Загострення політичного протистояння у 1668-1676 рр. Поразка революції

Уряди Росії, Речі Посполитої та Криму рішуче виступили проти акту об'єднання козацької України. Водночас деякі старшини, переслідуючи особисті інтереси й спираючись на допомогу ззовні, розпочали боротьбу з Дорошенком за владу. Окрім цього, значна частина населення Лівобережжя, у тому числі більшість старшини й духовенства, і далі орієнтувалася на Російську державу, вбачаючи в ній гаранта збереження української автономії.

У червні розпочався наступ польських корогв на територію Кальницького й Паволоцького полків. Дізнавшись про це, П. Дорошенко вирішив, що відбулося широкомасштабне вторгнення польської армії, і 18 липня залишив Лівобережжя, призначивши наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного. У серпні претензії на гетьманську булаву несподівано висунув 23-річний запорозький писар Петро Суховієнко, підтриманий не лише Запорожжям (чимало січовиків були невдоволені вбивством І. Брюховецького), а й Лділь-Гіреєм. Наприкінці серпня — на початку вересня запорожці обрали П. Суховієнка гетьманом. Драматизм політичної колізії, що зав'язувалася й згодом вилилася у кровопролитну міжусобну боротьбу, полягав у тому, що новий претендент на булаву також виступав із патріотичних позицій, свідченням чого може слугувати зміст його універсалу-звернення до українського народу, перейнятого ідеями Незалежності козацької держави. Називаючи її «осиротілою матір'ю Україною», він, по-перше, підкреслював необхідність досягнення соборності козацької України («однієї матері братства посполитого українського християнського народу по обох берегах Дніпра»); по-друге, закликав припинити міжусобні чвари й об'єднатися задля досягнення спільної мети; по-третє, підкреслював підступність політичних планів щодо Української держави урядів сусідніх країн і закликав виступити проти розподілу Української держави за статтями Андрусівського договору.

Отримавши відомості про підступні дії кримської верхівки, П. Дорошенко, за визнанням київського монаха Єзекіля, під час розмови з ним висловився за необхідність завдати по Криму такого самого удару, як свого часу це зробив його дід М. Дорошенко. Не гаючи часу, він відправив посольство до султана зі скаргою на дії Аділь-Гірея та проханням узяти козацьку Україну під свою протекцію на запропонованих ним умовах проекту договору. Насамперед гетьманський уряд прагнув об'єднання всіх українських земель від ріки Вісла й міст Перемишль та Самбір до Севська й Путивля в кордонах удільної держави. Гетьманська посада мала стати довічною; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, позбавлялися права споруджувати на її території мечеті, брати ясир, руйнувати міста і села; султан і хан не могли без відома українського уряду укладати договори ані з Росією, ані з Річчю Посполитою; союзницькі татарські підрозділи під час спільних воєнних кампаній мали підлягати владі гетьмана тощо.

Негативну політичну роль в цей час відігравав ще один чинник, а саме: небажання старшини і духовенства лівобережного регіону організувати населення на боротьбу проти наступу російського війська. Д. Многогрішний і частина полковників виявили готовність прийняти підданство царя за умови виведення Росією із міст залог і залишення за козаками прав і привілеїв, які вони мали за Б. Хмельницького. Для цього до Москви вирушило посольство, а в жовтні наказний гетьман присягнув Г. Ромодановському. Направлений сюди П. Дорошенком на чолі кількох тисяч козаків його брат Григорій врятувати ситуацію не зміг. За таких обставин П. Дорошенко через іншого свого брата Андрія, котрий прибув до Гадяча, а також через додаткові канали дав зрозуміти московському урядові, що він згоден прийняти царську протекцію, але за умови виведення з міст воєвод і залог, а також визнання акту об'єднання козацької України під його булавою. Проте Росія відхилила його пропозиції й за сприяння чернігівського архієпископа Лазаря Барановича скликала наприкінці грудня 1668 р. у Новгороді - Сіверському старшинську раду (за представництва Чернігівського, Ніжинського і Стародубського полків), яка обрала д. Многогрішного гетьманом. Отже, знову через домінування у ментальності значної частини старшини Лівобережжя не національних, а місцевих та групових інтересів відбувся розкол в Українській державі.

П. Дорошенко, щоб уникнути нового спалаху міжусобної боротьби, прагнув порозумітися з Д. Многогрішним. У лютому 1669 р. він неодноразово звертався до нього з листами, переконуючи у необхідності спільної взаємодії та наголошуючи на трагічних наслідках для українського суспільства розподілу держави. Він прагнув схилити лівобережного гетьмана до згоди на проведення генеральної козацької ради в Корсуні для вирішення питання про гетьманську владу. Із листами подібного змісту П. Дорошенко звертався і до лівобережних старшин, підкреслюючи, іцо керується не власними інтересами, а дбає «про обидва боки Дніпра й про всю Україну».

Апелював він і до представників російської адміністрації, зокрема, до київського воєводи П. Шереметьєва, переконуючи не йти на відрив Лівобережної України, не підтверджувати Д. Многогрішного на гетьманстві, оскільки через таких «закутних гетьманчиків» і відбувається політичний розкол та занепад краю. Однак правлячі кола Росії послідовно й неухильно проводили курс на утворення окремої Лівобережної Гетьманщини. Оскільки легітимність виборів у Глухові легко можна було поставити під сумнів через обмежене представництво, ІЗ-16 березня там же у присутності царських уповноважених відбулася нова козацька рада, яка обрала Д Многогрішного гетьманом і схвалила «Глухівські статті». Всупереч намаганню лівобережного гетьмана поновити чинність договору 1654 р, останні лише вельми наближено нагадували «Березневі статті» Б. Хмельницького. Хоча вони й становили помітний прогрес порівняно із «Московськими статтями» І. Брюховецького (російський уряд відмовлявся від запровадження власної податкової й адміністративної систем), однак усе ж таки істотно обмежували державний статус Лівобережної Гетьманщини. Передбачалося залишити у п'яти містах воєвод, котрі не мали права втручатися у місцеве управління, а лише очолювали залоги; збирання податків до царської скарбниці залишалося прерогативою української адміністрації; встановлювався реєстр у 30 тис. козаків; гетьманському уряду заборонялося проводити зовнішню політику. Заручившись підтримкою Росії, Д. Многогрішний активізує боротьбу проти П. Дорошенка.

