Методологія

Постановка завдання максимального документальнофактологічного відтворення бази предмета дослідження, проте не абсолютизуючи фактологічний матеріал, дає змогу не впасти до крайнього емпіризму, щоб не втратити можливості концептуалізації історії. Тому методологічною основою дослідження є основні наукові принципи.

Принцип історизму вимагає досліджувати історичне явище конкретно у процесі його становлення та розвитку, бачачи не лише історичний факт, а його взаємозв’язок у часі з іншими фактами як певну їх систему і цілісність, у нашому випадку такими взаємозв’язками є ієрархічні, а також родові і генеалогічні. Історизм у вивченні персонального складу старшини потребує врахування того факту, коли і за яких обставин вона виникла, які етапи в своєму розвитку пройшла і в що трансформувалася.

Принцип об’єктивності вимагає врахування усіх джерел, їх аналіз, зіставляючи будьякі згадки і факти і на цій основі приходячи до виваженого результату. Це неможливо без всебічності і наступності аналізу як джерельної бази, так і попередньої історіографії. Такий підхід дав змогу відібрати із широкого кола інформації лише ту, яка несе сутнісне навантаження стосовно об’єкта дослідження, згрупувати всю відібрану інформацію за ознаками, що дозволило уникнути методологічногоанархізму, повною мірою поєднати залучення до наукового обігу нових неопублікованих документів з використанням надрукованих джерел та історіографічної спадщини.

Принцип системності закликає, з одного боку, підійти до явища козацької старшини як до елементу системи вищого порядку, а з іншого, як до самодостатньої системи. У першому випадку такою системою є козацька держава, а у другому — старшинська ієрархія.

Історична наука на рівні описовості дає більшменш послідовну причиннонаслідкову лінію розвитку української козацької держави — Гетьманщини. Складніше з появою повноцінних досліджень, які базуються на широкій емпіричній базі, а без них вийти на концептуальнофілософське осмислення цієї проблеми неможливо. Фрагментарність джерельної бази ускладнює дослідження вказаної проблеми, але і наявні джерела вимагають їх нового прочитання під кутом зору різних цивілізаційних підсистем і критеріїв. Цивілізаційний підхід відіграє важливу роль в осмисленні місця того чи іншого явища у всесвітній історії. Згідно з п’ятирівневою класифікацією Р. Уескотта цивілізація ХVII–ХVIII ст. в Україні умовно може бути віднесена до козацької (регіональної і локальної), української (національної), європейської (континентальної), світової (західної). Інші класифікації не дозволяють віднести українське козацтво до окремої цивілізації. Полишаючи кінцеве вирішення цього питання філософам, поглянемо на козацтво з точки зору методології цивілізаційного підходу, що дає змогу збагатити наші знання новими ракурсами погляду на вже відомі проблеми.

На прикладі існування українського козацтва (яке, на відміну від інших, єдине в світі змогло створити свою державу) маємо можливість вивчити довгочасове існування і відтворення специфічної просторовочасової історичної цілісності, в якій сталі елементи переважають над нестабільними і поєднуються з мутаціями. Відомо, що цивілізація, яка утверджується, поглинає попередню або дещо її витісняє. У нашому випадку козацтво поглинуло і частково витіснило головний правлячий стан, що передував йому — шляхетство. Причому останнє стало цементуючим фундаментом нової спільноти під козацьким прапором.

Звичайно характеристику цивілізації здійснюють за чотирма підсистемами: біосоціальною, економічною, політичною, культурною. Методика аналізу цих підсистем моделі цивілізації дає змогу комплексно проаналізувати українське козацтво і його старшину, розглянувши джерела під новим кутом зору. Біосоціальна підсистема характеризується станом сім’ї, родичання, статевовікових відносин, здоров’я, гігієни, їжі, житла, одягу, відпочинку, захисту від загроз. До цього додається густота населення, масштаби освоєння земель, наявність диких земель і лісів. В умовах існування козацької держави жили і актино діяли шість поколінь. Дослідження біосоціальної підсистеми включає відтворення населення, утворення груп, каст, класів. Використання логічного методу засвідчує, що для нашої роботи першочергове значення мають підходи щодо вивчення сім’ї, родичання, статевовікових відносин, які є об’яктом будьякої генеалогічної розвідки.

