123

Основы социальной политики гетманского правительства

Придавая большое значение консолидации общества в условиях вооруженного конфликта с Речью Посполитой, Б. Хмельницкий с самого начала Национальной революции избрал гибкую и взвешенную линию ведения социальной политики. Пытаясь создать единый фронт национально-освободительных сил, он уже в феврале 1648 г. разослал в южные районы Киевщины и Брацлавщины казаков с универсалами - призывами к населению. «Очень было бы хорошо, ~ ~ говорилось в них, - если бы уже раз на поляков, не откладывая, соединительно одним ударом казаки и крестьяне ударили. Мне кажется, что это честнее, лучше и безопаснее, когда поляки услышат железо в собственной середине, когда будут иметь ежедневно перед глазами врагов, увидят как добываются и самым ужасом занимаются города ...».

После Корсунской победы гетман снова обратился к поспильства разных регионов Украины с разъяснением причин и цели выступления Войска Запорожского и призывая «к себе в обоз под Белую Церковь на войну всех, кто любит свою родину и желает ей добра». При этом основная ставка, несомненно, делалась на крестьянство как самый массовый и одновременно обездоленный общественный слой. Впрочем, поднимая крестьян на борьбу, Б. Хмельницкий мало озабочен их социальными интересами, которые в принципе были для него чужими, а следовательно рассматривал их не как равноправного союзника, а лишь как опору казачества. Такая позиция, с одной стороны, побуждало его контролировать действия восставшего низов, ицоб оно не стало препятствием в достижении политических целей Войска Запорожского, а с другой - таила в себе серьезную угрозу возникновения в отношениях с ним конфликтных ситуаций.

Эти тенденции четко обозначились уже в июне 1648 г. В частности, во время пребывания украинского войска под Белой Церковью восстание крестьян в окрестностях города явно вышло из-под контроля гетмана. Одновременно пытаясь если не склонить на сторону Войска Запорожского, то хотя бы нейтрализовать отдельных влиятельных украинских магнатов, Б. Хмельницкий пытался продемонстрировать собственную непричастность к действиям крестьянства. Вместе с тем усиливается его контроль над восставшими массами. Несколько схваченных казацкими старшинами повстанцев в имениях И. Вишневецкого были казнены, некоторые отосланы к князю с разъяснением, что погромы в них совершили не казаки, а его «собственные мятежные подданные ...». К повстанцам рассылались универсалы с приказом прекратить беспорядки. Гетман старался не допустить погромов городов и местечек, массового истребления их жителей, а также защитить жизнь, имущество и собственность шляхтичей, которые не занимали непримиримой позиции по Войска Запорожского. Известно, что за нарушение этого запрета он жестоко наказал М. Кривоноса и его полковников.

Б. Хмельницкий хорошо понимал значение религиозного фактора в развертывании национально-освободительной борьбы и осознавал, что материальная поддержка православия не только не вызовет сопротивления широких масс поспильства и казачества, но и укрепит авторитет гетманской власти. Не случайно уже в июне 1648 г., пытаясь заручиться поддержкой православного духовенства, он издает первые универсалы, которые защищали церковное землевладение и предполагали строгое наказание тех, кто посягал на имущество и земли монастырей. 11 июня вышел универсал об охране церковных земель, 27 июня - распоряжение о неприкосновенности имущества Густинской монастыря. Вместе прилуцком полковник И. Мельниченко предписывалось всех, кто бы «важился на них самих (ченцив. - Авт) и на добрая их настугтоват», громить и убивать «яко неприятелем», «иначе не оказывая». Было принято «декрет» для Запорожского Войска, запрещавший повстанцам причинять ущерб православной церкви. В начале июля гетман запретил принимать в армию подданных Густинской монастыря. В этот же день он направил приказ прилуцком сотник и атаману поймать участников нападения на монастырь и, «к нам не отсилаючы», строго наказать «ведлуг их заслуги и декрета от нас в войску выданного». Не исключено, что аналогичные распоряжения выдавались и в отношении других монастырей.