Після повернення з Туреччини посольства й приїзду з ним уповноважених її уряду, які мали бути присутніми під час складання присяги, П. Дорошенко скликає 21—22 березня розширену старшинську раду в Корсуні. За даними джерел, у її роботі окрім правобережної старшини взяли участь представники Лівобережної України та Запорожжя, Й. Тукальський і Ю. Хмельницький. На ній були також присутні посланці Речі Посполитої та Молдавії. Рада підтвердила довічний характер гетьманування П. Дорошенка на обох берегах Дніпра, висловилася за встановлення чисельності реєстрових козаків у 12 тис. і розпуск полків серденят. Було також відхилено можливість прийняття російської протекції й схвалено перехід під турецький протекторат, однак за умови не складати присягу султанові. Очевидно, відразу ж виникла потреба уточнити окремі положення договору, тому до Стамбула відправляється посольство на чолі з Портянкою.

Разом із тим П. Дорошенко не відкидав можливості порозумітися з Росією чи Річчю Посполитою. Основною вимогою при цьому висувалося визнання ними цілісності козацької України та її широкої державної автономії. Зокрема, на початку 1669 р. в розмові з полоненими російськими воєводами він засвідчував готовність «служити цареві», якщо той прийме «під свою руку... мешканців обох боків Дніпра» й на терені України не буде ні воєвод, ні залог, інакше «ми самі собою будемо». Не припинялися спроби знайти спільну мову і з лівобережних*, гетьманом. У травні П. Дорошенко звернувся до нього з новим листом, в якому підкреслював необхідність зберегти єдність України, щоб народ «не приходив від незгоди старших до занепаду і до знищення», і пропонував надіслати своїх представників для вироблення спільного плану дій. У квітні—травні він провів переговори з польськими послами й погодився надіслати українську делегацію на сейм.

Серед літа різко загострилася внутрішньо-політична боротьба на Правобережжі. На бік П. Суховієнка переходять Ю. Хмельницький і значна частина козаків Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Кальницького та Паволоцького полків. Близько 24—25 липня біля селища Конончи підрозділи П. Дорошенка були оточені козаками П. Суховієнка та його союзником — татарською ордою. Облога тривала 5 тижнів, і лише після прибуття на початку серпня турецького чауша, котрий привіз Дорошенкові клейноди від султана, татари відійшли до Криму, а П. Суховієнко до Умані. У кінці першої декади серпня рада в Умані обирає гетьманом М. Ханенка, котрий спробував заручитися в боротьбі проти П. Дорошенка допомогою Д. Многогрішного. Однак П. Дорошенко діяв рішуче і заблокував новообраного гетьмана в Умані. Останній пообіцяв разом із старшиною прибути до Чигирина, й П. Дорошенко повернувся до гетьманської столиці.

На жаль, боротьба за владу в Правобережній Україні на цьому не припинилася. На допомогу М. Ханенку й П. Суховієнку прибула 6-ти - сячна орда. Спільними силами вони виступили проти П. Дорошенка. Останній послав по допомогу до Білгородської орди, а сам у 20-х числах жовтня вирушив до Ольківця, де тримали оборону Я. Лизогуб та брат гетьмана Григорій. Дорогою під Стеблевом 7 листопада його оточили, і протягом двох діб довелося відбивати приступи противника. Увечері 8 листопада на допомогу гетьманові прибув Я. Лизогуб, і вони разохм. розгромили нападників. М. Ханенку і П. Суховієнку вдалося втекти, а Ю. Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар і згодом був відправлений до Стамбула. Зайнявши Умань, П. Дорошенко залишив там міцну залогу, а сам повернувся до Чигирина.

Здобувши перемогу, гетьман продовжує курс на уникнення воєнних зіткнень із Річчю Посполитою і Росією, з одного боку, і віднайдення порозуміння з Д. Многогрішним — з іншого. У листах до лівобережного гетьмана й старшин він закликає їх бути «в дружбі і в єдності». Відправлений на початку 1670 р. на Лівобережжя з кількома тисячами козаків наказний гетьман Я. Лизогуб у листах до мешканців краю підкреслює намір П. Дорошенка домогтися того, щоб «ніколи роздвоєною і розрізненою не була Україна», звертає їхню увагу на підступність політики московського уряду, спрямованої на розкол українського соціуму, розпалювання міжусобної боротьби (щоб «одні інших різали»). Проте ці заходи успіху не мали.

Водночас пожвавлюються переговори з польським урядом. На початку жовтня 1669 р. П. Дорошенко відправив посольство П. Деми - денка та І. Ковальського на коронаційний сейм із завданням домагатися скасування унії; підтвердження всіх прав православній церкві й утворення окремого трибуналу в Короні і в Литовському князівстві для розгляду церковних справ; затвердження особливих привілеїв для Києво-Могилянського колегіуму; підтвердження статей «правдивої Гадяцької комісії»; поновлення функціонування «письма нашого Руського» в усіх канцеляріях Польщі й Литви, а також у дипломатичних зносинах між Гетьманщиною і Військом Запорозьким; визнання удільності козацької України, до складу якої повинні відійти Подільське воєводство по Меджибіж, Брацлавське й Київське воєводства «до Горині» з повітами Пінським, Могилівським і Річицьким. У листі до новообраного короля Михайла Вишневецького від 29 жовтня 1669 р. гетьман підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції лише для того, щоб «зберегти цілісність занепадаючої України...».