Політична підсистема характеризується інституціалізованими відносинами між людьми, тобто системою права, звичаїв, організацією влади і управління, організацією громадянського життя, партій, громадських рухів. Переважаючими політичними структурами Гетьманщини було міське і сільське козацьке самоуправління громадян, республіка на рівні державного управління. Переважаючими соціальними структурами (соціальною основою) були вільний озброєний люд, який будував своє життя на основі козацького (дружинного) побуту, але община не була соціальним фундаментом.

Козацтву характерне заперечення монархічного управління для своєї самоорганізації і відсутність монархізму як соціальної цінності. Російські дослідники прийшли до висновку, що «Самодержавие, т. е. формирование сильного центра, стоящего вне политической борьбы и считающегося неприкосновенным. Является главной характерной особенностью политической культуры Московского государства, возникшего в конце средних веков». В Україні був зовсім інший стан. Відмінність української і російської політичної культури того періоду полягала в тому, що політичний стрижень в Українській козацькій державі — гетьманство — завжди стояло у центрі політичної боротьби і, тим паче, нічого спільного не мало з недоторканістю монархічної влади. Боротьба за гетьманську булаву була суттю політичної боротьби в Україні, і до того часу, поки така боротьба мала сенс, існувала держава.

У ході цієї боротьби утворилися кілька регіональних угруповань старшини. Виходячи з класифікації старшини та їх угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньотрадиційних регіональних підходів, зовнішньополітичної орієнтації, відзначимо її неоднорідність. За часом отримання урядів вони розподілялися на старшину дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, на початку Національновизвольноївійни (1648–1663 рр.) за регіональними особливостями старшину центрального (корінних полків), західного (козацькошляхетських полків), північносхідного (полків Чернігівського воєводства), південносхідного (полків січової орієнтації і впливу), пізніше — на правобережну і лівобережну (1663–1676 рр.), вихідців з Правобережжя і місцевої лівобережної старшини (1676–1687 рр.). Надалі, за гетьманаМазепи, існували залишки угруповання полків колишньої південносхідної групи — Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Протягом ХVIII ст. за відсутності реального системоутворюючого стрижня — абсолютної гетьманської влади — зникає потреба боротьби за неї і, як наслідок, необхідність козацькостаршинських угруповань та їх основи — родових кланів.

За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старшина логічно поділялася на самостійницьку, пропольську, промосковську. Старшини зі сталою протурецькою чи протатарською орієнтацією виявити не вдалося. Це свідчить, скоріше, про використання татарського і турецького фактора в українській політиці, ніж бажання підкорення султану чи хану.

Культурна підсистема включає в себе духовне життя, створення і поширення кодів — лінгвістичних, етнічних, естетичних, наукових, релігійних та інших, тобто вся галузь символів, знаків, норм, цінностей, що забезпечують комунікацію людей. Для нашого дослідження об’єктами є, насамперед, етнічні і релігійні коди. Моноетнічний і монорелігійний склад городової козацької спільнот, її старшини був основою національної мовної безпеки і загалом стійкості культурної підсистеми, яка була зруйнова в наступний історичний період.

Таким чином, застосування методологічних прийомів цивілізаційного підходу дає можливість поновому підійти до розгляду деяких аспектів історії українського козацтва.

Як уже зазначалося, враховуючи, що природа і структура об’єкта і предмета дослідження впливають на вибір методів аналізу, задля з’ясування проблем дослідження використовується структурно-персональний метод як різновид системно-структурного, суть якого полягає у наступному: визначаються всі структурні елементи системи (у нашому випадку, Війська Запорозького) і кожен з елементів заповнюється конкретними даними (тобто прізвищем старшини, який в той час обіймав відповідну посаду у ієрархічній структурі). У складанні генеалогічних розписів використовується біографічний метод.

