Спеціальні історичні дисципліни

Спеціальні історичні дисципліни — наукові дисципліни, що є компонентами джерелознавства — спеціальної галузі історичної науки. Як самі речі, писемні документи, оповіді, так і перші описи їх вивчення постали з потреб суспільної практики і вже згодом прийшли в історичну науку і як джерела, і як узагальнені знання про них, тобто окремі, допоміжні для їхнього вивчення дисципліни. Так, знання мір довжини, площі, об'єму, ваги з'являються в різних народів у найдавніші часи як необхідний елемент людського спілкування; за середньовіччя створюються трактати про співвідношення різних мір, а потім складається одна з перших історичних дисциплін — метрологія. Дипломатика, чи актове джерелознавство, виникла передусім із практичних потреб перевірки актів, виявлення підробок і т. ін. Початок формування подібних знань у наукові дисципліни відносять до XVIII ст., доби Просвітництва. Поступово в XIX, особливо в XX ст. із залученням нових джерел, зростанням можливостей і завдань історичних досліджень, відкриттям можливостей використання в історичній науці відомостей і методів інших наук, коло дисциплін розширюється. Так, використання методів математичної статистики зумовило формування кліометрії (історіометрії), дисциплін про кількісне вимірювання історичних процесів на підставі масових джерел із застосуванням найсучасніших технічних засобів (комп'ютерів). Використання інформатики істотно змінило зміст джерелознавчої евристики — теорії і методики пошуку інформації про джерела тощо. В 60х pp. XX ст. точиться розпочата академіком М. Тихомировим дискусія про місце й р о л ь цих дисциплін в історичних дослідженнях і про їх найменування. Традиційно їх називали допоміжними історичними дисциплінами, і під цим мали на увазі, що вони не виконують самостійних дослідницьких завдань, а лише допомагають історикам в опрацюванні джерел із різних проблем.

Однак, як зазначалося в ході дискусії й було підтверджено досвідом, допоміжні дисципліни мірою їхнього внутрішнього розвитку, збагачення матеріалами й удосконалення методів їх використання виявилися здатними розв'язувати завдання вивчення певних напрямів людської діяльності, виконувати не лише допоміжні, а й самостійні спеціальні завдання. Напр., нумізматика не лише сприяє розшифруванню, «прочитанню» монет, а й дає змогу простежити економічні зв'язки між регіонами і країнами, економічні відносини у ширшому плані. Текстологія звертається до історії тексту, яка може становити значний історикокультурний інтерес. З огляду на ці обставини серед учених утвердилася думка про доцільність назвати допоміжні історичні дисципліни спеціальними історичними дисциплінами, хоча на термін «допоміжні» інколи натрапляємо й нині.

Загальну кількість спеціальних історичних дисциплін із певністю назвати не можна. За підрахунками різних учених, вона коливається в межах від двадцяти до сотні й більше. Виокремлення спеціальних дисциплін — процес об'єктивний, проте іноді до їх числа зараховують штучно створені дисципліни, між якими немає особливих відмінностей і які особливих методів дослідження не потребують. Усталеним у літературі й підтвердженим практикою є поділ спеціальних історичних дисциплін на дві групи: а) ті, що вивчають спеціальні типи й види джерел (сфрагістика, геральдика, нумізматика, дипломатика та ін.); б) ті, що мають спеціальні методи роботи з різними джерелами (хронологія, метрологія, палеографія, текстологія, герменевтика та ін.). Цей поділ є певною мірою умовним. Під час вивчення специфічних видів джерел доводиться залучати методи й прийоми, вироблені другою з названої групи дисциплін. Так, дипломатика, що вивчає актові джерела і як основним послуговується методом формулярного аналізу, звертається й до методів палеографії, текстології, хронології, герменевтики та ін. Проте поділ дисциплін на дві зазначені групи є слушним для розуміння їхніх завдань.