Унаслідок переговорів із польським урядом удалося домовитися про зустріч комісій для обговорення умов майбутнього українсько-польського договору в Острозі. Українська сторона розробила наказ своїм делегатам, який відбивав державницькі устремління гетьмана та його соратників. Пункти програми передбачали встановлення федеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся; знищення унії та підтвердження прав православної церкви; збереження за козаками всіх прав і вольностей, у тому числі права на проживання у шляхетських маєтках; заборону польському війську перебувати на території козацької України; відкриття двох академій, шкіл, друкарень тощо. Оскільки польський уряд не хотів визнавати існування Української держави, а П. Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для безпечної роботи комісії, переговори зайшли у глухий кут. Тоді Польща зробила ставку на значно поступливішого М. Ханенка. На початку вересня в Острозі укладається угода з його посольством, в якій не містилося і натяку на збереження української автономії, оскільки поновлювався стан, який існував на переддень Української революції.

Щодо П. Дорошенка, то його позиція, спрямована на захист національних інтересів, залишалася незмінною. На початку жовтня 1670 р. він направляє нове посольство до Варшави з інструкцією, що передбачала збереження всіх прав і свобод «віри Руської», ліквідацію унії; місця в сенаті для митрополита і чотирьох єпископів; надання посад у Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах лише православній шляхті; зрівняння в правах українських міщан із польськими; відкриття двох академій, гімназій, шкіл, щоб «вільно було науки відправляти і книги різні друкувати»; амністію учасникам визвольної і соціальної боротьби; визнання кордонів козацької України на Поділлі гіо місто Меджибіж, а на Волині по ріку Горинь; збереження всіх козацьких вольностей і свобод; заборону повернення до маєтків шляхтичів і урядовців тощо. Проте уряд Речі Посполитої, як і в минулому, не погоджувався прийняти ці вимоги. Польська політична верхівка традиційно не хотіла визнати право українців на свою національну державу.

Важливо підкреслити, що українському гетьманові вдалося поступово перебрати на себе повноту владних повноважень, хоча він, як свого часу й Б. Хмельницький, для надання більшої легітимності рішенням проводив їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий попередник, П. Дорошенко чудово усвідомлював усю значущість зміцнення гетьманської влади. Маємо дані одного з джерел, що на Корсунській раді 1669 р. його обрали гетьманом «до смерті, а після нього ~ сину і внуку його неодмінно...». Промовистим є визнання М. Ханенка, зроблене ним улітку того ж року, що П. Дорошенко прагне для себе «вічного гетьманства без дозволу і ради всіх нас». Львівський єпископ Й. Шумлянський, котрий побував у Чигирині взимку 1671 р, свідчив, гцо П. Дорошенко «абсолютно [у них] панує і користується у всього народу любов'ю...». Підканцлер А. Ольшевський підкреслював прагнення гетьмана до «незалежної ні від кого монархічної влади». За даними Д. Многогрішного, гетьман виношував плани «стати удільним князем». Отже, джерела переконливо засвідчують, що П. Дорошенко, в руслі започаткованої Б. Хмельницьким традиції, намагався запровадити в Україні спадкоємний гетьманат.

Зміцненню його влади сприяла також виважена й гнучка соціально - економічна політика, зокрема, курс на утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків панів та урядовців. Надіслане восени 1670 р. посольство до М. Вишневецького висунуло вимогу, щоб на територію козацької України не поверталася шляхта, бо вже понад 20 років «козаки без дідичних панів, старост і урядників жили і в жодному разі не можуть бути у підданстві і послушенстві панам». Гетьман також активно підтримував заходи И. Тукальського щодо створення окремого Українського патріархату, вбачаючи у цьому важливий політичний чинник утвердження самостійності козацької України. Принагідно зазначимо, що київський митрополит вірив у тс, що українці можуть «бути вільними», і завжди надавав велику допомогу П. Дорошенку. Невипадково польський уряд найбільше був стурбований курсом гетьмана на виборення незалежності в етнічних межах України. Один із сенаторів на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що прийняття турецької протекції гетьман розглядав лише як прикриття для здобуття повної незалежності від Речі Посполитої й витворення удільної держави на зразок Молдавської, Валаської чи Трансільванської. У написаній польськими комісарами після укладення Острозької угоди «Реляції» зверталася увага на бажання гетьмана «здобути собі титул господаря або удільного князя й, поневоливши козаків, володіти Україною», кордон якої з Річчю Посполитою мав проходити від «Кракова, як річка Вислок впадає до Вісли, тобто цим боком од Вісли просто на Казімеж; від Казімежа, взявши через Литву аж на Білу Русь до Жмуді, взявши до Смоленська цим боком Дніпра...». 1670 р. коронний гетьман Я. Собеський звертав увагу сейму на прагнення українського гетьмана «[визначити] краю Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там, куди лише заходять імена та церкви Руські».

Не дивно, що правлячі кола Речі Посполитої прагнули будь-що послабити позиції українського гетьмана, запобігти консолідації національно-патріотичних сил, не допустити, щоб «Україна мала бути відлучена від корони Польської». Виходячи з цього, вони докладали максимум зусиль для розпалювання міжусобної боротьби серед старшини й козацтва. Як зазначав один із високоповажних сановників, було б «непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], коли б Ха - ненко з Дорошенком порозумілися», оскільки ця «незгода між ними є порятунком для Республіки». Саме М. Ханенко протягом 1670~ 1672 рр., підтримуваний частиною пропольськи налаштованого козацтва, виступав основним політичним противником П. Дорошенка й своїми діями помітно ускладнював внутрішнє становище козацької України, поглиблював розкол серед старшини, сприяв посиленню анархо-охлократичних виступів поспільства. Не без підстав хан в універсалі до козаків М. Ханенка від 26 липня 1672 р. дорікав їм за нестримне бажання старшини заволодіти булавою й відзначав трагічні наслідки постійних міжусобиць: «...один з одним, місто з містом, як непримиренні вороги воюєте і самі свою власну кров п'єте і землю свою спустошуєте». На певний час П. Дорошенку вдалося досягти порозуміння з І. Сірком. За визнанням узятого поляками в полон татарина Баклія (кінець травня 1671 р.), «Сірко сам собі пан вільний, але сприяє Дорошенку і з ним взяв братерство. Не знаємо, чи надовго...».

