Обострение политического противостояния в 1668-1676 гг поражение революции

Правительства России, Речи Посполитой и Крыма решительно выступили против акта объединения казацкой Украины. Однако некоторые старшины, преследуя личные интересы и опираясь на помощь извне, начали борьбу с Дорошенко за власть. Кроме этого, значительная часть населения Левобережья, в том числе большинство старшины и духовенства, и дальше ориентировалась на Российское государство, видя в ней гаранта сохранения украинской автономии.

В июне началось наступление польских хоругвей на территорию Кальницкого и Паволоцкого полков. Узнав об этом, П. Дорошенко решил, что произошло широкомасштабное вторжение польской армии, и 18 июля оставил Левобережье, назначив наказным гетманом Демьяна Многогрешного. В августе претензии на гетманскую булаву неожиданно выдвинул 23-летний запорожский писарь Петр Суховиенко, поддержанный не только Запорожьем (многие сечевиков были недовольны убийством Брюховецкого), но и Лдиль-Гиреем. В конце августа - начале сентября запорожцы избрали Г1. Суховиенко гетманом. Драматизм политической коллизии, завязывалась и вылилась в кровопролитную междоусобную борьбу, заключался в том, что новый претендент на булаву также выступал с патриотических позиций, свидетельством чему может служить содержание его универсала-обращение к украинскому народу, проникнутого идеями Независимости казацкого государства. Называя ее «осиротевшей матерью Украина», он, во-первых, подчеркивал необходимость достижения соборности казацкой Украине («одной матери братства посполитого украинский христианского народа по обоим берегам Днепра»), во-вторых, призвал прекратить междоусобные распри и объединиться для достижения общей цели, в-третьих, подчеркивал коварство политических планов относительно Украинского государства правительств соседних стран и призвал выступить против распределения Украинского государства по статьям Андрусовского договора.

Получив сведения о коварных действия крымской верхушки, П. Дорошенко, по признанию киевского монаха Иезекиля, во время разговора с ним высказался за необходимость нанести по Крыму такого же удара, как в свое время это сделал его дед М. Дорошенко. Не теряя времени, он отправил посольство к султану с жалобой на действия Адиль-Гирея и просьбой взять казацкую Украину под свою протекцию на предложенных им условиях проекта договора. Прежде гетманский правительство стремилось объединение всех украинских земель от реки Висла и городов Перемышль и Самбор к Севска и Путивля в границах удельной государства. Гетманская должность должна была стать пожизненной; население освобождалось от уплаты налогов и дани; православная церковь получала автономию под цареградских патриархом; турки и татары, прибывая в Украину, лишались права строить на ее территории мечети, брать ясырь, разрушать города и села; султан и хан не могли без ведома украинского правительства заключать договоры ни с Россией, ни с Речью Посполитой; союзнические татарские подразделения во время совместных военных кампаний должны подлежать власти гетмана т.д.

Отрицательную политическую роль в это время играл еще один фактор, а именно: нежелание старшины и духовенства левобережного региона организовать население на борьбу против наступления русского войска. Д. Многогрешный и часть полковников изъявили готовность принять подданство царя при условии вывода Россией из городов залог и оставление за казаками прав и привилегий, которые они имели по Б. Хмельницкого. Для этого в Москву отправилось посольство, а в октябре наказной гетман присягнул Г. Ромодановскому. Направлен сюда П. Дорошенко во главе нескольких тысяч казаков его брат Григорий спасти ситуацию не смог. При таких обстоятельствах П. Дорошенко через другого своего брата Андрея, который прибыл в Гадяч, а также через дополнительные каналы дал понять московскому правительству, что он согласен принять царскую протекцию, но при условии вывода из городов воевод и залог, а также признания акта о ' единения казацкой Украине под его булавой. Однако Россия отклонила его предложения и при содействии Черниговского архиепископа Лазаря Барановича созвала конце декабря 1668 в Новгороде - Северском совет старшин (за представительства Черниговского, Нежинского и Стародубского полков), которая выбрала д. Многогрешного гетманом. Итак, снова из-за доминирования в ментальности значительной части старшины Левобережья не национальных, а местных и групповых интересов произошел раскол в украинском государстве.

П. Дорошенко, чтобы избежать новой вспышки междоусобной борьбы, стремился найти общий язык с Д. Многогрешным. В феврале 1669 он неоднократно обращался к нему с письмами, убеждая в необходимости общего взаимодействия и подчеркивая трагических последствиях для украинского общества распределения государства. Он стремился склонить левобережного гетмана к согласию на проведение генеральной казацкой рады в Корсуне для решения вопроса о гетманскую власть. С письмами подобного содержания П. Дорошенко обращался и к левобережных старшин, подчеркивая, ицо руководствуется не собственными интересами, а заботится «о обе стороны Днепра и о всей Украины».

Апеллировал он и к представителям российской администрации, в частности, к киевского воеводы П. Шереметьева, убеждая не идти на отрыв Левобережной Украине, не подтверждать Д. Многогрешного на гетманстве, поскольку из таких «закутних гетьманчикив» и происходит политический раскол и упадок края. Однако правящие круги России последовательно и неуклонно проводили курс на образование отдельной Левобережной Гетманщины. Поскольку легитимность выборов в Глухове легко можно было поставить под сомнение из-за ограниченного представительство, ИЗ-16 марта там же в присутствии царских уполномоченных произошла новая казацкая рада, которая избрала Д Многогрешного гетманом и одобрила «Глуховские статьи». Вопреки попытке левобережного гетмана возобновить действие договора 1654 г, последние лишь весьма приближенно напоминали «Мартовские статьи» Б. Хмельницкого. Хотя они и составляли заметный прогресс по сравнению с «Московскими статьями» Брюховецкого (российское правительство отказывался от внедрения собственной налоговой и административной систем), однако все же существенно ограничивали государственный статус Левобережной Гетманщины. Предполагалось оставить в пяти городах воевод, которые не имели права вмешиваться в местное управление, а лишь возглавляли гарнизоны; сбор налогов в царскую казну оставалось прерогативой украинский администрации; устанавливался реестр в 30 тыс. казаков; гетманском правительства запрещалось проводить внешнюю политику. Заручившись поддержкой России, Д. Многогрешный активизирует борьбу против П. Дорошенко.

