Російський тимчасовий уряд і українська центральна рада

На початку двадцятого століття, Російська конституційно-демократична партія, широко відома як кадетська, зважаючи на високий культурний рівень і широке коло інтересів своїх членів, була, можливо, найбільше наближеною до розуміння масштабу національної проблеми в Російській імперії. Якщо вона надмірно не переймалася проблемою збереження державної цілісності ири встановленні в Росії демократії, то лише через те, що кадети ніколи не сумшвалися, що стрімка хода шдустріалізаци і модернізаціі разом з силою величі російської культури, повинні неминуче привести до асиміляціїнаціональних меншостей. Як висловився один з представників кадетського кола: "мова капіталізму [в цій частині світу] повинна була бути російською."1

Ця самовпевненість в неминучій перемозі російської культури по свій імперії обов'язковий фактор об'єднання, який збергже цілісність багатонаціональної країни раптом була розбита вщент подіями березня 1917 року. Падіння династії Романових, на думку кадетів, відбулося ще до того як вищезазначені сили асиміляції, оволоділи неросійськими народами. Ця обставина змусила кадетів, які на початку весни 1917 року стали біля керма країни, якнайшвидше розробити новий підхід до впрішення проблеми національних меншин.

Як же поставилися конституційні демократи до українського пгітання в цей критичний момент російської історії? Вони не намагалися його тривіалізувати або спрощувати, як це робили інші партії правої та лівої частин політичного спектра. 3 одного боку, на відміну від правих, кадети не розглядали український рух як наслідок іноземної інтриги2, навіть, якщо воии іноді і посилалися на цей факт для того, щоб дискредитувати лідерів українського руху. 3 другого боку, на відміну від лівих всіх напрямків, включаючи і більшовиків, вонїі не інтерпретували інтенсифікацію українського політичного руху на зламі століть як емоційну реакідію на короткозору царську політику дискримінацій і репресій. Вони добре розуміли питому вагу українського національного руху, очоленого інтелігенцією, здатною створити міцний зв'язок з народними масами. Саме ця риса українського проводу турбувала кадетів як перед, так і під час революції.

3 початком березневих подій російські політики і не підозрювали, як вказував Павло Мілюков в своїй історії російської революції, що за обережно і завбачливо сформульованими і вміло представленими вимогами широкої національнотериторіальної автономії України стояв ніхто інший, як Михайло Грушевський. Саме він, цитуючи російського історика, "набув досвіду в національному русі в Галичині, на австрослов'янській землі, і в даний момент проводив гнучку тактику, яку він використовував у боротьбі проти Відня, тепер вже проти петроградського централізму."3 Так само і видатний вченийюрист кадет барон Борис Нольде оцінював Грущевського як "старого європейського політичного борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби"4, що височів над політичними дилетантами, які стаяи при владі після падіння старого режмму як у Києві, так і Петрограді. Отже, вченілолітики з кадетської партії, що очолювали Тимчасовий уряд з березня до липня 1917 року визнавали, що в особі Михайла Групгевського вони мали рівню, якщо не постать вищого рангу.

Той факт, що Мілюков і Грушевський провідні постаті в Петрограді і Києві навесні 1917 року були у чомусь схожі з огляду на їхню академічну підготовку і життєвий досвід, безперечно по легшував притаманну їм як дослідникамісторикам, здатність, розшифровувати політичні стратегії один одного і приховувану далекосяжну мету. Обидва були людьми однієї генерації, вченимиерудитами, надзвичайно кваліфікованими політиками, обидва знахолиліісь під впливом позитивізму, але на відміну від багатьох їх сучасників були глибоко заінтригованими і зачарованими рушійною силою ідей та культури. Вони обидва поділяли віру історика дев'ятнадцятого століття в об'єктивне знання минулого нації, були переконані, що це знання як основа національної свідомості сприятиме консолідації нації.

Від початку революції Мілюков ніколи не сумнівався, що головна течія українського руху, очолена Михайлом Грушевським і Володимиром Винниченком не мала ніяких стосунків з німецькоавстрійськими інтригами.5 Він розумів, що українські провідники, реалізуючи свою національну мету, прагнули покладатись на підтримку народних мас. Досягнуті в цьому напрямі успіхи навесні 1917 року зробили український рух надзвичайно небезпечним в очах Тимчасового уряду, якрій перебрав на себе роль гаранта державшіх інтересів Росії.