Характерно, что и в дальнейшем вопрос о поддержке православной церкви и монастырей практически не исчезало из программных документов как Б. Хмельницкого, так и других гетманов. В частности, в начале 1649 г. вышли универсалы о «послушенство» крестьян Вишенки, Больших и Малых Дмитровичей Флоровском монастырю и крестьян Подгорец Печорском девичьем монастырю. Относительно жителей Подгорец, которые покозачились и не хотели «до монастыря работы и повинносте отправ - лять», то гетман строго им, чтобы «послушных били, повинности и работы вшелякие отправляли, постерегаючы на себя войскового казнь - ние». Характерная мотивация позиции гетмана: «Ибо мы со всим войском не хотим вот монастиров, особое вот убогих законница, подданых одий - моваты: даст Бог услугу войсковую без людей церковных желающих». Того же года гетманскими универсалами во владение Густинскому монастырю было передано с. Макеевку; Киевском Михайловскому монастырю предоставлено угодья возле сел Глевахи и Малютинка. 19 мая 1651 Б. Хмельницкий выдал универсал черниговском приказном полковнику о жестоком наказании беспредельщиков, которые обидели монахов Мигарського монастыря и нанесли ему / материальный ущерб. В конце месяца он взял под защиту монастырское землевладение и обязал холмских, ядутинських, Красноставском и Максаков - ских крестьян выполнять в интересах братии «звиклое послушенство». В начале июня гетман подтвердил право монахов Межигорского монастыря владеть харковецьким прудом и мельницей и запретил оказывать им в этом препятствия.

Количество универсалов Б. Хмельницкого о предоставлении монастырям и духовенству имений, сельскохозяйственных угодий, мельниц, мельничных кругов возрастает после завоевания Украиной независимости. По приблизительным подсчетам только в течение 1654-1657 гг. 11 монастырям было предоставлено 10 универсалов на получение владений, 4 - на угодья и 8 - на мельницы и мельничные круга. По данным Т. Таировой-Яковлевой, V 165 7 г. в семи полках Левобережья монастырям принадлежало 26 поселений, что составляло 2,4% от их общего количества. Следует иметь в виду, что речь идет лишь о фиксации формального права монастырей на владение поселениями, которым далеко не всегда они могли фактически воспользоваться вследствие сопротивления их обитателей. Поэтому были случаи, когда гетман вынужден был выдавать по несколько универсалов о «послушенство» подданных. Примером могут служить отношения Максаковского монастыря с крестьянами Холмева, Ядутина, Прачи, Высокого, Красностави и Максаков, не признавали своего «подданства». «Непоеднокрот выдавались иноком монастыря Максаковского универсалы наши, - отмечал Б. Хмельницкий 21 октября 1654, чтобы тие села, которие издавна надание мают, при них зоставалы, теды и теперь тие все универсалы паши сим листам нашим потвержаем и мифы хотим, чтобы тие села все до монастыря принадлежали .., с мельницами в селах будучи и другими всеми пожитками и принадлежностями. Строго тоже рассказывает всем крестьянам, в тех селах будучим, чтобы вшслякое подданство и послушание инокам монастыря Максаковского отдавали ...».

В конце июня 1648 рассылаются «по всей Украине универсалы о том, что каждый, как с нашей Войска Запорожского, так и из других благородных подданных, под страхом строгого наказания, эти бунты и беспорядки должна прекратить ...». Как видно из содержания охранного универсала для Меджибожа, на первом этапе революции Б. Хмельницкий считал возможным сохранение нерушимой существующей системы взаимоотношений крестьян с шляхтой, подчеркивая, чтобы «все роботизны, интраты, аренды и все доходы и послушенства подвергнуты отдавали, согласно старому порядку и приказов тамошнего старосты ».