Розуміючи, що від чіткості визначення структури залежить успіх самого пошуку, слід здійснити синтез, максимально деталізуючи організаційну структуру Війська Запорозького на різнихетапах його існування, елементи якої становлять головну термінологію дослідження.

Системоутворюючим елементом термінології є гетьман, тобто старший над Військом Запорозьким. В. Смолій і В. Степанков вважають гетьманське начало потенційно монархічним. У зв’язку з цим зазначимо, що інститут гетьманства мав як монархічні, так і республіканські потенції, а вже використання цієї посади у тому чи іншому напрямі залежало від тих сил, які привели людину на цю посаду, від їх цілеспрямованості. У війську були і наказні гетьмани. Цікаво, що ця категорія старшини не стала поки що предметом грунтовного дослідження. Вкажемо на два шляхи появи у війську наказного гетьмана: призначення гетьманом одного із генеральних старшин чи полковників наказним гетьманом для частини війська (кількох полків) та обрання наказного гетьмана групою полків. У неформальній ієрархії при деяких гетьманах значний вплив мали його особисті слуги — «гетьманські дворяни», яких очолював господар гетьманського двору.

Другим за важливістю терміном є генеральна чи на початковому етапі військова старшина, яка становила уряд гетьманської держави. У його розпорядженні була Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, Генеральна військова артилерія, Генеральна військова музика, які складали головні інституції центрального урядового апарату. В другій половині ХVІІІ ст. функції центрального апарату перейшли до Малоросійської колегії, яку утворювали Генеральний суд, Канцелярія Малоросійського скарбу, Генеральна рахункова канцелярія, Канцелярія Генеральної артилерії, Комісія військових судів.

Генеральний обозний керував Генеральною військовою артилерією (ГВА), роботу якої організовували осавули, писарі, хорунжі, отамани, дещо пізніше і значкові товариші ГВА. В 20х роках ХVІІІ ст. до ГВА належали 15 армашів, 7 пушкарів та 3 ремісники (коваль, коновал, стельмах).

У козацькому війську був капелан гетьманський. Під час бойових походів згадується полковий походний священик. Вищеназвані священицькі посади у Війську Запорозькому не входили до старшинської ієрархії, але мали значний ідейний вплив.

Про генерального суддю за гетьмана Мазепи відомо, що його призначали наказним гетьманом, а за Скоропадського — «отнюдь не было правосудия чрез судию Ивана Чарныша и через его крайный непорядок канцелярыйский, что и ныне ісправки учинить негде»

Нижче у судовій ієрархії був писар суду генерального. Відомо, що писар судовий Сава Прокопович став генеральним писарем, а писар судовий Андрій Васильович бував і наказним генеральним суддею (1693, 1695). Є згадки про те, що в походах існувала посада наказного писаря суду генерального.

До одночасного обрання гетьманів на Лівобережжі і Правобережжі в козацькій державі було два генеральні писарі — один для лівобережних, а другий для правобережних козаків. Реєнти, старші військові канцеляристи, військові канцеляристи (ХVІІІ ст.), підписки (ХVІІ ст.) працювали у Генеральній Військовій Канцелярії (ГВК). Реєнт ГВК В. Кочубей був спочатку писарем судів генеральних, потім став генеральним писарем, реєнтський уряд посідав і Пилип Орлик. Уряд старшого військового канцеляриста спочатку називався старшим гетьманським підписком і ним за Б. Хмельницького був Іван Груша, пізніше згадується гетьманський перший підписок (1658) Григорій Борисов.

Військові канцеляристи мали привілейоване становище, їх родини звільняли від постоїв та повинностей, а самих за заслуги брали під гетьманську протекцію. Ще у 1702 р. маємо згадку про підписка судового Федора Черняховського. Пізніше ця категорія службовців іменувалася військовими канцеляристами Генерального військового суду.

