Україна у 1907-1914 pp
Розгін царем 3 червня 1907 р. II Думи дістав назву третьочервневого державного перевороту, позаяк цар порушив власний маніфест від 17 жовтня про погодження всіх законів з Думою. Новий виборчий закон звів нанівець майже всі здобутки революції. Країна повернулася в умови самодержавної реакції, яку очолив прем'єр-міністр уряду Миколи II Петро Столипін.
Він нещадно розправився з учасниками революції, його кривава десниця загнала тисячі селян, робітників, інтелігентів, ватажків партій і рухів до Сибіру, на шибениці, на каторгу, у заслання. В українських губерніях з 1906 р. діяв військовий стан, а в 1907-1910 pp. - стан надзвичайної охорони.
У III Думі було 111 депутатів від України, з них - 64 поміщики, 13 попів, 20 селян. Спираючись на таку підтримку, П. Столипін провів у Російській імперії другу після 1861 р. аграрну реформу, що мала далекосяжні заміри. Столипін прагнув створити в імперії сільське господарство фермерського, американського типу. Але якщо уряд США, створюючи фермерство, сприяв і допомагав йому, то Столипін хотів це зробити у кращих російських традиціях - за рахунок самих селян, знову обдуривши й обікравши їх.
Столипінська реформа розпочалася восени 1906 p. i полягала у дозволі селянам виходити з общини, утворювати відруб - окреме земельне володіння, засновувати на ньому власний хутір (ферму), продавати, купувати, дарувати чи обмінювати землю, мати її у цілковитій приватній власності. Для фінансування реформи створювався Селянський банк, що надавав кредити селянам, які бажали утворити відруб чи хутір або купити у поміщика кілька десятин землі.
В Україні, де жила давня традиція приватного одноосібного господарства, процес виділення окремих господарів з громад був значним. На Правобережжі одноосібники склали 48%, а в південних губерніях - 42%. Іншою складовою частиною столипінської реформи стала переселенська політика. Спонукаючи й закликаючи селян переселятись до Сибіру, Далекого Сходу та Казахстану, уряд Росії не організував переселенського руху, внаслідок чого селяни-переселенці потерпали як у дорозі, так і на новому місці. З України цей другий міграційний процес вимів з 1906 по 1912 р. понад 1 млн. чоловік, і це при тому, що більшість тих, хто переселявся, повернулися додому через непідготовленість умов для переселенців. Один дотепний українець говорив про місця виселення, надані урядом: «Землі - хоч задавися, лісу - хоч повісся, води - хоч залийся, а хліба немає, хоч сказися!» Адже на нових місцях ні житла, ні худоби, ні тягла, ні інвентарю не було, а кредитів на період становлення нових господарств ніхто не давав.
Друга аграрна реформа в Росії сприяла розвитку окремих індивідуальних господарств, піднесенню сільськогосподарського виробництва в цілому. Все більше землі почало переходити з рук занепадаючого дворянства до рук працьовитих і підприємливих селян. Та проведена за рахунок селянства, реформа Столипіна ще більше посилила майнову нерівність, малоземелля та загострила соціальну напруженість на селі.
У промисловості уряду Столипіна вдалося вивести провідні галузі з депресії та розпочати повільне господарське піднесення. Але реакційна внутрішня політика все більше викликала нарікання у суспільстві. Виявом обурення великодержавним курсом уряду стало вбивство ненависного П. Столипіна у Києві, вчинене 1 вересня 1911 р. соціалістом-революціонером Багровим, євреєм за національністю. Останній факт викликав ще більший спалах шовінізму, антисемітизму та загострив українське питання у підросійській Україні.
З революції український рух вийшов політизованим, загартованим певним досвідом парламентської та збройної боротьби, змужнілим. У наступні роки він усе більше радикалізувався, прибираючи собі соціалістичні цілі, все гостріше виступаючи проти самодержавства за незалежність України. Через те російський уряд вів з ним рішучу боротьбу, вбачаючи у ньому найпершого і найлютішого ворога.
У роки столипінської реакції щедрою рукою розсипалися заборони: припинили видання більшості українських газет, закрили майже всі клуби, товариства, кооперативні організації, видавництва. Цькували тих, хто передплачував українські часописи, не можна було знову публічно користуватися українською мовою, співати пісень, навіть награвати національні мелодії. Вершиною зневаги до України стала урядова заборона святкувати 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. П. Столипін наказав губернаторам, у тому числі й українським, розганяти всі «инородческие общества». Відтак українців офіційно визнали «інородцями».
