Україна в складі російської та австрійської імперій (кінець XVIII — початок XX ст.)

1. РозподілукраїнськихземельміжРосійськоютаАвстрійськоюімперіями, їхнєсоціальноекономічнестановище.

2. Українськенаціональневідродженняпершоїполовини XIXcm.

3. Імперськіреформиmaїхвпливнаподальшийрозвитокукраїнськихземель.

4. СуспільнополітичнежиттядругоїполовиниXIX— початку XXcm. Виникненняпершихукраїнськихполітичнихпартій.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають зрозуміти, що боротьба між великими європейськими державами наприкінці

XVIII ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українських земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, a до Австрійської імперії— Галичина. Згідно Константинопольської австроугорської конвенції (1775 р.) Австрія отримала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійської династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон — Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно входило, підпорядкувалося Австрійській імперії).

Росія наприкінці XVIII ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XIX ст. — Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперіями — Російською та Австрійською.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генералгубернаторства. На початку XIX ст. В Україні налічувалося дев’ять губерній та три генералгубернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінювався. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Буковина входили до «Королівства Галіції та Лодомерії», a Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.

Студенти повинні з’ясувати, що для соціальноекономічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XIX ст. була характерна криза феодальної системи, виникнення товарногрошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем — відживаючої феодальнокріпосницької та нової — капіталістичної.

На підросійській території частина поміщиків почала розвивати товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пшениці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу феодальнокріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту у 30—40х роках. Із заснуванням базових галузей промисловості — машинобудівної, металургійної та вугільної — закладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.

На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробивала собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на низькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття залишались у першій половині XIX ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.

Особливе місце в цій темі займає друге питання. Саме кінець XVIII — початок XIX ст. більшість істориків називають початком національного відродження українського народу. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Для студентів має бути зрозумілим, що українське національне відродження мало своє джерело, з одного боку, в історичній традиції, а з другого — у пробудженні почуття своєї народності. Оскільки історична традиція збереглася, головним чином, на тих частинах української землі, які до кінця XVIII ст. жили своїм власним життям, зберігаючи свою політичну й культурнуавтономію (а це були лівобережні українські землі — Гетьманщина і Слобідська Україна) — то саме на цих землях спочатку наступало пробудження народності. Цьому сприяло й відкриття у 1805 р. в Харкові першого університету на території підросійської України.

Спочатку носієм українського національного відродження стало українське дворянство, яке заклало основу в формуванні національної інтелігенції. 3 початком XIX ст. ця нова суспільна група поповнювалась вихідцями з міщанства, козаків та селянства.

Можна виділити такі основні напрями українського національного відродження:

— Насамперед, звернення до героїчного минулого народу й популяризація історичних знань. Саме на цей період припадає початок оформлення історичної науки. Зусилля вчених були зосереджені на збиранні, систематизації та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів і альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час з’являються перші історичні твори— С. Лукомського «Зібрання історичного» (1770), В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777). О. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), «Істо

рія Русів» анонімного автора, Д. БантишКаменського «Історія Малої Росії» (1822), О. Мартоса «Історія Малоросії» та ін. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність, ідеалізація та ін.), їхня поява свідчила про початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.

— Започатковано дослідження з етнографії. Саме поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів, фольклору. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Каліновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Церетелєв, який видав збірку «Опьіт собрания старинньіх малороссийских песней».

— Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої I. Котляревським. Розпочинаються наукові дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. У 1818 р. з’явилася перша друкована граматика української мови — «Граматика малорусского наречия»

0. Павловського. важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного I. Войцеховичем. характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивнопобутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст

1. Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих байкарів П. ГулакаАртемівського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. КвіткиОснов’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм українського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У надрукованому трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність української мови, доводив, що її початки сягають часів Київської Русі.

На початку 30х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократичнопросвітницьке й літературне угруповання «Руська Трійця». Його засновники — Я. Головацький, I. Вагилевич, М. Шакевич — були студентами Львівського університету, вихованцями грекокатолицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова». Власті, вважаючи діяльність «Руської Трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до відповідальності. Незабаром це об’єднання розпалося.

Слід відзначити, що у порівнянні із Наддніпрянщиною здобутки національного відродження в західноукраїнських землях були значно скромніші, зокрема, тут так і не вирішилося питання запровадження літературної української мови.

Розглядаючи політичне життя цього періоду, студенти повинні мати на увазі, що одним із перших таємних політизованих рухів було масонство (масонські ложі діяли у Полтаві, Києві, Житомирі та ін. містах). Також на терені України діяли декабристські організації. Водночас у Правобережній Україні і в Одесі виникли польські таємні організації, які готували збройне повстання. Але і виступ декабристів у 1825 p., i польське повстання

1830—1831 pp. не знайшли підтримки селянства, яке вважало ці рухи поміщицькими.

Наприкінці 1845 p. y Києві виникла перша українська політична організація — «КирилоМефодіївське товариство», активними членами якого сталиМ.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко. Політична програма товариства формулювалася у двох документах — «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У цих програмних документах вперше чітко були сформульовані політичні вимоги — ліквідація кріпосного права, повалення самодержавства, скасування станів, національне визволення слов’янських народів й об’єднання їх у республіканську федерацію на засадах рівноправності й суверенності, поширення освіти серед народу.