Однако эти меры гетманского правительства оказались неэффективными: вооруженное крестьянство отказывалось выполнять «послушенство». Своей чертою, магнаты и шляхта заняли непримиримую позицию по повстанцев, «предпочитая их утихомирить войной и саблей, чем просьбами или переговорами». Б. Хмельницкий, убедившись, что польская сторона не спешит идти на уступки и готовится к возобновлению военных действий, а его надежды на лояльность со стороны украинской знати напрасны, с конца августа существенно меняет свою политику. Во-первых, он отказался от защиты шляхетского землевладения, во-вторых, больше не добивался от крестьянства выполнения повинностей в пользу шляхты и прекращения протестных выступлений. Отменяются ограничения по приему крестьян в состав войска. Во время похода во Львов и Замостье постоянно рассылались воинские подразделения в разные местности западноукраинских земель с целью организовывать выступления крестьян и мещан. Во время осады Замостья гетман официально заявил о неразрывности союза Войска Запорожского и оказаченного поспильства. «Тогда нам было плохо, - повидоимляв он в письме от 7 ноября шляхте, которая находилась в городе, - когда вы нас сначала обманули, а именно, дав подарки запорожской старшине, подговорили нас от черни отделиться, что мы и сделали (в 1638 г - Авт.), поверив вашему слову. Но теперь мы все в одной группе и не поможет вам больше господь Бог на нас ездить ».

Замостянское перемирие на одно из ведущих мест во внутренней политике гетмана выдвинуло крестьянский вопрос. Во время переговоров с королевскими посланниками он сообщил о запрете магнатам с появляться к владениям, расположенных южнее Белой Церкви на Правобережжи и всему Левобережье; шляхте разрешалось возвращаться к «дидычные имений», но при условии признания силу украинской власти. В связи с этим Б. Хмельницкий выдал универсалы, которые обязывали подданных отдавать «всяческое почтение и послушание господам». Обращает внимание на себя тот факт, что, оставляя западноукраинский регион, гетман 12 декабря своим универсалом предостерег шляхту, чтобы «не имели никакой злобы ни к своим подданным, ни к русской религии». Итак, гетман понимал личную ответственность за судьбу местного населения и пытался оградить его от массовых расправ. Одновременно он гарантировал шляхте «уездов различных как религии польской, так и греческого, чтобы в домах и по имениях своих городах и в селах имели разнообразную безопасность как своего здоровья, так и проживания». Брались под защиту жизнь, имущество и имущество отдельных шляхтичей. Время, как свидетельствуют источники, власти начали заниматься организацией сбора налогов с населения.

При этом, учитывая крайне негативное отношение поспильства казацкой Украине до возвращения шляхты, Б. Хмельницкий отказался от реализации провозглашенных в универсалах идей реставрации старых порядков. Вопреки распоряжению короля распустить из войска покозачених крестьян и мещан и разогнать отряды повстанцев, он отказался от проведения политики разграничения социального статуса казачества и поспильства. Во время переяславских переговоров 20-26 февраля с королевским посольством А. Киселя Б. Хмельницкий отклонил предложения польской стороны ограничить казацкий реестр до 12-15 тыс. и «отступиться от черни, чтобы крестьяне пахали, а казаки воевали ...». В апреле гетман снова отклонил предложения правительственных кругов Речи Посполитой по отделению «плебса» от казачества, а также принципов отбора в казацкий реестр, согласно которым последний должен был состоять из «заслуженных казаков», а «не простых людей», которые к тому же имели проживать исключительно в традиционном казачьем регионе Киевского воеводства. Кроме того, он поддержал процесс покозачення крестьян в Летичевском, Кременецком и Овручском уездах, где интенсивно происходило становление новых полков.

Попав в сложную политическую ситуацию после подписания Зборовского договора, Б. Хмельницкий был вынужден обратиться с универсалами к мятежному «плебса», приказывая прекратить мятежных действия и разойтись гио домам. Одновременно, чтобы предотвратить взрыв массового недовольства низов, гетман не сразу взялся за составление сорокотысячной реестра и начал добиваться от А. Киселя запрета на возвращение шляхты к имений до времени принятия сеймом условий договора. Он также убеждал киевского воеводу в необходимости «скромного» поведения господ со своими подданными, создание благоприятных условий тем, кто хотел быть казаками, для продажи их имущества и переселения на казацкую территорию.

