Засади соціальної політики гетьманського уряду

Надаючи великого значення консолідації суспільства в умовах збройного конфлікту з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький від самого початку Національноїреволюції обрав гнучку та виважену лінію ведення соціальної політики. Намагаючись утворити єдиний фронт національно-визвольних сил, він уже в лютому 1648 р. розіслав у південні райони Київщини й Брацлавщини козаків з універсалами - закликами до населення. «Дуже було б добре, ~~ мовилося в них, — якби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно одним ударом козаки й селяни ударили. Мені здається, що це чесніше, ліпше й безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити як здобуваються і самим пострахом займаються міста...».

Після Корсунської перемоги гетьман знову звернувся до поспільства різних регіонів України з роз'ясненням причин й мети виступу Війська Запорозького та закликаючи «до себе в обоз під Білу Церкву на війну всіх, хто любить свою вітчизну й зичить їй добра». При цьому основна ставка, без сумніву, робилася на селянство як найбільш масовий та водночас знедолений суспільний прошарок. Утім, піднімаючи селян на боротьбу, Б. Хмельницький мало переймався їхніми соціальними інтересами, які в принципі були для нього чужими, а отже розглядав їх не як рівноправного союзника, а лише як підпору козацтва. Така позиція, з одного боку, спонукала його контролювати дії повсталого поспільства, іцоб воно не стало перешкодою у досягненні політичних цілей Війська Запорозького, а з іншого — таїла в собі серйозну загрозу виникнення у відносинах із ним конфліктних ситуацій.

Ці тенденції чітко окреслилися вже в червні 1648 р. Зокрема, під час перебування українського війська під Білою Церквою повстання селян в околицях міста явно вийшло з-під контролю гетьмана. Водночас, намагаючись якщо не схилити на сторону Війська Запорозького, то хоча б нейтралізувати окремих впливових українських магнатів, Б. Хмельницький намагався продемонструвати власну непричетність до дій селянства. Разом із тим посилюється його контроль над повсталими масами. Кілька схоплених козацькими старшинами повстанців у маєтках І. Вишневецького були страчені, деякі відіслані до князя з роз'ясненням, що погроми в них учинили не козаки, а його «власні бунтівні піддані...». До повстанців розсилалися універсали з наказом припинити заворушення. Гетьман намагався не допустити погромів міст і містечок, масового винищення їхніх жителів, а також захистити життя, майно і власність шляхтичів, котрі не займали непримиренної позиції щодо Війська Запорозького. Відомо, що за порушення цієї заборони він жорстоко покарав М. Кривоноса та його полковників.

Б. Хмельницький добре розумів значення релігійного фактора у розгортанні національно-визвольної боротьби й усвідомлював, що матеріальна підтримка православ'я не лише не викличе спротиву широких мас поспільства та козацтва, а й зміцнить авторитет гетьманської влади. Не випадково вже у червні 1648 р., намагаючись заручитися підтримкою православного духовенства, він видає перші універсали, що захищали церковне землеволодіння й передбачали суворе покарання тих, хто зазіхав на майно і землі монастирів. 11 червня вийшов універсал про охорону церковних земель, 27 червня — розпорядження про недоторканність майна Густинського монастиря. Водночас прилуцькому полковнику І. Мельниченку наказувалося усіх, хто б «важился на них самих (ченців. — Авт) і на добра їх настугтоват», громити і вбивати «яко неприятелей», «иначе не чинячи». Було прийнято «декрет» для Запорозького Війська, що забороняв повстанцям завдавати збитків православній церкві. На початку липня гетьман заборонив приймати до війська підданих Густинського монастиря. Цього ж дня він надіслав наказ прилуцькому сотнику й отаманові упіймати учасників нападу на монастир і, «до нас не отсилаючи», суворо покарати «ведлуг їх заслуги і декрету от нас в войску виданого». Не виключено, що аналогічні розпорядження видавалися і щодо інших монастирів.