Як свідчать джерела, гетьман протидіяв заходам Варшави, спрямованим на розкол козацького стану: протиставленню запорожців городовому козацтву, незаможних козаків — заможним тощо. У листі до Я. Собеського від 24 червня 1670 р. він дорікав коронному гетьманові за спроби підбурювання «свавільників низових» грошима, привілеями, гетьманськими клейнодами проти городових козаків, на скликання ними «чорних» рад, оскільки в такий спосіб вони «не лише Україну, але й увесь народ вигубити стараються». Прагнення П. Дорошенка до збереження суспільної рівноваги засвідчує й лист польського короля до козаків М. Ханенка (серпень 1671 р.). Водночас гетьман був рішучим противником «чорних» рад як таких, що «приводять до злих справ». Водночас він шукав шляхи до порозуміння із запорозькими козаками. Зібрана ним у лютому 1671 р. козацька рада відхилила укладену посольством М. Ханенка Острозьку угоду й звернулася з листом до запорожців, намагаючись переконати їх у згубності такого кроку. Згадана угода, на думку ради, не приносила нічого доброго Україні, оскільки передбачала поновлення в ній порядків, що існували до 1648 р. і були добре відомими кожному козакові старшого віку. При цьому рада зверталася до січовиків із далеко не риторичним запитанням: «Як це вам не соромно було пристати до тих недосконалих вільностей, котрі перед війною шиї наші гризли, спонукали до цієї війни».

Протягом першої половини 1671 р. П. Дорошенко прагнув зміцнити міжнародне становище козацької України, зокрема, встановити відносини з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом і поліпшити відносини з Росією. Підтримував він контакти і з Д. Многогрішним, пропонуючи йому домовитися про встановлення відносин братської приязні («хто мені є другом, той і й[ого] м-ті є другом, а хто мені ворог, той і йому є ворогом»), щоб у такий спосіб разом захищати «суспільне добро і цілісність України». Імовірно, що зрештою ці зусилля П. Дорошенка принесли успіх, й обом гетьманам вдалося досягти певного взаєморозуміння. Принаймні, московський купець Бородкін у червні повідомляв, що «дружба у гетьмана Дем'яна Гна - товича з Дорошенком вчинилася велика і листуються між собою часто». Принагідно зауважимо, що лівобережний гетьман чимало зробив для зміцнення своєї влади (відомі навіть його спроби відродити принцип успадкування останньої): рішуче придушував прояви свавілля й непослуху з боку старшини та козацтва; домагався прилучення до Лівобережжя Києва з округою та Гомельщини; не приховував занепокоєння діями московського уряду в справі зближення з Польщею. Невдоволені курсом Многогрішного старшини в березні 1672 р. скинули його. У червні того ж року лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича.

Занепокоєний зміцненням влади П. Дорошенка, польський уряд вирішив розпочати воєнні дії. У середині серпня 1671 р. 14—15-ти - сячна польська армія на чолі з великим коронним гетьманом Я. Со - беським перейшла в наступ. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могилева, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, до кінця жовтня коронному гетьману вдалося поновити панування Польщі майже над усією територією Брацлавщини. Цьому сприяв перехід на бік поляків М. Ханенка, І. Сірка, Михайла Зеленського, Павла Лисиці та інших старшин із частиною козаків. Наприкінці жовтня козацька рада (близько 1 тис. учасників) проголосила М. Ханенка гетьманом, повноваження якого відразу ж визнав польський уряд. Розташувавши на зимовий постій корогви в містах і містечках Брацлавщини, Я. Собеський повернувся до Львова.

На початку грудня до II Дорошенка з'явилися татари, незабаром розпочалися бої з польськими підрозділами під Ладижином, Уманшо, Тростянцем. Жовнірські залоги залишають південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, Я. Собеський радив у першій половині 1672 р. сейму й королю піти на поступки П. Дорошенку («на все йому дозволити», бо при ньому Україна «вперто стоїть і відступитися від нього жодним чином не хоче»); наголошував на корисності встановлення союзу з українцями в майбутній боротьбі з турками.

Однак це застереження коронного гетьмана знехтували. Водночас польський уряд відхилив ультиматум султана відмовитися від претензій на козацьку Україну. Відповідь Туреччини не забарилася: на початку червня її 100—120-тисячна армія, очолювана Мегмедом IV, виступила в похід. Як зауважував польський дослідник Я. Волшський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не виключав можливості мирного врегулювання конфлікту. Оскільки цього не сталося, розпочалася турецько-польська війна. П. Дорошенко, дочекавшись підходу частини Кримської орди, також перейшов у наступ і 18 липня на Батозькому полі неподалік Четвертинівки розгромив польське військо Кароля Лужецького і козаків М. Ханенка. По тому разом із Селім-Гіреєм гетьман вирушив до Кам'янця-Подільського, в околицях якого у середині серпня його прийняв султан і вручив йому булаву. Після штурму міста, яке незабаром здалося через нездатність до рішучих дій його адміністрації, султан послав гетьмана і хана з частиною війська до Львова. Є дані джерел, гцо під час облоги фортеці П. Дорошенко сприяв тому, щоб місто не захопили турки.