По возвращении из Турции посольства и приезда с ним уполномоченных ее правительства, которые должны были присутствовать во время принятия присяги, П. Дорошенко созывает 21-22 марта расширенную совет старшин

в Корсуни. По данным источников, в ее работе кроме правобережной старшины приняли участие представители Левобережной Украины и Запорожья, И. Тукальский и Ю. Хмельницкий. На ней также присутствовали посланцы Речи Посполитой и Молдавии. Совет подтвердил пожизненный характер гетманом П. Дорошенко на обоих берегах Днепра, высказалась за установление численности реестровых казаков в 12 тыс. и роспуск полков серденят. Было также отклонено возможность принятия российской протекции и одобрен переход под турецкий протекторат, однако при условии не принимать присягу султану. Очевидно, сразу же возникла необходимость уточнить отдельные положения договора, поэтому в Стамбул отправляется посольство во главе с Портянко.

Вместе с тем П. Дорошенко не исключил возможности объясниться с Россией или Речью Посполитой. Основным требованием при этом выдвигалось признание ими целостности казацкой Украине и ее широкой государственной автономии. В частности, в начале 1669 г. в беседе с пленными русскими воеводами он свидетельствовал готовность «служить царю», если тот примет «под свою руку ... жителей обеих сторон Днепра »и на территории Украины не будет ни воевод, ни залог, иначе« мы сами собой будем ». Не прекращались попытки найти общий язык и с левобережных *, гетманом. В мае П. Дорошенко обратился к нему с новым письмом, в котором подчеркивал необходимость сохранить единство Украины, чтобы народ «не приходил от несогласия старших к упадку и к уничтожению», и предлагал прислать своих представителей для выработки совместного плана действий. В апреле-мае он провел переговоры с польскими послами и согласился передать украинскую делегацию на сейм.

Среди лета резко обострилась внутриполитическая борьба на Правобережье. На сторону П. Суховиенко переходят Ю. Хмельницкий и значительная часть казаков Корсунского, Уманского, Белоцерковского, Кальницкого и Паволоцкого полков. Около 24-25 июля возле поселка Кононча подразделения П. Дорошенко были окружены казаками П. Суховиенко и его союзником - татарской ордой. Осада продолжалась 5 недель, и только после прибытия в начале августа турецкого чауша, который привез Дорошенко клейноды от султана, татары отошли в Крым, а П. Суховиенко в Умань. В конце первой декады августа совет в Умани избирает гетманом М. Ханенко, который попытался заручиться в борьбе против П. Дорошенко помощью Д. Многогрешного. Однако П. Дорошенко действовал решительно и заблокировал новоизбранного гетмана в Умани. Последний пообещал вместе со старшиной прибыть в Чигирин, и П. Дорошенко вернулся в гетманскую столицу.

К сожалению, борьба за власть в Правобережной Украины на этом не прекратилась. На помощь М. Ханенко и П. Суховиенко прибыла 6-ти - сячна орда. Общими силами они выступили против П. Дорошенко. Последний послал за помощью к Белгородской орды, а сам в 20-х числах октября отправился в Олькивця, где держали оборону Я. Лизогуб и брат гетмана Григорий. Дорогой во Стеблевом 7 ноября его окружили, и в течение двух суток пришлось отбивать приступы противника. Вечером 8 ноября на помощь гетману прибыл Я. Лизогуб, и они разохм. разгромили нападавших. М. Ханенко и П. Суховиенко удалось убежать, а Ю. Хмельницкий попал в плен к белгородских татар и впоследствии был отправлен в Стамбул. Заняв Умань, П. Дорошенко оставил там прочную охрану, а сам вернулся в Чигирин.

Одержав победу, гетман продолжает курс на избежание военных столкновений с Речью Посполитой и Россией, с одной стороны, и нахождения взаимопонимания с Д. Многогрешным - с другой. В письмах к левобережного гетмана и старшин он призывает их быть «в дружбе и единстве». Отправленный в начале 1670 на Левобережье с несколькими тысячами казаков наказной гетман Я. Лизогуб в письмах к жителям края подчеркивает намерение П. Дорошенко добиться того, чтобы «никогда раздвоенной и разрозненной не была Украина», обращает внимание на коварство политики московского правительства, направленной на раскол украинского социума, разжигание междоусобной борьбы (чтобы «одни других резали»). Однако эти меры успеха не имели.

Вместе оживляются переговоры с польским правительством. В начале октября 1669 П. Дорошенко отправил посольство П. Деми - дэнки и И. Ковальского на коронационный сейм с задачей добиваться отмены унии; подтверждение всех прав православной церкви и образования отдельного трибунала в Короне и в Литовском княжестве для рассмотрения церковных дел; утверждении особых привилегий для Киево-Могилянского коллегиума; подтверждение статей «правдивой Гадячского комиссии»; обновления функционирования «письма нашего Русского» во всех канцеляриях Польши и Литвы, а также в дипломатических сношениях между Гетманщиной и Войском Запорожским, признание удильности казацкой Украины, в состав которой должны отойти Подольское воеводство по Меджибож, Брацлавское и Киевское воеводства «до Горыни» с уездами Пинским, Могилевским и Речицкий. В письме к новоизбранному короля Михаила Вишневецкого от 29 октября 1669 гетман подчеркивал, что пошел на принятие турецкой протекции только для того, чтобы «сохранить целостность умирающей Украине ...».