Кисель же, напротив, учитывая интересы шляхты, пытался убедить Б. Хмельницкого в целесообразности ее возвращения в свои имения. Он также советовал гетману начать составление реестра из районов традиционного проживания казачьих семей, мотивируя это тем, что после этого станет ясно, «сколько добирать из волости, что было бы лучше и войску всем и нам». Однако гетман твердо придерживался собственной линии, направленной на смягчение социального напряжения: не позволял возвращаться к владениям шляхте и надзирателям, позволил записывать в реестр не только наследственных казаков, но и зажиточных крестьян и мещан, согласился оставить в армии десятки тысяч покозачених лиц под видом джур и обозной прислуги, избегал массовых расправ с мятежниками (казнили, как правило, лишь убийц шляхты, которая, несмотря на запреты, все же решалась возвращаться в дома.

Ситуация заметно ухудшилась с середины января 1650 г., после принятия сеймом Зборовского договора. В феврале началось массовое возвращение шляхты в имения, расположенные на территории казацкой Украины; оживляется ее активность в Подольском воеводстве. В ответ усилился сопротивление оказаченного низов, казаков и повстанцев. Во избежание нарастания социального противостояния, казацкая рада в марте приняла постановления о временном внедрения смягченного варианта «подданства» крестьян. Согласно последнее сводилось лишь к признанию власти господ и выплаты отдельных небольших налогов. Барщина и крепостное право в регионах, где они существовали до 1648 г., не возобновлялись. Тем самым фильваркова система хозяйства лишалась основ для своего возрождения и развития.

Правда, Б. Хмельницкий, начиная с марта, последовательнее и настойчивее проводит курс на отмежевание крестьянства от казачества и восстановление его «пидданського» положения. Заметно увеличивается количество охранных универсалов шляхте и распоряжений местной власти всех непокорных «жестоко казнить, как бунтовников». Старшины получили «тайной указ, что своевольников, которьие учнут смуту всчы - нат, всех смертью казнить». Персональная ответственность за выполнение этих распоряжений возлагалась на полковников и сотников.

Концепция видения Б. Хмельницким развития взаимоотношений между казачеством и посполитыми получила свое воплощение в приказе нежинском полковнику П. Шумейко (10 августа): «Каждый пусть из своего ся радует: казак пусть своего глядит и своих волностей постерегает, а к тем, кото - ры не суть приняти в реестр нашего, чтобы дали покой и в засивках, ко - торые на полях панских збоже лета военного засеяли, сняв збоже, теперь нивы поотдавалы, а которие збоже по примирит сего лета на ланих панских сеяли траву, чтобы десятую копу дали. .. ». Идея относительно различий социального статуса реестрового казачества и поспильства прослидковуеть - ся и в приказе гетмана о назначении Бужинского сотника Лукья - на Сухина нежинским полковником. В частности, последний обязывался не только иметь «суполную владзу» над полком и «непослушных наказывать», но и «вольностей общества нашего постерегаты, а подданых панских НЕ укрывать ...». Старшине строго запрещалось вмешиваться во взаимоотношения крестьян 1 господ и наносить ущерб имуществу и доходам как шляхты, так и (гцо следует отметить) их подданных.

Поддерживая процесс обновления шляхетского землевладения И подданства крестьянства панам и надзирателям, Б. Хмельницкий действовал, однако, крайне осторожно. В частности, он не допускал возрождения крупных земельных владений И. Вишневецкого, Н. Потоцкого, А. Конецнольського и других магнатов. Несмотря грозный тон универсалов, гетман избегал массовых репрессий против мятежников. Примечательно, что, выдавая охранные универсалы господам, он, как правило, не брал на себя обязательств гаранта исполнения простонародьем повинностей и уплаты налогов. Магнаты сами должны были находить взаимопонимание с подданными, а поскольку им запрещалось приезжать в имений с отрядами вооруженных слуг, то вполне понятно, что у них не было реальной силы, чтобы обратить тех к «послушенства». Кроме этого, шляхта имела постоянно учитывать позицию местных органов власти, которые в подавляющем большинстве случаев поддерживали поспильство. Поэтому известны примеры, когда даже состоятельные господа искали компромисса со своими подданными. Например, троцкий воевода Николай Абрамозич 22 июня обратился с письмом к Мглин - ских и дрокивських жителей, отмечая, что хотя им выпала «Божья воля» оставаться подданными, а не господами, все же он пошел им на уступки, не собирая чинша и меда, и уменьшив постой с 11 до 5 злотых, а затем просил их выплатить ему такую сумму из дыма и засеять на зиму рожь.

