Наддніпрянська Україна у другій половні XIX ст.

Зміст:
1. Криза Російської імперії в середині XIX ст. та її основні прояви в Наддніпрянщині.
2. Ліквідація кріпосного права в Російській імперії.
2.1. Підготовка селянської реформи.
2.2. Особисте звільнення селян.
2.3. Селянські наділи.
2.4. Викупна операція.
2.5. Наслідки селянської реформи 1861 р.
3. Реформи адміністративно-політичного управляння 60-х-70-х pp. XIX ст.
3.1. Земська реформа.
3.2. Судова реформа.
3.3. Військова реформа.
3.4. Міська реформа.
3.5. Фінансова реформа.
3.6. Реформа в системі освіти.
3.7. Реформа в галузі цензури.
3.8. Значення реформ 60-х- 70-хpp. XIX ст.
4. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-хpp. ХІХ ст.
4.1. Збереження економічної залежності України від Росії.
4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні.
4.3. Залізничний і водний транспорт.
4.4. Прискорений розвиток промисловості.
4.5. Формування українського індустріального району.
4.6. Особливості розвитку сільського господарства.
5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст.
5.1. Виникнення громад.
5.2. Гурток «хлопоманів».
5.3. Валуєвський циркуляр.
5.4. Діяльність «Старої громади».
5.5. Емський указ.
5.6. Криза українофільства.
5.7. «Братство тарасівців»

1.Криза Російської імперії в середині XIX ст. та її основні прояви в Наддніпрянщині.У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. Її основними проявами були:

-феодально-кріпосницькі відносини все більше гальмували розвиток господарства, вони були головною перешкодою на шляху всебічної модернізації імперії;

- занепад поміщицьких маєтків; кріпаки дедалі все більше не були зацікавлені в результатах своєї праці; знижувалася продуктивність праці; поміщики не мали коштів для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників;

- посилення експлуатації селян; в українських землях, як і в усій імперії, продовжувалося скорочення селянських наділів і одночасно збільшувалася панщина;

- панування екстенсивних методів господарювання; поміщицькі господарства в Наддніпрянській Україні давали до 90% усього товарного хліба, проте можливості збільшення його виробництва були вичерпані;

- в умовах кріпосницької системи відбувалося гальмування розвитку капіталістичних процесів - стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва;

- наростання соціального напруження у суспільстві; у березні-квітні 1855 р. почалися масові виступи селян Київської губернії (420 селищ), породжені чутками про те, що запис у козаки для участі у Кримськійвійні надасть їм визволення від кріпацтва і землю; цей рух було названо «Київська козаччина»; він був жорстоко придушений царським урядом;

- глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; навесні - влітку 1856 р. відбувався рух «У Таврію за волею»; селяни, головним чином державні, Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини та деяких інших губерній рушили до Криму, де за численними чутками вони мали отримати волю та землю; по дорозі на півострів їх зустрічали поліція та урядові війська і повертали додому;

- посилення процесу відставання Росії від європейських держав; наприклад, на початок 50-х pp. XIX ст. промислова революція в Великій Британії вже завершилася, у Франції, Пруссії, багатьох провінціях Австрійської імперії вона була у самому розпалі, а в Російський імперії промислова революція ще і не починалася;

- поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.) засвідчила військо-технічну відсталість імперії, занепад господарства, кризу організації праці, посилення соціальної напруженості, необхідність всебічної модернізації країни.

2. Ліквідація кріпосного права в Російській імперії.

2.1. Підготовка селянської реформи. Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню Російської імперії на другорядну державу. Воно сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власністю» засуджувалося більшістю представників різних верств суспільства.

У 1857 p. за розпорядженням російського уряду був створений Таємний комітет для підготовки селянської реформи. На першому ж засіданні Комітет ухвалив рішення негайно приступити до поступового звільнення селян. На містах для детальної розробки проектів реформи створили губернські комітети, пропозиції яких розглядалися урядовими Редакційними комісіями.

Російські поміщики, які володіли неродючою землею, що не давала прибутку, були готові передати землю селянам за великий викуп. Українські поміщики, які володіли чорноземами, трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше.