Вследствие переговоров с польским правительством удалось договориться о встрече комиссий для обсуждения условий будущего украинских-польского договора в Остроге. Украинская сторона разработала приказ своим делегатам, который отражал государственные устремления гетмана и его соратников. Пункты программы предусматривали установление федеративной связи Украинского государства с Речью Посполитой, а также расширение ее территории за счет части Подольского воеводства, Волыни и Полесья; уничтожения унии и подтверждения прав православной церкви; сохранение за казаками всех прав и привилегий, в том числе права на проживание в шляхетских имениях; запрет польскому войску находиться на территории казацкой Украины; открытие двух академий, школ, типографий и т.д. Поскольку польское правительство не хотел признавать существование Украинского государства, а П. Дорошенко проявлял неуступчивость и требовал гарантий для безопасной работы комиссии, переговоры зашли в тупик. Тогда Польша сделала ставку на значительно более покладистой М. Ханенко. В начале сентября в Остроге заключается соглашение с его посольством, в которой не содержалось и намека на сохранение украинской автономии, так возобновлялся состояние, которое существовало на канун Украинской революции.

По П. Дорошенко, то его позиция, направленная на защиту национальных интересов, оставалась неизменной. В начале октября 1670 он направляет новое посольство в Варшаву с инструкцией, предусматривавшей сохранение всех прав и свобод «веры Русской», ликвидацию унии; места в сенате для митрополита и четырех епископов, предоставление должностей в Киевском, Брацлавском и Черниговском воеводствах лишь православной шляхте; уравнивание в правах украинских мещан с польскими; открытие двух академий, гимназий, школ, чтобы «свободно было науки отправлять и книги разные печатать»; амнистию участникам освободительной и социальной борьбы, признание границ казацкой Украине на Подолье гио город Меджибож, а на Волыни по реку Горынь, сохранение всех казацких вольностей и свобод; запрет возвращения к имений шляхтичей и чиновников и т.д. Однако правительство Речи Посполитой, как и в прошлом, не соглашался принять эти требования. Польская политическая верхушка традиционно не хотела признать право украинского на свое национальное государство.

Важно подчеркнуть, что украинскому гетману удалось постепенно взять на себя полноту властных полномочий, хотя он, как в свое время и Б. Хмельницкий, для придания большей легитимности решением проводил их через постановления офицерских советов. Как и его великий предшественник, П. Дорошенко прекрасно осознавал всю значимость укрепления гетманской власти. Имеем данные одного из источников, на Корсунской раде 1669 его избрали гетманом «до смерти, а после него ~ сыну и внуку его непременно ...». Красноречивым является признание М. Ханенко, сделанное им летом того же года, что П. Дорошенко хочет для себя «вечной гетманства без разрешения и советы всех нас». Львовский епископ И. Шумлянский, побывавший в Чигирине зимой 1671 г, свидетельствовал, гцо П. Дорошенко «абсолютно [в них] царит и пользуется у всего народа любовью ...». Подканцлер А. Ольшевский подчеркивал стремление гетмана к «независимой ни от кого монархической власти». По данным Д. Многогрешного, гетман вынашивал планы «стать удельным князем». Итак, источники убедительно свидетельствуют, что П. Дорошенко, в русле начатой Б. Хмельницким традиции, пытался ввести в Украину наследственный гетманат.

Укреплению его власти способствовала также взвешенная и гибкая социально - экономическая политика, в частности, курс на утверждение в государстве казацкого типа хозяйства и недопущение к имений помещиков и чиновников. Отправлено осенью 1670 г. посольство к М. Вишневецкого выдвинуло требование, чтобы на территорию казацкой Украине не возвращалась шляхта, потому что уже более 20 лет «казаки без дидычные господ, старост и надзирателей жили и ни в коем случае не могут быть в подданстве и послушании господам» . Гетман также активно поддерживал мероприятия И. Тукальского о создании отдельного Украинского патриархата, видя в этом важный политический фактор утверждения самостоятельности казацкой Украины. Попутно отметим, что киевский митрополит верил в тс, что украинская могут «быть свободными», и всегда оказывал большую помощь П. Дорошенко. Неслучайно польское правительство больше всего был озабочен курсом гетмана на завоевания независимости в этнических границах Украины. Один из сенаторов в начале апреля 1670 отмечал тот факт, что принятие турецкой протекции гетман рассматривал лишь как прикрытие для получения полной независимости от Речи Посполитой и создания удельной государства вроде Молдавской, Валашском или Трансильванских. В написанной польскими комиссарами после заключения Острожской соглашения «реляции» обращалось внимание на желание гетмана «снискать себе титул хозяина или удельного князя и, поработив казаков, владеть Украина», граница которой с Речью Посполитой был проходить от «Краков, как река Вислок впадает в Вислу , т.е. этой стороной от Вислы просто на Казимеж, от Казимежа, взяв через Литву аж на Белую Русь к Жмуди, взяв в Смоленск этой стороной Днепра ...». 1670 р. коронний гетьман Я. Собеський звертав увагу сейму на прагнення українського гетьмана «[визначити] краю Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там, куди лише заходять імена та церкви Руські».

Не дивно, що правлячі кола Речі Посполитої прагнули будь-що послабити позиції українського гетьмана, запобігти консолідації національно-патріотичних сил, не допустити, щоб «Україна мала бути відлучена від корони Польської». Виходячи з цього, вони докладали максимум зусиль для розпалювання міжусобної боротьби серед старшини й козацтва. Як зазначав один із високоповажних сановників, було б «непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], коли б Ха - ненко з Дорошенком порозумілися», оскільки ця «незгода між ними є порятунком для Республіки». Саме М. Ханенко протягом 1670~ 1672 рр., підтримуваний частиною пропольськи налаштованого козацтва, виступав основним політичним противником П. Дорошенка й своїми діями помітно ускладнював внутрішнє становище козацької України, поглиблював розкол серед старшини, сприяв посиленню анархо-охлократичних виступів поспільства. Не без підстав хан в універсалі до козаків М. Ханенка від 26 липня 1672 р. дорікав їм за нестримне бажання старшини заволодіти булавою й відзначав трагічні наслідки постійних міжусобиць: «...один з одним, місто з містом, як непримиренні вороги воюєте і самі свою власну кров п'єте і землю свою спустошуєте». На певний час П. Дорошенку вдалося досягти порозуміння з І. Сірком. За визнанням узятого поляками в полон татарина Баклія (кінець травня 1671 р.), «Сірко сам собі пан вільний, але сприяє Дорошенку і з ним взяв братерство. Не знаємо, чи надовго...».