Перший контакт між Тимчасовим урядом і українцями відбувся через два тижні піс'ля падіння монархії, коли делегація українців Петрограда відвідала голову уряду князя Георгія Львова.(і Відносна поміркованість вимог делегації, зосереджених переважно на задоволенні культурних потреб7, не викликала особливнх заперечень російського прем'єрміністра, тому що це відповідало позиції Тимчасового уряду в національному питанні.

Однак, більш досвідчені міністри представники кадетської партії знали, що суттєві вимоги, які дійсно матимуть принципове значення надійдуть безпосередньо з Києва.

Природа і характер цих вимог були яскраво окреслені у статті М. Грушевського "Велика хвиля", яка була написана незабаром після повернення історика до Києва і опублікована у "Новій Раді" 25 березня 1917 року У своїй чітко сформульованій позиції щодо нових відносин між Україною і Росією, М. Грушевський сміливо наголошував, що настала нова ера у відносинах між центральним урядом і національностями колишньої імперії. На думку голови щойноутвореної Української Центральної Ради, зміна відносин виникла не тільки через розширення громадських прав і свобод здобутих населенням зниклої Російської імперії. 3 падінням Романових, зазначав Грушевськийісторик, зв'язки України з Росією формально були роз'єднані і українське питання формально перестало існувати. Через це, підкреслював Грушевськийполітик: "Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції й подавати їх наново правительству як наші домагання в даннім моменті [...] Те, чого ми добивалися п'ять, чотири, три, навіть рік тому [...] ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, "розв'язанням українського питання" для даного моменту. Се треба з усею рішучістю сказати [...] Потреби і домагання України розгортуються в усій широті. Найбільше нещастя всій хвилі і для правительства, і для провідників громадянства се не поспіти за скорим розгортаниям домагань моменту".9

Ця однозначна заява щодо нового правового статусу Украі'ни, звучала переконливо як на Грушевськогоісторика. Однак, Грушевськийполітак розумів, що реальне положення Українрі набагато складніше. Для того, щоб не лякати росіян в Петрограді і в Києві і, щоб не бентежити надзврічайно впливову українську соціалістичну інтелігенцію, виховану в дусі інтернаціоналізму і то му оптимістично переконану, що "федерація є вищою формою міжнародної взаємодії, на відміну від незалежних держав", М. Грушевський, непохитно наголошуючи на суверенітеті українського народу, передбачливо визнавав у всіх своїх програмних заявах ідею федерації, демонстрував бачення нової державної системи, заснованої на принципі рівності, державної системи, яка згодом по винна стати частиною панєвропейської федерації вільних націй.10 Зміна принципів побудови відносин між Росією і колишніми імперськими володіннями, чітко і ясно викладена у статті Грушевського, не могла не викликати роздратування Тимчасового уряду, експерти якого відмовилися ці принципи визнавати. Вони перейшли до тактики затримування і відкладення важливих рішень стосовно національного питання до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

Насправді керівництво Тимчасового уряду розраховувало не так на ймовірну більшість росіян в Установчих Зборах (правда, відданість цієї більшості ставала все сумнівнішою з поглибленням революції), як на швидке закінчення війни, на тріумфальну перемогу Антанти, що забезпечило б Петроград силою, необхідною для відновлення впливу в державі, яка знаходилась в процесі дезівтеграції. У атмосфері росту національних рухів, які активізувалися світовим конфліктом, лідери Тимчасового уряду непохитно вірили, що Росії в альянсі з Великобританією і Францією буде забезпечене славетне майбутнє.

В той час, як Грушевський прикрився ідеєю федерації якщитом, щоб приховати кроки, які українське керівництво робило у напрямку здобуття суверенітету, Тимчасовий уряд досить вдало використовував ідею скликання Установчих Зборів, як інструмент збереження єдності імперії. Hi кадети в Тимчасовому зфяді, ні голова УЦР не довіряли один одному. Грушевський як історик і політик знав, що російський уряд, очолений лібералами або соціалістами, не погодиться на федерацію засновану на принцмпі рівності. Російська ліберальна інтелігенція, з іншого боку, дуже вірно зрозуміла, що мета Грушевського, незважаючи на його постійні заяви про федерацію, була не менше ніж територіальне відокремлення України від Росії, бо лише на непохитних засадах рівності. могло початись будівництво федерації. Навіть рішення Центральної Ради про скликання Національного Конгресу у Києві для обговорення засад майбутньої федерації було спрпйняте політиками Петрограда, як маневр Грушевського, спрямований на посилення української позиції у стосунках з центром. Ці зусилля, з одного боку, могл'и примирити національні меншості України, включаючи впливову групу росіян в Києві, а з іншого боку, при прямих контактах і співпраці з лідерами неросійських народів імперії, могли б суттєво посилити позицію УЦР у боротьбі з центром.