Не слід забувати, що засадничі принципи урядової політики в селянському питанні були продиктовані не лише власне соціальними поглядами Б. Хмельницького й старшини, а й прямо залежали від характеру відносин із Річчю Посполитою та позицій її еліти. Адже, відповідно до умов Зборівського договору, в Україні передбачалося поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин. Відмова від виконання угоди означала б її розрив. Отже, щоб уникнути воєнних дій у несприятливий для козацької держави час, Б. Хмельницький мусив демонструвати якщо не щиру, то показову прихильність справі забезпечення інтересів шляхти й боротьби з бунтівним поспільством.

Яскравим підтвердженням цьому слугують заходи гетьмана під час його походу до Молдавії. Щоб уникнути найменшого приводу для вторгнення польського війська в Гетьманщину в той час, коли українські полки перебували за її межами, він видає суворі універсали, спрямовані на захист шляхетського землеволодіння і на придушення селянських виступів. Так, 7 вересня Хмельницький звернувся до козацтва й поспільства, застерігаючи їх під загрозою смертної кари, аби у Київському и Чернігівському воєводствах та Житомирському старостві шляхті «жалное кривди найменшое не чинили і на здорове їх не наступовали: подданиї зас і нерсєстровиє паном своїм послушними, яко перед тим, повинни бити і жадних бунтов і своєволи не всчинати». Через два тижні гетьман наказав полковникам негайно придушити повстання проти шляхти. Вперше пани отримали дозвіл разом із полковою адміністрацією страчувати непокірних підданих. Уманському полковнику було наказано допомогти С. Калиновському зібрати з його підданих податки «ведлуг можности». Водночас гетьман видає шляхті значну кількість універсалів про послушенство їй селян і мпцан, аби «панів своїх у всьому слухали і, що належить, різні оброки як і раніше, давали і бунтів би жодних не починали». Коли ж стало зрозуміло, що польська сторона готується до воєнних дій, Б. Хмельницький відмовився від поновлення схеми соціальних відносин попереднього часу. Не без його сприяння розгорнувся рух поспільства, спрямований проти утвердження старої системи власності й підданства селян та міщан шляхті. Як наслідок, на початок 1651 р. переважна більшість панів і урядників залишила терени козацької України.

Важливим аспектом соціальної політики гетьмана, що стосувалася статусу селянства, залишалося питання відкритості для нього козацького стану. Як засвідчує аналіз джерел, попри заходи, що проводилися з метою закріплення за козацтвом привілейованого становища й повернення селянства у підданство, все ж козацький стан залишався відкритим для селян. Б. Хмельницький відхилив домагання польського уряду вилучити останніх із реєстру. Враховуючи потенційну загрозу поновлення воєнних дій, Б. Хмельницький убачав у селянах, котрі хотіли «собі заживати козацьких вольностей», найближчий резерв поповнення війська і не тільки набирав їх як обозну службу та козацьких джур, а й формував підрозділи «охотників». Наприкінці 1650 р. розпочався масовий прийом селян і міщан до війська, який проводився і в східних районах А ети ч і в с ь кого повіту. 14 лютого 1651 р. брацлавський воєвода повідомляв з Бару А. Кисілю, що козаки зосередили в залогах прикордонних міст і фортець 30 тис. осіб «поспільства й нереєстрових [козаків] під титулом реєстрових».

