський, проїжджаючи влітку 1654 р. теренами козацької України, звернув увагу на масовий характер розкорчовування лісових ділянок для їх перетворення на орні землі. Запровадження нових форм виробничих відносин, заснованих на приватній власності та партнерських стосунках, позитивно вплинуло на продуктивність праці. Невипадково навіть в умовах ведення постійних воєнних дій стан землеробства й тваринництва в козацькій Україні був незрівнянно кращим, аніж на українських землях, що перебували в складі Польщі.

Однак, через названі вище причини, економічне життя Правобережного регіону, починаючи з середини 50-х рр, різко занепадає. До середини 70-х рр. не залишилося жодного міста (не кажучи вже про села), яке б не було неодноразово зруйнованим. І все ж із дивовижним завзяттям козаки, селяни й міщани відбудовували поселення, обробляли зелллі, розводили сади, займалися тваринництвом, ремесла - ми, торгівлею. Наприклад, на початку 70-х рр. Брацлав продовжував залишатися одним із центрів пивоваріння й торгівлі на Правобережжі; чудовими садами вражали села, розташовані по берегах Південного Бугу від Брацлава до Ладижина; в околицях останнього вирощували багато тютюну; Могилів-ГІодільський мав «непогані ремесла» й відігравав важливу роль у торгівлі з Молдавією; мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

У поселеннях, яким щастило протягом певного часу уникати погромів, порівняно високим залишався рівень забезпеченості їхніх жителів худобою та збіжжям. Приміром, у містечку Садківцях Летичівського повіту в 1665 р. чимало господарів мали по 4~7 голів великої рогатої худоби. Під час його пограбування цього ж року жовнірами в окремих міщан було відібрано чимало зерна (наприклад, у Кості Ялового — 70 восьмин жита, 36 — вівса, 20 — пшениці, 20 — ячменю; у Максима відповідно — 93, 54, 41, 8; у війта Соколовського — 300 восьмин жита, 150 _ пшениці, 12 — гороху, 30 — ячменю, 40 — вівса). Надзвичайно цікаві дані про економічну спроможність господарств вільних селян наводить у своїх «Мемуарах» Я. Дробиш-Тучинський. Він згадує, що його корогва отримала взимку 1675 р. на постій села Супронів і Мизяки, розташовані в лісах між Вінницею та Хмільником. «Тут у достатку мали збіжжя, — пише мемуарист, — сіна й усякої живності, бо цього всього було так багато, що вистачило б майже на все військо. Супронів і Мизяки так врубалися поміж ліси, що поробили з дерев вали, проклали поздовжні й поперечні вулиці. Через кілька десятків років так то позаростало, що коли б три хани з такими військами, як то один ходить, прийшли, то б їх там не здобули. Ліси великі, в яких на кілька миль повирубували дерева й поробили сіножаті, .млини, невеликі стави, винниці, броварні, пасіки; мають дуже гарні й великі сади, багато овочів. Так селянин рік поза роком може не виходити з лісу, бо має великий достаток всього необхідного для життя. Дуже багато овець, незліченні стада худоби. Мають також гарно збудовані церкви й монастирі».

Певне економічне піднесення спостерігалося на Лівобережжі. Провідну роль у господарському житті регіону відігравало землеробство. У старшинських і монастирських маєтках вирощувалося багато зерна. Розширювалися посіви під технічні культури, зокрема, коноплю. Важливе місце посідало тваринництво. Створювалися кінні заводи, де розводили коней різних порід. Селяни й козаки утримували волів, коней, корів та іншу худобу. Товарного характеру набули садівництво й городництво. У господарствах старшин і заможних козаків, а також частково монастирів використовувалася наймана праця. Позитивні зрушення відбувалися в розвитку міст (їх налічувалося близько 90), промисловості й торгівлі. У 36 найбільших містах ремісники й торговці становили 34 % від загальної кількості населення (у Стародубі ~ близько 50 %, Києві — 43 %). Найпомітнішу роль в економічному житті відігравали Київ, Ніжин, Переяслав, Лубни, Чернігів, Полтава та інші міста.