Перша безпосередня зустріч між представниками Ради і Тимчасового уряду відбулася у травні 1917 року саме після урядової кризи, що закінчилася створенням першого коаліційного складу уряду, в якому вже не було Павла Мілюкова. Ця обставина була на користь українців. I дійсно, вони не отримали відвертої відмовп на своє прохання висловитись позитивно щодо нащональнотерпторіальної автономії. Вимоги Ради були передані на розгляд юристів експертів, яких очолював видатний знавець міжнародного права Борис Нольде.11 Це був прояв згадуваної тактики гальмування, яку часто використовували політики Петрограда. Затягування розгляду цієї вимоги було лише частиною добре спланованої гри, фінал якої міг бути легко передбачений: питання автономії України та інших національностей, як оголосила комісія Нольде, могло бути вирішено лише майбутніми Установчими Зборпми.12 Намагаючись ствердитись після недавньої кризи, Тимчасовий уряд поставив під сумнів правоспроможність Ради виступати від імені українського народу, а новий військовий міністр Олександр Керенський заборонив скликання другого Всеукраїнського військового з'їзду, запланованого на червень.13

Молоді, політично недосвічені, деякі з незакінченою академічною освітою, лідеррі українськріх соціалістичних партій, що домінували в Центральній Раді і Генеральному Секретаріаті, могли справді віритм, що угода з Тимчасовим урядом щодо федерації буде можливою, і Врінничєнко, голова української делегації до Петрограда, безперечно, щиро вів переговори для досягнення компромісу як з представниками Петроградської ради, так і з членами Тимчасового уряду. Голова УЦР Михаііло Грушевський, не мав особливих ілюзій щодо поведінки та рішення уряду. Непртійняття Петроградом українських вимог навіть не було несподіванкою для стратега українського суверенітету. Ця відмова давала Центральній Раді можливість вршравдати відважні та практичні кроки, які вона мала, як він вважав, далі зробити у напрямі до незалежності.

На негативне ставлення уряду до своїх вимог та заборону другого Всеукраїнського військового з'їзду УЦР відповіла рішучіш наміром до проголошенням автономії України у своєму Першому Універсалі.14 Вищезгадана юридична Коміеія Тимчасового уряду назвала цей документ "актом відкритого повстання, що наражає на небезпеку державну єдність Росії",15 а партійний друкований орган кадетів газ. "Речь" інтерпретувала цю декларацію як фактичне відокремлення України від Росії.16

Проголошення Універсалу стало великою резонансною подією тому, що Центральна Рада отримала не тільки захоплену підтримку від різних українських конгресів і маніфестацій, які відбувались у Києві і інших містах по всій Україні, але і від Всеросійського з'їзду робітничих і солдатських депутатів у Петрограді.17 Цей факт не могли не враховувати досвідчені поліїики. Саме це змусило Тимчасовий уряд відправити до Києва офіціііну делегаціюдля переговорів зУЦР наприкінці червня. Тим чаеом позиції кадетів у російській столиці значно ослабли не лише з відставкою Мілюкова, але і у зв'язку зі зростаючою силою Петроградської ради. До того ж, активний учасник подій, міністр і один з лідерів партії меншовиків, Іраклій Церетелі, засвідчив, що "кадетські міністри не наважувалися заперечувати проти відправлення делегації, бо громадеька думка була надзвичайно стурбована зростаючим конфліктом у прифронтовій зоні з тридцятимільйонним українським населенням. Але кадетські міністри висловлювалися проти будьяких суттєвих поступок Раді, підкреслюючи, що Рада є приватною організацією, яка не отримала санкції регулярного народного голосування.

