Культура другої половини XIX ст

Великі зміни в суспільно-економічному житті України, що стались у другій половині XIX ст., спонукали помітне пожвавлення культурного життя українського народу. Епоха бурхливого розвитку промислового капіталізму, що потребував більш передової науки, техніки й освіти, завершення формування української нації, розвиток національно-визвольної боротьби, передові ідеї громад - все це, сливе, спричинило глибокі зміни не лише у сфері матеріальної, але й духовної культури в Україні у пореформену добу.

Для розвитку товарно-ринкових відносин необхідні були люди, ко-і|іі мали хоча б мінімум елементарних знань. Тому освіта другої половини XIX ст. зазнала помітних змін, хоча в цілому її розвиток залишав бажати кращого. Шкіл для навчання дітей простого народу не вистачало, та й заохочення молоді до навчання було поставлено слабо. Тому понад 70% дітей шкільного віку залишалося поза навчанням. Ось чому за даними перепису 1897 р. в Україні 87% населення було неписьменним, що стало наслідком політики колоніального гноблення. Царизм гальмував розвиток освіти в Україні ще й тим, і насамперед тим, що забороняв навчатися рідною мовою.

У цих умовах визначну роль у поширенні освіти в Україні мали відіграти створені представниками прогресивної інтелігенції недільні школи. Таку назву вони дістали тому, що навчання в них проводилось у неділю та в неробочі дні. Ці школи організовувались у Києві, Харкові, Чернігові, Катеринославі, Полтаві, Одесі та багатьох інших містах, a подекуди й у селах.

Спочатку уряд не заперечував їхнє заснування. Велику роль у відкритті та поліпшенні роботи недільних шкіл відіграв тодішній попечитель Київського й Одеського навчальних округів, відомий уже тоді вчений-хірург і педагог, професор М.І. Пирогов. Прославилась розвитком недільних шкіл у Харківщині й прилеглих губерніях талановита поетеса, педагог-просвітитель, автор методичних праць із навчання грамоти дорослих Христина Алчевська. Вона заснувала у Харкові першу жіночу недільну школу.

У недільних школах охоче навчалися як дорослі, так і діти. Тим більше, що навчання у багатьох із них велося рідною українською мовою. Саме через те, що багато недільних шкіл перебувало під впливом національно-визвольних ідей громад, уряд заборонив у 1862 р. ці школи, і лише y 1864 р. їх частково відновили під суворим наглядом органів влади.

Переслідувалися всі освітні прогресивні ідеї, а особливо українська мова. Так, у всій Російській імперії українською мовою в 1864 р. було видано 12 книг і брошур, у 1865 р. - 5, а в 1866 р. - не видано жодної. Безпосередньо в Україні з 1863 по 1872 р. українською мовою не видано жодної книги.

Значний внесок у розвиток початкової освіти на Наддніпрянщині зробили земства, що покрили мережею власних шкіл Лівобережжя та Південну Україну. Земську освіту часто очолювали передові, прогресивні люди, які сприяли впровадженню у навчання математики, історії, літератури, географії й природознавства, працювали над покращенням методики викладання, витісняли схоластику та зазубрювання. Характерний показник: на Правобережжі земства почали діяти лише у 1911 p., i тому цей край стояв на останньому місці в імперії за рівнем грамотності. Тут функціонували церковнопарафіяльні школи.

На Західній Україні система народної освіти була більше розвинута, хоча й тут насаджувалися чужі польська та німецька мови. На маленькій Буковині було три українські гімназії, вчительська семінарія, українські початкові школи діяли у кожному селі. Мережа українських гімназій по містах та шкіл по селах існувала й у Галичині.

Щоб забезпечити зростаючі потреби економіки в освічених кадрах, урядові довелося збільшити кількість середніх і вищих закладів. На кінець XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних училищ і 17 комерційних. Освічених фахівців готували Київський, Харківський, а з 1865 р. також відкритий Новоросійський (Одеський) університети та засновані у кінці XIX ст. Харківський технологічний інститут, Київський політехнічний інститут, Катеринославське вище гірниче училище, Ніжинський історико-філологічний інститут. На Західній Україні — Львівський університет, Львівський політехнічний інститут. У 1875 p., на базі духовної семінарії, у Чернівцях відкрито університет, у складі трьох факультетів, що став п'ятим в Україні. Викладання у ньому велося німецькою мовою.