У Київському університеті з ініціативи сина горезвісного Юзефовича розпочався жандармський і поліцейський терор проти студентів 1 викладачів - «мазепинців». Багато професорів на знак протесту пішли у відставку. Професор Микола Пильчиков, давній учасник визвольного руху, не витримавши цькування, вкоротив собі віку.
Хоча у роки реакції більшість наддніпрянських «Просвіт» закрили й заборонили, а діячів репресували, деякі з них продовжували діяти. Так, очолена відомим українським діячем Дмитром Дорошенкомкатеринославська «Просвіта» не лише поширила сфери свого впливу, але іі змогла навіть видавати періодичне видання «Дніпрові хвилі».
У Києві діяв Український клуб, товариство «Родина», виходили українські часописи, хоча і під пильним оком цензури та жандармів. Царизм не наважився відразу ліквідувати всі здобутки українців: дуже страшною для нього була пам'ять про 1905 р.
Занепало і політичне життя. Багато партій, що виникли протягом 1900-1907 pp., припинили своє існування під тиском жандармів. Народна партія та «Спілка» саморозпустилися. У глибокому підпіллі діяла соціал-демократична партія, її керівники жили в еміграції.
У нових умовах діячі Радикально-демократичної партії - Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, припинивши діяльність своєї партії, виступили з ініціативою створення міжпартійного національного координаційного блоку, який би керував всім національно-визвольним рухом на Наддніпрянщині. До них приєдналися представники інших партій і груп - В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський та ін. У 1908 р. вони утворили таємну організацію - Товариство українських поступовців (прогресистів) - ТУП, з керівною Радою на чолі, яка обиралася щорічно. Органом ТУП була київська газета «Рада».
За мету Товариство поставило збереження здобутків українців за минулі роки й, у рамках можливого, боротьбу за подальше завоювання прав і свобод, зокрема, поширення української мови у школах, вузах, установах, постановка українського питання в Думі. ТУП було єдиною політичною організацією, яка вела центральний провід у визвольному русі на Наддніпрянщині. Воно координувало працю «Просвіт», клубів, мало книгарню, видавництво, діяло через науковців, земських і депутатів парламенту.
Використавши заборону і занепад українського політичного життя, активізувалися російські партії, що мали свої філії та осередки в Україні. Особливо активними були кадети, які вербували у свої лави потенційних прихильників українського руху, поміркованих діячів земств, вчителів, професуру, творчу інтелігенцію.
Розгорнула пропаганду монархічних ідей в Україні й щойно створена партія октябристів — «Союз 17 октября». Активізувались і чорносотенні організації, такі як «Союз русского народа», «Клуб русских националистов» y Києві та ряд дрібних організацій цього ж напрямку.
Російська громадськість, як і царський уряд, налякана тим, що українськийрух таки існує і заявляє про себе свідомимигромадсько-політичними об'єднаннями, розпочала антиукраїнську кампанію. Найагресивніші шовіністичні газети почали поширювати плітки, що український рух існує на німецькі та австрійські гроші, що лідери українських партій куплені урядами цих країн і є їхніми агентами. Всі російські партії - від крайніх правих чорносотенців до крайніх лівих більшовиків - блокувалися на спільному грунті великоросійського імперіалізму у справі нищення «мазепинців, зрадників, сепаратистів і націоналістів», як вони називали свідомих українців.
Незважаючи на загальний антиукраїнський настрій російського суспільства, були серед нього й окремі винятки, які підтримували справедливі вимоги українців. Права української мови палко захищав філолог, академік Олексій Шахматов, а теоретик сіонізму, одесит Володимир Жаботинський обстоював у своїх творах історичні права України на автономію.
У передвоєнні роки особливого поширення і піднесення досяг національно-визвольний pyx y Західній Україні, де політична дійсність і матеріальні можливості були відмінні від російських.
Тривалий час західні українці поборювали несправедливу систему виборів до сейму і парламенту, що забезпечувала пріоритет полякам. Окрім того, грубо фальсифікувалися польськими урядовцями і результати самих виборів: фальшиві бюлетені, змінені списки виборців, знищені скриньки з бюлетенями стализвичайним явищем з боку керівництва провінції. Проте-j ш українців придушували каральні загони, проливаючи кров.
