Культура й духовне життя
У підросійській Україні національна освіта до 1917 р. була відсутня, а тому великий відсоток її населення складали неписьменні. За даними загальноросійського перепису, грамотні на початку століття займали лише 16%. Давалася взнаки заборона української мови. Про стан розповсюдження друкованого українського слова засвідчують цифри. На 1913 p. y Російській імперії видано 5579 назв книжок, із них лише 176 (3%) - українською мовою. I це при тому, що українці залишалися другою за чисельністю нацією в імперії.
На освіту українців царизм давав мізерні кошти. У 1913 р. Україна здала до скарбниці імперії 700 млн. рублів, а для освіти в Україні уряд виділив з них лише 4%. Українських шкіл у Наддніпрянщині не було зовсім, a російських шкіл не вистачало для освіти багатомільйонної нації. Окрім того, батьки часто не посилали своїх дітей до таких шкіл, як через чужу мову, так і через матеріальну скруту - часто навіть чобіт не було для дитини.
Початкові школи були земські, недільні й церковнопарафіяльні. Останніх було найбільше - близько 50%. На Великій Україні на середину 1914 р. діяло 452 середні загальноосвітні школи, з них на селі - всього 20.
Через колонізаторську політику Австрії і завдяки шовіністичній діяльності поляків, грамотність українського населення Галичини теж була найнижчою в імперії. Хоча тут, на відміну від підросійської України, й існувала мережа українських шкіл — гімназій, середніх приватних інародних. Краще стояла справа з освітою на Буковині. На Закарпаттів школах усіх рівнів викладання велося угорською мовою.
В Україні діяло п'ять університетів - у Львові, Чернівцях, Києві, Харкові та Одесі, два інститути в Києві, три в Харкові, по одному в Катеринославі та Ніжині. Але в жодному з них викладання не велося українською мовою. Тільки у Львові та Чернівцях існували українознавчі кафедри. У російських же вузах ні історія, ні мова, ні література України не викладалася. У Львівському університеті, хоча і був він польський, українці посідали 7 кафедр і 4 доцентури. He припинялася боротьба за відкриття окремого українського університету.
Великий внесок у розвиток світової науки зробили на початку XX ст., що відзначився цілим вибухом новацій та відкриттів, і українські вчені, зокрема, математик Г. Вороний, біолог М. Кащенко, економіст К. Воблий. Мінералог Володимир Вернадський, родом з Полтавщини, згодом перший президент Української академії наук, розгорнув широке дослідження рідкісних елементів у мінералах і започаткував нову науку - геохімію, створив учення про ноосферу.
Визначними осередками української науки були Львів, Київ і Харків. У Львові діяло Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке до 1914 р. видало більше 300 томів наукових праць і по праву вважалося одним з найпродуктивніших у Європі. У Західній Україні прославився своїми фольклорними та етнографічними дослідженнями видатний учений, близький друг I. Франка та М. Грушевського Володимир Гнатюк. Він видав «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», «Гаївки», «Коломийки», редагував «Етнографічний збірник» НТШ, «Літературно-науковий вісник».
У Харкові українські вчені працювали в університеті (М. Сумцов, Д. Багалій), у політехнічному, сільськогосподарському та ветеринарному інститутах, розвиваючи відповідні галузі наук. Київські дослідники гуртувалися в університеті, політехнічному та сільськогосподарському інститутах. У Києві жив і працював видатний український археолог В. Хвойка, котрий дослідив багато стоянок первісної людини в Києві та на Київщині, відкрив світові знамениту трипільську культуру, скіфськімогили, пам'ятки стародавніх слов'ян.
Лк глибокий літературознавець і проникливий, тонкий критик виступив в українознавстві Сергій Єфремов. Українські мовознавці протягом 1906-1908 pp. видрукували чотиритомний «Словник української мови», упорядкований Борисом Грінченком. Професор Київського університету історик Митрофан Довнар-Запольський багато зробив для дослідження соціально-економічної історії Білорусії, Росії, для вивчення руху декабристів.