Але кількість випускників вузів і гімназій була мізерною. Вони складали: із середньою освітою - 1% населення України, а з вищою освітою - лише близько 0,1%. У вищих навчальних закладах бралася висока плата за навчання, тому вони були майже недоступні для трудящих, і в них переважно навчалися діти заможних батьків - дворян, священиків, міщан, купців.

Уряди Австро-Угорщини та Росії намагалися використати освіту для насаджування серед українського народу релігійних, монархічних і вірнопідданських великодержавних ідей.

Однак і в цих умовах в Україні розвивалася передова наука. Адже зростання великої промисловості було неможливе без застосування нових винаходів, удосконалень, нової техніки. Тому наука у цей час набула великого значення, й особливо високого рівня розвитку досягли природничі науки, математика, хімія, фізика, біологія.

У країні та за її межами стали відомими праці київського дослідника нової алгебраїчної теорії М.Є. Ващенка-Захарченка. Вихованець Одеського університету С.П. Ярошенко відкрив нову тоді проекційну геометрію. Астроном Київського університету B.C. Бредіхін став творцем теорії походження метеоритних потоків комет. Важливою подією стало відкриття у 1884 р. в Київському університеті кафедри теоретичної фізики. Велику роль у розвитку науки відіграли засновані в Києві, Харкові й Одесі товариства дослідників природи та фізико-математичні товариства.

В Україні на той час працювало багато відомих російських та українських учених. Серед них - математик О.М. Ляпунов, економісти Тадей Рильський і Михайло Туган-Барановський, хіміки М.М. Бекетов і С.Р. Реформатський, ембріолог О.О. Ковалевський, антрополог Федір Вовк. Особливо великий крок уперед зробила в Україні мікробіологія завдяки невтомній праці І.І. Мечникова та його учня М. Гамалії. У 1886 році вони створили в Одесі другу у світі (після пастерівської в Парижі) бактеріологічну станцію, де проводили досліди боротьби з такими епідемічними хворобами, як чума, холера, тиф, сказ, сухота. Вони першими почали запроваджувати щеплення від цих хвороб.

Значну роль у розвитку географії, етнографії, статистики та історії відіграв київський (Південно-західний) відділ Російського географічного товариства. Але, на жаль, він проіснував недовго і був закритий Емським указом Олександра II у 1876 р.

Велика увага приділялася українськими вченими дослідженню рідної української мови. Значних успіхів досяг у цьому видатний філолог Олександр Потебня, який зробив відкриття з українського мовознавства, фольклористики, етнографії. Він - творець психологічного напрямку у вітчизняному мовознавстві.

Цензура викреслювала з російськомовних книг про Україну такі «страшні» слова, як «Січ», «козак», «Запорожжя», «Гетьманщина», «автономія». Рукопис одного мовознавця цензор повернув навіть не читаючи, mi праця присвячувалася українській мові, яку цар прирік на смерть. Але українські мовознавці, в умовах антиукраїнського законодавства, доводили, хоча й російською мовою, самобутність і самостійність української мови, її лексичне і граматичне багатство. Грунтовні нариси з історії українськоїмови написали П. Житецький, А. Тимченко, П. Куліш.

Кафедру української мови та літератури у Чернівецькому університеті довгі роки очолював видатний вчений-філолог, професор Степан Смаль-Стоцький. Його невтомній праці завдячує Буковина своїми культурними і політичними досягненнями. Він був не лише відомим науковцем, але й депутатом австрійського парламенту, заступником голови буковинського сейму.

Справжньою українською академією наук у кінці століття стало перетворене в 1892 р. з літературного Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Особливо бурхливий його розвиток почався, коли місце голови у 1897 р. посів професор Михайло Грушевський. Товариство об'єднало всіх українських вчених обох частин роздертої України, відомих європейських дослідників, У ньому діяло кілька великих секцій за назвами наук - історична, медична, природнича, філософська тощо, багато підсекцій, працювала велика і багата бібліотека. Особливо славилися на весь науковий світ «Записки наукового товариства імені Т. Шевченка», яких до 1913 р. вийшло 120 томів. Окрім того, окремо видруковано багато цінної наукової продукції, яка й нині служить ученому люду.

Як літературознавець, і перш за все шевченкознавець, уславився письменник і громадський діяч Олександр Кониський. Його двотомне дослідження «Тарас Шевченко - Грушівський. Хроніка його життя» й сьогодні є неперевершеним літописом життя та праці видатного Кобзаря. О. Кониський спричинився також до заснування і діяльності громад, до утворення Товариства ім. Т.Г. Шевченка.

