Боротьба за державність. Утворення української народної республіки (УНР)

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на грані краху. 23 лютого (8 березня) 1917 р. через перебої у постачанні хліба почалися заворушення у Петрограді. Згодом вони переросли в революцію. 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Цар Микола II зрікся престолу.

Члени Державної Думи Росії створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. В Україні самодержавство було ліквідовано на початку березня. Почали виникати органи місцевої влади, які формували губернські, міські та повітові правління. Крім цього, виникали Ради робітничих і солдатських депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві. Як Тимчасовий уряд, так і створені з есерів і меншовиків Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання.

Національно-демократична революція в Україні почалася в ці березневі дні 1917 р. У Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр — Українська Центральна Рада.

Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникнути розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об'єднаної організації з назвою Українська Центральна Рада. Самостійники об'єдналися з федералістами в надії, що революція приведе усіх до визнання незалежності України. Головою УЦР було обрано проф. М. Грушевського.

Три партії — УПСР, УСДРП і УПСФ — представляли майже весь політичний спектр українського суспільства. Вони мали певні особливості і відмінності. Та все ж вони були солідарними у своєму ставленні до двох проблем: усі ці партії були вірними соціалістичному ідеалу, а також усі вони були єдині в тому, що Україна має отримати автономію в Російській республіці. Така єдність спостерігалася в діяльності Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які складалися з членів цих трьох партій.

У квітні був скликаний Всеукраїнський Національний Конгрес. На ньому делегати від політичних організацій, культурних і профспілок визнали Центральну Раду як парламент та обрали її новий склад числом у 118 осіб. Керівництво ЦР було обрано у такому складі: М. Грушевський (УПСР) — голова, В. Винни-ченко (УСДРП) та С. Єфремов (УПСФ) — заступники.

ЦР обрала виконавчий орган — Комітет ЦР, згодом — Мала Рада.

Поруч з українськими Радами виступили Ради робітничих і солдатських депутатів, керовані РСДРП. З часом вони ставали щораз впливовішими організаціями. Ради ці складалися з більшовиків, меншовиків, есерів та бундівців. Поступово гору в них взяли більшовики.

Третьою владою в Україні були представники Тимчасового уряду — губернські комісари, яким підлягали війська.

До них приєдналися російські буржуазні партії.

Між цими трьома владами точилася безперервна боротьба за Україну. У перших відозвах Центральної Ради містився заклик до скликанно всенародних установчих зборів, на яких має бути вирішене питання про автономію України в майбутній федеративній Російській республіці. Сам М. Грушевський висунув гасло побудови національно-територіальної автономії України в Російській федерації.

Проте в Центральній Раді не було єдності, вона була поділена на автономістів і самостійників. Автономісти боролись за автономію України у складі Росії. Самостійники були прибічниками негайного проголошення незалежності України. їх очолював адвокат Микола Міхновський. Ця боротьба знижувала загальний потенціал українського національного руху. УЦР була першим у новітній історії українського народу спочатку загальногромадянським, а потім вищим державним органом. ЦР виступила ініціатором національного відродження України, очолила національно-визвольний рух і протягом 14 місяців (березнь 1917 — квітень 1918 pp.) практично втілювала українську ідею в життя.

Отже, Тимчасовий уряд, російські буржуазні партії, як і більшовики, Центральну Раду не підтримали. Тільки російські радикали та бундівці заявили про свою підтримку нової влади за умови, що їм буде надано право культурної автономії.

Влітку 1917 р. до ЦР входило 822 члени. З них поряд 180 представляли неукраїнські партії, серед них — 10 більшовиків. І Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв постанову про організацію армії. Виходячи з цього, ЦР постановила створити підрозділи Вільного Козацтва. Почесним отаманом його було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. У червні 1917 р. відбувся військовий з'їзд, що затвердив статут Генерального Військового комітету на чолі з Симоном Петлюрою.

Та значна частина членів ЦР не зрозуміла значення організації української армії. Зокрема, В. Винни-ченко вважав, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Тому армію України створювали стихійно і повільно. Проукраїнськи налаштовані 16 дивізій не були завчасно зняті з фронту. При спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. Коли ж більшовицькі війська рушили в Україну, чинити їм опір було нікому.

М. Грушевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонованого у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадським. Центральна Рада не змогла також забезпечити охорону правопорядку, організувати роботу залізниць, вирішити земельне питання, створити державний апарат. Єдність рядів ЦР похитнулася, між соціал-демократами і есерами розпочалися конфлікти.

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 р. ЦР проголосила свій Універсал, який декларував автономію України: «Хай буде Україна вільною - Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською...».

У середині червня було створено уряд України,— Генеральний Секретаріат. Його очолив В. Винничен-ко, юрист за освітою. Секретарем військових справ став С Петлюра (УСДРП), земельних справ — Б. Мар-тос, фінансів — X. Барановський, міжнаціональних справ — В. Садовський, продовольчих справ — М. Ста-сюк, народної освіти І. Стешенко, а Генеральним писарем був призначений X. Христюк.