Характерно, що і надалі питання про підтримку православної церкви і монастирів практично не зникало з програмних документів як Б. Хмельницького, так і інших гетьманів. Зокрема, на початку 1649 р. вийшли універсали про «послушенство» селян Вишеньки, Великих і Малих Дмитровичів Флорівському монастирю та селян Підгорець Печорському дівочому монастирю. Щодо мешканців Підгорець, котрі покозачилися й не хотіли «до монастира роботи і повинносте отправ - ляти», то гетьман суворо їм наказав, аби «послушни били, повинност і роботи вшелякиє отправляли, постерегаючи на себе войскового кара - ня». Характерна мотивація позиції гетьмана: «Бо ми зо всим войском не хочем от монастиров, особливе от убогих законниц, подданих одий - мовати: даст Бог на услугу войсковую без людей церковних охочих». Того ж року гетьманськими універсалами у володіння Густинському монастирю було передано с. Макіївку; Київському Михайлівському монастиреві надано угіддя біля сіл Глевахи й Малютинки. 19 травня 1651 р. Б. Хмельницький видав універсал чернігівському наказному полковникові про жорстоке покарання свавільників, котрі скривдили ченців Мігарського монастиря й завдали йому /матеріальних збитків. У кінці місяця він узяв під захист монастирське землеволодіння й зобов'язав холмських, ядутинських, красноставських і максаків - ських селян виконувати на користь братії «звиклоє послушенство». На початку червня гетьман підтвердив право ченців Межигірського монастиря володіти харковецьким ставом і млином та заборонив чинити їм у цьому перешкоди.

Кількість універсалів Б. Хмельницького про надання монастирям і духовенству маєтків, сільськогосподарських угідь, млинів, млинарських кіл зростає після виборення Україною незалежності. За приблизними підрахунками лише впродовж 1654—1657 рр. 11 монастирям було надано 10 універсалів на одержання володінь, 4 — на угіддя та 8 — на млини й млинарські кола. За даними Т. Таїрової-Яковлевої, V 165 7 р. у семи полках Лівобережжя монастирям належало 26 поселень, що становило 2,4 % від їхньої загальної кількості. Слід мати на увазі, що йдеться лише про фіксацію формального права монастирів на володіння поселеннями, яким далеко не завжди вони могли фактично скористатися внаслідок спротиву їхніх мешканців. Тому траплялися випадки, коли гетьман змушений був видавати по кілька універсалів про «послушенство» підданих. Прикладом можуть слугувати відносини Максаківського монастиря з селянами Холмева, Ядутина, Прачі, Високого, Красностава й Максаків, котрі не визнавали свого «підданства». «Непоєднокрот видавалисмо іноком монастира Максаковского універсали наши, - відзначав Б. Хмельницький 21 жовтня 1654 р., аби тиє села, коториє здавне наданиє мают, при них зоставали, теди і тепер тиє всі універсали паши сим листам нашим потвержаєм і міти хочем, аби тиє села всі до монастира належали.., з млинами в тих селах будучими і іншими всіма пожитками і приналежностями. Суворо теж розказуєм всім селяном, в тих селах будучим, аби вшслякоє подданство і послушенство інокам монастира Максаковского оддавали...».

Наприкінці червня 1648 р. розсилаються «по всій Україні універсали про те, що кожен, як з нашого Війська Запорізького, так і з інших шляхетських підданих, під страхом суворої кари, ці бунти і заворушення мусить припинити...». Як видно зі змісту охоронного універсалу для Меджибожа, на першому етапі революції Б. Хмельницький вважав за можливе збереження непорушною існуючої системи взаємовідносин селян із шляхтою, підкреслюючи, аби «всі роботизни, інтрати, оренди і всі прибутки і послушенства піддані віддавали, відповідно старого порядку і наказів тамтешнього старости».

