Франко Іван Якович

Франко Іван Якович(1856-1916pp.) - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч. Народився у селянській сім'ї. I. Франко у 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету, але в червні 1878 р. був заарештований. Відновив навчання восени 1880 р, Згодом I. Франко навчався у Чернівецькому (1890 р.) та Віденському (1890-1893 pp.) університетах. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. Творча спадщина I. Франка багата й різноманітна. Він - автор близько 4000 літературних, публіцистичних і наукових творів. Літературну діяльність І.Франко розпочав у 1868р. Серед найбільш відомих його творів - вірші «Каменярі», «Вічний революціонер»; поема «Мойсей»; повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Основи суспільності»; драма «Украдене щастя»; казка-поема для дітей «Лис Микита» та ін. I. Франку належить значна роль у розвитку української історичної науки. Він був редактором і членом редакції багатьох журналів і газет. I. Франко брав активну участь у громадському і політичному житті. Він проводив соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення. У жовтні 1890 р. I. Франко разом з однодумцями заснував першу українську політичну партію - Русько-українську радикальну партію (РУРП), став її першим головою (до 1898 р.)та одним із головних ідеологів. У 1899р. він вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. Від москвофільства під впливом публіцистики М. Драгоманова на початку 1876 р. він перейшов на народовські позиції. Із середини 1890-х pp. усе помітнішим стає негативне ставлення I. Франка до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху. У другій половині 1890-х pp. еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України.