Українські творці красного письменства, сприйнявши велику революційну спадщину Т.Г. Шевченка, підіймають у своїх творах гострі соціальні та політичні проблеми. Наслідуючи демократичні ідеї М. Драгоманова, вони з допомогою художнього методу реалізму розкривають тяжке селянське життя після реформи, соціальну боротьбу в місті й на селі, колоніальну політику царського та цісарського урядів.

Ще за життя Т.Г. Шевченка були надруковані високохудожні «Народні оповідання» Марка Вовчка (М. Віленської). У них від імені простих людей письменниця показує тяжку селянську долю, жіночі страждання, засуджує систему кріпосного гніту.

У 1880 р. вийшов перший великий реалістичний соціальний роман в українській літературі «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Автором його був Панас Мирний (П. Рудченко). У романі автором виведено образ селянина-бідняка Чіпки, котрий у непосильній боротьбі з несправедливістю, злиднями, за кращу долю гине у сибірській каторзі. В іншому романі - «Повія» - Панас Мирний показав тяжку долю селянки Христі, яка втікає від сільських злиднів у капіталістичне місто і гине там без роботи.

У галузі художньої прози прославився повістями та оповіданнями на соціально-побутові теми I. Нечуй-Левицький. У своїх творах письменник засуджує як кріпацьку, так і капіталістичну експлуатацію («Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря»), показує згубний вплив приватної власності на людину («Кайдашева сім'я»), а також паразитичне життя духовенства («Афонський пройдисвіт», «Старосвітські батюшки та матушки»).

Продовжувалася діяльність патріарха українського письменства Пантелеймона Куліша. Його літературна і публіцистична творчість розквітла в останні десятиріччя життя. Саме у цей час виходять збірки віршів «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена кобза». Та найбільшої слави зажив перший в українській літературі роман, написаний Кулішем на історичну тему -«Чорна рада»,присвяченийподіям,що розгорнулисянавколо обрання гетьманом Івана Брюховецького на ніжинській «чорній раді». Завдяки художнім якостям роман «Чорна рада» й нині належить до популярних белетристичних творів. Багато написано П. Кулішем і публіцистичних творів, присвячених болючим питанням національно-визвольного руху, діяльності галицьких та наддніпрянських українофілів, забороні українського письменства. Пантелеймон Куліш зробив чудові переклади В. Шекспіра і Біблії рідною мовою, впорядкував українську абетку, якою ми користуємось і сьогодні та яка називається «кулішівкою».

На історичну тематику написали перші повісті Микола Костомаров («Чернігівка») та Іван Франко («Захар Беркут»). «Чернігівка» розповідає про події в Гетьманщині й у Москві доби Петра Дорошенка, а «Захар Беркут» присвячений героїчній боротьбі жителів Карпат з монголо-татарськими ордами Батия. Особливо поглибив історичну тематику в літературі Михайло Старицький, якому належить роман-трилогія «Богдан Хмельницький», романи «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк».

Цілу епоху в історії української літератури складає творчість Івана Франка. Після Т.Г. Шевченка наша культура та інтелектуальна думка ще не знали такого творця за глибиною таланту й особливо за розмаїттям його прикладення. Був він поет (збірки «3 вершини і низин», «Зів'яле листя»), письменник, перекладач, драматург, вчений-історик, філолог, літературознавець і мовознавець. Як літератор він не має собі рівнихпо використанню всього багатства жанрів, літературних форм і засобів. У вірші «Каменярі» поет висловив упевненість у перемозі українського народу над поневолювачами. Коли письменник ознайомився з соціалістичним вченням, він спрямував свою творчість на боротьбу за піднесення революційного руху робітників і селян. Принципом свого життя Франко проголосив: «Лиш боротись значить жити». Його твори «Бориславські оповідання», «Борислав сміється», «Гімн» та інші закликали народ до боротьби з існуючим ладом, з колоніальним гнітом. Поет переконаний, що український дух нарешті пробудився і переможно йде до мети - здобуття Україною волі та незалежності. Найповніша на сьогодні збірка творів Івана Франка нараховує п'ятдесят томів.