Упродовж лютого—вересня 1651 р. гетьманський уряд проводив політику всебічного сприяння покозаченню поспільства. Існують свідчення десятків джерел про заохочення місцевими органами влади чи спеціально розісланими агентами селян і мпцан вступати до війська, виступати проти шляхти й урядовців, формувати загони тощо. Овруцький полковник Третяк наприкінці березня сповіщав, що хлопство закликають як «охотника» до «купи» у Коростишеві, Паволочі, Котельні. Через два тижні він констатував: «антихрист Хмельницький» збуджує свавілля, «злочинців-охотників закликає і хлопство сильно бунтує і вже тут села порожні, всі за лінію вийшли...». Власне, саме покозачення та участь у воєнних діях, а не соціальне походження, Б. Хмельницький розглядав як головну умову вступу до козацького стану. Не випадково, залишаючи Любартів у середині липня, він звернувся до жителів міста з такими словами: «...які з вас, дітки, не козачили, тоді сидіть і чекайте панів своїх; а котрі козачили, сідайте зараз за мною [на коней] в Україну, бо ляхи потопом за нами підуть». Водночас реєстрові козаки змушені були під загрозою втрати не лише свого соціального статусу, а й життя, негайно з'являтися за його першим розпорядженням до війська. Показовим щодо цього є універсал до старшин і козаків (третя декада серпня 1650 р.): «А при цьому вам наказую, що коли отримаєте мого листа зараз же, цього ж дня, хто був у Війську і хоче собі заживати козацьких вольностей, щоб зараз кінно, на коня добрих з оружям добрим без борошна негайно рушали за мною на Уманську дорогу під [загрозою] покарання на горло. Хто б озивався бути козаком, а не мав би стати [до мене] на цей час, то тоді шия кожному буде втята».

Велику увагу гетьманська адміністрація приділяла організації збору податків (головними серед них були стація і чинш), які платили всі верстви населення, а в першу чергу й найчастіше — селяни. Зокрема, восени 1650 р. «стацію вибрав Хмельницький по усій Україні аж до самої лінії; дав кожен по півосьмачки збіжжя як козак, так і хлоп за універсалами Хмельницького...». У лютому—березні 1651 р. знову збиралася стація «по містах і селах». На Житомирщині городові отамани збирали платню татарам по 12 злотих із кожного диму, «що селяни давали з великою охотою». Виплачували селяни і чинш, зокрема, полковник Яцько вибрав його по 4 талери «з отчини».

Після укладення наприкінці вересня Білоцерківського договору селянське питання знову стало найскладнішим і найголовнішим у соціальній політиці Б. Хмельницького. Адже щонайменше 110—120 тис. осіб (більшість із них становили селяни), котрі брали участь у воєнних діях, а відтак претендували на козацький статус, позбавлялися цієї перспективи й мали повернутися у підданство. Крім цього, знову ж, як і після Зборівського договору, уряд повинен був дбати про реставрацію дореволюційної системи соціально-економічних відносин. Гетьман вдався до обережної політики маневрування, намагаючись уникнути збройного протистояння з покозаченим поспільством. Надзвичайно неохоче він роздавав універсали магнатам та шляхті про «послушенство» підданих, хоча цього домагалися А. Кисіль та інші польські сановники, які були переконані, що можна було б запобігти заколотам «черні», якби гетьман «щиро хотів вчинити безпеку приїзду панів до своїх маєтків, кожен би зміг тоді втихомирити це дике звірство своїх підданих».

Зіштовхнувшись із масовим спротивом поспільства й опозицією з боку значної частини козацтва та старшини, гетьман шукав вихід із ситуації не в масових репресіях проти бунтівників, а у пошуку компромісів із ними та польською стороною. Зокрема, він переконував А. Кисіля в необхідності відмовитися від задуму ввести корогви на постій у шляхетські володіння Київського воєводства; дозволити вписаним до реєстру козакам, котрі проживали за межами Київщини, перезимувати у своїх домівках; вимагав обережного просування корогв, що мали прибути на Чернігівщину, через місця, де розташовувалися «козацькі гнізда». В листі від 27 грудня до київського воєводи Б. Хмельницький наголошував: «...м. м. пан, зволь вчинити так, щоб добре було обом сторонам, і, борони Боже, вимагати більше, крім цих пунктів, тоді напевно нам уже неживими бути... Всюди говорять про те, чому гетьман уклав перемир'я, бо якби не уклав його, то було б інакше». А. Кисіль побачив намагання українського володаря уникнути загострення відносин із поспільством. На початку 1652 р. в листі до М. Калиновського він підкреслював, що, на його думку, навряд чи Б. Хмельницький наважиться «вчинити наступ на чернь, братію свою, поспільство вилучене з козацтва. Не посміє відкрито наступати на них...». Є дані, що гетьман розсилав до нереєстрових козаків і поспільства таємні універсали, «втішаючи їх, аби тепер цю неволю від панів скромно терпіли й були впродовж зими їм слухняними, обіцяючи їм після зими той тягар з них знести».