Територіально Гетьманщина поділялася на полки. Ті ж, у свою чергу, були козацькими і охочими, останні поділялися на компанійські і сердюцькі. Перед 1648 р. в Україні існувало шість козацьких полків: чотири сформувалися навколо старовинних оборонних замків, які стали центрами староств — Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, два ж останні — навколо відносно молодих осад Переяслава (на Лівобережжі, східний рубіж) і Чигирина (південний рубіж). Стрімке збільшення полків розпочалося з початком Української національної революції. За підрахунками В. Панашенко, у «Літописі Самовидця» їх зафіксовано 26, у літописі Граб’янки — 34, у І. Крип’якевича — 36. Полк складався з сотень, які, відповідно, розподілялися на територіальні курені, крім того зберігались і курені сотницькі, тобто особисті курені сотника.

Усю владу на місцях тримали полковники, які були повними і наказними. На початковому етапі вони обиралися на загальнополковій раді, потім — на старшинській, пізніше — призначалися (гетьманом, царем, Сенатом). Іноді у кілька сотень полку, які діяли окремо від основної частини полку чи за умови, що полковник повний залишався у полковому місті, гетьманом чи повним полковником призначався наказний полковник (з полкової старшини чи сотників). У разі ж, коли у полковому місті залишалося лише незначне прикриття, а полк на чолі з повним полковником виступав у похід, то на місці залишалися полковник «на тот час», призначений місцевим полковником (переважно, городовий отаман полкового міста чи полковий обозний). У літературі згадуються помилкові твердження, що існували наказні полковники над двома полками. Це були наказні полковники над козацькою командою з кількох сотень різних полків (Я. Маркевич — наказний полковник над командою сотень Лубенського і Миргородського полків (1723–1725), О. Безбородько — над командою сотень Миргородського і Ніжинського полків (1768–1773). Існували і такі варіації терміна як «полковник Батуринський та інших городів полку Ніжинського» чи наказні полковники остерський, козелецький, бориспільський, баришівський, воронківський, у Піщаній, у Басані Переяславського полку.

Щоб забезпечити виконання своїх обов’язків, полковники мали спеціальні особисті підрозділи, до яких, насамперед, слід віднести курінь дворовий, курінь чи два стрілецькі, а також курінь чи корогву дворянську. Полкова старшина мала свої особисті курені. Такі формування виконували як охоронні функції, так й функції зв’язку. Цікавий матеріал надає реєстр полку Миргородського (1711 р.). Згідно з його данними полковий обозний мав курінь з 26 козаків, суддя — 8 козаків, осавули — 18 і 22 козаків, об’єднаний курінь двох хорунжих складали 17 козаків. Привертає увагу той факт, що серед курінчиків полкової старшини перебували діти козацької старшини, яка раніше займала цей же уряд. Це засвідчує, що курені полкових старшин, з одного боку, зберігали досвід попередників, з іншого — були школою підготовки майбутніх осавулів, хорунжих, писарів.

Дещо пізніше гетьмани втрачають прерогативу затвердження полковників. Ілля Пашков був призначений полковником стародубським сенатським указом 5 квітня 1726 р, а Катерина ІІ особисто призначила полковником стародубським ротмістра лейбгвардії Кінного полку князя Юрія Хованського.

В управлінні сотнями полковнику допомагала полкова старшина. Іноді крім повної полкової старшини, згадані і наказна (тобто тимчасово призначена полковником, а не обрана). Обозні полкові організовували через свої особисті курені і полкових та сотенних комісарів постачання, а через полкову артилерію (осавул, отаман, хорунжий, іноді писар полкової артилерії) — вогневе забезпечення дій полку. Обозні фіксуються у полковому управлінні з часів гетьманства Богдана Хмельницького. Полкова військова музика згадується з ХVII ст. За реєстром 1732 р. у Переяславському полку музику складали 8 козаків . Цікаво, що у багатьох з них прізвища відповідали фаху: Сурмач, Трембач.