Проте ці заходи гетьманського уряду виявилися неефективними: озброєне селянство відмовлялося виконувати «послушенство». Своєю чертою, магнати й шляхта зайняли непримиренну позицію щодо повстанців, «вважаючи за краще їх втихомирити війною і шаблею, ніж проханнями чи переговорами». Б. Хмельницький, переконавшись, що польська сторона не поспішає йти на поступки й готується до поновлення воєнних дій, а його надії на лояльність із боку українського панства є марними, з кінця серпня суттєво змінює свою політику. По-перше, він відмовився від захисту шляхетського землеволодіння, по-друге, більше не домагався від селянства виконання повинностей на користь шляхти й припинення протестних виступів. Скасовуються обмеження щодо прийому селян до складу війська. Під час походу до Львова й Замостя постійно розсилалися військові підрозділи в різні місцевості західноукраїнських земель з метою організовувати виступи селян і міщан. Під час облоги Замостя гетьман офіційно заявив про нерозривність союзу Війська Запорозького та покозаченого поспільства. «Тоді нам було погано, — повідоімляв він у листі від 7 листопада шляхті, котра перебувала в місті, — коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши подарунки запорізькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що ми і зробили (у 1638 р. — Авт.), повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті і не допоможе вам більше господь Бог на нас їздити».

Замостянське перемир'я на одне з чільних місць у внутрішній політиці гетьмана висунуло селянське питання. Під час переговорів із королівськими посланцями він повідомив про заборону магнатам з`являтися до володінь, розташованих південніше Білої Церкви наравобережжі й усьому Лівобережжі; шляхті дозволялося повертатися до «дідичних маєтностей», але за умови визнання чинності української влади. У зв'язку з цим Б. Хмельницький видав універсали, що зобов'язували підданих віддавати «всіляке шанування і послушенство панам». Звертає увагу на себе той факт, що, залишаючи західноукраїнський регіон, гетьман 12 грудня своїм універсалом застеріг шляхту, аби «не мали ніякої злоби ні до своїх підданих, ні до руської релігії». Отже, гетьман усвідомлював особисту відповідальність за долю місцевого населення й намагався убезпечити його від масових розправ. Водночас він гарантував шляхті «повітів різних як релігії польської, так і грецької, аби у домах і по маєтностях своїх у містах і по селах мали всіляку безпеку як свого здоров'я, так і проживання». Бралися під захист життя, майно і маєтки окремих шляхтичів. Водночас, як засвідчують джерела, влада почала займатися організацією збору податків із населення.

При цьому, враховуючи вкрай негативне ставлення поспільства козацької України до повернення шляхти, Б. Хмельницький відмовився від реалізації проголошених в універсалах ідей реставрації старих порядків. Усупереч розпорядженням короля розпустити з війська покозачених селян і міщан та розігнати загони повстанців, він відмовився від проведення політики розмежування соціального статусу козацтва й поспільства. Під час переяславських переговорів 20—26 лютого з королівським посольством А. Кисіля Б. Хмельницький відхилив пропозиції польської сторони обмежити козацький реєстр до 12-15 тис. і «відступитися від черні, аби селяни орали, а козаки воювали...». У квітні гетьман знову відхилив пропозиції урядових кіл Речі Посполитої щодо відокремлення «плебсу» від козацтва, а також принципів відбору до козацького реєстру, згідно з якими останній мав складатися із «заслужених козаків», а «не простих людей», які до того ж мали проживати винятково в традиційному козацькому регіоні Київського воєводства. Крім того, він підтримав процес покозачення селян у Летичівському, Кременецькому й Овруцькому повітах, де інтенсивно відбувалося становлення нових полків.

Потрапивши у складну політичну ситуацію після підписання Зборівської угоди, Б. Хмельницький змушений був звернутися з універсалами до бунтівного «плебсу», наказуючи припинити заколотницькі дії й розійтися гіо домівках. Водночас, щоб запобігти вибуху масового невдоволення поспільства, гетьман не відразу взявся за складання 40-тисячного реєстру й почав домагатися від А. Кисіля заборони щодо повернення шляхти до маєтків до часу ухвалення сеймом умов договору. Він також переконував київського воєводу в необхідності «скромної» поведінки панів зі своїми підданими, створення сприятливих умов тим, хто хотів бути козаками, для продажу їхнього майна й переселення на козацьку територію.

