Кріпацтво. Запровадження кріпацтва.

Кріпацтво - система правових норм, що встановлювали залежність селянства від феодалів і неповну власність феодала на селянина-кріпака. Кріпацтво знаходить юридичний вияв у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю й майно селянина, відчуженні його як із землею, так і без неї, обмеженні дієздатності селянина (відсутність права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). У російській та українській історичній літературі терміни «кріпацтво», «кріпаччина» та «кріпосне суспільство» вживаються й у ширшому значенні - для визначення феодалізму як системи, а термін «кріпосна залежність» - для позначення феодальної залежності загалом. Слід відрізняти кріпосництво як систему соціальних стосунків від кріпосного права як юридичної форми їх вираження. Термін «кріпацтво» походить від слова «кріпость», що вживалося в Росії з кінця XV ст. для позначення документів, які встановлювали право необмеженої приватної власності.

Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. В Західній та Центральній Європі VII- IX ст. селяни спадково перебували в особистій або судовій та адміністративній залежності від сеньйорів, але, крім дворових людей та рабів, посаджених на земельні наділи, не були юридично прикріплені до землі або до сеньйора і не знали інших обмежень кріпосного права. Лише за часів Карла Великого, коли Франкська держава переживала короткочасне піднесення, було вжито низку заходів з метою прикріплення до землі якомога більшої кількості селян. Ці заходи виявилися невдалими. Юридичне прикріплення селян до землі тоді існувало лише в південнозахідній Європі на території колишньої Римської імперії. З X по XV ст. деякі елементи кріпацтва (заборона переходів до іншого феодала, спадкова особиста залежність від сеньйора, обмеження громадянських прав) поширювались у Західній Європі стосовно окремих категорій селянства («вілани» центральної Англії, «ремеси» Каталонії, французькі та південно-італійські «серви», середньо-італійські та північно-італійські колони та масарії). В XVI-XVIII ст. елементи кріпосництва зникають повністю.

У Центральній та Східній Європі, навпаки, кріпацтво в цей період перетворюється на найважливіший елемент соціальних стосунків. На Русі зародження кріпацтва можна простежити з XI ст., проте до кінця XVI ст. кріпосна форма експлуатації (найповніша форма феодальної залежності) охоплювала лише окремі категорії сільського населення.

У XII ст. подібною до кріпацтва була експлуатація орних закупів та смердів. В XIII-XV ст. стосунки феодальної залежності поширювалися на значну кількість селян, але кріпацтво було розвинене ще слабко. У XIV-XV ст. відбувається посилення експлуатації та обмеження прав селян. Соборне уложення 1649 р. остаточно закріпачило селян у Росії. Протягом XVII-XVIII ст. феодально-кріпосницька експлуатація посилилася, що призвело до великих антикріпосницьких повстань.

Після загарбання українських земель Литвою та Польщею посилився процес закріпачення. З 1447 р. і до серед. XVI ст. литовські феодали почали закріпачувати селян, скасовуючи право переходу. Борги селян поміщикам також призводили до закріпачення. Кріпаками вважалися сусідки, підсусідки, загородники, що прожили на панській землі понад 10 років і не повернули боргу. 1543 р. будьякі переходи селян від одного поміщика до іншого було заборонено. До XVI ст. на українських землях було покріпачено до 20 % селянства. Після об'єднання Литви з Польщею (1569 p.) артикулом короля Генріха (1573 р.) та Литовським статутом (1588 р.) українське селянство було остаточно закріпачене.

Національно-визвольна війна значно послабила феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищила її. Чимало колишніх кріпаків було переведено в розряд посполитих селян. З поч. XVIII ст. у зв'язку з необхідністю виконання селянами державних повинностей та сплати податків феодалам старшина, шляхта, духівництво фактично тримали посполитих за кріпаків. На прохання старшин гетьман Кирило Розумовський у 1760 р. видав універсал, підтверджений у 1763 р. царським указом. Цей універсал забороняв селянам переселятися на нові місця.

На Лівобережній Україні кріпацтво було остаточно юридично оформлене указом Катерини II від 14.06.1783 р., за яким селян повністю позбавляли права переходу й на них поширювалися загальноросійські закони. У другій пол. XVIII - першій пол. XIX ст. К. в Російський імперії набуло потворних форм. У 1857-1861 pp. країну охопила політична й економічна криза, внаслідок якої уряд Олександра II провів селянську реформу 1861 p., яка юридично скасувала кріпосну залежність селян. У Галичині, на Буковині - в 1852 p. кріпацтво було ліквідоване внаслідок революції 1848 р.