Інша видатна поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Косач) належала до плеяди славетних українців: її матір'ю була письменниця Олена Пчілка, дядьком - Михайло Драгоманов, близькими родичами - письменник М. Старицький, композитор Микола Лисенко. Родини Лисенків, Антоновичів, Косачів і Старицьких стали осереддям українського руху в Києві. В їхніх помешканнях збиралася громада, літературні клуби, політичні гуртки, обговорювалися проблеми національно-визвольного руху. Леся, незважаючи на тяжку недугу, що мучила її все життя, вивчила європейські мови, робила чудові переклади німецької, англійської, французької класики, писала оригінальні, самобутні вірші, драми, підручники, їй належать поетичні збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», окремі вірші. Вона пригнічена відсутністю широкої боротьби за національне визволення серед такого сильного, багатомільйонного народу, як українці.

Тяжка доля випала талановитому поету-народнику Павлу Грабовському. За антицарську діяльність його заслали до Сибіру, де він і помер. У кінці століття розпочав свою письменницьку діяльність і М.М. Коцюбинський, котрий уже в ранніх творах критикує поміщицький лібералізм, засуджує експлуатацію українських селян і робітників.

Своєрідним талантом відзначалось і багато інших українських літераторів, зокрема, байкар Леонід Глібов, поет Яків Щоголів, письменник Анатолій Свидницький (роман-хроніка «Люборацькі»), гуморист Степан Руданський («Співомовки»). На західноукраїнських землях теж жила група талановитих майстрів слова. Це поет Юрій Федькович, якого називали «буковинським соловейком», письменниця ОльгаКобилянська (повість «Земля»), Василь Стефаник (збірки новел), Марко Черемшина (оповідання).

Стараннями групи науковців та літераторів у Львові був заснований і почав виходити в 1898 р. під редакцією I. Франка як загальноукраїнський перший літературний журнал «Літературно-науковий вісник».

Як бачимо, українська література, незважаючи на проскрипції, досягла великих успіхів. Можна лише передбачати, яких би вершин вона сягнула, коли б не було урядових постанов, спрямованих на її придушення.

Кінець XIX ст., особливо 80-90-ті pp., ознаменувався розвитком українського театрального мистецтва.

У 1881 р. уряд зняв заборону на постановку україномовних п'єс, і відразу ж почалася доба небувалого розквіту національного театру. Він став єдиною масовою українською установою, в якій на повну силу лунала рідна мова, яку не лише слухали, а якої й училися. Театр нагадував про славне історичне минуле, вільну козаччину, гетьманську державу, будив національну свідомість і тим самим чинив опір тотальній русифікації.

Зародком нового, реалістичного побутового театру стала аматорська трупа драматурга І.К. Тобілевича (Карпенка-Карого), що діяла у 1874-1876 pp. в Єлисаветграді. Остаточно український театр оформився у 1882 p., коли до названої трупи ввійшли люди великої акторської і драматичної сили - Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Марія Заньковецька, брати Тобілевичі (Іван, Панас і Микола). Тому цей професійний національний театр називають ще театром корифеїв.

Царські чиновники на місцях усіляко переслідували українських акторів - забороняли їм ставити п'єси рідною мовою (українські пісні дозволялося співати у перекладі на французьку мову), гастролювати по Україні, писати драми на українську тематику.

Проте, попри переслідування, театрові вдалося поставити: «Хазяїна», «Сто тисяч», «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого; «He судилося», «Талант» М. Старицького; «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького та ін. У цих творах драматурги підіймали глибокі проблеми соціального розшарування і соціальної боротьби, що відбувались у пореформеному українському селі, складність людських стосунків.

У 1864 p. y Львові на народні гроші товариство «Руська бесіда» організувало національний професійний театр з такою ж назвою. Першою виставоюсталаінсценізаціяповісті«Маруся»ГригоріяКвітки-Основ'яненка. Але, не маючи достатньої підтримки від українських організацій - ні грошей, ні акторів, ні популярного репертуару, життя театру ледве жевріло, аж поки його не закрили під час першої світової війни російські окупаційні органи влади.

Розвиток національного театру покликав до життя цілу плеяду чудових українських письменників-драматургів, яким вдалося створити неперевершені взірці шедеврів цього літературного жанру. Для своїх труп писали п'єси Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький. Драму «Лимирівна» написав Панас Мирний. Оригінальним драматургом була Леся Українка. Вона відійшла від традиційної соціально-побутової селянської тематики, що панувала в українській драматургії, й звернулася до сюжетів на античні, біблейські та євангельські, середньовічні теми. У своїх драмах письменниця підіймала важливі проблеми людських стосунків, добра і зла, зради і кохання, вірності й дружби, показувала різкий контраст між одухотвореною природою та сірою, похмурою дійсністю.