Тимчасовий уряд змушений був через тяжке становище на фронтах І світової війни піти на компроміс з Центральною Радою. Для переговорів до Києва прибула делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Росіяни змушені були визнати автономні права України.

Цей компроміс став причиною урядової кризи в Росії. Угода, підписана у Києві, стала основою II Універсалу ЦР, проголошеного 3 липня 1917 р. В ньому вказувалось, що ЦР, до складу якої введено представників інших народів України, стане найвищим органом революційної демократії України. Вона виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні.

25 жовтня 1917 р. до влади у Петрограді прийшли більшовики. Центральна Рада засудила переворот у Петрограді і створила Комітет з охорони революції в Україні. Проте в конфлікті між більшовиками і Київським військовим округом, який підтримував Тимчасовий уряд, ЦР дотримувалась нейтралітету. Ця помилка ЦР принесла перемогу більшовикам.

III Універсал був проголошений ЦР 7 листопада 1917 р. У ньому було заявлено про утворення Української Народної Республіки (УНР), яка зберігала при цьому єдність з Росією. До складу УНР зараховувались Київська, Подільска, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Було оголошено широку програму демократичних реформ: скасовувалося право власності поміщицьких і нетрудових господарств на землю, встановлювався восьмигодинний робочий день, забезпечувалась свобода друку, віросповідання, страйків, скасовувалась смертна кара тощо. ЦР зобов'язувалась вести мирні переговори. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української національно-демократичної революції.

Генеральний Секретаріат звернувся до Раднаркому РСФРР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Баш-кирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити на противагу більшовикам центральний федеративний уряд для будівництва пролетарської країни замість колишньої Російської імперії.

З того часу національний рух в Україні став головним ворогом більшовиків у їх боротьбі за владу. Вони почали готуватись до війни з УНР.

Зовнішньополітичні чинники все більше впливали на перебіг подій в Україні. Зміцніла більшовицька влада в Росії прагнула за всяку ціну втримати під своїм контролем Україну. Ускладнювалася ситуація на фронтах Першої світової війни, усе більше втручалися в українські справи німці і австрійці.

З грудня 1917 р. Раднарком РСФРР проголосив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», складений головою Раднаркому Росії В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті визнавалась УНР, проте не визнавалась Центральна Рада. Далі більшовики вимагали припинити формування української армії, не пропускати на Дон козачі частини на допомогу генералу Каледіну, а також не роззброювати червоногвардійців. Більшовики РСФРР спровокували війну між Росією і Україною.

У боротьбі за владу в Україні більшовики розраховували на Ради робітничих і солдатських депутатів, яких ставало дедалі більше. Однак на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад 4-5 грудня 1917 р. у Києві було представлені всього 124 делегати від 49 із трьохсот Рад. Переважну більшість делегатів становили прихильники ЦР. Більшовики, потерпівши поразку, переїхали до Харкова, де проголосили створення Української Радянської Республіки. Був сформований уряд (теж названий Генеральним Секретаріатом) у складі Є. Бощ, В. Затонського, Ю. Коцюбинського, Ф. Сергеева (Артема), М. Скрипника та інших функціонерів РСДРЩб) 11-12 грудня 1917 р.

Центральну Раду вони оголосили ворожою інтересам українського народу. Більшовицькі війська почали наступ на Україну.

Воєнними діями проти України керувала комісія у'складі В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького.

Російськівійська були під командуванням В. Антонова-Овсієн-ка і М. Муравйова. Щоб приховати російську інтервенцію в Україні, В. Ленін настійливо радив своєму командуванню: «...Рішуче й беззастережне перелицювання наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнко, — він повинен називатись просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова... та інших».

Тим часом у Бресті йшли переговори між Німеччиною і Росією. На початку грудня 1917 р. була підписана угода про перемир'я. Продовжувалися переговори про підписання мирного договору. Більшовицька делегація видавала себе за представників усіх народів бувшої Російської імперії. Та Центральна Рада послала в Брест-Литовськ свою делегацію.

На переговорах українська делегація ознайомила присутніх дипломатів із змістом IV Універсалу ЦР. IV Універсал 22 січня 1918 р. закликав увесь народ звільнити Україну від більшовиків та інших напасників і проголошував, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу».

Українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами практично неможлива. ЦР не була готова до війни, вона мала у своєму розпорядженні на Лівобережжі незначні військові формування кількістю в 15 тис. чоловік. їх очолювали такі вже відомі діячі, як С. Петлюра, що командував Гайдамацьким кошем Слобідської України, Є. Коновалець на чолі куріня Січових Стрільців та інші.

Ініціатива у війні належала більшовикам. Воєнні дії велися вздовж стратегічно важливих шляхів сполучення — залізниць. На початку лютого 1918 р. Київ був захоплений частинами РСЧА (Робітничо-Селянсь-кої Червоної Армії). У столиці розпочався червоний терор, грабунки і сваволя.

Делегація УНР на переговорах у Брест-Литовську оголосила, що ЦР перебуває у важкому стані і вимагає негайної допомоги.