Як свідчать джерела, гетьман протидіяв заходам Варшави, спрямованим на розкол козацького стану: протиставленню запорожців городовому козацтву, незаможних козаків — заможним тощо. У листі до Я. Собеського від 24 червня 1670 р. він дорікав коронному гетьманові за спроби підбурювання «свавільників низових» грошима, привілеями, гетьманськими клейнодами проти городових козаків, на скликання ними «чорних» рад, оскільки в такий спосіб вони «не лише Україну, але й увесь народ вигубити стараються». Прагнення П. Дорошенка до збереження суспільної рівноваги засвідчує й лист польського короля до козаків М. Ханенка (серпень 1671 р.). Водночас гетьман був рішучим противником «чорних» рад як таких, що «приводять до злих справ». Водночас він шукав шляхи до порозуміння із запорозькими козаками. Зібрана ним у лютому 1671 р. козацька рада відхилила укладену посольством М. Ханенка Острозьку угоду й звернулася з листом до запорожців, намагаючись переконати їх у згубності такого кроку. Згадана угода, на думку ради, не приносила нічого доброго Україні, оскільки передбачала поновлення в ній порядків, що існували до 1648 р. і були добре відомими кожному козакові старшого віку. При цьому рада зверталася до січовиків із далеко не риторичним запитанням: «Як це вам не соромно було пристати до тих недосконалих вільностей, котрі перед війною шиї наші гризли, спонукали до цієї війни».

Протягом першої половини 1671 р. ГІ. Дорошенко прагнув зміцнити міжнародне становище козацької України, зокрема, встановити відносини з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом і поліпшити відносини з Росією. Підтримував він контакти і з Д. Многогрішним, пропонуючи йому домовитися про встановлення відносин братської приязні («хто мені є другом, той і й[ого] м-ті є другом, а хто мені ворог, той і йому є ворогом»), щоб у такий спосіб разом захищати «суспільне добро і цілісність України». Імовірно, що зрештою ці зусилля П. Дорошенка принесли успіх, й обом гетьманам вдалося досягти певного взаєморозуміння. Принаймні, московський купець Бородкін у червні повідомляв, що «дружба у гетьмана Дем'яна Гна - товича з Дорошенком вчинилася велика і листуються між собою часто». Принагідно зауважимо, що лівобережний гетьман чимало зробив для зміцнення своєї влади (відомі навіть його спроби відродити принцип успадкування останньої): рішуче придушував прояви свавілля й непослуху з боку старшини та козацтва; домагався прилучення до Лівобережжя Києва з округою та Гомельщини; не приховував занепокоєння діями московського уряду в справі зближення з Польщею. Невдоволені курсом Многогрішного старшини в березні 1672 р. скинули його. У червні того ж року лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича.

Занепокоєний зміцненням влади П. Дорошенка, польський уряд вирішив розпочати воєнні дії. У середині серпня 1671 р. 14—15-ти - сячна польська армія на чолі з великим коронним гетьманом Я. Со - беським перейшла в наступ. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могилева, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, до кінця жовтня коронному гетьману вдалося поновити панування Польщі майже над усією територією Брацлавщини. Цьому сприяв перехід на бік поляків М. Ханенка, І. Сірка, Михайла Зеленського, Павла Лисиці та інших старшин із частиною козаків. Наприкінці жовтня козацька рада (близько 1 тис. учасників) проголосила М. Ханенка гетьманом, повноваження якого відразу ж визнав польський уряд. Розташувавши на зимовий постій корогви в містах і містечках Брацлавщини, Я. Собеський повернувся до Львова.

На початку грудня до II Дорошенка з'явилися татари, незабаром розпочалися бої з польськими підрозділами під Ладижином, Уманшо, Тростянцем. Жовнірські залоги залишають південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, Я. Собеський радив у першій половині 1672 р. сейму й королю піти на поступки П. Дорошенку («на все йому дозволити», бо при ньому Україна «вперто стоїть і відступитися від нього жодним чином не хоче»); наголошував на корисності встановлення союзу з українцями в майбутній боротьбі з турками.

Однак це застереження коронного гетьмана знехтували. Водночас польський уряд відхилив ультиматум султана відмовитися від претензій на козацьку Україну. Відповідь Туреччини не забарилася: на початку червня її 100—120-тисячна армія, очолювана Мегмедом IV, виступила в похід. Як зауважував польський дослідник Я. Волшський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не виключав можливості мирного врегулювання конфлікту. Оскільки цього не сталося, розпочалася турецько-польська війна. П. Дорошенко, дочекавшись підходу частини Кримської орди, також перейшов у наступ і 18 липня на Батозькому полі неподалік Четвертинівки розгромив польське військо Кароля Лужецького і козаків М. Ханенка. По тому разом із Селім-Гіреєм гетьман вирушив до Кам'янця-Подільського, в околицях якого у середині серпня його прийняв султан і вручив йому булаву. Після штурму міста, яке незабаром здалося через нездатність до рішучих дій його адміністрації, султан послав гетьмана і хана з частиною війська до Львова. Є дані джерел, гцо під час облоги фортеці П. Дорошенко сприяв тому, щоб місто не захопили турки.