А. Кисіль же, навпаки, враховуючи інтереси шляхти, намагався переконати Б. Хмельницького в доцільності її повернення до своїх маєтків. Він також радив гетьманові розпочати складання реєстру з районів традиційного проживання козацьких родин, мотивуючи це тим, що після цього стане ясно, «скільки добирати з волості, що було б краще і війську всьому і нам». Однак гетьман твердо дотримувався власної лінії, спрямованої на пом'якшення соціальної напруги: не дозволяв повертатися до володінь шляхті й урядникам, дозволив записувати до реєстру не лише спадкоємних козаків, а й заможніших селян і міщан, погодився залишити у війську десятки тисяч покозачених осіб під виглядом джур і обозної прислуги, уникав масових розправ із бунтівниками (страчували, як правило, лише вбивць шляхти, котра, попри заборони, все ж наважувалася повертатися до домівок).

Ситуація помітно погіршилася з середини січня 1650 р., після ухвалення сеймом Зборівського договору. В лютому почалося масове повернення шляхти у маєтки, розташовані на теренах козацької України; пожвавлюється її активність у Подільському воєводстві. У відповідь посилився спротив покозаченого поспільства, козаків і опришків. Щоб уникнути наростання соціального протистояння, козацька рада у березні прийняла ухвали про тимчасове впровадження пом'якшеного варіанта «підданства» селян. Відповідно останнє зводилося лише до визнання влади панів і виплати окремих невеликих податків. Панщина й кріпацтво в регіонах, де вони існували до 1648 р., не відновлювалися. Тим самим фільваркова система господарства позбавлялася основ для свого відродження й розвитку.

Щоправда, Б. Хмельницький, починаючи з березня, послідовніше й наполегливіше проводить курс на відмежування селянства від козацтва й відновлення його «підданського» становища. Помітно збільшується кількість охоронних універсалів шляхті й розпоряджень місцевій владі усіх непокірних «жестоко казнить, как бунтовников». Старшини отримали «тайной указ, что своевольников, которьіе учнут смуту всчи - нат, всех смертью казнить». Персональна відповідальність за виконання цих розпоряджень покладалася на полковників і сотників.

Концепція бачення Б. Хмельницьким розвитку взаємин між козацтвом і посполитими дістала своє втілення в наказі ніжинському полковникові П. Шумейку (10 серпня): «Каждий нехай із свого ся тішить: козак нехай свого глядить і своїх волностей постерегаєт, а до тих, кото - ри не суть приняти до реєстру нашого, аби дали покой і в засівках, ко - ториє на ланах панских збоже літа воєнного позасівали, знявши збоже, тепер ниви поотдавали; а коториє збоже по примирю сего літа на ланіх панских сіяли ярину, аби десятую копу дали...». Ідея щодо відмінностей соціального статусу реєстрового козацтва й поспільства прослідковуєть - ся і в наказі гетьмана про призначення бужинського сотника Лук'я - на Сухині ніжинським полковником. Зокрема, останній зобов'язувався не лише мати «суполную владзу» над полком і «непослушних карати», а й «вольностей товариства нашого постерегати, а подданих панских не укривати...». Старшині суворо заборонялося втручатися у взаємини селян 1 панів та завдавати збитків майну й прибуткам як шляхти, так і (гцо слід відзначити) їхніх підданих.

Підтримуючи процес поновлення шляхетського землеволодіння й підданства селянства панам і урядникам, Б. Хмельницький діяв, однак, украй обережно. Зокрема, він не допускав відродження великих земельних володінь І. Вишневецького, М. Потоцького, А. Конецнольського та інших магнатів. Попри грізний тон універсалів, гетьман уникав масових репресій проти бунтівників. Прикметно, що, видаючи охоронні універсали панам, він, як правило, не брав на себе зобов'язань гаранта виконання поспільством повинностей та сплати податків. Магнати самі повинні були знаходити порозуміння з підданими, а оскільки їм заборонялося приїжджати до маєтків із загонами озброєних слуг, то цілком зрозуміло, що у них не було реальної сили, аби навернути тих до «послушенства». Окрім цього, шляхта мала постійно зважати на позицію місцевих органів влади, які в переважній більшості випадків підтримували поспільство. Тому відомі приклади, коли навіть заможні пани шукали компромісу зі своїми підданими. Наприклад, троцький воєвода Микола Абрамозич 22 червня звернувся з листом до мглин - ських і дроківських жителів, зауважуючи, що хоча їм випала «Божа воля» залишатися підданими, а не панами, все ж він пішов їм на поступки, не збираючи чиншу й меду, та зменшивши стацію з 11 до 5 злотих, а відтак прохав їх виплатити йому таку суму з диму й засіяти на зиму жито.