2.2. Особисте звільнення селян. 19 лютого 1861 р. російським імператором Олександром II було затверджено «Маніфест» і «Загальні положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». В Україні ці документи почали оприлюднені лише 9 березня. У результаті реформи селяни дістали ряд громадянських прав: особистих і майнових. Скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика; селяни дістали особисту свободу; поміщики не мали права купувати, продавати, дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю.

Відтепер селяни дістали право вступати в шлюб без дозволу поміщика; самостійно укладати договори й торгівельні угоди; вільно торгувати або заробляти промислами; переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці); вступати на службу або в навчальні заклади; купувати рухоме й нерухоме майно; вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.

Але ставши вільними, селяни залишилися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 p.), відбували рекрутчину, до них застосовували фізичні покарання (до 1904 р). Протягом 9 років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, a значить, залишити село. Але і після цього терміну, щоб стати вільним, вибирати місце проживання і професію, треба були вийти із сільської общини, що в тих умовах було вкрай складно.

2.3. Селянські наділи. Для проведення реформи українські губернії поділені на три регіони (лівобережні, правобережні, південноукраїнські). Для кожного регіону встановлювалися мінімальні і максимальні розміри наділу, що передавався у власність селян. В Україні, де поміщики намагалися залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де саме дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі.

Якщо селяни до реформи користувалися більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали) на користь поміщика. Ці землі здобули назву «відрізки».

У ході реформи в Україні поміщикам вдалося забрати в свою власність найбільш родючі землі.

2.4. Викупна операція. За одержані земельні наділи селяни мусили заплатити поміщикові викуп. Але у селян бракувало грошей (тільки 20% суми викупу вони сплачували відразу, a 80% держава давала їм у кредит на 49 років із великими відсотками). В українських землях договори з поміщиками про викуп у 90% випадків мали особистий характер (у Росії вони складалися з громадою).

До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і за користування наділами повинні були виконувати старі повинності - відробляти панщину або сплачувати оброк. Оскільки в Україні до реформи переважала панщина, то більшість тимчасово зобов'язаних повинна була відробляти її. Категорія тимчасово зобов'язаних селян була ліквідована лише в 1881 р.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, які вони могли використати для переведення свого господарства на капіталістичні рейки. Того же часу реформа ускладнювала перебудову селянських господарств, оскільки прибутки селян йшли не на розвиток, а на сплату викупів і податків.

2.5. Наслідки селянської реформи 1861 р. Селянська реформа 1861 р. мала і багато позитивних наслідків:

- відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

- товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків і заможних селян;

- чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

" застосовують різні методи використання землі: а) оренду; б) ведення власного господарства;

- підвищилась врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів;

- відбулися зміни у взаємовідносинах між поміщиками і селянами: а) був встановлений точний розмір повинностей; б) поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; в) пан мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським світом, тобто селом.

3. Реформи адміністративно-політичного управляння 60-х-70-х pp. XIX ст.

3.1. Земська реформа. У 1864 р. в Російській імперії була проведена земська реформа, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування - земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних питань; Створити орган, здатний ефективно розв'язувати проблеми провінції.

У Наддніпрянщині земська реформа була поширена на Лівобережжя і південні губернії. На Правобережжі, де були ще сильні позиції польських великих землевласників, що брали участь в антиросійському повстанні 1863 p., таку реформу провели тільки в 1911р.

У ході реформи були створені виборні органи влади в масштабі губернії та повіту - губернські і повітові земські збори. Земства були не тільки виборними, але і загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії, селянства, інтелігенції. При цьому при виборах до земських зборів закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам (вибори відбувалися за майновим цензом), які відігравали провідну роль у земствах. На постійній основі працювали земські виконавчі органи - губернські та повітові земські управи.

Земства займалися організацією охорони здоров'я, розвитком освіти, поштовою справою, місцевою промисловістю і торгівлею, соціальною опікою, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань. Нагляд за земствами здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли припинити дію будь-якої їхньої ухвали.