Практична діяльність кириломефодіївців була досить багатогранною: вони поширювали радикальні програмні документи, революційні твори Шевченка, проповідували ідеї товариства в університеті, військових училищах та інших учбових закладах, займалися науковою працею і поширенням освіти серед народу. У 1847 р. товариство припинило свою діяльність після доносу провокатора.

Поява та діяльність КирилоМефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.

Поштовхом соціальноекономічного розвитку українських земель стали реформи, проведені в середині XIX ст. в обох імперіях. Під тиском революційних подій 1848 р. австрійський уряд примушений був піти на ряд поступок, зокрема, скасувати кріпосне право та проголосити скликання парламенту. У Російській імперіїселянська реформа розпочалася у 1861 р. Ця реформа давала селянам юридичну свободу, але зберігала поміщицьке землеволодіння і примусила селян сплачувати викупні платежі за отримані невеличкі земельні наділи. Також були проведені й інші реформи — земська; місцевого самоврядування; військова; судова; освіти тощо. He дивлячись на непослідовність і суперечливість проведених реформ, вони всетаки створили умови для розвитку капіталістичних відносин на українських землях і певною мірою сприяли лібералізаціїсуспільнополітичного життя.

Ha початку 60х років у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. В цей час осередком українського суспільнополітичного та культурного життя стає Петербург, де після заслання працюють колишні члени «КирилоМефодіївського товариства». Саме тут у 1861—1862 pp. виходить перший в Російській імперії український часопис «Основа», починає діяти науковопросвітницька організація «Громада».

В Україні «Громади» з'являються у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві та ін. містах. Громадівці виступали на захист української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, займалися видавництвом навчальної та науковопопулярної літератури. Власті називали громадівський рух «українофільством». На цей період припадає й діяльність так званих «хлопоманів» на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, що зберігла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалася в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Але ця поміркована і суто культурницька робота українофілів викликає незадоволення російського уряду, внаслідок чого видається Валуєвський 1863 р. указ, який заборонив видання наукової, публіцистичної та релігійної літератури українською мовою. Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60х років припинив своє існування.

Відродження громад спостерігається на початку 70х років. На той час «старі» громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з якою почали діяти молоді громади. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу у травні 1876 p., який не тільки забороняв українську мову в літературі та театрі, а й ввезення на територію Російської імперії книжок українською мовою.

Таким чином, домінуюче в 60—70х роках українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Наслідком цього стало те, що молодь почала обминати українофільські громади й вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби поєднати культурнонаціональні гасла із завданнями політичного та соціального визволення у 80ті роки робили М. Драгоманов та його послідовники — члени гуртків «українських соціалістівфедералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в

Харкові та ін. пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90х років покликав до життя національні об’єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

В західноукраїнських землях громадськополітичний рух також набуває більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії. У 60ті роки внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на «москвофілів» й «народовців», які суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжене складними умовами українського національного життя в АвстроУгорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися з одного боку — опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з іншого — зневіра в можливостях власної нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі. Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно почало набирати політичного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування українців як нації, стверджуючи необхідність об’єднання всього слов’янства під патронатом Росії.

Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60х років XIX ст. й виникли народовці, які орієнтувалися на власний народ і виступали за впровадження української мови в літературі. Лідерами народовців були В. Барвинський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. народовці сповідували принцип національного відродження, відстоювали права українського народу на державне життя. Ними проводилася широка науковопросвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативі у 1864 p. y Львові засновано перший український театр, у 1861 p. — культурноосвітню організацію «Руська бесіда», у 1868 р. — «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 p. y Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка.

Між двома течіями точилася гостра боротьба. Спочатку більший вплив у суспільстві мали москвофіли, однак із зміцненням української інтелігенції, вже до кінця 70х років XIX ст. народовці стали провідною силою в культурному житті Галичини. Підтвердженням цього стало, насамперед, остаточне закріплення за українською мовою статусу літературної.

Наприкінці XIX— початку XXст. український суспільний рух вступає у новий етап — створення політичних партій, які у своїх програмах поряд із соціальними ставили й національні вимоги. 3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські партії виникли на терені АвстроУгорської імперії, в Галичині. У 90х роках XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії— Націоналдемократична партія, Руськоукраїнська радикальна партія і Українська соціалдемократична партія. У національному питанні партії стояли на спільній платформі — політична самостійність України, як «програмамаксимум», а як «програмамінімум» — вимога об’єднання всіх українських земель в один Коронний край з правами широкої автономії у складі АвстроУгорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції у парламенті.

У Наддніпрянщині першою українською політичною партією стала Революційна українська партія (РУП), створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. У практичній діяльності руповці відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації. Пізніше з РУП вийшли Народна українська партія на чолі з М. Міхновським і соціалдемократична спілка.

У 1904 р. утворилися партії ліберального напрямку — Демократична (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Радикальна (УРП), очолювана Б. Грінченком і С. Єфремовим. Пізніше вони об’єдналися в одну партію — УРДП.

У 1905 р. одну з частин РУП було реорганізовано в Українську соціалдемократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. Після поразки революції 1905—1907 pp., y період реакції деякі з перелічених партій утворили Товариство українських поступовців (ТУП), яке діяло напівлегально і стояло на поміркованих позиціях.

На противагу західноукраїнським партіям, наддніпрянські партії не мали спільної політичної платформи. На позиції самостійності України стояла тільки НУП, а інші — висували гасло автономії України у складі Росії.