Організатор і керівник перших українських професійних труп Михайло Старицький був і талановитим драматургом. Він написав кілька історичних п'єс - «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» та ін. Перу Івана Франка також належить драма «Украдене щастя». Побудована на проблемах любові, вірності, зради і вічного любовного трикутника, п'єса живе й не сходить зі сцени театрів і нині, a також втілена у кіноверсію.

Провідною зіркою національного театру стала Марія Заньковецька (Адасовська), яка народилася під Ніжином у родині збіднілого поміщика. Актриса великої драматичної сили, вона зіграла головні жіночі ролі майже у всіх тогочасних п'єсах, створивши багато прекрасних і різноманітних образів українських жінок.

Із часом театр корифеїв настільки зріс, що поділився на кілька труп, які поклали початок існуванню нових театральних колективів. У цілому в кінці XIX ст. в Україні існувало більше 20 труп - як національних українських, так і російських і так званих «російсько-малоросійських», що діяли у провінції. Одній з таких труп вдалося навіть побувати на гастролях у Парижі й показати французам «Наталку Полтавку» та «Назара Стодолю».

Багатий український пісенний та епічний фольклор приваблював як українських, так і російських композиторів. Так, на українську тематику (за творами М.В. Гоголя) написали опери П. Чайковський («Черевички»), М. Мусоргський («Сорочинський ярмарок») та М. Римський-Корсаков («Майська ніч», «Ніч перед Різдвом»). У 1863 р. в Петербурзі відбулася прем'єра першої української опери «Запорожець за Дунаєм», в якій розповідалося про прагнення козаків повернутися з Дунаю на рідну Україну. Автором лібрето і музики став С.С. Гулак-Артемовський, вихованець М.І. Глінки, великий друг Т.Г. Шевченка.

Але найбільш популярним і талановитим українським композитором, основоположником новітньої національної музики був Микола Віталійович Лисенко, який своїми творами здобув всесвітню славу. Йому належать опери «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», а також опери для дітей - «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». М.В. Лисенко - талановитий педагог. Він виховав плеяду композиторів і музикантів, уклав кілька збірок кантат, обробок народних пісень, музики до тексту «Кобзаря».

Твори Т.Г. Шевченка надихали й інших талановитих музикантів. Так, композитор Гладкий написав музику до слів «Заповіту», a П. Ніщинський створив мелодію хору «Вечорниці» (з драми «Назар Стодоля»), серед якого особливо виділяється головна партія «Закувала та сива зозуля», що ввійшла до репертуару українських хорів по всьому світу. Відставний офіцер, історик Микола Аркас, який жив у Миколаєві, написав оперу «Катерина» за однойменним твором Т. Шевченка. Її вперше поставила наприкінці століття у Москві трупа М. Кропивницького.

На Західній Україні теж з'явилися талановиті композитори. Це, перш за все, А. Вахнянин - автор опери «Купала», хорів до трагедії «Ярополк» і музики до революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати», а також композитори М. Вербицький, який написав близько 22 оперет, та I. Воробкевич з Буковини.

Нев'янучою славою покрила себе видатна українська співачка Соломія Крушельницька, завдяки чарівному сопрано якої зазнала слави опера Пуччіні «Мадам Батерфляй».

Засноване у Петербурзі Російське музичне товариство мало свої численні філії по всій Наддніпрянщині - у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві. У відділах товариства працювали музичні школи, курси, проводилися музичні свята, фестивалі, на яких лунала і народна та професійна національна музика.

Визначну роль в організаційному становленні української професійноїмузики у Західній Україні відіграло товариство «Боян», створене в 1891 p. y Львові, керівником якого став Анатоль Вахнянин. У Львові, Києві та Одесі діяли оперні театри, хоча й були вони польсько-німецькі та російські. Приміщення театрів, споруджені талановитими архітекторами, і сьогодні є перлинами будівельного мистецтва, окрасою цих міст.

Під певним позитивним впливом «Товариства пересувних художніх виставок» розвивалося образотворче мистецтво в Україні. До «передвижників»належалиукраїнськімитціМ.Д. Кузнєцов,К.К. Костанді, С.I.Світославський.