До керівників полкової артилерії належали осавул, отаман, хорунжий, писар. Уряд полкового осавула артилерійського Стародубського полку спадково посідав рід Прямиць. Так, Филимон Прямиця тривалий час очолював полкову артилерію за гетьмана Самойловича, а після його смерті уряд посів його син Кіндрат. 1729 р. у цьому ж полку відомий артилерійський отаман Григорій Яхонов. 1690 р. є згадка про хорунжого гарматного стародубського Колоса. Михайло Груднецький розпочав службу писарем при державних вівчарних заводах в 1740 р., у 1745 р. став сотенним монастирищанським писарем, у 1749 р. — полковим концеляристом, у 1754 р. — хорунжим полкової артилерії Прилуцького полку, а у 1762 р. знову повернувся на посаду полкового канцеляриста.

1726 р. була визначена кількість (за штатом) полкових і сотенних служителівв: литаврщиків — 10 (по одному в полк), трубачів — 20, гармашів — 20, римарів — 10, теслярів — 10, ковалів — 10, слюсарів — 10, полкових сторожів — 10, ратушних писарів — 125, городничих — 125, сотенних осавульців — 320, сторожів сотенних — 230. У 1732 р. в переяславській полковій артилерії було 26 служителів: осавул, хорунжий, 10 пушкарів, 10 гармашів, 1 артилерійський стельмах, 1 артилерійський коваль, 1 артилерійський римар, 1 артилерійський коновал. У складі обозу знаходився також полковий цирульник.

Полковий суддя разом з писарем суду полкового здійснювали різноманітні правничі функції. Маємо згадку і про вакансових полкових суддів. Полковий писар разом з старшим полковим канцеляристом очолював полкову канцелярію, у якій здійснювалася підготовка полкових канцеляристів (у другій половині ХVІІІ ст. головного резерву значкових товаришів). Старший полковий канцелярист чернігівської канцелярії Федір Якубинський отримав чин військового товариша. Старший полковий канцелярист Переяславської полкової канцелярії Григорій Кордишевський розпочав службу з 1762 р. полковим канцеляристом, в 1773 р. отримав чин значкового, а в 1781 р. — військового товариша.

Полковими канцеляристами ставали діти старшин і священиків, а щоб пройти вишкіл, там вони спочатку рахувалися копіїстами і підканцеляристами, лише згодом ставали полковими канцеляристами.

Полкові осавули виконували функції заступника командира полку з бойової підготовки. Їх, у більшості випадків, було двоє: перший і другий (у 2–ій половині ХVІІ ст. називався підосавулом). Яків Крупенський став чернігівським полковим осавулом з сотників, Федір Пилипенко — полковим осавулом переяславським з військових канцеляристів, а Олександр Іваненко — з військових товаришів . Полкові осавули прилуцькі Микита Умен і Яків Яновський попередньо були полковим хорунжим і військовим канцеляристом, відповідно. У разі, коли маємо інформацію про якогось осавула, але не знаємо його попередньої служби, варто здійснити пошук у вищеперерахованих категоріях старшини.

Полкові хорунжі, крім основної функції забезпечення використання полкової корогви і значка (2–й полковий хорунжий у 2й половині ХVІІ — першій чверті ХVІІІ ст. називався прапорщиком), були також старшинами для особливих доручень при полковнику. Прихід на цю посаду також не був однолінійним: військовий товариш Михайло Лисенко став полковим хорунжим чернігівським, полковий писар Війська Запорозького низового Ілля Чернявський і писар городського суду переяславського Іван Золотницький стали полковими хорунжими переяславськими, городничий прилуцький Микита Умен став полковим хорунжим, іншим прилуцьким хорунжим став військовий товариш Андрій Галенковський. У полках щороку обиралися полкові комісари, яким доручалися податковогосподарські функції. Переважно це були значкові та військові товариші.