Ми їм відповідали, що посилання на відсутність народного голосування мала сенс до того часу, поки ставлення українського населення до Ради і до її вимог було невиясненим. Але одностаііна підтримка Радіг українським народом зобов'язувала уряд рахуватися з нею як з виразницею волі українського населення. Більшість в уряді поділяло цю точку зору".18

Отже, думка загалу, а також тактика більшовиків спрямована на підрив центральної влади, безперечно зіграли важливу роль у рішенні Тимчасового уряду порозумітися з українцями.19

У цьому контексті лише мимохідь звернимося до добре відомого факту, що засвідчений у великій кількості літератури про російську і українську революції, а саме, що утоца укладена в Києві між делегацією Тимчасового уряду і українцями угода, яка визнала націона. тіьнотериторіальну автономію України, спричинила нову урядову кризу в Петрограді і вихід міністрівкадетів у відставку. На думку кадетів, в Київ взагалі не потрібно було посилати урядову делегацію, а лише неофіційну, або застосувати проти Ради збройну силу.20

Кадети засудили угоду з українцями, вказуючи, що вона була укладена незрілими, недосвідченими, революційними ентузіастами Тпмчасового уряду: молодим, з доволі пасивною вдачею, міністром іноземних справ Михайлом Терещенком, міністром пошт і телеграфів, меншовиком Іраклієм Церетелі, міністром військових справ, трудовиком за партійною ознакою Олександром Керенським. На думку барона Бориса Нольде, російські представиіткіі виявіілися непідготовленими, щоб мати справу з витонченпміі політичними маневрами Михайла Грушевського.21

Наступні намагання Тимчасового уряду в липні і серпні зменшити межу автономії України та урізати повноваження Генерального Секретаріату, суттєво не змінили напрямок діяльності Ради. Як вказував Володимир Винниченко у "Відродженні нації", ці зусіілля лише посилили активність українських діячів в тріх губерніях, які Петроград вирішив вилучити ізпід юрисдикції Генерального Секретаріату.22 На думку лідерів Центральної Ради, важліівим був той факт, що російський уряд визнав національний принцип головним у адміністративному поділі держави. Це визнання дійсно допомогло залагодити відносини між Радою і національнішл меншостями, забезпечитрі податіьше співробітництво між нпми у закладанні підвалин Української державності.23

Стосунки між Києвом і Петроградом не покращалися з виходом кадетів з Тимчасового Уряду. Це могло бути передбаченням, того, що розуміння ОлександрохМ Керенським національного питання відзеркалювало спрощений підхід до цієї ироблеми російських соціалістів. Нерозуміння цього делікатного питання виявилися у виступі прем'єра на відкритті Державної наради в Москві в кінці серпня. У своїй промові він відніс небажання до співпраці з боку національних меншин на рахунок "підозрілості і ненависті до старогО режиму",. які збереглися у ставленні до нового уряду, і саме тому, образи українців прем'єрміністр хотів видати лише за наслідок звичайного "непорозуміння". Але російський прем'єр (^ам же і вплинув на загострення цих "непорозумінь", нетактовно натякнувши на іноземні фонди, які начебто використовували українці. Згадка про це підняла величезну хвилю обурення у Києві.

Загострення відносин між Києвом і Петроградом дозволпло Центральній Раді посилити свою позицію заявою про скликання в недалекому майбутньому у Києві Установчих Зборів. Жорстка опозиція як з боку меншостей в Україні, так і з боку петроградської влади щодо скликання Установчих Зборів, цілком виправдала обережність Грушевського на початкових стадіях революції. Представники кадетів у Центральній Раді гнівно засудили скликання Українських Установчих Зборів як безпосереднє прагнення українцями незалежності і вийшли із складу УЦР.25 Тимчасовий уряд заяву про скликання Українських Установчих Зборів розцінив як загрозу безпеці державної єдності Росії,26 відреагував на це призначенням судового розслідування.

Соціалісти в Петрограді лише тепер усвідомили, що їхні політично більш досвідчені колеги з ліберального табору знали ще в березні 1917 року, що курс Української Центральної Ради, керованої владною рукою Грушевського, неминуче вів до незалежності. Поспішні заходи, вжиті Петроградом в кінці жовтня, наприклад, призначення кїивським комісаром, меншовика Костянтина Васмленка або офіційний виклик Винниченка до Петрограда, вказували на те, що тепер центральна влада була готова застосувати силу, що кадети радили зробити ще весною. Гучний конфлікт між Генеральнйм Секретаріатом і Російською владою не розгорівся лмше тому, що Тимчасовий уряд був повалений більшовицькою силою.