Поразки Речі Посполитої змусили М. Вишневецького розпочата переговори в Бучачі. Українське посольство переконувало керівника турецької делегації домагатися від польського уряду встановлення українсько-польських кордонів по ріках Горинь і Лабунь, знищення унії й визнання митрополитом Й. Тукальського. Проте досягти цього не вдалося, що стало першим серйозним сигналом про ненадійність турецького союзника. За укладеним 18 жовтня Бучацьким договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; передбачалося визнання Польщею (вперше від початку Національної революції) Української держави (до речі, козацька Україна ще ніколи не називалася так в офіційних міжнародних документах) «у давніх кордонах». З її території мали бути виведені всі польські залоги. Козаки М. Ханенка отримали право або виїхати за межі України, або залишитися в ній за умови «статечної поведінки».

Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави змінювало міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд відмовився від претензій на козацьку Україну, Росія могла тепер, не порушуючи угоди з Польщею, розпочати боротьбу за поширення своєї влади на Правобережжя. Вже на початку 1673 р. цар доручив І. Самойловичу розпочати відповідні переговори з ГТ Дорошенком. Боячись втратити булаву, лівобережний гетьман зробив усе можливе, щоб зірвати їх, і домігся успіху. Своєю чергою, П. Дорошенко щораз більше розчаровувався в політиці Порти, яка грубо знехтувала умови договору 1669 р. і намагалася перетворити його на безправного васала. Джерела свідчать, що наприкінці 1672 р. гетьману було висунуто вимоги ліквідувати фортеці (за винятком Чигирина), роззброїти населення, виплачувати данину.

Суперечливо розвивалися відносини гетьмана з Польщею. З одного боку, він наполегливо домагався виведення польської залоги з Білої Церкви й посилав по допомогу до кам'янецького паші, хана і султана, з іншого — погоджувався піти на союз із Річчю Посполитою, якщо вона визнає чинність Гадяцької угоди. Наприкінці лютого 1673 р. Я. Собеський радив урядові розпочати переговори з ГІ. Дорошенком і визнати за ним козацьку Україну, з тим, щоб відірвати його від Порти. Є дані, що пізніше до гетьмана на переговори приїжджав київський єпископ И. Шумлянський, котрий запропонував йому повернути Українську державу до складу Речі Посполитої на основі Підга - єцького договору, але ГІ Дорошенко наполягав на збереженні умов Гадяцької угоди. Переговори зайшли в глухий кут.

На початку липня нову спробу схилити П. Дорошенка до прийняття підданства зробив російський уряд. Під час зустрічі з ієромонахом Києво-Печерського монастиря Серапіоном Полховським гетьман засвідчив готовність вступити в переговори з царем, але на певних умовах: по-перше, вони мають вестися таємно; по-друге, він погодиться розірвати угоду з Портою і відмовиться від її протекції лише тоді, коли договір із Росією буде укладено і він отримає від неї військову допомогу. Перед російським урядом ставилася низка вимог: на обох берегах Дніпра має бути один гетьман, і П. Дорошенко готовий скласти свої повноваження, якщо знайдеться кращий за нього, котрий спромігся б і «царську величність не завести [в погане] і себе з Україною не занапастив»; мусять бути збережені всі козацькі вольності; цар повинен присягнути на укладених статтях. Москва заявила, що готова прийняти Правобережну Україну на умовах, які має Лівобережна Гетьманщина, проте відхилила вимоги щодо їх об'єднання (на кожному березі Дніпра мав залишатися свій гетьман) і складення присяги російським царем.

І все ж переговори тривали. Під час чергових зустрічей із С. Полховським П. Дорошенко висунув новий ультиматум: вивести з Києва російську залогу; точно встановити лінію проходження кордону між козацькою Україною й Польщею, включивши до її складу Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства; направити в Україну сильну армію для боротьби з турками, а також створити для цього 40-тисячне військо найманих козаків; проголосити єдність козацької держави під регіментом одного гетьмана, котрий має перебувати «як би господарем під протекцією царської величності». При цьому недвозначно було заявлено про неспроможність І. Самойловича утримувати булаву, оскільки він не належить до спадкоємних козаків. Однак ці вимоги царський уряд відхилив, і на початку грудня Олексій Михайлович наказав Г. Ромодановському та І. Самойловичу розпочати похід на Правобережну Україну.

Важливо не забувати того факту, іцо лівобережний гетьман також розглядав козацьку Україну як єдину державно-політичну структуру, рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність, прагнув схилити під свою булаву Правобережну Україну, не забуваючи при цьому про західноукраїнський регіон. На початку 1674 р. він вирішив реалізувати свої наміри. У П. Дорошенка не було сил, здатних протистояти наступові Г. Ромодановського та І. Самойловича, тому до початку березня їхні війська оволоділи основними містами Правобережжя. 25 березня до Переяслава на раду з'явилася старшина правобережних полків, і через день І. Самойловича було обрано гетьманом козацької держави «обох сторін Дніпра». Ухвалюються умови договору, на яких Правобережна Гетьманщина «піддавалася цареві». Вони передбачали створення 20-тисячного козацького реєстру; збереження за козаками прав і вольностей, якими користувалося козацтво Лівобережжя тощо. Відповідно цар зобов'язувався боронити населення краю від ворожих нападів. Відразу ж М. Ханенко, котрий з особистих мотивів порвав із Польщею, склав свої повноваження. Населення Правобережної України з надією сприйняло підданство Росії, сподіваючись, що її уряд захистить від спустошливих нападів татар, турків і поляків.