3.2. Судова реформа. У 1864 р. була здійснена судова реформа. Основними положеннями цієї реформи були: створення єдиного, позастанового, відкритого суду; відокремлення суду від адміністрації; незмінюваність суддів і слідчих; створення суду присяжних; запровадження адвокатури; проголошення гласності, усності й змагальності процесу (між прокурором і адвокатом); вільна оцінка доказів, виборність деяких судових органів (мирових судів).

Разом із тим судова реформа зберігала ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородницьких» і духовних судів.

У ході реформи були створені дві системи судів:

- мирові суди - розглядали дрібні карні й цивільні справи; такі суди створювалися в містах і повітах; як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові ділянки; дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно;

- загальні суди; система загальних судів включаючи окружні суди й судові палати (одна на кілька округів; у Наддніпрянщині було створено три судові палати: Київська, Харківська й Одеська); окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових судів; апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата.

Верховним і вищим касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де існувало два касаційні департаменти - цивільний і карний.

3.3. Військова реформа. Війська реформа здійснювалася 15 років (1862-1877 рр.) і мала на меті шляхом модернізації армії зміцнити обороноздатність країни. Ця реформа замінила 25-річну рекрутчину загальною військовою повинністю; скоротила термін військової служби (до 6-7 років); заборонила тілесні покарання.

У 1862-1864 pp. була проведена реформа місцевого військового управління: створені 15 військових округів на чолі з командувачами військами округу. У Наддніпрянщині було утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський.

У 1868 р. було реорганізоване військове міністерство, у результаті чого всі галузі військового управління та війська були підлеглі військовому міністру. Цього ж року було затверджено нове положення про польове управління військами у воєнний час.

Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів створювалися військові гімназії та військові училища (1863-1864 pp.), а також юнкерські училища для осіб, що не мали середньої освіти. Покращувалася якість вищої освіти у військових академіях (академії Генерального штабу, артилерійській, інженерній академіях), були створені військово-морська, військо-юридична академії.

За законом від 1 січня 1874 р. призовові на військову службу підлягали особи всіх соціальних груп і станів віком від 21 року; загальний термін служби становив 15 років (із них 6 - дійсної, 9 - у запасі; на флоті - відповідно 7 і 3 роки). Для осіб, що здобули середню й вищу освіту, термін дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців).

3.4. Міська реформа. 3 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, які платили податки. Усі інші категорії міського населення, що становили його більшість (робітники, ремісники, дрібні службовці), цього права не мали. Не мали права брати участь у виборах до міських установ і жінки.

Міська дума, у свою чергу, обирала на чотирирічній термін міський виконавчий орган - міську управу з головою на чолі. Міська управа займалася благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями, а також схороною здоров'я й освітою. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернатору і міністру внутрішніх справ.

3.5. Фінансова реформа. У 1860-1864 pp. була проведена фінансова реформа. Грошове господарство було зосереджено в руках міністерства фінансів. У 1860 р. було створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості і торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних комерційних банків. У ході реформи було введено державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

3.6. Реформа в системі освіти. Реформи 60-х pp. дали змогу здобувати освіту навіть найнижчим верствам населення в навчальних закладах усіх рівнів. Відповідно до «Положення про початкові народні училища», затвердженому 14липня 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним і громадським установам і відомства, так і приватним особам, але керівництво навчальним процесом покладалося на повітові і губернські шкільні ради, які складалися з царських чиновників, представників земств і духовенства.

Середня освіта здобувалася в класичних і реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії (в цих закладах переважно вивчали мови та гуманітарні предмети). Випускники реальної гімназії чи реального училища (в цих закладах переважно вивчали природничо-матиматичні предмети) мали право вступу до вищої технічної школи.

Освітня реформа вдосконалювала прожрами навчання. її наслідком стало надання більшої автономії університетам. Під час реформування системи освіти було зроблено акцент на поширення писемності серед народних мас. Для цього створювалася популярна література, видавалися підручники, організовувалися недільні школи для дорослого населення.

3.7. Реформа в галузі цензури. У 1865 р. було здійснено реформу в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. У складі цього міністерства були створені головне управління у справах преси і центральний комітет іноземної літератури. Видання для масового читача, провінційні видання підлягали попередній, ще до друку, цензурі. У разі виявлення в книгах порушення вимог цензури їхні видавці притягувалися до судової відповідальності. До періодичних видань при порушені цензурних вимог передбачалося застосування адміністративного впливу і заборона видання.