Поразки Речі Посполитої змусили М. Вишневецького розпочата переговори в Бучачі. Українське посольство переконувало керівника турецької делегації домагатися від польського уряду встановлення українсько-польських кордонів по ріках Горинь і Лабунь, знищення унії й визнання митрополитом Й. Тукальського. Проте досягти цього не вдалося, що стало першим серйозним сигналом про ненадійність турецького союзника. За укладеним 18 жовтня Бучацьким договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; передбачалося визнання Польщею (вперше від початку Національної революції) Української держави (до речі, козацька Україна ще ніколи не називалася так в офіційних міжнародних документах) «у давніх кордонах». З її території мали бути виведені всі польські залоги. Козаки М. Ханенка отримали право або виїхати за межі України, або залишитися в ній за умови «статечної поведінки».

Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави змінювало міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд відмовився від претензій на козацьку Україну, Росія могла тепер, не порушуючи угоди з Польщею, розпочати боротьбу за поширення своєї влади на Правобережжя. Вже на початку 1673 р. цар доручив І. Самойловичу розпочати відповідні переговори з ГТ Дорошенком. Боячись втратити булаву, лівобережний гетьман зробив усе можливе, щоб зірвати їх, і домігся успіху. Своєю чергою, П. Дорошенко щораз більше розчаровувався в політиці Порти, яка грубо знехтувала умови договору 1669 р. і намагалася перетворити його на безправного васала. Джерела свідчать, що наприкінці 1672 р. гетьману було висунуто вимоги ліквідувати фортеці (за винятком Чигирина), роззброїти населення, виплачувати данину.

Суперечливо розвивалися відносини гетьмана з Польщею. З одного боку, він наполегливо домагався виведення польської залоги з Білої Церкви й посилав по допомогу до кам'янецького паші, хана і султана, з іншого — погоджувався піти на союз із Річчю Посполитою, якщо вона визнає чинність Гадяцької угоди. Наприкінці лютого 1673 р. Я. Собеський радив урядові розпочати переговори з ГІ. Дорошенком і визнати за ним козацьку Україну, з тим, щоб відірвати його від Порти. Є дані, що пізніше до гетьмана на переговори приїжджав київський єпископ И. Шумлянський, котрий запропонував йому повернути Українську державу до складу Речі Посполитої на основі Підга - єцького договору, але ГІ Дорошенко наполягав на збереженні умов Гадяцької угоди. Переговори зайшли в глухий кут.

На початку липня нову спробу схилити П. Дорошенка до прийняття підданства зробив російський уряд. Під час зустрічі з ієромонахом Києво-Печерського монастиря Серапіоном Полховським гетьман засвідчив готовність вступити в переговори з царем, але на певних умовах: по-перше, вони мають вестися таємно; по-друге, він погодиться розірвати угоду з Портою і відмовиться від її протекції лише тоді, коли договір із Росією буде укладено і він отримає від неї військову допомогу. Перед російським урядом ставилася низка вимог: на обох берегах Дніпра має бути один гетьман, і П. Дорошенко готовий скласти свої повноваження, якщо знайдеться кращий за нього, котрий спромігся б і «царську величність не завести [в погане] і себе з Україною не занапастив»; мусять бути збережені всі козацькі вольності; цар повинен присягнути на укладених статтях. Москва заявила, що готова прийняти Правобережну Україну на умовах, які має Лівобережна Гетьманщина, проте відхилила вимоги щодо їх об'єднання (на кожному березі Дніпра мав залишатися свій гетьман) і складення присяги російським царем.

І все ж переговори тривали. Під час чергових зустрічей із С. Полховським П. Дорошенко висунув новий ультиматум: вивести з Києва російську залогу; точно встановити лінію проходження кордону між козацькою Україною й Польщею, включивши до її складу Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства; направити в Україну сильну армію для боротьби з турками, а також створити для цього 40-тисячне військо найманих козаків; проголосити єдність козацької держави під регіментом одного гетьмана, котрий має перебувати «як би господарем під протекцією царської величності». При цьому недвозначно було заявлено про неспроможність І. Самойловича утримувати булаву, оскільки він не належить до спадкоємних козаків. Однак ці вимоги царський уряд відхилив, і на початку грудня Олексій Михайлович наказав Г. Ромодановському та І. Самойловичу розпочати похід на Правобережну Україну.

Важливо не забувати того факту, іцо лівобережний гетьман також розглядав козацьку Україну як єдину державно-політичну структуру, рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність, прагнув схилити під свою булаву Правобережну Україну, не забуваючи при цьому про західноукраїнський регіон. На початку 1674 р. він вирішив реалізувати свої наміри. У П. Дорошенка не було сил, здатних протистояти наступові Г. Ромодановського та І. Самойловича, тому до початку березня їхні війська оволоділи основними містами Правобережжя. 25 березня до Переяслава на раду з'явилася старшина правобережних полків, і через день І. Самойловича було обрано гетьманом козацької держави «обох сторін Дніпра». Ухвалюються умови договору, на яких Правобережна Гетьманщина «піддавалася цареві». Вони передбачали створення 20-тисячного козацького реєстру; збереження за козаками прав і вольностей, якими користувалося козацтво Лівобережжя тощо. Відповідно цар зобов'язувався боронити населення краю від ворожих нападів. Відразу ж М. Ханенко, котрий з особистих мотивів порвав із Польщею, склав свої повноваження. Населення Правобережної України з надією сприйняло підданство Росії, сподіваючись, що її уряд захистить від спустошливих нападів татар, турків і поляків.