Як на нашу думку, цей акт возз'єднання козацької держави міг би бути виправданим лише у випадку серйозної підготовки російської армії до неминучої війни з Портою, яка фактично розпочалася їх вступом на Правобережжя. Оскільки ж цього не було зроблено, подібний політичний крок мав вельми трагічні наслідки для місцевого населення. Султан, урахувавши, що суперечності між російським і польським урядами завадять їм домовитися про об'єднання армій, вирішив завдати удару по Росії. У першій декаді серпня турецько-татарське військо переправилося через Дністер, і розгюч;ілося жахливе спустошення краю між Дністром і Південним Бугом. Г. Ромодановський та І. Самойлович замість того, щоб виступити назустріч противнику, довідавшись про появу на Брацлавщині турків на чолі з Мегмедом IV, відступили на Лівобережжя, залишивши мешканців правобережного регіону їм на поталу.

Розлючені опором місцевого населення, турецькі та татарські підрозділи знищували все на своєму шляху. П. Дорошенко виявився не в силі запобігти страшній катастрофі. Лише в середині вересня розпочався відступ турецько-татарського війська. Вцілілі мешканці краю, проклинаючи гетьмана, почали масово переселятися на Лівобережжя та Слобожанщину. Скориставшись цим, обраний польським королем Ян Собеський наприкінці жовтня вирушив з армією у Брацлавіцину і до середини листопада опанував її головні міста. Добровільно здалися залоги добре укріплених Кальника й Могилева. Наприкінці грудня король вислав до П. Дорошенка посольство Й. ІІІумлянського, обіцяючи визнати права Війська Запорозького. Хід переговорів засвідчив, що, навіть загнаний у безвихідь, гетьман боровся за національні інтереси України, намагаючись добитися для неї широких федеративних прав у складі Речі Посполитої. Від імені «всього народу Руського» він висунув низку вимог: обов'язкового відокремлення України в удільну державно-політичну одиницію; взаємної військової допомоги проти зовнішніх ворогів; підтвердження всіх прав і вольностей Війську Запорозькому; заборони державцям і старостам прибувати до українських міст; ліквідації унії; поновлення прав православної церкви, де «знаходиться Руський народ та [його] мова»; надання місць у сенаті київському митрополиту та єпископам; вільної торгівлі козаків на території всієї Речі Посполитої; допуску православних до участі у роботі магістратів; використання української мови в Польщі та Литві; виведення всіх польських залог з України тощо. Ян Собеський відмовився прийняти найголовніші з них, тож переговори успіху не мали.

Складається враження, що, починаючи з глибокої осені, в короля визріває ідея пошуку серед старшини гідного опонента непокірному П. Дорошенку, щоб відірвати від нього козацтво й зміцнити свій вплив в Україні. З цією метою 22 листопада 1674 р. він видає моги - лівському полковнику О. Гоголю привілей, що передбачав надання йому титулу довічного подільського полковника, а також звільнення козаків Подільського полку від виконання різних повинностей і виплати податків. На початку квітня наступного року козакам правобережних полків надається дозвіл на скликання генеральної ради, рішення якої Ян Собеський пообіцяв затвердити. Водночас наказним гетьманом було призначено О. Гоголя, котрому мали підлягати Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки з усіма населеними пунктами, що «здавна до них належали», а також «охотні полки».

Улітку 1675 р. політичне становище П. Дорошенка стало безнадійним. Не припинявся потік біженців на Лівобережжя, гетьмана залишали досі вірні йому серденята, родичі, соратники. Великою втратою стала для нього смерть Й. Тукальського. В такій ситуації він вирішив зректися турецької протекції й присягнути цареві, але не перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а перед представником Запорожжя І. Сірком. Сталося це 20 жовтня в Чигирині. Певно, під час зустрічі вони домовилися скликати навесні 1676 р. козацьку раду для обрання гетьмана, бо запорожці не взяли участі у виборах І. Самойловича. Це була остання спроба П. Дорошенка змінити перебіг політичної боротьби в Україні на свою користь. Але цього не судилося. Московський уряд відмовився визнати законність чигиринського акту присяги й зажадав приїзду гетьмана для її складення перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а також відмови його від влади.

Це був кінець. П. Дорошенку не залишалося нічого іншого, як капітулювати. Коли в другій половині вересня 1676 р. під стінами Чигирина з'явився авангард армії Г. Ромодановського та І. Самойловича, він заявив про готовність скласти зброю і присягнути цареві. Наприкінці місяця П. Дорошенко прибув до табору Г. Ромодановського та І. Самойловича, здав клейноди й склав присягу. По тому, через кілька днів, повернувся до гетьманської столиці, впустив до неї російську залогу й віддав ключі від міста. Ця подія ознаменувала, як на нашу думку, завершення революційної боротьби українців.

РОЛЬ І МІСЦЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

Українська революція завершилася у вересні 1676 р. з притіненням функціонування державних інститутів Правобережної їетьмангцини. По суті, це означало прикру поразку для української нації — адже в ході довготривалої виснажливої боротьби українському соціуму так і не вдалося ані створити єдиний державний організм в етнічних межах України, ані обстояти незалежність Української держави, хоча за досягнення політичної самостійності було заплачено надзвичайно високу ціну, гцо вимірювалася в демографічних, політичних, матеріальних та духовних витратах. Від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65—70 % населення (його загальна чисельність на 1648 р. становила близько 4—5 мли). Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці заплатили найвищу ціну. Буквально етноцидом обернулися для них присутність та дії на українських землях польсько-кримських військ протягом січня—березня 1655 р. та у 1664 — першій половині 1655 рр., коли відбувалося їх масове винищення та захоплення у ясир. Величезних зруйнувань зазнали поселення; було суттєво підірвано економічний потенціал країни.

Причини поразки революції крилися у відсутності в еліти досвіду державного будівництва; незавершеності процесу її консолідації навколо української державної ідеї; переважанні у свідомості соціальних верств і прошарків особистих, групових, станових інтересів над національними і державними; в слабкості центральної влади, гцо сприяло розгортанню міжусобної боротьби за булаву, породило всевладдя старшини на місцях; грубих прорахунках гетьманських урядів у внутрішній поліпищі, гцо спричинило посилення соціальної науїруги у суспільстві, наслідком чого стала руйнаг^ія підвалин молодого державного організму; значних масштабах люмпенізації суспільства, анархо - охлократичних рухах соціальних низів, деструктивній політичній ролі Запорожжя протягом кищя 50-х — першої половини 70-х рр.; постійному втручанні (у різних формах) в українські справи Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханства й Османської імперії, спрямованому на ліквідацію самостійної Української держави.