Не слід забувати, що засадничі принципи урядової політики в селянському питанні були продиктовані не лише власне соціальними поглядами Б. Хмельницького й старшини, а й прямо залежали від характеру відносин із Річчю Посполитою та позицій її еліти. Адже, відповідно до умов Зборівського договору, в Україні передбачалося поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин. Відмова від виконання угоди означала б її розрив. Отже, щоб уникнути воєнних дій у несприятливий для козацької держави час, Б. Хмельницький мусив демонструвати якщо не щиру, то показову прихильність справі забезпечення інтересів шляхти й боротьби з бунтівним поспільством.

Яскравим підтвердженням цьому слугують заходи гетьмана під час його походу до Молдавії. Щоб уникнути найменшого приводу для вторгнення польського війська в Гетьманщину в той час, коли українські полки перебували за її межами, він видає суворі універсали, спрямовані на захист шляхетського землеволодіння і на придушення селянських виступів. Так, 7 вересня Хмельницький звернувся до козацтва й поспільства, застерігаючи їх під загрозою смертної кари, аби у Київському и Чернігівському воєводствах та Житомирському старостві шляхті «жалное кривди найменшое не чинили і на здорове їх не наступовали: подданиї зас і нерсєстровиє паном своїм послушними, яко перед тим, повинни бити і жадних бунтов і своєволи не всчинати». Через два тижні гетьман наказав полковникам негайно придушити повстання проти шляхти. Вперше пани отримали дозвіл разом із полковою адміністрацією страчувати непокірних підданих. Уманському полковнику було наказано допомогти С. Калиновському зібрати з його підданих податки «ведлуг можности». Водночас гетьман видає шляхті значну кількість універсалів про послушенство їй селян і мпцан, аби «панів своїх у всьому слухали і, що належить, різні оброки як і раніше, давали і бунтів би жодних не починали». Коли ж стало зрозуміло, що польська сторона готується до воєнних дій, Б. Хмельницький відмовився від поновлення схеми соціальних відносин попереднього часу. Не без його сприяння розгорнувся рух поспільства, спрямований проти утвердження старої системи власності й підданства селян та міщан шляхті. Як наслідок, на початок 1651 р. переважна більшість панів і урядників залишила терени козацької України.

Важливим аспектом соціальної політики гетьмана, що стосувалася статусу селянства, залишалося питання відкритості для нього козацького стану. Як засвідчує аналіз джерел, попри заходи, що проводилися з метою закріплення за козацтвом привілейованого становища й повернення селянства у підданство, все ж козацький стан залишався відкритим для селян. Б. Хмельницький відхилив домагання польського уряду вилучити останніх із реєстру. Враховуючи потенційну загрозу поновлення воєнних дій, Б. Хмельницький убачав у селянах, котрі хотіли «собі заживати козацьких вольностей», найближчий резерв поповнення війська і не тільки набирав їх як обозну службу та козацьких джур, а й формував підрозділи «охотників». Наприкінці 1650 р. розпочався масовий прийом селян і міщан до війська, який проводився і в східних районах А ети ч і в с ь кого повіту. 14 лютого 1651 р. брацлавський воєвода повідомляв з Бару А. Кисілю, що козаки зосередили в залогах прикордонних міст і фортець 30 тис. осіб «поспільства й нереєстрових [козаків] під титулом реєстрових».

