Національно-визвольний pyX на західноукраїнських землях

Жорстокий національний гніт викликав посилення національно-визвольного руху і на західноукраїнських землях. Проявом його стали різні суспільно-політичні течії, що виникли у колах українського духовенства, інтелігенції, студентства та промисловців.

Численною та впливовою течією в суспільно-політичній думці й у визвольному русі Західної України були «москвофіли» (москволюби), або русофіли чи «тверді русини», як їх ще називали. Соціальною базою «москвофілів» було духовенство, інтелігенція, сільські та міські підприємці, частина заможних селян, які зневірилися, що зможуть самі, без сторонньої допомоги, звільнитися і зробити свій народ вільним.

«Москвофіли» об'єднували тих, хто орієнтувався у своїх політичних замірах на офіційно-урядові кола царської Росії. Вони розвивали фальшиву теорію про існування нібито «єдиного неділимого російського народу» від Карпат і до Камчатки, «Москвофіли» різко негативно ставилися до народної української мови, вважали її вульгарною, а самі виступали і писали так званою «руською», або «панруською», мовою - дикою сумішшю російських, українських, польських та церковнослов'янських слів.

«Москвофіли» настільки не любили народної мови, що з радістю вітали Емський указ 1876 р. До речі, самі вони користувалися у побуті польською мовою, говорячи, що українська мова селянська, а німецької та російської вони не знали.

Вірну думку про возз'єднання земель усієї України «москвофіли» зводили нанівець своїми заграваннями з кривавим російським царизмом. Вони насаджували царефільські настрої, вихваляли самодержавство як найбільш придатну державну форму для слов'ян. У своїх творах ідеологи «москвофілів» Дідицький, Петрушевич, Могильницький пропагували реакційні ідеї російських слов'янофілів - О. Хом'якова та С. Аксакова. Певний час центральний орган «москвофілів» газета «Слово» субсидувалася російською монархією. Фактично «москвофіли» були підкуплені царизмом. 3 одного боку, вони орієнтувалися на самодержавство, а з другого, заперечуючи вільний розвиток українського народу, підтримували австрійську реакцію, проводили у життя цісарську політику. Можливо, єдине корисне, що вони зробили, - це боротьба з пияцтвом і утворення братств тверезості.

«Москвофіли» мали свої установи, товариства, друкували книги. періодичні видання, давні акти. «Тверді русини» захопили у свої руки найстаріші галицькі українські установи - Ставропігійський інститут (колишнє братство), Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», «Общество ім. М. Качковського» та ін.

Русофілам належали також чисельні газети, що в різний час виходили у Галичині, Буковині та Закарпатті, - «Галичина», «Свєт», «Буковинська зоря» та ін. У 1870 p., для координації своєї роботи, вони заснували політичну організацію - Руську Раду, що стала висловлювати претензії на національний провід у Галичині.

Передова українська молодь не могла задовольнитися гаслами «твердих русинів», їх ображала зневага до української мови, українського минулого. Маючи за зразок «Основу», твори Т.Г. Шевченка, П. Куліша, О. Кониського та М. Костомарова, прогресивнудіяльністьгромад та українофілів, галицькі студенти, молоді священики, народжена після революції 1848 р. інтелігенція відмовилися від проводу «москвофілів» і почали орієнтуватися не на російського царя, а шукати сили і підтримки серед власного українського народу. Звідси їхній pyx i дістав назву «народовців».

Із самого початку народовці проводили широку просвітительську і культурницьку роботу. Ними були засновані український театр у Львові, Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), культосвітня організація «Просвіта», товариство «Руська бесіда». Народовці видавали періодичні видання, книги, часописи. їх ідеологами були О. Барвінський, К. Левицький та ін., які поступово перетворили групу народовців на тісну спілку з яскраво-виразною національною програмою.

Оскільки всі українські установи захопили «москвофіли», народовці почали створювати свої паралельні установи. Народовці видавали журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка». Органами цього напрямку визвольного руху були газета «Правда», «Діло», «Буковина». Народовці підтримували тісні зв'язки з наддніпрянськими громадами (українофілами), користувалися їхньою фінансовою та культурно-духовною підтримкою. Наддніпрянські письменники друкувались у народницьких виданнях, а Антонович, Куліш і Костомаров спеціально їздили до Галичини для встановлення особистих зв'язків з ватажками народницького руху. Але ідей соціалізму М. Драгоманова народовці не сприйняли. I все ж, під впливом розмежування у наддніпрянських організаціях українців, відбувалася поляризація й серед народовців - виділялося більш енергійне ліве та більш інертне й схильне до угоди з урядом праве крило. Повноважним представницьким центральним органом народовців стала Народна Рада, створена у 1885 р.

У листопаді 1890 р. лідери народовців Олександр Барвінський, Кость Левицький та Юліан Романчук, підтримані В. Антоновичем, уклали угоду з австрійським намісником у Галичині. За її умовами народовці бралися підтримувати австро-угорську і польську владу в Західній Україні взамін відкриття трьох українських гімназій, кількох кафедр україністики у Львівському університеті й надання постійних місць у парламенті. I хоч уряд не повністю виконав угоду, у діяльності народовців розпочалася «нова єра» - ерамирного співіснування з польською шляхтою та підтримки політики Відня.