Як на нашу думку, цей акт возз'єднання козацької держави міг би бути виправданим лише у випадку серйозної підготовки російської армії до неминучої війни з Портою, яка фактично розпочалася їх вступом на Правобережжя. Оскільки ж цього не було зроблено, подібний політичний крок мав вельми трагічні наслідки для місцевого населення. Султан, урахувавши, що суперечності між російським і польським урядами завадять їм домовитися про об'єднання армій, вирішив завдати удару по Росії. У першій декаді серпня турецько-татарське військо переправилося через Дністер, і розгюч;ілося жахливе спустошення краю між Дністром і Південним Бугом. Г. Ромодановський та І. Самойлович замість того, щоб виступити назустріч противнику, довідавшись про появу на Брацлавщині турків на чолі з Мегмедом IV, відступили на Лівобережжя, залишивши мешканців правобережного регіону їм на поталу.

Розлючені опором місцевого населення, турецькі та татарські підрозділи знищували все на своєму шляху. П. Дорошенко виявився не в силі запобігти страшній катастрофі. Лише в середині вересня розпочався відступ турецько-татарського війська. Вцілілі мешканці краю, проклинаючи гетьмана, почали масово переселятися на Лівобережжя та Слобожанщину. Скориставшись цим, обраний польським королем Ян Собеський наприкінці жовтня вирушив з армією у Брацлавіцину і до середини листопада опанував її головні міста. Добровільно здалися залоги добре укріплених Кальника й Могилева. Наприкінці грудня король вислав до П. Дорошенка посольство Й. ІІІумлянського, обіцяючи визнати права Війська Запорозького. Хід переговорів засвідчив, що, навіть загнаний у безвихідь, гетьман боровся за національні інтереси України, намагаючись добитися для неї широких федеративних прав у складі Речі Посполитої. Від імені «всього народу Руського» він висунув низку вимог: обов'язкового відокремлення України в удільну державно-політичну одиницію; взаємної військової допомоги проти зовнішніх ворогів; підтвердження всіх прав і вольностей Війську Запорозькому; заборони державцям і старостам прибувати до українських міст; ліквідації унії; поновлення прав православної церкви, де «знаходиться Руський народ та [його] мова»; надання місць у сенаті київському митрополиту та єпископам; вільної торгівлі козаків на території всієї Речі Посполитої; допуску православних до участі у роботі магістратів; використання української мови в Польщі та Литві; виведення всіх польських залог з України тощо. Ян Собеський відмовився прийняти найголовніші з них, тож переговори успіху не мали.

Складається враження, що, починаючи з глибокої осені, в короля визріває ідея пошуку серед старшини гідного опонента непокірному П. Дорошенку, щоб відірвати від нього козацтво й зміцнити свій вплив в Україні. З цією метою 22 листопада 1674 р. він видає моги - лівському полковнику О. Гоголю привілей, що передбачав надання йому титулу довічного подільського полковника, а також звільнення козаків Подільського полку від виконання різних повинностей і виплати податків. На початку квітня наступного року козакам правобережних полків надається дозвіл на скликання генеральної ради, рішення якої Ян Собеський пообіцяв затвердити. Водночас наказним гетьманом було призначено О. Гоголя, котрому мали підлягати Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки з усіма населеними пунктами, що «здавна до них належали», а також «охотні полки».

Улітку 1675 р. політичне становище П. Дорошенка стало безнадійним. Не припинявся потік біженців на Лівобережжя, гетьмана залишали досі вірні йому серденята, родичі, соратники. Великою втратою стала для нього смерть Й. Тукальського. В такій ситуації він вирішив зректися турецької протекції й присягнути цареві, але не перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а перед представником Запорожжя І. Сірком. Сталося це 20 жовтня в Чигирині. Певно, під час зустрічі вони домовилися скликати навесні 1676 р. козацьку раду для обрання гетьмана, бо запорожці не взяли участі у виборах І. Самойловича. Це була остання спроба П. Дорошенка змінити перебіг політичної боротьби в Україні на свою користь. Але цього не судилося. Московський уряд відмовився визнати законність чигиринського акту присяги й зажадав приїзду гетьмана для її складення перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а також відмови його від влади.

Це був кінець. П. Дорошенку не залишалося нічого іншого, як капітулювати. Коли в другій половині вересня 1676 р. під стінами Чигирина з'явився авангард армії Г. Ромодановського та І. Самойловича, він заявив про готовність скласти зброю і присягнути цареві. Наприкінці місяця П. Дорошенко прибув до табору Г. Ромодановського та І. Самойловича, здав клейноди й склав присягу. По тому, через кілька днів, повернувся до гетьманської столиці, впустив до неї російську залогу й віддав ключі від міста. Ця подія ознаменувала, як на нашу думку, завершення революційної боротьби українців.

РОЛЬ І МІСЦЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

Українська революція завершилася у вересні 1676 р. з притіненням функціонування державних інститутів Правобережної їетьмангцини. По суті, це означало прикру поразку для української нації — адже в ході довготривалої виснажливої боротьби українському соціуму так і не вдалося ані створити єдиний державний організм в етнічних межах України, ані обстояти незалежність Української держави, хоча за досягнення політичної самостійності було заплачено надзвичайно високу ціну, гцо вимірювалася в демографічних, політичних, матеріальних та духовних витратах. Від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65—70 % населення (його загальна чисельність на 1648 р. становила близько 4—5 мли). Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці заплатили найвищу ціну. Буквально етноцидом обернулися для них присутність та дії на українських землях польсько-кримських військ протягом січня—березня 1655 р. та у 1664 — першій половині 1655 рр., коли відбувалося їх масове винищення та захоплення у ясир. Величезних зруйнувань зазнали поселення; було суттєво підірвано економічний потенціал країни.

Причини поразки революції крилися у відсутності в еліти досвіду державного будівництва; незавершеності процесу її консолідації навколо української державної ідеї; переважанні у свідомості соціальних верств і прошарків особистих, групових, станових інтересів над національними і державними; в слабкості центральної влади, гцо сприяло розгортанню міжусобної боротьби за булаву, породило всевладдя старшини на місцях; грубих прорахунках гетьманських урядів у внутрішній поліпищі, гцо спричинило посилення соціальної науїруги у суспільстві, наслідком чого стала руйнаг^ія підвалин молодого державного організму; значних масштабах люмпенізації суспільства, анархо - охлократичних рухах соціальних низів, деструктивній політичній ролі Запорожжя протягом кищя 50-х — першої половини 70-х рр.; постійному втручанні (у різних формах) в українські справи Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханства й Османської імперії, спрямованому на ліквідацію самостійної Української держави.