Упродовж лютого—вересня 1651 р. гетьманський уряд проводив політику всебічного сприяння покозаченню поспільства. Існують свідчення десятків джерел про заохочення місцевими органами влади чи спеціально розісланими агентами селян і мпцан вступати до війська, виступати проти шляхти й урядовців, формувати загони тощо. Овруцький полковник Третяк наприкінці березня сповіщав, що хлопство закликають як «охотника» до «купи» у Коростишеві, Паволочі, Котельні. Через два тижні він констатував: «антихрист Хмельницький» збуджує свавілля, «злочинців-охотників закликає і хлопство сильно бунтує і вже тут села порожні, всі за лінію вийшли...». Власне, саме покозачення та участь у воєнних діях, а не соціальне походження, Б. Хмельницький розглядав як головну умову вступу до козацького стану. Не випадково, залишаючи Любартів у середині липня, він звернувся до жителів міста з такими словами: «...які з вас, дітки, не козачили, тоді сидіть і чекайте панів своїх; а котрі козачили, сідайте зараз за мною [на коней] в Україну, бо ляхи потопом за нами підуть». Водночас реєстрові козаки змушені були під загрозою втрати не лише свого соціального статусу, а й життя, негайно з'являтися за його першим розпорядженням до війська. Показовим щодо цього є універсал до старшин і козаків (третя декада серпня 1650 р.): «А при цьому вам наказую, що коли отримаєте мого листа зараз же, цього ж дня, хто був у Війську і хоче собі заживати козацьких вольностей, щоб зараз кінно, на коня добрих з оружям добрим без борошна негайно рушали за мною на Уманську дорогу під [загрозою] покарання на горло. Хто б озивався бути козаком, а не мав би стати [до мене] на цей час, то тоді шия кожному буде втята».

Велику увагу гетьманська адміністрація приділяла організації збору податків (головними серед них були стація і чинш), які платили всі верстви населення, а в першу чергу й найчастіше — селяни. Зокрема, восени 1650 р. «стацію вибрав Хмельницький по усій Україні аж до самої лінії; дав кожен по півосьмачки збіжжя як козак, так і хлоп за універсалами Хмельницького...». У лютому—березні 1651 р. знову збиралася стація «по містах і селах». На Житомирщині городові отамани збирали платню татарам по 12 злотих із кожного диму, «що селяни давали з великою охотою». Виплачували селяни і чинш, зокрема, полковник Яцько вибрав його по 4 талери «з отчини».

Після укладення наприкінці вересня Білоцерківського договору селянське питання знову стало найскладнішим і найголовнішим у соціальній політиці Б. Хмельницького. Адже щонайменше 110—120 тис. осіб (більшість із них становили селяни), котрі брали участь у воєнних діях, а відтак претендували на козацький статус, позбавлялися цієї перспективи й мали повернутися у підданство. Крім цього, знову ж, як і після Зборівського договору, уряд повинен був дбати про реставрацію дореволюційної системи соціально-економічних відносин. Гетьман вдався до обережної політики маневрування, намагаючись уникнути збройного протистояння з покозаченим поспільством. Надзвичайно неохоче він роздавав універсали магнатам та шляхті про «послушенство» підданих, хоча цього домагалися А. Кисіль та інші польські сановники, які були переконані, що можна було б запобігти заколотам «черні», якби гетьман «щиро хотів вчинити безпеку приїзду панів до своїх маєтків, кожен би зміг тоді втихомирити це дике звірство своїх підданих».

Зіштовхнувшись із масовим спротивом поспільства й опозицією з боку значної частини козацтва та старшини, гетьман шукав вихід із ситуації не в масових репресіях проти бунтівників, а у пошуку компромісів із ними та польською стороною. Зокрема, він переконував А. Кисіля в необхідності відмовитися від задуму ввести корогви на постій у шляхетські володіння Київського воєводства; дозволити вписаним до реєстру козакам, котрі проживали за межами Київщини, перезимувати у своїх домівках; вимагав обережного просування корогв, що мали прибути на Чернігівщину, через місця, де розташовувалися «козацькі гнізда». В листі від 27 грудня до київського воєводи Б. Хмельницький наголошував: «...м. м. пан, зволь вчинити так, щоб добре було обом сторонам, і, борони Боже, вимагати більше, крім цих пунктів, тоді напевно нам уже неживими бути... Всюди говорять про те, чому гетьман уклав перемир'я, бо якби не уклав його, то було б інакше». А. Кисіль побачив намагання українського володаря уникнути загострення відносин із поспільством. На початку 1652 р. в листі до М. Калиновського він підкреслював, що, на його думку, навряд чи Б. Хмельницький наважиться «вчинити наступ на чернь, братію свою, поспільство вилучене з козацтва. Не посміє відкрито наступати на них...». Є дані, що гетьман розсилав до нереєстрових козаків і поспільства таємні універсали, «втішаючи їх, аби тепер цю неволю від панів скромно терпіли й були впродовж зими їм слухняними, обіцяючи їм після зими той тягар з них знести».

