BIд Декларації про державний суверенітет до проголошення самостійності України

За умов такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекосяжне значення. Величезного удару політичній репутації українських комуністів завдало раптове відкликання Івашка у Москву на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. У зв'язку з цим 11 липня 1990 р. він покинув пост Голови Верховної Ради Української РСР. Усього через п'ять днів, 16 липня 1990 p., Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державнийсуверенітет України вслід за аналогічним рішенням Верховної Ради Російської РФСР (11 червня 1990 p.). Прийняття Декларації більшістю у 355 голосів (при 4 «проти» й 1 «що утримався») було полегшено ще й тією обставиною, що значна група депутатів із числа комуністів (63 чол.) у ті дні виїхали до Москви для участі у XXVIIIз'їзді КПРС.

Згідно з Декларацією, Українська РСР повинна була приступити до творення власної фінансової системи, збройних сил і сил безпеки. її положення згодом були доповнені іншими рішеннями Верховної Ради (як-от рішення від 30 липня про повернення до 1 грудня 1990 р. в Україну всіх солдат-українців, які служили на інших територіях СРСР). Більше того, після прийняття Декларації демократична опозиція намагалася надати відносинам України з іншими республіками СРСР міждержавного характеру. 29 серпня 1990 р. представники Народної Ради і російські депутати з блоку «Демократична Росія» підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларації про державний суверенітет». До кінця 1990 р. Україна підписала двосторонні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Білорусією, Узбекистаном і Казахстаном.

Паралельно з парламентською боротьбою опозиції на найвищому щаблі влади в Україні розпочалося формування політичних партій «знизу», У жовтні 1989 р. в Києві та Львові було проголошено створення партії «зелених» та радикальної Української національної партії. На початку березня 1990 р. під час виборів до парламенту лідери Руху виступили з ініціативою перетворити Рух в окрему політичну партію. Однак їхній заклик не знайшов відгуку на IVсесі'ї Великої Ради Руху, і ця спроба залишилася мертвонародженою. 29-30 квітня 1990 р. з'їзд Української Гельсінської спілки оголосив про розв'язання організації й створення на ії основі Української республіканської партії. УРП, що згодом стала наймасовішою й найорганізованішою серед посталих партій, оголосив Левко Лук'яненко. Але не всі лідери УГС вступили до нової партії: Чорновіл мотивував свою відмову тим, що республіканська партія дотримується у своїй організаційній побудові «більшовицького» принципу демократичного централізму і не допускає фракційності. Водночас у лоні УПК розвинулася внутрішня опозиція на базі всесоюзної «Демократичної платформи у КПРС». Невдача зі спробою реформувати компартію зсередини привела до відокремлення опозиційної групи й утворення на її основі Партії демократичного відродження України в грудні 1990 р. У тому ж місяці група лідерів Руху й Народної Ради (Іван Драч і Дмитро Павличко) проголосили утворення Демократичної партії. її очолив один із провідних опозиційних інтелектуалів, колишній дисидент Юрій Бадзьо. Восени-зимою 1990 р. свої установчі збори провели також соціал-демократи, селянські демократи, народні демократи та ін. Усі названі вище партії проголосили про координацію своїх дій із Рухом. Поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, що ідеологічно пов'язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-1950-х pp. iкритикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Улітку 1990 р. вони об'єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА).

Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з'їзд Руху (25-28 жовтня 1990 р.) сформулював нову програмну ціль здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим йогодіяльністьнабралавідвертоантикомуністичногоспрямування: з'їзд заборонив членство у Русі тим організаціям, керівний центр яких перебував поза Україною (малась на увазі КПУ-КПРС).

Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншин в Україні. Вони творили праобраз самоорганізованого громадянськогосуспільства, що виникло на противагу комуністичній владі та привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 р. в Польщі, Чехословаччині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а в самій Україні відтиснуло від влади комуністів у трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській). За своїми основними характеристиками українська опозиція нагадувала найбільші антикомуністичні рухи у сусідніх республіках і державах. Як і польська «Солідарність», український Рух був антипартократичним рухом, очоленим харизматичними лідерами. Середній вік чинів обох організацій був 35 років, і кожна з них пропагувала абстрактні принципи справедливості, гідності, демократії, рівності та свободи. Обидві активно використовували національне питання як фактор масової мобілізації.

Але, на відміну від Польщі й балтійських республік, в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Це було однією з основних причин, чому базований в основному на інтелігенції Західної та Центральної України Рух не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході (головно у Донбасі). Лідер незалежного профспілкового руху Клебанов ще у грудні 1989 р. особисто виступав проти самостійності України і впровадження державності української мови. Серед більшості робітників переважала так звана «ковбасна ідеологія», що виражалася в обивательському гаслі: «мені все одно, якою буде держава, аби тільки була дешева ковбаса у магазині». Робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності (як це було у Польщі), але навіть почуття солідарності свого класу. Ця остання обставина відбилася в організації численних і нерідко конкуруючих між собою незалежних робітничих профспілок. У цілому робітники України відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними.