Сотники, також як і полковники, були повними, наказними і вакансовими. Звернемо увагу на той факт, що у першій половині ХVІІІ ст. наказні сотники зустрічаються як постійний, так і тимчасовий уряд. Старшини, які отримали універсал на звання (а не на уряд) сотника, але не мали призначення у конкретну сотню, чекали своєї черги і називалися вакансовими.

Значне військове товариство не входило до урядової старшини, але наш інтерес до нього грунтується на тому, що його становили козацькі старшини, відставлені від урядів полковників, сотників, іноді полкових старшин і отаманів полкових міст. Ця категорія існувала у другій половині ХVІІ ст., а її залишки — у першому і другому десятиріччі ХVІІІ ст. Відставлені від попередніх урядів представники значного (у Війську Запорозькому) товариства у той час мали вагомий вплив на прийняття рішень. Вони будьякої хвилини могли знову очолити полк чи сотню, правити будьякий інший старшинський уряд. Так, Захар Шийкевич був наказним суддею генеральним (1695 р.), ще 29 жовтня 1702 р. згадується як значний військовий товариш. Значного військового товариша Івана Левенця 20 листопада 1711 р. гетьман взяв під свою протекцію. Наявність цієї категорії засвідчувала республіканські традиції, коли «славетні» у Війську товариші, нарівні з діючою старшиною, могли впливати на гетьмана, події у полку.

Військове товариство (товариші Війська Запорозького) становили заслужені козаки, насамперед ті, хто побував на урядах полкових старшин, сотників, сотенної старшини.

Задля забезпечення деяких родин гетьманською опікою і захистом гетьмани (починаючи з Самойловича (1685 р.)) брали їх представників під бунчук — головний військовий знак. Бунчукове товариство, яке почало складатися, існувало поряд із значним військовим товариством, але, на відміну від нього, було явищем, народженим не традиціями Війська Запорозького, а інституцією гетьманської влади. Поступово, ліквідовуючи залишки республіканізму у організації війська, гетьмани (насамперед І. Скоропадський) замінюють значне військове товариство бунчуковим, військовим і значковим товариствами. Колишні значні військові товариші (хто ще залишався живим у 1710–1720х рр.) залежно від ласки гетьмана отримували чин бунчукового, військового, чи значкового товариша. Як перехідні форми згадуються значні бунчукові товариші, значні військові канцеляристи. Так, ще у 1723 р. Василь Полуницький іменувався значним бунчуковим товаришем, а Василь Томара навіть у 1729 р. Іноді такі родини бралися під гетьманську протекцію.

Бунчукові товариші з першостатейних братів, дітей і онуків гетьманських, генеральної старшини і полковників на службу ходили при гетьманах і завжди лише у гетьманській диспозиції та були лише під його ж судом, служили без винагороди.

Значкове товариство, поряд з бунчуковим, утверджувалося на місце військового і полкового товариства ХVІІ ст. Товариш полку став значковим товаришем. У полках існували курені значного товариства на чолі з отаманом.

Носівка Київського полку стала центром, де розгорнулася ціла «війна» між значковими товаришами і місцевою сотницькою родиною Шаул. 1725 р. колишній сотник СеменШаула кинув до в’язниці значкових товаришів Семена Сеника і Йосипа Іванченка, захопивши у них вола і човен. У 1729 р. Шаула вже став бунчуковим товаришем і захопив частину млинового збору у значкового товариша Ярмоли Борисова. Козаки сотні, підбурювані значковими товаришами, у 1735 р. відмовились обрати сотником Карпа Шаулу. У в’язницю знову потрапили значкові товариші Іона Шелест, Ярмола Борисов, Семен Борисов та інші.