Позитивом революційного перевороту стало насамперед те, що на етнічному ареалі України після тривалого періоду бездержавності постала національна держава, частина якої (у вигляді Лівобережної Гетьманщини) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80~х рр. XVIII ст. І хоча трагічний збіг цілого комплексу причин і факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру й зум. овив занепад вивершеної Б. Хмельницьким державної будови, вже той факт, гцо Українська держава проіснувала понад сто років, виявився переконливим свідченням того, гцо український народ здатний жити повнокровним самостійним політичним життям, а здобутий у XVII— XVIII ст. досвід державного будівництва слугує цінним джерелом збагачення національного державотворення.

У ході революції було сформовано національну державну ідею, гцо стала для наступних поколінь українців знаменом у боротьбі за незалежність. Традиції національної державності найбільш рельєфно виявлялися в суспільно - політичній думці доби Просвітництва. Невипадково ця ідеологія в Україні, поряд із притаманними їй загальноєвропейськими засадами, набула на міщевому ґрунті багато специфічних, рис, характерних, лише для українських земель. Зокрема, цс стосується постійної присутності в ідеологічних конструкціях мотивів наявності власної державності як складової відомої просвітницької концепції суспільного договору.

Помітний поштовх активізації суспільної думки надали. події, пов'язані із підготовкою нового «Уложення», коли в багатьох проектах наказів українських депутацій почали одне за одним порушуватися питання, вихідними для яких були тези про суверенність Української козацької держави. Протест проти поглинення України Російською імперією є лейтмотивом творчості В. Капніста. Ідея рівності України з Росією (політичної насамперед) пронизує літературний твір другої половини XVIII ст. «Розговор Великороссии с Малороссией», у формі діалога в якому окреслено рушійні віхи українсько-російських взаємин. Та сама думка прослідковується в «Історії Русів» — талановитому публіцистичному творі кінця XVIII ст. Ідеї свободи притаманні творам видатного українського мислителя Г. Сковороди. Традиції національної державотворчості живили суспільно-політичну думку XIX ст. (вони, зокрема, проступають у працях Т. Шевченка, І. Франка), підсилювали національну складову визвольних змагань українців початку XX ст. Найбільш рельєфно (як це не парадоксально) засадничі принципи української державної ідеї проявилися в суспільних реаліях кінця XX — початку XXI ст., коли в Україні набрали, темпів державотворчі процеси, коли точиться боротьба між старим і новим, коли знову відбувається гостре протистояння політичної еліти, однак сила інерції не може спинити паростків нового й прогресивного, коли в творчих муках, випробуваннях і прора - хунках випрацьовується сучасна модель соціально-економічних відносин, коли Україна інтегрується у світове співтовариство.

Революція надала нового потужного імпульсу розвитку наг^іональної свідомості. Успіхи, здобуті на початковому її етапі, активізували процес формування у різних прошарків суспільства «духу національного патріотизму». В умовах гострої суспільно-політичної боротьби в ній укоренилися ціннісні орієнтації на єдність держави; започатковується створення нового образу вітчизни — «Матері - Украіни» та іі головного захисника — козака як типового виразника національного характеру. Важливою політико - культурною цінністю українського соціуму, гцо перетворилася на невід'ємну складову політичної свідомості елінги, стало сформоване Б. Хмельнгщьким. уявлення про соборність, гцо, попри прояви непослідовності й відступництва, живило її намагання «зібрати під власні знамена території, заселені своїм етносом.».

В історичному поступі української наглії револкщія стала великою школою боротьби, в горнилі якої кристалізувався соціальний досвід народу. Докорінний злам моделі согцально-економічних відносин, який відбувся в козагі, ь - кій Україні, став об'єктивною основою для вироблення нових стереотипів мислення й світосприймання широких мас населення. Аналізуючи соціокультурні й соціопсихологічні наслідки револкщійних змін середини XVII ст., М. Трушевський наголосив на тому, що «велике потрясеннє викликане Хмельниччиною... високо підняло простих людей над рівнем. їх неволі й уп. ослідження. Дало їм почути себе людьми — не простими, а повновартними. Оживило в їх, думках невмиругций потяг до вїдзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а "навіки"...». Неодноразово в подальшому сила народної пам'яті в роки збройного протистояння чи в періоди відносного затишшя повертала українців в революційну добу, коли їхні соціальні ідеали матеріалізувалися в практичних діях, повсталих. У свідомості народного загалу ця доба стала важливим рубежем, у зміні його соціально-економічного становища. Протягом тривалого часу козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами своїх соціально-економічних завоювань.

Істотно збагатилися форми і зміст національно-визвольних і соціалгтих змагань українців. Традиції сог^іальної боротьби революційних літ живили могутній протестний рух XVIII ст., який вилився у форму гайдамаччини і на всіх етапах якого простежувалася яскраво виражена тенденція до тісного переплетення соціального та національного. Особливо стійкі стереотипи зберігало селянство на ідеалізований ним козацький стан. Зокрема, дослідникам, відомий лист князя О. Безбородька, датований кінцем XVIII ст., в якому він писав, що в середовищі українського селянства є лише одне зерно неспокою, а саме: несхильність до поміщиків і «деяка надія бути козаками, котрими багато хто з предків їх бували за Хмельницького». В цілому традиції Української революції були одним із важливих факторів передачі соціального досвіду від одного покоління до іншого.