У 1907 p., з ініціативи співробітників «Киевской старины», у Києві створено Українське Наукове Товариство, що діяло як академічна установа. Воно мало кілька секцій - історичну, філологічну, медичну, технічну, економічну та етнографічну комісію. Науковими співробітниками УНТ були М. Грушевський, В. Антонович, Д. Багалій, О. Лазаревський, I. Франко та багато інших українських діячів, науковців, митців і літераторів. Товариство видавало періодичні «Записки», а з 1914 р. розпочало випуск журналу українознавства «Україна». За кілька років Товариство провело велику наукову роботу і стало підґрунтям створення у майбутньому Української академії наук.
Літературне життя України початку XX ст. було надзвичайно багате на неординарні події, нові талановиті імена, непересічні твори європейського рівня. Визначним явищем не тільки літературного, але й суспільно-політичного життя України стало свято у Полтаві на честь відкриття пам'ятника I. Котляревському у серпні 1903 р. Воно перетворилося на відкриту маніфестацію сили й духу української творчої інтелігенції, яка зібралася тут з усієї України - Наддніпрянської та Західної. Це була загальноукраїнська акція, яка довела, що Україна, її національна культура, визвольний дух є, живе і ніколи не загине попри всі зусилля всіх окупантів.
На початку століття виходять літературні альманахи «Вік», «На вічну пам'ять Котляревському», «Хвиля за хвилею». 1907 p. y Петербурзі вийшло перше повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка, і народ зміг прочитати нарешті всі твори свого видатного сина. Того ж року видання «Літературно-наукового вісника» переноситься до Києва, і він стає загальноукраїнським літературним щомісячним журналом. Широко відзначилаінтелігенція і ювілеї М. Лисенка та І.С. Нечуя-Левицького. У цей час продовжували свою творчість Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка. Перу останньої належать написані у цих роках драми «Лісова пісня», «Бояриня», «В катакомбах», «Осіння казка». Коцюбинський написав свої найкращі твори - повісті «Фата Моргана» і «Тінізабутихпредків».УГаличинітаБуковиніжилий творили I. Франко, письменник-новеліст Василь Стефаник, ОльгаКобилянська, письменники-сатирики Лесь Мартович і Осип Маковей, Марко Черемшина. Та найвидатнішим письменником-прозаїком початку століття заявив себе Володимир Кирилович Винниченко - один з лідерів УСДРП.
Народився він 14 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоград) у родині робітника, який переїхав з села у місто на заробітки. I хоч родина жила дуже бідно, батько на останні гроші віддав сина до гімназії. Але скінчити її вчасно не вдалося - за участь у підпільному гуртку Володимира виключили з неї, і йому довелося складати екзамени екстерном. Вступивши на юридичний факультет Київського університету, Винниченко бере участь у студентському революційному русі, стає членом РУП, а згодом входить до керівництва УСДРП. За революційну діяльність його кілька разів арештовували, він сидів у київській фортеці, у Лук'янівській в'язниці, двічі перебував в еміграції. 3 1901 p., коли написав перше оповідання, і до 1917 p., коли очолив уряд нової держави України, Винниченко надрукував кілька десятків високохудожніх талановитих оповідань («Голота», «На пристані», «Раб краси», «Контрасти», «Дисгармонія», «Краса і сила» тощо), романи «Зіна», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою», багато п'єс. Творчості В. Винниченка притаманні глибока психологічна проникність у світ героя, новаторство, європейський рівень.
Непересічною письменницею, талановитою поеткою і своєрідним драматургом була донька Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська - активна діячка громади, «Просвіти», лідер Українського клубу, учасниця аматорських професійних театрів. Народившись у родині, яка славилася своїми національними традиціями, Людмила Старицька виростала в атмосфері творчості. З дитинства почавши писати вірші, вона разом з батьком творила майже всі його історичні романи, самостійно написала та видала кілька десятків віршів і оригінальних драм, серед яких «Милость божа», «Гетьман Дорошенко» та багато інших.
Учасник революції 1905 p., виходець з найбіднішого українського селянства письменник Архип Тесленко встиг написати кільканадцять чудових оповідань - реалістичних замальовок з повсякденного побуту, в яких таврує ганебне суспільство, що злиднями заганяє людей у глухий кут.
Близько до А. Тесленка і творчістю, й походженням стояв письменник-новеліст Степан Васильченко, який писав на сюжети із селянського життя.