По господарській частині шлях у значкові товариші пролягав так: Петро Шаркевич на початку 20х рр. ХVІІІ ст. був управителем стародубського полковника, потім старостою гетьманської рангової Ропської волості, отримав чин значкового товариша. З міщанського середовища вийшов Леонтій Сергієнко, який у 1757 р. став полковим канцеляристом, а у 1774 р. — значковим товаришем Прилуцького полку. Козак Корній Шуєнко прослужив на Запоріжжі з 1738 по 1762 р., а у 1763 р. став значковим товаришем Прилуцького полку.

Городовий отаман полкового міста мав особливий неформальний статус. На початковому етапі досить часто його займали полковники, які втратили пірнач. Пізніше вплив цього уряду послаблювався. Городовий переяславський отаман Григорій Модла розпочав службу козаком в 1757 р. В цьому ж році пішов у прусський похід і потрапив у ворожий полон, в якому перебував 16 місяців. Через 10 років став сотенним отаманом, а в серпні 1771 р. призначений городовим отаманом. Його змінив Йосип Микула, який службу розпочав у 1767 р. підканцеляристом, у 1770 р. став канцеляристом, а ще через 6 років з цієї посади був призначений городовим отаманом і на цій посаді у 1781 р. отримав чин військового товариша. У Стародубі городовим отаманом став хорунжий місцевої сотні Василь Велинський, а після його смерті на цю посаду був затверджений з військових канцеляристів ГВК Федір Яскевич.

Сотенна старшина здійснювала керівництво сотнею. До неї належали отаман (спочатку городовий, потім — сотенний), писар, осавул, хорунжий. Ця категорія впродовж усього часу існування Гетьманщини формувалася з рядових козаків, іноді на посаду отамана претендували військові канцеляристи, на посаду писаря сотенного — полкові канцеляристи.

Порівняльний аналіз різних полків дає змогу стверджувати, що сотенна старшина формувалася однотипно. З 16 сотенних отаманів Чернігівського полку у 1779 р. з козаків було лише 3, з сотенних писарів — 5, з інших сотенних старшин — 1, з сотенних осавулів — 1, з полкових канцеляристів — 2, з канцеляристів Чернігівського городського суду — 2. З цих же посад ставали сотенними отаманами в Переяславському полку. Так, з козаків отаманами стали Федір Горкуша в Баришівській та Іван Золотуха в І полковій сотні, з полкового канцеляриста отаманом ІІ полкової сотні став Яків Михайловський, з сотенних хорунжих Іван Гоярин (ІІІ полкова сотня) і Григорій Савенко (Терехтемирівська сотня), з сотенного осавула Семен Леонтович (Вороньківська сотня). Досить рідко сотенними отаманами за посадою призначалися значкові товариші.

Сотенними писарями ставали полкові і сотенні канцеляристи, сотенні хорунжі, канцеляристи городських судів, діти священиків. У другій половині ХVIII ст. у деяких великих сотнях була введена така категорія службовців, як сотенні канцеляристи.

Сотенними осавулами іноді ставали з сотенних хорунжих, але у більшості випадків з виборних козаків. Сотенними хорунжими — з виборних козаків. Хорунжий міг стати осавулом, писарем чи навіть сотником, іноді цей уряд ставав спадковим.

Старшина, яка йшла у відставку (абшит), отримувала звання на один ранг вище. Абшитована старшина з’являється з другої чверті ХVІІІ ст., у чому простежується вплив практики російського чиновництва. Під впливом «Табеля о рангах» в Україні поряд з урядами вводяться звання. Так, надавалися звання (а не посади) сотників, полкових хорунжих, осавулів, писарів, обозних, полковників.

Низовою військовою одиницею був курінь на чолі з курінним отаманом. Деталізація структури та ієрархії козацької старшини дає шанс використати не лише всю сукупність фактів, але і відкриває можливість побудови на їх основі певної теоретичної системи, яка відтворювала б історичний процес, причому використовується історикохронологічний метод.