Позитивом революційного перевороту стало насамперед те, що на етнічному ареалі України після тривалого періоду бездержавності постала національна держава, частина якої (у вигляді Лівобережної Гетьманщини) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80~х рр. XVIII ст. І хоча трагічний збіг цілого комплексу причин і факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру й зум. овив занепад вивершеної Б. Хмельницьким державної будови, вже той факт, гцо Українська держава проіснувала понад сто років, виявився переконливим свідченням того, гцо український народ здатний жити повнокровним самостійним політичним життям, а здобутий у XVII— XVIII ст. досвід державного будівництва слугує цінним джерелом збагачення національного державотворення.

У ході революції було сформовано національну державну ідею, гцо стала для наступних поколінь українців знаменом у боротьбі за незалежність. Традиції національної державності найбільш рельєфно виявлялися в суспільно - політичній думці доби Просвітництва. Невипадково ця ідеологія в Україні, поряд із притаманними їй загальноєвропейськими засадами, набула на міщевому ґрунті багато специфічних, рис, характерних, лише для українських земель. Зокрема, цс стосується постійної присутності в ідеологічних конструкціях мотивів наявності власної державності як складової відомої просвітницької концепції суспільного договору.

Помітний поштовх активізації суспільної думки надали. події, пов'язані із підготовкою нового «Уложення», коли в багатьох проектах наказів українських депутацій почали одне за одним порушуватися питання, вихідними для яких були тези про суверенність Української козацької держави. Протест проти поглинення України Російською імперією є лейтмотивом творчості В. Капніста. Ідея рівності України з Росією (політичної насамперед) пронизує літературний твір другої половини XVIII ст. «Розговор Великороссии с Малороссией», у формі діалога в якому окреслено рушійні віхи українсько-російських взаємин. Та сама думка прослідковується в «Історії Русів» — талановитому публіцистичному творі кінця XVIII ст. Ідеї свободи притаманні творам видатного українського мислителя Г. Сковороди. Традиції національної державотворчості живили суспільно-політичну думку XIX ст. (вони, зокрема, проступають у працях Т. Шевченка, І. Франка), підсилювали національну складову визвольних змагань українців початку XX ст. Найбільш рельєфно (як це не парадоксально) засадничі принципи української державної ідеї проявилися в суспільних реаліях кінця XX — початку XXI ст., коли в Україні набрали, темпів державотворчі процеси, коли точиться боротьба між старим і новим, коли знову відбувається гостре протистояння політичної еліти, однак сила інерції не може спинити паростків нового й прогресивного, коли в творчих муках, випробуваннях і прора - хунках випрацьовується сучасна модель соціально-економічних відносин, коли Україна інтегрується у світове співтовариство.

Революція надала нового потужного імпульсу розвитку наг^іональної свідомості. Успіхи, здобуті на початковому її етапі, активізували процес формування у різних прошарків суспільства «духу національного патріотизму». В умовах гострої суспільно-політичної боротьби в ній укоренилися ціннісні орієнтації на єдність держави; започатковується створення нового образу вітчизни — «Матері - Украіни» та іі головного захисника — козака як типового виразника національного характеру. Важливою політико - культурною цінністю українського соціуму, гцо перетворилася на невід'ємну складову політичної свідомості елінги, стало сформоване Б. Хмельнгщьким. уявлення про соборність, гцо, попри прояви непослідовності й відступництва, живило її намагання «зібрати під власні знамена території, заселені своїм етносом.».

В історичному поступі української наглії револкщія стала великою школою боротьби, в горнилі якої кристалізувався соціальний досвід народу. Докорінний злам моделі согцально-економічних відносин, який відбувся в козагі, ь - кій Україні, став об'єктивною основою для вироблення нових стереотипів мислення й світосприймання широких мас населення. Аналізуючи соціокультурні й соціопсихологічні наслідки револкщійних змін середини XVII ст., М. Трушевський наголосив на тому, що «велике потрясеннє викликане Хмельниччиною... високо підняло простих людей над рівнем. їх неволі й уп. ослідження. Дало їм почути себе людьми — не простими, а повновартними. Оживило в їх, думках невмиругций потяг до вїдзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а "навіки"...». Неодноразово в подальшому сила народної пам'яті в роки збройного протистояння чи в періоди відносного затишшя повертала українців в революційну добу, коли їхні соціальні ідеали матеріалізувалися в практичних діях, повсталих. У свідомості народного загалу ця доба стала важливим рубежем, у зміні його соціально-економічного становища. Протягом тривалого часу козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами своїх соціально-економічних завоювань.

Істотно збагатилися форми і зміст національно-визвольних і соціалгтих змагань українців. Традиції сог^іальної боротьби революційних літ живили могутній протестний рух XVIII ст., який вилився у форму гайдамаччини і на всіх етапах якого простежувалася яскраво виражена тенденція до тісного переплетення соціального та національного. Особливо стійкі стереотипи зберігало селянство на ідеалізований ним козацький стан. Зокрема, дослідникам, відомий лист князя О. Безбородька, датований кінцем XVIII ст., в якому він писав, що в середовищі українського селянства є лише одне зерно неспокою, а саме: несхильність до поміщиків і «деяка надія бути козаками, котрими багато хто з предків їх бували за Хмельницького». В цілому традиції Української революції були одним із важливих факторів передачі соціального досвіду від одного покоління до іншого.