З другого боку, та частина громадянського суспільства, яка поєднувала національні й демократичні гасла, також виявилася роз'єднаною й слабкою. Новоутвореним політичним партіям бракувало організованості та дисципліни, їхні програми мали декларативний характер і до того ж не дуже відрізнялись одна від одної. Більшість партій була радше групами, що утворювалися навколо одного-двох харизматичних лідерів, аніж на основі спільно усвідомлених політичних інтересів. Рідко якій із них вдалося перевищити за своєю чисельністю поріг у 3 тис. чоловік, необхідний для офіційної реєстрації партії. Загальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила лише 35-45 тисяч - надто мало для мобілізації 52 млн. населення України. Жодна з них не могла змагатися за цим показником з КПУ, що на момент свого чергового з'їзду в грудні 1990 р. нараховувала 2,9 млн. чол. (для порівняння: найчисельніша серед опозиційних партій УРП у червні 1991 р. налічувала 8879 членів).

Більшість партій і неформальних організацій мала своєю регіональною базою Галичину. Але й сама Галичина несподівано стала ареною гострого міжконфесійного конфлікту. Оскільки Східна і Південна Україна мала порівняно невелике число віруючих, які до того ж залишалися лояльними до Російської православноїцеркви, відродження Української автокефальної православної церкви відбувалося в основному у Західній Україні. У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви св. Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. Іронія ситуації полягала в тому, що у Галичині УАПЦ не мала за собоюісторичних традицій: до 1946 р. місцеве українське населення було поголовне греко-католицьким. Щоб перешкодити відродженню більш небезпечної для них Української католицької церкви, партійні органи й органи державної безпеки воліли надавати підтримку УАПЦ у Галичині, водночас перешкоджаючи її відродженню на Сході та Півдні України. Основним предметом суперечки стало право володіння церковними спорудами, що й до того часу належали РПЦ (формально вони були державною власністю). Суперечки між окремими громадами віруючих нерідко переростали у брутальні сутички. У вересні 1990 р. у Львові розпочала своє засідання тристороння комісія, складена з представників РПЦ, УАПЦ та УКЦ для урегулювання конфлікту. її робота час від часу переривалася тим, що одна з церков у знак незгоди з позицією іншої сторони покидала засідання.

Відносна слабкість і роз'єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ в боротьбі за владу. Вона могла чинити ефективний тиск «знизу» й добиватись потрібних їй законодавчих рішень, але у неї не було ні сили, ні можливості проводити ці рішення в життя або хоча б контролювати їх виконання. Прикладом цього стали осінні події 1990 p., коли опозиційні сили запланували на 1 жовтня 1990 р. загальноукраїнський страйк. Спроба виявилася невдалою через недостатню підготовленість цієї акції. Більш успішним виявився страйк-голодовка студентів у Києві 2-16 жовтня 1990 p., організований київською Українською студентською спілкою та львівським Студентським братством. Страйк був підтриманий масовими демонстраціями, що врешті-решт змусили Верховну Раду згодитися задовольнити основні вимоги голодуючих: відставка прем'єр-міністра Віталія Масола, проведення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, націоналізація власності КПУ та комсомолу, відбування призовниками військової служби на території України, а також непідписання нового союзного договору. Але з усіх вимог була реалізована лише перша. Згода комуністичної номенклатури задовольнити інші виявилася лише хитрим маневром для припинення страйку.

Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлеснула відворотна антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій і зменшила необхідний кворум депутатів для прийняття рішень у парламенті з 2/3 до 1/2 голосів, тим самим позбавивши Народну Раду такого ефективного засобу блокування парламентських засідань, як бойкот. На вулиці були виведені військово-міліцейські патрулі. 7 листопада, під час чергового святкування річниці Жовтневої революції, у Києві була вчинена провокація проти радикального депутата і заступника голови УРП, колишнього дисидента Степана Хмари. «Група 239» позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований у парламенті.

Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її лавах. Розходження проявились у першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком, який після від'їзду Івашка до Москви був обраний наприкінці липня 1990 р. Головою Верховної Ради Української РСР. Якщо Гуренко зберігав лояльність до Москви, то Кравчук як голова парламенту проводив лінію на реалізацію Декларації про суверенітет. Різниця чітко проступила у ставленні до подій 13-20 січня 1991 p., коли центральна влада застосувала військову силу у Вільнюсі та Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві та Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок - прийняла заяву про засудження дій Москви як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому пленумі ЦК КПУ 1991 р. виступ Кравчука шокував присутніх: він захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів полишити ілюзію, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств (Леонід Кучма, Володимир Слєднєв) та апарату Верховної Ради (Іван Плющ, Микола Хоменко та ін.). Поява групи «націонал-комуністів» спочатку була сприйнята з недовірою націонал демократами, але досить швидко їм вдалося зав'язати співпрацю. її результатом стало включення до всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних республік» додаткового республіканського питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?» (контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?»). Результати референдуму дали нову легітимізацію для «націонал-комуністів»: хоча громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж у інших республіках (на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тимчасом як населення балтійських республік, Вірменії та Молдови взагалі бойкотували референдум), зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового союзного договору за формулою «сильний центр - сильні республіки», то Кравчук і українські «націонал-комуністи» віддавали перевагу другій половині цієї формули («сильні республіки»), вважаючи недоцільним збереження сильного центру. 18 квітня Кравчук організував у Києві зустріч лідерів РРФСР, Білорусії, Узбекистану, України й Казахстану на захист своєї позиції. У кінці червня 1991 р. Верховна Рада Української РСР відклала обговорення запропонованого Горбачовим проекту нового союзного договору аж до вересня. Спеціальна парламентська комісія повинна була попередньо прийняти рішення, чи не суперечать умови проекту Декларації про суверенітет.

Весною-літом 1991 p. yбалансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення «націонал-комуністичного» крила фактично перестала існувати «група 239». У березні 1991 р. Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, які на той раз мали виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з'їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному руху вдалося зблизитися з робітничим: 21-23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих («ВОСТ»). Спілка, складена в основному з робітників, включила у своє керівництво національно-радикальних депутатів Ларису Скорик і Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не стільки зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру й комуністичної партії. Поява «націонал-комуністичного» крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади, й таким упровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські «націонал-комуністи» наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників із Росії, які висунулись із старої комуністичної номенклатури й твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР (приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС - крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитись).

Іншим способом утримання при владі для комуністів могло бути лише повернення до насильства й терору. До нього вдалася група твердолобих комуністів-консерваторів у Москві 19-21 серпня 1991 р. Однак ця спроба виявилася надто пізньою: якщо у попередні десятиліття для подолання реформаторських настроїв досить було «верхівкового перевороту» чи арешту кількох сотень опозиціонерів, то в серпні 1991 р. путчистам довелося мати справу із сотнями тисяч людей, які вийшли на вулицю у Москві та інших великих містах. Серед захисників «Білого дому» в Москві (будинку Верховної Ради РРФСР, де зосередився центр опору заколотникам) була й так звана «українська сотня», стихійно сформована з українців Москви та тих, хто прибув до всесоюзної столиці з України у відрядження чи відпустку. їм вдавалося бути з синьо-жовтим прапором у всіх критичних пунктах протистояння.

Позиція Кравчука в ті дні була дуже обережною. На відміну від голови російського парламенту Бориса Єльцина, який очолив протидію путчистам у Москві, йому не доводилося залазити на танк і звертатися до багатолюдного натовпу. О 9 годині ранку 19 серпня представник заколотників у Києві генерал Варенніков попередив Кравчука: якщо в Україні буде виявлений спротив путчистам, то він уведе воєнний стан у республіці й змінить її керівництво. Кравчук у своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події в Москві не стосуються України, і закликав громадян дотримуватися спокою й продовжувати працювати. Водночас він закликав українські політичні партії до об'єднання ради захисту суверенності України. Але його виступ по всесоюзному телебаченню того ж дня був більш прихильним до заколотників (хоча Кравчук пізніше стверджував, що його текст був процензурований. За його словами, ще ранком 19 серпня він зв'язався по телефону з Єльциним і заявив, що не підтримуватиме заколотників). Очевидно, що Кравчук прагнув зберегти свою владу при будь-якому повороті подій (хоча, як виявилося пізніше, його прізвище значилось у списку осіб, які повинні були бути заарештовані в Україні після перемоги путчистів). Iлише 21 серпня 1991 p., коли поразка заколотників була вже очевидною, він офіційно засудив військовий переворот.

Натомість опозиція намагалась активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. Сесія 24 серпня проходила водночас з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. Як і в Москві, демонстранти на чолі з лідерами Народної Ради внесли до Верховної Ради національний прапор - символ розриву із старим комуністичним режимом і побудови нової, національно-демократичної держави. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 р. Було проголошено департизацію КДБ, міністерства внутрішніх справ та органів прокуратури. Кравчук заявив про свою відмову від членства в керівних органах партії, a27 серпня він узагалі вийшов зі складу КПУ. 30 серпня оголошено заборону діяльності комуністичної партії на території України.

Того ж дня у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. Він виявився правим лише наполовину. 1 грудня 1991 р. 90,3% учасників референдуму підтримали ідею самостійності України. Референдум був останнім цвяхом, забитим у домовину Радянського Союзу. 8 грудня 1991 р. на зустрічі у Мінську лідери трьох найбільших республік - Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Голова Верховної Ради Республіки Бєларусь Шушкевич - підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав і заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність перестав існувати.