Багато полотен на українську тематику створив І.Ю. Рєпін, який народився і виріс в Україні, у м. Чугуєві на Харківщині. Це, насамперед, такі картини, як «Вечорниці», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Гопак», портрет Т.Г. Шевченка. При його сприянні Микола Мурашко в 1875 р. заснував у Києві Малювальну школу, що стала центром підготовки високоосвічених художників-професіоналів. У ній навчалися згодом видатні майстри пензля - Іван Їжакевич, Олександр і Мурашко. Майстром побутового жанру в живописі був Микола Пимоненко. Його олійні полотна «Весілля», «Свати», «Ворожіння» яскраво й реалістично передають побут і звичаї українців, їхній одяг, характер, вдачу. Спостерігаючи за змінами у селі, митець створює картини «Жнива», «Проводи рекрута», «Жертва фанатизму», на яких бачимо драматичні ситуації пореформених змін.

Високої професійності у жанрі пейзажу досяг Сергій Васильківський, який надавав пейзажам з Харківщини, Київщини, Полтавщини та з Степової України неповторного національного колориту.

Завжди захоплюють глядача високою майстерністю і глибоким психологічним проникненням у світ своїх героїв картини Костя Трутовського, який яскраво і неповторно передав будні й свята простого народу Лівобережжя і Слобожанщини. Його роботи є окрасою багатьох музеїв, і не лише України.

Серед талановитих художників цієї доби варто назвати також М Ярошенка, Льва Жемчужникова (автора альбому «Мальовнича Україна»), а із західноукраїнських - Т. Копистенського, Т. Романчука, К. Устияновича.

У галузі мистецтва скульптури особливо визначним явищем було відкриття в 1888 р. у Києві пам'ятника видатному синові українського народу гетьману Богдану Хмельницькому. Автором проекту став скульптор М. Микешин. I хоча на пам'ятнику й написали «От великой, единой и неделимой России», сам факт його появи викликав негативну реакцію з боку великодержавних шовіністів, хвилю нових нападок на український рух, який все частіше називали «мазепинським движением».

Під впливом економічних змін, що сталися в Україні, поступово змінювалось і українське село, де проживала переважна більшість українців і яке продовжувало залишатися носієм національних звичаїв, традицій і культури. На селі стала з'являтися нова сільськогосподарська техніка, вироби заводів, фабрик, підприємств легкої промисловості - тканини, одяг, посуд тощо. Але у більшості сільський побут залишався традиційним.

Селяни самі для себе ткали полотно, плахти, килими, рядна, рушники, шили з домотканого полотна одяг - сорочки, штани. Як верхній одяг (кожухи, свити, сіряки), так і нижній (сорочки) вправні й умілі селянки майстерно вишивали неповторними, вигадливими візерунками, орнаментами, що були у кожнім регіоні своєрідні й особливі.

Славилися виразністю народні майстри-гончарі з Полтавщини, Київщини, з Косова і Сокаля. Чудові писанки виготовляли у Галичині, оригінальне розписували хати та печі квітами й фантастичними звірами та птахами по всій Наддніпрянщині, на Поділлі.

Незважаючи на наступ індустрії, українське село здебільшого зберегло традиційно великі патріархальні родини. Главою її був батько, a коли він старів, то старший син. Одружували дітей рано - хлопців у 17-18 років, а дівчат намагалися видати заміж у 16 років, що пояснювалося потребами господарства — прибували додаткові робочі руки. Весілля, народження дитини, Христини, похорон - усе це супроводжувалося традиційними обрядами.

Жила і традиція народнопісенної творчості. У кінці XIX ст. особливо популярним став спів кобзаря Михайла Кравченка, від якого українські письменники та музики записали багато пісень і дум. Народну музику виконували на кобзах, бандурах, торбанах, цимбалах, скрипках, бубнах. Під їхній акомпанемент на святах і весіллях танцювали гопака, метелицю, гуцулку, козачка, коломийку, а також запозичені у сусідів польку, краков'як, бояриню, комаринську.

Таким чином, попри утиски царизму українська демократична культура досягла значних успіхів у своєму розвитку. Незважаючи на всебічні зусилля, Російській імперії так і не вдалося знищити українську культуру, бо для цього треба було розпорошити і русифікувати весь багатомільйонний український народ. Та й серед самих імперських верховодів не було єдності у ставленні до України. Поряд з такими «обрусителями», як Катков, Валуєв, Побєдоносцев, були й такі, які вважали, що для приборкання українців потрібно давати їм тимчасові поступки, привертаючи цим до вірності царському престолу.