На основі цього огляду у стосунках Тимчасового уряду і Української Центральної Радрі, можна виділити два періоди: перший, між березнем і початком липня 1917 року, коли Петроградський уряд був в руках російських лібералів, і другий останні чотири місяці перед приходом більшовиків, протягом яких при владі буліт соціалісти. Головною метою уряду в обидва ці періоди, хоч і з незначними відмінностями, було збереження державної і територіальної єдності Росії. Добре обізнані з історією російські ліберали, слідкуючи за розвитком політичних подій, чого дійсно бракувало соціалістам, знали, що з падінням царської династії непорушність територіальної єдності держави можна було зберегти лише недопустивши визнання національнотериторіальної автономії неросійських народів. Але, щоб не загострювати напружених стосунків з національними політичними силами, вони були готові, на відміну від власної позиції перед революцією, формально визнати автономію, але лише при умові, що ніяких реальних заходів для її встановлення до скликання Всеросійських Установчих Зборів не буде вжито.

Для Олександра Керенського і членів його соціалістичного кабінету націоналізм не був пріоритетною проблемою. Вибух національних почуттів в ході революції, вони розглядали як спонтанну емоційну реакцію на вивільнення зпід влади царизму, яка вщухне як тільки національні меншості звикнуть довіряти демократичній Росії. I те, що едність "уявної спільноти" трудящих мас неминуче стане сильнішою, ніж застаріла прихильність до національних традицій, сприймалося ними без жодних сумнівів. Навіть менш наївні лідери більшовиків були непохитно в цьому лереконані. Так, протягом польськоросійської війни 1920 року Ленін дивувався, що польські селяни і робітники не допомагали червоній армії, а захищали своїх польських землевласників, полоішли і вбивали російських вояків, які прийшли, щоб "визволити" їх.2/ Таким чином, в ході революції соціалісти не передбачали ніякої небезпеки для державної єдності Росії у визнанні автономії для національних меншин. Вони були твердо переконані, що це має бути лише другорядне супутнє явище на шляху до соціалізму.

Те, що деякі меншості можуть забажати власної незалежної держави, було для них абсолютно незрозумілим, і тому будьякий вираз такого бажання вони розглядаяи як підступну інтррігу ворогів: це пояснювало їхню готовність застосувати збройну силу кожного разу, коли з'являлися такі нахили. Такий спрощений, виключно теоретичний підхід до націо'нального питання перешкоджав їм зрозуміти проблеми, що постали. перед центральною владою. Можливо, що, більше ніж ідеологія, затьмарювала вірне сприйняття реальності Керенським і російськими соціалістами їхня прихована', чи, навіть, неусвідомлювана гордість своїм російстіюм (своєю належністю до російської нації). У моїх дискусіях з національного питання з колишнім російським прем'ерміністром у 1966 році, майже через п'ятдесят років після революції, можна було помітити, як важко було для Керенського зрозуміти, чому будьяка колишня частина імперії не бажала бути російською!

Свобода націй, в його розумінні, означала кінець дискримінації, тобто можливість для будького стати росіянином.

Кадети продовжували вперто дотримуватись принципу територіпльної єдності Росії і після падіння Тимчасового уряду, коли вонп тісно почали співробітничати з головними центрами білого руху.28 Своєю позицією у цьому питанні вони вплинули на негативне ставлення білої Росії до федералізму, чим сприяли успіху більшовиків на переферіях.

Таким чином, цей успіх і наступні сімдесят років радянського централізму, що привели до русифікації значної частини неросіян, створили принцип уніфікації, який не зник, навіть, після падіння рлдянського режиму. Так, щонайменше, одне з прагнень кадетів зберегти домінуючі позиції російської культури, як з'еднуючої сили імперії було реалізоване.

Українська Центральиа Рада проіснувала лише на декілька місяців довше ніж Тимчасовий уряд, але основи державності, які вона встигла закласти, виявилися такими стійкими, що пережили війни, вторгнення, окупації і сімдесят років радянського режиму. Повторну появу української держави немож. тіиво уявити без конструктивної роботи Центра. льної Ради. Отже, і зараз її досягнення у державному будівництві виглядають незаперечним успіхом. Цінність історії, на відміну від споріднених соціологічних дисциплін, полягає в тому, що вона може оцінити успіх з перспективи століть і відрізнити з більшою точністю істинне досягнення від піррової перемоги. Як і Центральна Рада, так і Тимчасовий уряд, хочл і частково, але мали успіх у досягненні своєї мети.