Опір галичан змусив цісарський уряд впровадити у 1907 р. загальне виборче право. Але на чергових виборах до сейму польська влада знову значно сфальсифікувала їхні результати. Актом протесту і помсти за замордованих під час виборів селян стало вбивство у квітні 1908 р. студентом Мирославом Сочинським галицького намісника Анджея Потоцького.
3 великим піднесенням у Галичині пройшла виборча кампанія 1905-1906 pp. Національно-демократична партія збирала народні віча (збори), на які сходилося до 20 тисяч чоловік, що засвідчило політичну свідомість і організованість галичан. На вічах вимагали поділу Галичини, національної автономії, загального виборчого права, українських вищих шкіл. Широкого розмаху набула і боротьба українських студентів за окремий український університет. їх активно підтримали селяни, депутати сейму та парламенту. Польське керівництво провінції не йшло на поступки, і польсько-українська конфронтація набрала кривавої гостроти. В аудиторіях студенти обох громад, озброєні дрючками, влаштовували цілі побоїща. Справа зайшла далеко. В одній із сутичок у 1910 р. убили студента-українця Адама Коцка.
У 1912 р. загострилися стосунки між Росією та Австрією, що загрожували перерости у війну. I якщо в Росії цар посилив репресії проти українців, то у Галичині цісар пішов на компроміс: щоб привернути їх на свій бік, пообіцяв відкрити український університет, асигнував «Про світу», пом'якшив виборчий закон. Відтак, перед 1914 р. галицькі українці мали 32 депутати у віденському парламенті, 62-у галицькому сеймі (1/3 місць), кілька посад в адміністрації Галичини. Буковину представляли 5 послів у Відні та 17 (з 53) - у Чернівцях. На Західній Україні виходило 80 часописів (66 у Галичині й 14 у Буковині та Закарпатті), діяло кілька видавництв, 3 тис. читалень «Просвіти». Працювали всі українські політичні партії - соціал-демократична, «москвофіли», церковні об'єднання.
Воєнізовані пожежно-спортивні (руханкові) товариства українців «Пласт», «Січ», «Сокіл» розгалузилися по всій Галичині та Буковині, маючи тисячі членів і прихильників. Демонстрацією їхньої сили і виправки став парад учасників товариств у Львові в червні 1914 р. (саме у день знаменитого вбивства в Сараєві, що запалило пожежу світової війни). Значну роль у громадсько-політичному житті Галичини почав відігравати греко-католицький митрополит Андрій Шептицький (1900-1944). Він сприяв переходу переважної більшості духовенства з позицій реакційного «москвофільства» до роботи на благо рідного народу, його працею засновано в 1905 p. y Львові Національний музей. Митрополит Шептицький очолив клерикальний, греко-католицький політичний рух, спрямувавши його до створення незалежної України. Розбудова національно-політичного життя у Галичині та Буковині говорила про політичну зрілість місцевого населення, яке готове було при можливості змагатися не тільки за незалежність Західної України, але й очолити боротьбу всього українського народу, і перш за все підросійської України, за створення незалежної національної держави. Ось чому напередодні світової війни Східна Галичина здобула титул і славу українського П'ємонту. Як колись маленький П'ємонт об'єднав Італію, так і Східна Галичина, за задумом українських лідерів, мала виконати роль об'єднавчого центру. В усякому разі, якщо не силою, то ідеєю. Про Га-личину говорили, що вона «мала тілом, та велика духом».
У піднесенні Галичини до ролі українського П'ємонту велика заслуга східних українців. Це і періодичні поїздки до Львова та постійні контакти з народовцями В. Антоновича, О. Кониського, П. Куліша, це і місія М. Драгоманова, що спричинилась до утворення нової течії у визвольному русі, це, зрештою, і багаторічна діяльність Михайла Грушевського у Львові по розбудові НТПІ, «Літературно-наукового вісника», що стали загальноукраїнськими органами. До Галичини йшов постійний потік грошей, зібраних на Наддніпрянщині для розбудови українського життя, а після 1905 р. - й інтелектуальний наплив емігрантів-українців, які втекли від репресій російського царя. Отже, Галичина виступала не як провінційний осередок українства, а як загальноукраїнський інтелектуальний і об'єднавчий центр.