Емпіричну основу дослідження становить сукупність виявлених фактів. Без максимальної повноти цих даних не можливо відтворити ані явища, ані процесу в історії. Найважливішою операцією і разом з тим результатом емпіричного рівня дослідження став опис фактів, тобто, з одного боку, встановлення персоніфікованого переліку урядовців Гетьманщини, з другого — генеалогічний опис їх взаємозв’язків. Таким чином відзначимо, що у накопиченні нових історичних фактів першочергову роль відіграють спеціальні історичні дисципліни, серед яких одне з провідних місць займає генеалогія. Самі по собі її дані є фактом реальної дійсності, але інтерпретація фактів, концептуальні узагальнення вимагають свого специфічного інструментарію. Цьому допомагає генеалогічне поєднання окремих представників козацької еліти в сталій єдності родини і аналіз цих родин через поколінні розписи — родоводи, де генетичний зв’язок передбачає таку систематизацію фактів і таке групування, що їх зіставлення і розміщення у суворій часовій послідовності дає можливість не лише реставрувати невідомі раніше взаємозв’язки, але і факти історії.

Метод мережевого аналізу, який використовується у новітніх генеалогічних дослідженнях , дозволив змоделювати мережу зв’язків та дружньородинносусідських відносин у вивченні родин, родів, родових кланів, враховуючи як стосунки по крові, так і свояцтво — стосунки за шлюбами, а також близькі духовні зв’язки неродичів. Терміни генеалогії загальновживані і тому наводити їх немає потреби , зазначимо лише, що під родовим кланом мається на увазі вся система родових і неродових зв’язків конкретного владного роду.

Найскладнішим у персоніфікації щодо періоду Гетьманщини є відсутність даних про прізвища, коли згадується лише ім’я чи ім’я і побатькові . У нашому дослідженні завдяки генеалогії вдалося встановити багато прізвищ та побатькові козацьких старшин.

Особливе значення для поглиблення генеалогічних знань мають дані синодиків, для прочитання яких запропонована спеціальна методика. Кожен монастирський чи церковний синодик має свою специфіку черговості запису імені, при цьому ще і кожен рід вносив свої особливості. Імена вносилися до сімейного поминальника, дописуючись до попередніх після смерті представника роду. Таким чином, кожне попереднє ім’я (за винятком вищеназваних варіантів) свідчило про те, що його власник помер раніше (якщо не йшли парні записи: чоловікдружина). Застерігаємо, що такий порядок внесення імен був характерним для православних монастирів і церков лише у XVII–XVIII ст., і в жодному разі його не варто переносити на більш ранній чи пізніший періоди.

Ретроспективність і перспективність — невід’ємні методичні прийоми геналогічного дослідження. Використання ж ретроспективного і перспективного пошуків вимагає максимально об’єктивної перевірки різних інших історичних методів, при цьому нас більше цікавлять висхідні, а не нисхідні поколінні розписи, що забезпечує принцип системності, а не вибірковості. Лише завдяки цьому досягається багатовимірність і комплексність дослідження.

Унаслідок використання методики, запропонованої російськими генеалогами, а також застосування комп’ютерних методів обробки автор цього наукового дослідження створив комп’ютерну базудосьє «Генеалогія українського козацтва».

Виконане у дослідженні емпіричне узагальнення, що міститься в описі наукових фактів, склало необхідну передумову для наукових теоретичних висновків. Враховуючи, що між методом і предметом пізнання існує діалектична відповідність стосовно мети і завдань нашого наукового дослідження використовуються як загальнонаукові, так і спеціальні методи історичного пізнання. Залучені загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення разом з описовими та історикохронологічними методами дали змогу оптимально вирішити завдання дослідження. Провідним методом цієї праці є метод структурноперсонального аналізу. У поєднанні з методом мережевого аналізу він дає можливість як накопичити відсутні емпіричні дані, так і виявити закономірності функціонування предмета вивчення, систему та способи взаємозв’язків з його елементами.