У роки революції відбулося формування нової політичної еліти, що захищала національні інтереси. І хоча її недостатня внутрішня консолідація, зумовлена відставанням національно-патріотичної свідомості від динаміки революційних подій, і виявилася одним із вирішальних факторів визрівання в українському суспільстві тих негативних тенденцій, що спричинили до втрати Україною незалежності, саме Їй вдалося вибудувати нову модель політичної системи. В її основу було покладено засади політичної організації козацтва та самобутні традиції політичної культури українського соціуму, які своїми витоками сягають часів Давньоруської держави. Разом із тим варто припустити (принаймні, для цього можуть прислужитися концепції держави та суспільно-політичного устрою І. Вишснського, Й. Верегцинського, С. Наливайка, ГІ. Могили, Ф. Прокоповича, С. Яворського, хоча й вироблені на більш ранніх чи пізніших етапах), гцо молода правляча еліта послуговувалася також європейським - досвідом, функціонування політичних інституцій, розподілу владних повноважень та впорядкування суспільних відносин на етапі раннього нового часу.

Основною метою, засадничими принципами української політичної системи наприкінці 40-х — у 70-х роках стало підпорядкування всіх владних та соціальних ресурсів справі розбудови, та суверенізації Української козацької держави, її утвердження в міжнародному та соціокуль - турному європейському просторі. На жаль, умови воєнного часу, тривала псрерваність національного державотворчого процесу не могли не позначитися далеко не найкращим чином, на впорядкованості та цілісності системи, ефективності виконання функціональних обов'язків її структурними одиницями, стані консолідованості українського соціуму. Чим. алою мірою розвиткові деструктивних процесів сприяли також геополітичний та суб'єктивний фактори. Та, незважаючи на це, започатковані в роки революг^ії позитивні тенденції, винесені з цього часу уроки протягом багатьох десятків років поспіль справляти свій визначальний вилив на пошуки нових варіантів організації політичного життя в Україні.

У зовнішньополітичному аспекті Національна революція зумовила зміну співвідношення сил у Східній, Південно - Східній, Центральній і Північній Європі (інше питання, гцо ці зміни прислужилися далеко не на користь Української держави). Як слушно звернув увагу Д. Наливайко, революційні події в Україні, поряд із Тридцятирічною війною та революцією в Англії, відіграли важливу роль у підриві могутності Контрреформагщ, гцо трималася на політичних режимах Іспанії, Австрії й Речі Посполитої, тобто країн, які були тісно пов'язані з Ватиканом та середньовічним минулим. Європи. Завдавши непоправного удару Польщі, Українська революція тим. самим спричинилася до корінного перелому в європейській цивілізації. — адже внаслідок поразок і занепаду держав, гцо були опорою католицької середньовічної культури, провідна роль переходить до країн, які або стали, на шлях вибудови суспільства, заснованого на нових засадах організації економіки і суспільних відносин (Англія,, Нідерланди), або докорінно трансформували політичний режим на кшталт абсолютної монархії нового типу (Франція).

Українська революція різко послабила геополітичні позиції Речі Посполгапої та Криму й водночас істотно зміцнила роль на міжнародній арені Російської держави, у зовнішній політиці якої помітно активізувався західноєвропейський век - тор. Наг^іонально-визвольна боротьба угераінг^ів сприяла вибо - ренню Бранденбургом незалежності від Польгці (у 1657 р. Варшава відмовилася від ленни. х прав на Східну Пру сію) та зростанню політичної ваги Швеції. Міжнародний резонанс від Української революції виявився настільки сильним., що змусив Європу протягом майже всієї другої половини XVII ст. з неослабним. інтересом слідкувати за розгортанням подій в Україні (їх висвітлення відбувалося як на рівні інформування загалу зі шпальт французьких, англійських, німщькгіх газет, і часописів («Газетт де Франс», «Еспьіюн де Кур де Пренс Кретьен», «Меркюр Англе», «Модеріт Інтелідженсер», «Франкфуртер Поап-Цайтунг» та ін), у «летючих листках», так і шляхом спроб створення перших аналітичних узагальнень у науковій продукції).

Навряд чи варто абсолютизувати практику проведення історичних аналогій та моделювання ситуацій за принципом - — минуле — нинішнє — майбутнє. Вона є далеко не бездоганною. Але незаперечним є і той факт, гцо минуле прямо чи опосередковано присутнє у дні сьогоднішньому. Події XVII ст. переконливо продемонстрували, гцо тільки в умовах незалежної соборної держави можуть бути створені необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних, можлгів остей.

Розбудова державного організму вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики гі еліти, а й гцоденної чорнової роботи над формуванням. її різних інституї^ій та ефективно діючого апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення Української держави раннього нового часу, а відхід від нього став однією з головних причин іі руйнування.

Для успішного функціонування державного апарату еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем - суспільства, спрямованих на задоволення інтересів переважної більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести, через небезпечні «рифи» соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічної політики Б. Хмельницького дала йому змогу заручитися масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути, спалаху громадянської війни. Невипадково в свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем, не лише від «ляцької неволі», а її від соціальної несправедливості. Допугцені його наступниками про рахунки в сфері сої^іально-економічної політики обернулися трагічними наслідками громадянської війті 1658—1663 рр. та масштабних повстань поспільства наступних років.

Питання існування Української козацької держави були нерозривно пов'язані з питанням єдності чи роз'єднаності політичної, еліти, а відтак і суспільної консолідації. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне, місце не иаціональшіх, а особистих амбітних інтересів призвело до розколу суспільства на антагоністичні табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася зруйнуванням створеної в 1648—1650 рр. держави.

Варто також пам'ятати, що найважчі й найскладніші проблеми процесу становлення держави та обстоювання її незалежності слід розв'язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із захисту національних інтересів. Спроби поставити їх вирішення у залежність від допомоги ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім'я навіть найвищих і найблагородніших цілей обертаються для нації й держави катастрофою.