В українській тогочасній поезії з'явилася ціла плеяда чудових талантів, які у своїй творчості орієнтувалися на кращі зразки новітньої європейської літератури. Вивівши українське поетичне слово з манівців хуторянщини, вони довели, що українською мовою, яку «пани» вважали мужицькою, можна передавати найтонші людські почуття і найглибші переживання, що їй доступні всі стилі, напрямки і жанри. Один з найкращих українських поетів-ліриків, талановитий митець Олександр Олесь (Кандиба), родом з Харківщини, розпочав свою творчість у 1904 p., а вже у 1907 видав першу збірку «3 журбою радість обнялася», що стала подією в літературному житті України.
Одночасно з ним зірками на поетичному небосхилі були Іван Стешенко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Чупринка, Богдан Лепкий, Василь Пачовський та ін. Молоді поети утворювали літоб'єднання. У Києві діяла «Українська хата», у Львові - «Молода муза».
У галузі історичної науки найбільшим досягненням став вихід у світ чергових томів багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У ній учений, досліджуючи тисячолітню історію України, дав своєму народу наукову базу його національних домагань. Поворотом у вивченні історії України стала стаття М. Грушевського, опублікована в Петербурзі у 1904 p., - «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства». У ній М. Грушевський відкинув концепцію російських істориків М. Карамзіна, С. Соловйова та В. Ключевського про існування єдиного «общерусского» народу, до якого вони залучали росіян, білорусів та українців, і яка була науковим виправданням русифікації. М. Грушевський довів наукову неспроможність цієї теорії й запропонував свою схему історії східного слов'янства, яка й лягла в основу «Історії України-Русі». Згідно з нею, історія України має тисячолітню традицію й починається з Київської Русі, що була першою українською державою.
Великого поширення серед простого народу набула «Історія України-Русі» Миколи Аркаса, історика і композитора з Миколаєва. Написана простою, доступною, до того ж, рідною мовою, популярно, книга здобула славу серед народу і тим самим уперше донесла до нього правдиву багатовікову історію України. Поруч з істориками старшого покоління, такими як М. Грушевський, О. Лазаревський, Д. Яворницький, О. Єфименко, О. Левицький, Д. Багалій, розпочинала наукові студії талановита молодь, котра згодом прославить українську історичну науку. В Уманщині жив талановитий учений В'ячеслав Зілинський, який досліджував історію козаччини, у Катеринославі - Дмитро Дорошенко, в Одесі неординарними працями з історико-юридичних проблем Гетьманщини заявив себе Михайло Слабченко, а в Києві - Наталя Полонська-Василенко. У Львові розпочали науково-дослідницьку працю талановиті учні М. Грушевського - Степан Томашівський та Іван Крип'якевич.
У перші десятиліття XX ст. в українській історіографії остаточно оформилися два напрямки - державницький і народницький. Найвидатнішим істориком-народником залишався учень В. Антоновича Михайло Грушевський. Державницький напрямок репрезентувало молодше покоління - Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Ліпинський, I. Крип'якевич.
По губернських українських містах — у Полтаві, Чернігові, Катеринославі - засновуються й активно працюють історичні товариства, що називалися губернськими вченими Архівними комісіями. Видаючи свої неперіодичні наукові записки, комісії провели дуже велику роботу з вивчення регіональної історії, краєзнавства, життя місцевих діячів.
Визначними успіхами зустріло початок століття різногалузеве українське мистецтво - театр, музика, живопис, архітектура зазнали піднесення й розквіту.
Український професійний театр представляли трупи М. Садовського, П. Саксаганського та львівський і буковинський українські театральні колективи товариства «Руська бесіда». Трупа М. Садовського дістала у Києві постійне приміщення для виступів. 3 1907 р. вона працювала у Троїцькому народному домі (тепер Київський театр оперети).
У 1904-1905 pp., щоб зміцнити львівський театр «Руської бесіди», М. Заньковецька і М. Садовський їздили жити і працювати до Львова. A 1916 p. у Києві західноукраїнський режисер Лесь Курбас заснував «Молодий театр», що відмовився від традиційного побутово-етнографічного українського театру й захопився модерновими пошуками.
У галузі музичного мистецтва неперевершеним корифеєм залишався Микола Лисенко, який поповнив скарбницю національної музики новими творами. Композитор дбав і про продовження своїх традицій. Він створив у 1903 р. в Києві Музично-драматичну школу, в якій на основі багатющої скарбниці народної музики виховувалися національні композитори та музиканти.