Розправляючись з убивцями шляхти й претендентами на гетьманську булаву (переважно самовисуванцями), Б. Хмельницький уважно стежив за тим, аби конфліктні ситуації не переросли в громадянську війну. Зокрема, наприкінці лютого український володар звернув увагу Яна Казимира на можливі вкрай негативні наслідки здирств жовнірства та свавілля магнатів; попередив монарха, що не допустить «війни Русі з Руссю»; а також указав на загрозу визрівання збройного українсько-польського конфлікту, бо «до того йдеться, що цього року не обійдеться без заколоту, а все це або на згубу Русі, або на біду полякам, якщо раніше не запобіжить цьому маєстат в. корр. м., п. м. м.». Польська еліта виявилася неспроможною піти на суттєві поступки козацькій Україні в соціально-економічній і політичній сферах, а відтак гетьман відмовився від дотримання умов Білоцерківського договору. Батозька перемога перекреслила його чинність.

Із цього часу польський уряд виявився неспроможним впливати на соціальну політику Б. Хмельницького в цілому і, зокрема, на вирішення селянського питання. Зумівши піднятися над світоглядом свого стану, гетьман зрозумів основне — неможливість поновлення в умовах розгортання революції традиційної для попереднього часу системи соціально-економічних відносин, відтак знайшов у собі і мужність, і мудрість визнати всі глибокі зрушення, що сталися в суспільстві, в тому числі й завоювання селян. Ішлося насамперед про ліквідацію великого й середнього землеволодіння (за винятком монастирського), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини й майже всього комплексу податків, повинностей і поборів, що склався на 1648 р.; здобуття прав власності (розділеної з державою) на землю й сільськогосподарські угіддя, особистої свободи, права вступу до козацького стану тощо. Відбувався грандіозний переворот, за якого селяни (як і козаки) отримали можливість вільно володіти, користуватися й розпоряджатися усім майном, у тому числі землею й сільськогосподарськими угіддями, займатися промислами й торгівлею, змінювати соціальний статус.

До останніх днів життя гетьман утримувався від втручання в селянське господарство, займанщину, функціонування вільних військових сіл. Нам не вдалося виявити жодного його універсалу чи розпорядження, якими б у загальнодержавному масштабі фіксувався нерівноправний (залежний) статус селянської верстви. Щоправда, як і раніше, Б. Хмельницький продовжував вважати козацтво привілейованим станом, а селянство — потенційно «підданським». Цей погляд дістаз відображення і в переговорах із Росією 1654 р. У проекті договірних статей Б. Хмельницького передбачалося затвердження прав і вольно - стей козацтва, духовенства й шляхти, що ж до селянства, то український уряд домагався визнання за ним права самому вирішувати його долю. Договір також затверджував усі «шляхетські вольності», у тому числі права на маєтки, підтверджені польськими королями, що означало легітимне визнання шляхетського землеволодіння й «звиклого послушенства» селян.

Показово, що, визнаючи легітимність «підданства» селян, гетьман, насамперед із політичних міркувань, не вважав за можливе нівелювати виборені ними завоювання. Не випадково в листі від 31 березня 1654 р. до послів, котрі вели переговори у Москві, він застерігав: «Аще бы в чем какая нужда была людем на потом, яко и сами то усмотрити, могли бы есмы от черни в великом быти в небезстрашии и тотчас би были смятения, естли б их через вашу милость особною своею его царского величества милостию не потешил. И то усмотрите, чтоб напотом какое безправне посполству не деялося...», а після укладення договору відмовився від реалізації статті про створення реєстру й відокремлення козацтва від поспільства. Наприкінці липня 1654 р. російському послу, котрий привіз гроші для реєстровиків, повідомили, що нині не можна скласти 60-тисячний реєстр, бо «козаки зібралися проти твого государева неприятеля великим зібранням, хто був і не козак, і той нині козак, а всі вони ставляться нарівні з козаками…»- Прикметно, що цей пункт договору так і не був втілений у життя й у наступні роки.