Розправляючись з убивцями шляхти й претендентами на гетьманську булаву (переважно самовисуванцями), Б. Хмельницький уважно стежив за тим, аби конфліктні ситуації не переросли в громадянську війну. Зокрема, наприкінці лютого український володар звернув увагу Яна Казимира на можливі вкрай негативні наслідки здирств жовнірства та свавілля магнатів; попередив монарха, що не допустить «війни Русі з Руссю»; а також указав на загрозу визрівання збройного українсько-польського конфлікту, бо «до того йдеться, що цього року не обійдеться без заколоту, а все це або на згубу Русі, або на біду полякам, якщо раніше не запобіжить цьому маєстат в. кор. м., п. м. м.». Польська еліта виявилася неспроможною піти на суттєві поступки козацькій Україні в соціально-економічній і політичній сферах, а відтак гетьман відмовився від дотримання умов Білоцерківського договору. Батозька перемога перекреслила його чинність.

Із цього часу польський уряд виявився неспроможним впливати на соціальну політику Б. Хмельницького в цілому і, зокрема, на вирішення селянського питання. Зумівши піднятися над світоглядом свого стану, гетьман зрозумів основне — неможливість поновлення в умовах розгортання революції традиційної для попереднього часу системи соціально-економічних відносин, відтак знайшов у собі і мужність, і мудрість визнати всі глибокі зрушення, що сталися в суспільстві, в тому числі й завоювання селян. Ішлося насамперед про ліквідацію великого й середнього землеволодіння (за винятком монастирського), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини й майже всього комплексу податків, повинностей і поборів, що склався на 1648 р.; здобуття прав власності (розділеної з державою) на землю й сільськогосподарські угіддя, особистої свободи, права вступу до козацького стану тощо. Відбувався грандіозний переворот, за якого селяни (як і козаки) отримали можливість вільно володіти, користуватися й розпоряджатися усім майном, у тому числі землею й сільськогосподарськими угіддями, займатися промислами й торгівлею, змінювати соціальний статус.

До останніх днів життя гетьман утримувався від втручання в селянське господарство, займанщину, функціонування вільних військових сіл. Нам не вдалося виявити жодного його універсалу чи розпорядження, якими б у загальнодержавному масштабі фіксувався нерівноправний (залежний) статус селянської верстви. Щоправда, як і раніше, Б. Хмельницький продовжував вважати козацтво привілейованим станом, а селянство — потенційно «підданським». Цей погляд дістаз відображення і в переговорах із Росією 1654 р. У проекті договірних статей Б. Хмельницького передбачалося затвердження прав і вольно - стей козацтва, духовенства й шляхти, що ж до селянства, то український уряд домагався визнання за ним права самому вирішувати його долю. Договір також затверджував усі «шляхетські вольності», у тому числі права на маєтки, підтверджені польськими королями, що означало легітимне визнання шляхетського землеволодіння й «звиклого послушенства» селян.

Показово, що, визнаючи легітимність «підданства» селян, гетьман, насамперед із політичних міркувань, не вважав за можливе нівелювати виборені ними завоювання. Не випадково в листі від 31 березня 1654 р. до послів, котрі вели переговори у Москві, він застерігав: «Аще бы в чем какая нужда была людем на потом, яко и сами то усмотрити, могли бы есмы от черни в великом быти в небезстрашии и тотчас би были смятения, естли б их через вашу милость особною своею его царского величества милостию не потешил. И то усмотрите, чтоб напотом какое безправне посполству не деялося...», а після укладення договору відмовився від реалізації статті про створення реєстру й відокремлення козацтва від поспільства. Наприкінці липня 1654 р. російському послу, котрий привіз гроші для реєстровиків, повідомили, що нині не можна скласти 60-тисячний реєстр, бо «козаки зібралися проти твого государева неприятеля великим зібранням, хто був і не козак, і той нині козак, а всі вони ставляться нарівні з козаками…»- Прикметно, що цей пункт договору так і не був втілений у життя й у наступні роки.