У роки революції відбулося формування нової політичної еліти, що захищала національні інтереси. І хоча її недостатня внутрішня консолідація, зумовлена відставанням національно-патріотичної свідомості від динаміки революційних подій, і виявилася одним із вирішальних факторів визрівання в українському суспільстві тих негативних тенденцій, що спричинили до втрати Україною незалежності, саме Їй вдалося вибудувати нову модель політичної системи. В її основу було покладено засади політичної організації козацтва та самобутні традиції політичної культури українського соціуму, які своїми витоками сягають часів Давньоруської держави. Разом із тим варто припустити (принаймні, для цього можуть прислужитися концепції держави та суспільно-політичного устрою І. Вишснського, Й. Верегцинського, С. Наливайка, ГІ. Могили, Ф. Прокоповича, С. Яворського, хоча й вироблені на більш ранніх чи пізніших етапах), гцо молода правляча еліта послуговувалася також європейським - досвідом, функціонування політичних інституцій, розподілу владних повноважень та впорядкування суспільних відносин на етапі раннього нового часу.

Основною метою, засадничими принципами української політичної системи наприкінці 40-х — у 70-х роках стало підпорядкування всіх владних та соціальних ресурсів справі розбудови, та суверенізації Української козацької держави, її утвердження в міжнародному та соціокуль - турному європейському просторі. На жаль, умови воєнного часу, тривала псрерваність національного державотворчого процесу не могли не позначитися далеко не найкращим чином, на впорядкованості та цілісності системи, ефективності виконання функціональних обов'язків її структурними одиницями, стані консолідованості українського соціуму. Чим. алою мірою розвиткові деструктивних процесів сприяли також геополітичний та суб'єктивний фактори. Та, незважаючи на це, започатковані в роки революг^ії позитивні тенденції, винесені з цього часу уроки протягом багатьох десятків років поспіль справляти свій визначальний вилив на пошуки нових варіантів організації політичного життя в Україні.

У зовнішньополітичному аспекті Національна революція зумовила зміну співвідношення сил у Східній, Південно - Східній, Центральній і Північній Європі (інше питання, гцо ці зміни прислужилися далеко не на користь Української держави). Як слушно звернув увагу Д. Наливайко, революційні події в Україні, поряд із Тридцятирічною війною та революцією в Англії, відіграли важливу роль у підриві могутності Контрреформагщ, гцо трималася на політичних режимах Іспанії, Австрії й Речі Посполитої, тобто країн, які були тісно пов'язані з Ватиканом та середньовічним минулим. Европы. Завдавши непоправного удару Польщі, Українська революція тим. самим спричинилася до корінного перелому в європейській цивілізації. — адже внаслідок поразок і занепаду держав, гцо були опорою католицької середньовічної культури, провідна роль переходить до країн, які або стали, на шлях вибудови суспільства, заснованого на нових засадах організації економіки і суспільних відносин (Англія,, Нідерланди), або докорінно трансформували політичний режим на кшталт абсолютної монархії нового типу (Франція).

Українська революція різко послабила геополітичні позиції Речі Посполгапої та Криму й водночас істотно зміцнила роль на міжнародній арені Російської держави, у зовнішній політиці якої помітно активізувався західноєвропейський век - тор. Наг^іонально-визвольна боротьба угераінг^ів сприяла вибо - ренню Бранденбургом незалежності від Польгці (у 1657 р. Варшава відмовилася від ленни. х прав на Східну Пру сію) та зростанню політичної ваги Швеції. Міжнародний резонанс від Української революції виявився настільки сильним., що змусив Європу протягом майже всієї другої половини XVII ст. з неослабним. інтересом слідкувати за розгортанням подій в Україні (їх висвітлення відбувалося як на рівні інформування загалу зі шпальт французьких, англійських, німщькгіх газет, і часописів («Газетт де Франс», «Еспьіюн де Кур де Пренс Кретьен», «Меркюр Англе», «Модеріт Інтелідженсер», «Франкфуртер Поап-Цайтунг» та ін), у «летючих листках», так і шляхом спроб створення перших аналітичних узагальнень у науковій продукції).

Навряд чи варто абсолютизувати практику проведення історичних аналогій та моделювання ситуацій за принципом - — минуле — нинішнє — майбутнє. Вона є далеко не бездоганною. Але незаперечним є і той факт, гцо минуле прямо чи опосередковано присутнє у дні сьогоднішньому. Події XVII ст. переконливо продемонстрували, гцо тільки в умовах незалежної соборної держави можуть бути створені необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних, можлгів остей.

Розбудова державного організму вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики гі еліти, а й гцоденної чорнової роботи над формуванням. її різних інституї^ій та ефективно діючого апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення Української держави раннього нового часу, а відхід від нього став однією з головних причин іі руйнування.

Для успішного функціонування державного апарату еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем - суспільства, спрямованих на задоволення інтересів переважної більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести, через небезпечні «рифи» соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічної політики Б. Хмельницького дала йому змогу заручитися масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути, спалаху громадянської війни. Невипадково в свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем, не лише від «ляцької неволі», а її від соціальної несправедливості. Допугцені його наступниками про рахунки в сфері сої^іально-економічної політики обернулися трагічними наслідками громадянської війті 1658—1663 рр. та масштабних повстань поспільства наступних років.

Питання існування Української козацької держави були нерозривно пов'язані з питанням єдності чи роз'єднаності політичної, еліти, а відтак і суспільної консолідації. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне, місце не иаціональшіх, а особистих амбітних інтересів призвело до розколу суспільства на антагоністичні табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася зруйнуванням створеної в 1648—1650 рр. держави.

Варто також пам'ятати, що найважчі й найскладніші проблеми процесу становлення держави та обстоювання її незалежності слід розв'язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із захисту національних інтересів. Спроби поставити їх вирішення у залежність від допомоги ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім'я навіть найвищих і найблагородніших цілей обертаються для нації й держави катастрофою.