Усупереч сподіванням шляхти (присягу цареві в 1654 р. склали 188 осіб), котра служила у Війську Запорозькому чи визнав;іла чинність української влади, гетьман украй неохоче надавав їй нові володіння (переважно в центральних і північних районах Чернігівського воєводства). Ще меншими у цьому були успіхи старшини. За наявними на сьогодні підрахунками, у 7 полках Лівобережжя, де питома вага шляхетського й старшинського землеволодіння була найбільшою, на 1657 р. у приватній власності всього перебувало 5 % населених пунктів. А у відомому комплексі магнатського володіння І. Вишневецького цього ж року з 54 поселень лише 1 (Хомутець) належало приватній особі (Павлові Апостолу). Невдоволені непоступливістю Б. Хмельницького у питанні отримання маєтків, окремі впливові шляхтичі й старшини (родина Ви - говських, Самійло Богданович-Зарудний, Павло Тетеря, брати Золо - таренки, Григорій Лесницький, Іван Боглевський та ін.) намагалися таємно від нього добиватися від царя грамот на земельні наділи з поселеннями на них, проте за життя гетьмана так і не змогли ними скористатися. Отже, завдяки виваженій політиці Б. Хмельницького, реальної загрози інтересам селян із боку шляхти й старшин не існувало, оскільки процес перетворення останніх на великих землевласників тільки започатковувався.

Так, на 1657 р. лише незначна частина селян (у межах всієї Гетьмангцини, як припускаємо, не більше 2—3 %) перебувала в особистій залежності від світських і церковно-монастирських землевласників. Абсолютна ж їх більшість і далі продовжувала повною мірою користуватися здобутками Селянської війни й не переобтяжувалася податками з боку держави. Гетьман намагався не допускати свавілля з боку адміністрації чи приватних осіб щодо селян. У липні 1656 р. він суворо попередив Ярмолу (вочевидь, свого слугу): «Скаржилися нам Охрім Троць і Байбузиха, що ти власну сіножать, успадковану ними від предків у селі Байбузах, що називається Дрену Лука, відібравши без будь-якої причини, собі привласнив і не хочеш віддавати, немов ти її для нас привласнив. Тому суворо наказуємо тобі, щоб цю луку згаданому Охрімозі негайно, не чинячи ніякого опору, повернув, а його ніколи не турбував. Нам нічого чужого не потрібно».

Ми вже наголошували на тому, що у роки революції відбулися кардинальні зміни в статусі селянського зе. млеволодіння. Прогнавши магнатів і шляхту, селяни стали власниками землі, яку обробляли до цього, а також, спираючись на звичаєве право, вважали себе власниками тих наділів, які вони набули шляхом займанщини із земельного фонду, що раніше належав королю та католицькій церкві. Цей процес збігся в часі 3 активною урядовою політикою, спрямованою на перетворення колишніх приватних землеволодінь знаті на власність Скарбу Війська Запорозького, тобто державну, якою розпоряджалися гетьман і частково старшини. Таким чином селяни й держава виступали співвласниками землі.

У цілому, незважаючи на непослідовність і внутрішні суперечності, соціальна політика Б. Хмельницького відзначалася гнучкістю й цілеспрямованістю. Гетьман добивався зміцнення державної й козацької форм власності на землю, сприяв росту монастирського землеволодіння. Він визнав за селянством право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи противником шляхетського землеволодіння, він водночас не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов назустріч домаганням частини старшини заволодіти маєтками вигнаної польської та української знаті. Тим самим Україні майже до кінця 50-х рр. удавалося уникати громадянського розбрату, який міг би виявитися для неї фатальним.