Німеччина та її союзники звернулися до уряду РРФСР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте Росія продовжувала операції проти УНР. Тоді війська Німеччини і Австро-Угорщини і загони ЦР перейшли у наступ проти військ РСФРР. 7 березня в Київ повернувся уряд УНР. Протягом березня-квітня 1918 р. російські війська були вигнані з України. Радянська Росія визнала суверенітет ЦР над УНР.

Брестський мирний договір поклав початок міжнародному визнанню незалежної України.

У квітні 1918 р. в історії української державності закінчилася доба Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. ЦР ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив Павла Скоропадського гетьманом України. В результаті майже безкровного державного перевороту ЦР була розпущена і з'явилося нове державне утворення — Гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала у спробі консервативних сил шляхом зміни парламентської форми правління на авторитарну створити нову державну систему. Скоропадським планувалась рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті держави. Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади - Він призначив отамана (голову Ради міністрів), затверджував і розпускав уряд, контролював зовнішню політику. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман зобов'язувався забезпечити спокій, закон і можливість творчої праці.

Дійсно, епоха Гетьманату характеризується деяким економічним піднесенням. Вона була часом високої кон'юнктури. Була відновлена приватна власність, підтримувалось вільне підприємництво, була запроваджена гривня, працювали банки, акціонерні компанії та біржі.

За Гетьманату відбулися позитивні зрушення в культурі та освіті.

В Україні було відкрито понад 150 гімназій, вийшли з друку декілька мільйонів українських підручників.

Відкрито було також два державних університети — у Києві і Кам'янці-Подільсько-му. Восени 1918 р. була створена Українська академія наук, президентом якої став біолог В. Вернадський. Крім цього, було засновано широку мережу загальноукраїнських закладів та установ.

Та все це не допомогло П. Скоропадському утриматись при владі. Успіхи його режиму залежали від окупантів — німецьких та австро-угорських військ.

Законодавство Гетьманату стало невдалою копією основних законів Російської імперії. Відсутність сучасного вітчизняного відповідника твердої влади змусила Скоропадського вдатися до архаїчних форм. Гетьманат, запозичений з феодальної сивої давнини, у 1918 р. міг бути лише декоративним обрамленням держави.

Опорою гетьманського режиму були поміщики, велика буржуазія та стара бюрократія, далека від боротьби за національні ідеали. Хибність однобічної орієнтації на виключно імущі класи гетьман відчув дуже скоро. Влітку починаються масові антигетьманські виступи — страйки залізничників у містах і селянські повстання проти окупантів та гетьманців. Поразка Німеччини у війні привела до падіння режиму П. Скоропадського. За останній місяць існування Гетьманату в урядовій політиці відбувся різкий поворот вправо. Домінуючу роль у ньому стали грати прибулі з Петрограду російські генерали, які встановили зв'язок П. Скоропадського з Добровольчою армією Денікіна. Першим актом цього кабінету був збройний розгін нешкідливої студентської маніфестації, що завдало великої шкоди як студентам, так і урядові.

Утворення цього реакційного уряду стало сигналом до збройного виступу С. Петлюри, який закінчився падінням Гетьманату.

Доба Директорії продовжувалася з грудня 1918 р. по листопад 1920 р. Невдовзі після державного перевороту П. Скоропадського опозиція створила Український національно-державний союз.

А восени було розглянуто питання про збройний виступ проти Гетьманату. Для керівництва виступом обрали верховний орган держави — Директорію в складі В. Винничен-ка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Спішно завершується процес формування підрозділів січових стрільців — полку під командуванням Є. Коновальця. З падінням П. Скоропадського і встановленням влади Директорії полк, а з часом і бригада, корпус січових стрільців у складі шести полків став ударною силою петлюрівської армії.

Коли під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р. війська Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана, стало зрозуміло, що в Україні прийшли до влади інші політичні сили.

А на початку грудня армія Директорії контролювала майже всю територію України. Та вже через півтора місяці вона змушена була під ударами РСЧА залишити Київ. При чому війська Директорії залишили Київ передчасно і швидко. Більшовики були ще далеко і ніяк не могли вступити в місто після евакуації петлюрівців. Тому між відходом одних і приходом інших утворився певний вакуум влади — період безвладдя, коли в Києві не було влади взагалі. Це продовжувалося цілий тиждень.

Для Директорії почався час безперервних переїздів, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків політичної підтримки. Змінювалась обстановка, а з нею і місцезнаходження українського уряду. З Києва уряд Директорії переїхав до Вінниці, з Вінниці — до Рівного, з Рівного — до Кам'янця-Подільського.

Один тільки урядовий кабінет змінював свій склад шість разів. За час свого існування Директорія простувала від республіки до диктатури військових на чолі з С Петлюрою.

Основними подіями доби Директорії були — відновлення влади республіканців, акт злуки УНР і ЗУНР, еволюція влади від парламентської форми правління до авторитаризму. Вирішальною була постійна експансія радянської Росії в Україну з кінця 1918 р., в результаті якої була встановлена радянська влада. За підрахунками одного з жителів Києва тих часів, влада в столиці з 1917 по 1920 pp. змінювалась 11 разів.

Однією з найважливіших помилок Директорії було те, що вона так і не встановила повністю свою владу в Україні.

к функциям политической системы относятся