Процес історичний

Процес історичний - послідовність явищ, що пов'язані між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Між ними існує об'єктивний зв'язок. Процес має певну «вісь», навколо якої нанизані взаємопов'язані явища. Процеси в суспільній історії можуть спричиняти зміни організації, структури. Це може бути розвиток, занепад, модернізація тощо.

Як певного роду цілісність, послідовність, тотальність із позицій провіденціально-есхатологічного бачення історіябула вперше представлена у християнській історіософії (Августин). Християнство,що усвідомило власне історичне становлення, зображало історію як звершення, що має внутрішній сенс, містерію, що має початок і кінець, свій центр, свої пов'язані одна з одною дії. Розгляд цілісної історії, що розгортається в напрямку до певного фіналу, здійснюється з позицій субстанціалізму, пошуку єдиної субстанції суспільного життя, що розкривається в часі. У новоєвропейській філософії історіїутверджується уявлення про історію як про реальний часовий процес змін і водночас як про знання минулих станів цього процесу. У філософії Просвітництваісторичне минуле осмислюється як процес незворотних поступальних суспільних змін. Найгрунтовніша розробка поглядів на історію та історичний процес як «вияв духу в часі», саморозвиток світового духу, сходження щаблями прогресу, свободи, належить у німецькій класичній філософії Гегелю.

Марксизм обгрунтував погляд на історичний процес як на соціальне ціле, що розвивається, в якому матеріальні суспільні відносини відіграють детермінантну роль. Історія в цій концепції постає як єдиний, стадійний процес розвитку, що має природно-сторичний характер. Стадіями цього процесу є суспільно-кономічні формації, що змінюють одна одну в необхідній, закономірній послідовності. Водночас дістала обгрунтування думка, що історичний процес - продукт діяльності самих людей, що в історії немає нічого, крім людської діяльності. На відміну від подібних інтерпретацій історії як лінійного, спрямованого процесу, що проходить через певні еволюційні стадії спрямованого розвитку якихось сутнісних начал, розроблялись альтернативні моделі історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі та ін.). Теза про єдність людського суспільства чи уніфікацію світу як закономірного наслідку єдиного і безперервного процесу розвитку людської історії була визнана ними хибною. Історія тлумачиться в цій концепції як співіснування у просторі й часі певного числа культур, народів, держав-спільнот, тобто як низка абсолютно самостійних, позбавлених істотних об'єктивно-історичних, закономірних взаємозв'язків соціально-культурних систем. Для цієї парадигми властиве заперечення єдиної логіки та етапів всесвітньо-історичного процесу.

Кожна культура, цивілізація- неповторні, замкнуті, відособлені, розвиваються лише на власній основі. Головний теоретичний акцент концепції «циклічності» був зроблений на відображенні культурного розмаїття і багатства історії, форм суспільного буття. У XX ст. подолано домінування уявлень про односпрямованість, лінійність історичного процесу, переважають ідеї варіативності, багатоманітності історії, що відображається в уявленні про історію як «світ світів», постмодерністській метафорі «різоми» тощо.