Широко відомим став гімн, написаний М. Лисенком на слова Олександра Кониського, - «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни». В умовах московського репресивного режиму, що вимагав співати «Боже, царя храни», ця пісня стала гнівним протестом проти колоніального поневолення, викликом окупантам.
У 1904 p. y Львові засновано український музичний інститут ім. М. Лисенка. Західноукраїнська земля дала таких талановитих музик, як Станіслав Людкевич, Дмитро Січинський, Філарет Колеса.
На початок століття припадає розквіт творчості видатних наддніпрянських композиторів Миколи Леонтовича та Кирила Стеценка. Останньому належать обробки народних пісень, колядок, щедрівок. 06-роблені М. Леонтовичем пісні «Дударик», «Щедрик» стали шедеврами народної класики.
У Києві та Одесі діяли також російські консерваторії, що готували професійних співаків і музикантів.
Надзвичайно багатим на імена було й українське образотворче мистецтво. He торкаючись творчості російських, польських, угорських та австрійських митців, які жили й творили в Україні або писали твори на українські сюжети, можна назвати багатьох національних художників, які відзначились у цей час. їхній високий творчий рівень засвідчили виставки. Перша з них відбулась у Полтаві в 1903 p. i присвячувалась відкриттю пам'ятника I. Котляревському. У ній брали участь відомі митці - Федір Кричевський, Сергій Васильківський, Павло Мартинович. Наступного року планувалася виставка у Чернігові, але її заборонив губернатор. Лише в 1906 p., теж у Полтаві, при відкритті Полтавського будинку земства провели чергову виставку. Земський будинок - чудова пам'ятка української наддніпрянської архітектури. Його було збудовано за проектом Василя Кричевського, а розписано й орнаментовано С. Васильківським. Його ж кращі полотна - «Ромадановський шлях», «Козак Голота», «Вибори полковника» - прикрашали зали будинку. 1909 р. Сергій Васильківський і Микола Самокиш видали чудовий «Альбом української старовини», в якому текст до малюнків написав видатний історик Дмитро Яворницький. У 1911 р. в Київському художньому музеї відкрилася чергова виставка українських художниківзГаличинитаНаддніпрянщини,депоказалисвоїтвори О. Мурашко, I. Труш, М. Івасюк, М. Самокиш, О. Сластьон, I. Їжакевич, О. Новаківський і багато інших. Багато талантів дала земля Західної України. Найвідоміший галицький художник Іван Трупі за життя намалював понад 6 тисяч різножанрових творів - портретів, пейзажів, натюрмортів, сюжетних полотен.
Талановитий буковинський художник Микола Івасюк створив чудові полотна на теми з історії України. Світової слави зажили його картини «В'їзд Б. Хмельницького в Київ» та «Хотинська битва».
Українська скульптура початку XX ст. вийшла за рамки провінційності й із столітнього небуття пішла у світ новими, сучасними напрямками, представленими талановитими митцями Миколою Паращуком та Олександром Архипенком.
Львів'янин М. Паращук спричинився до утвердження реалізму в скульптурному мистецтві. Його праці належать скульптурні портрети I Франка, С. Людкевича, композиції з життя народу. Виходець з Київщини, О. Архипенко виїхав з України й усе життя прожив за кордоном, де започаткував напрямок кубізму в скульптурі. Але Україна була завжди з ним у його творчості. Свідчення цьому - реалістичне погруддя Т.Г'. Шевченка, виконане митцем у СІІІА.
В архітектурі початку XX ст. став переважати стиль модерн, у якому будівничі намагалися поєднати прискорений потік сучасного життя з традиціями минулого. У стилі модерн споруджено архітектором О. Вербицьким будинок Державного банку в Києві. Українські архітектори намагалися також витворити модерновий стиль у національних спорудах. Відтак у деяких містах з'явилися споруди у стилі українського модерну, наприклад, у Полтаві - будинок Земства та школа ім. I. Котляревського. У Харкові за проектом К. Жукова збудовано художню школу, а в Катеринославі П. Фетисов, за порадами історика Д. Яворницького, спроектував прибутковий «дім Хрінникова» (тепер готель «Україна»).
Мотиви української народної архітектури використовували й західноукраїнські будівничі у спорудах Музичного інституту, будинку товариства «Дністер» і бурси Українського педагогічного товариства у Львові.