Усупереч сподіванням шляхти (присягу цареві в 1654 р. склали 188 осіб), котра служила у Війську Запорозькому чи визнав;іла чинність української влади, гетьман украй неохоче надавав їй нові володіння (переважно в центральних і північних районах Чернігівського воєводства). Ще меншими у цьому були успіхи старшини. За наявними на сьогодні підрахунками, у 7 полках Лівобережжя, де питома вага шляхетського й старшинського землеволодіння була найбільшою, на 1657 р. у приватній власності всього перебувало 5 % населених пунктів. А у відомому комплексі магнатського володіння І. Вишневецького цього ж року з 54 поселень лише 1 (Хомутець) належало приватній особі (Павлові Апостолу). Невдоволені непоступливістю Б. Хмельницького у питанні отримання маєтків, окремі впливові шляхтичі й старшини (родина Ви - говських, Самійло Богданович-Зарудний, Павло Тетеря, брати Золо - таренки, Григорій Лесницький, Іван Боглевський та ін.) намагалися таємно від нього добиватися від царя грамот на земельні наділи з поселеннями на них, проте за життя гетьмана так і не змогли ними скористатися. Отже, завдяки виваженій політиці Б. Хмельницького, реальної загрози інтересам селян із боку шляхти й старшин не існувало, оскільки процес перетворення останніх на великих землевласників тільки започатковувався.

Так, на 1657 р. лише незначна частина селян (у межах всієї Гетьманщини, як припускаємо, не більше 2—3 %) перебувала в особистій залежності від світських і церковно-монастирських землевласників. Абсолютна ж їх більшість і далі продовжувала повною мірою користуватися здобутками Селянської війни й не переобтяжувалася податками з боку держави. Гетьман намагався не допускати свавілля з боку адміністрації чи приватних осіб щодо селян. У липні 1656 р. він суворо попередив Ярмолу (вочевидь, свого слугу): «Скаржилися нам Охрім Троць і Байбузиха, що ти власну сіножать, успадковану ними від предків у селі Байбузах, що називається Дрену Лука, відібравши без будь-якої причини, собі привласнив і не хочеш віддавати, немов ти її для нас привласнив. Тому суворо наказуємо тобі, щоб цю луку згаданому Охрімозі негайно, не чинячи ніякого опору, повернув, а його ніколи не турбував. Нам нічого чужого не потрібно».

Ми вже наголошували на тому, що у роки революції відбулися кардинальні зміни в статусі селянського зе. млеволодіння. Прогнавши магнатів і шляхту, селяни стали власниками землі, яку обробляли до цього, а також, спираючись на звичаєве право, вважали себе власниками тих наділів, які вони набули шляхом займанщини із земельного фонду, що раніше належав королю та католицькій церкві. Цей процес збігся в часі 3 активною урядовою політикою, спрямованою на перетворення колишніх приватних землеволодінь знаті на власність Скарбу Війська Запорозького, тобто державну, якою розпоряджалися гетьман і частково старшини. Таким чином селяни й держава виступали співвласниками землі.

У цілому, незважаючи на непослідовність і внутрішні суперечності, соціальна політика Б. Хмельницького відзначалася гнучкістю й цілеспрямованістю. Гетьман добивався зміцнення державної й козацької форм власності на землю, сприяв росту монастирського землеволодіння. Він визнав за селянством право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи противником шляхетського землеволодіння, він водночас не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов назустріч домаганням частини старшини заволодіти маєтками вигнаної польської та української знаті. Тим самим Україні майже до кінця 50-х рр. удавалося уникати громадянського розбрату, який міг би виявитися для неї фатальним.