3.8. Значення реформ 60-х- 70-хpp. XIX ст. Реформи 60-х- 70-х pp. були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного й політичного розвитку країни в нових умовах. Незважаючи на свою обмеженість, реформи 60-х - 70-х pp., у тому числі і реформа 1861 p., стали ключовим моментом на шляху перетворення Росії в цілому, а також України, з феодально-кріпосницької країни в державу з ринковими відносинами, обумовили динамічне поширення буржуазних відносин у всіх сферах суспільства.

4. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-хpp. ХІХ ст.

4.1. Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в 1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад 20% промислової продукції.

Економічна політика царизму проводилась виключно е інтересах імперії і зводилась до заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (наприклад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслідок чого значні капітали викачувалися з України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна залежність від Росії не зменшувалась.

4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х - 80-х pp. в Україні, як і по всій державі, продовжувався промисловий переворот, що закінчився наприкінці 80-х pp. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх сферах суспільного виробництва.

Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господарства визначили насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну, сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва рейок.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:

- перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості капіталу);

^- висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з великою кількістю робітників);

- високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);

- велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підприємств;

- нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах);

- дешева робоча сила.

4.3. Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-1871 pp. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Київ-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька залізниця. У 1880-1884 pp. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький промисловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.

Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України курсували 220, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.

4.4. Прискорений розвиток промисловості. Наприкінці XIX ст. виникли перші в Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У Києві в 90-ті pp. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів.

За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів. Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Ґданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.

Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, та в 1890р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися харчова і легка промисловості. Значного розвитку набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цукрова, горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті pp. XIX ст. виробництво цукру в Україні зросло в 14 разів і становило близько 24 млн пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.

4.5. Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургійний та ін.

Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації виробництва, фабрично-заводська індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася напівкріпосницька експлуатація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кількості промислових підприємств Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому числі 51% чавуну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробництва на діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн крб. 3 іноземців складалась значна частина адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників.

Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концентрація виробництва, досить значна участь іноземного капіталу.

4.6. Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрянщина була одним із головним районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х pp. XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейської Росії.

Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який постачав хліб у центральні губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами). Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на західноукраїнських землях.

На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини, зосередивши в своїх руках майже 40% селянських земель і понад 50% робочої та продуктивної худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли розмірів значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.

Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у яких було мало землі, реманенту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що визначало здатність виживання селянина.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві Наддніпрянщини (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято близько 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичного і соціального.

5.1. Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух «українофільством».

5.2. Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

5.3. Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва, у якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою наукової, публіцистичної та релігійної літератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. він припинив своє існування.

5.4. Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у 1870 р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору України. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.

5.5. Емський указ. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання 18травня 1876 р. Емського указу, підписаного імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) і спрямованого на придушення української культури.

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863 р. і забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот. Також були заборонені театральні вистави і публічні читання українською мовою. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання «Київського телеграфу», ліквідовано громади, звільнено ряд професорів-українців з Російського університету (у тому числі М. Драгоманова). Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, цей документ гальмував розвиток української культури і національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Фактично Емський указ втратив чинність у 1905 p., але він ніколи не був скасований офіційно.

5.6. Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О. Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

5.7. «Братство тарасівців». Під час зустрічі влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти I. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ставила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівці» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.

Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей українській грамоті, культивування ідей Т. Шевченка), «тарасівці» висунули політичні постулати - визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.

«Братство тарасівців» увійшло в історію як перша українська політична організація, що стояла на засадах повної самостійності України.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р. була закладена програма «Братства тарасівців». Серед основних положень були такі:

- «...політична самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, у будучому без класової боротьби;

- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

- на чолі держави гетьман як президент і сейм;

- мета держави - передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, трудова повинність, загальна безплатна й обов'язкова школа;

- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

- Україна для українців, себто для тих, що визнають себе українцями;

- культура нації та своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог...»

У 1893 р. були проведені арешти серед членів «Братства тарасівців» - організація припинила існування.