Ідеї М. Драгоманова, який жив у цей час у Женеві й був тепер ближчий і доступний для галицької інтелігенції, все більше почали проникати в її середовище і знаходити собі прихильників. Його послідовники, які прагнули здійснити соціальну революцію і в їі результаті визволити Україну, вважали свою програму третім рішучим, або радикальним, шляхом. Тому і називали себе радикалами. Найбільш активними і послідовними прихильниками соціалістичних ідей М. Драгоманова і його «Громади» стали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик.

Народився Іван Франко (1856-1916) в селі Нагуєвичах під Дрогобичем у родині селянина. Вчився у Львівському та Чернівецькому університетах. Усе своє життя займаючись наукою, літературою і живучи з цієї праці, ведучи постійну боротьбу за національне визволення України, Франко намагався віддати борги рідному народу, який дав йому освіту. «Будучи сином українського мужика, - писав він, - вигодуваний чорним мужицьким хлібом і працею мозолястих мужицьких рук, я повинен працею свого життя заплатити за її копійки, які були витрачені мужицькою рукою, щоб я міг вибратися на вершини, звідки розливається ясне світло, подих свободи і людських ідеалів».

У 1876 р. Франко з М. Павликом починають редагувати студентське видання «Друг», у якому розгортають критику як «москвофілів», так і народовців за низький рівень їхньої літератури, за консерватизм. Швидко знаходяться однодумці, утворюючи невелику, але досить активну групу радикалів в українському національно-визвольному русі. У 1878 році, коли Франка і Павлика заарештували і судили за підривну діяльність, Іван Якович написав вірш «Товаришам із тюрми», виклавши у ньому програмну мету радикалів.

Гостро критикуючи діяльність «москвофілів» та народовців, Франко писав, що основа обох цих «партій - одна і та сама, а різниця між ними чисто формальна. Чи одна має верх, чи друга - для народу користь з того одна - ніяка».

За участь у національно-визвольному русі Івана Франка тричі ув'язнювали, не дали скінчити Львівський університет, не допустили до обрання депутатом австрійського парламенту та галицького сейму, не дозволили очолити кафедру у Львівському університеті. Але він не полишав боротьби.

Своєрідним виявом національно-визвольного руху була організація «Просвіти» - культурно-освітньої установи. Перша «Просвіта» була заснована в грудні 1868 p. y Львові народовцями. Основою діяльності «Просвіти» стало поширення освіти серед народу його рідною мовою. Згодом вона почала видавати підручники, твори українських письменників, газети, організовувати хори, драматичні гуртки, бібліотеки, театри, народні читальні, що почали конкурувати з шинком і церквою.

Західноукраїнська «Просвіта» не мала політичного характеру, була централізованою і деколи навіть фінансувалася урядом.

У 1894 р. радикали організували спортивно-пожежні товариства «Січ» і «Сокіл», у яких селянські юнаки проходили спортивний вишкіл, навчалися самодисципліні та патріотизму.

Широкого розповсюдження у Галичині та Буковині дістав кооперативний рух, що фінансувався «Просвітою» та багатими українцями. Такі кооперативи, як «Народна торгівля», «Сільський господар», «Віра», страхова компанія «Дністер» привчали українців до господарської діяльності, витісняючи з цієї галузі євреїв.

У кінці XIX ст. з різних суспільних течій у Західній Україні починають консолідуватися політичні партії. У 1890 р. ліві народовці та радикали, до яких входили I. Франко і М. Павлик, створили першу українську Радикальну партію з програмою утворення незалежної Української держави. Радикали повели боротьбу з «москвофілами» та правими народовцями, котрі пішли на угоду з австрійським урядом. Вони проводили активну роботу серед селян і національної інтелігенції, вимагали політичних свобод, введення громадської власності на землю, загального виборчого права. У 1899 р. Радикальна партія розпалася. 3 неї організовано Національно-демократичну партію, до якої ввійшли більшість радикалів, у тому числі й професор Львівського університету Михайло Грушевський та Іван Франко. У тому ж 1899 p. y Львові групою лівих радикалів створено Соціал-демократичну партію Галичини. Керівництво партії прийняло програму австрійських соціал-демократів. Галицька соціал-демократія була слабкою і працювала головно серед селян.

Одночасно з ними зорганізувалося і політично заангажоване духовенство, яке утворило консервативну, орієнтовану на Відень, партію -Католицько-руський союз.

До початку XIX ст. українська національна і земельна символіка відзначалася декоративністю й різноманітністю. Розірвана між двома імперіями-хижаками, позбавлена силою власної державності, Україна не виробила єдиної уніфікованої символіки. Потрєба в ній з'явилася на українських землях у 30-40 pp. XIX ст. у зв'язку з відродженням національно-визвольного руху. До того ж, плекати її можна було лише на західних українських землях, позаяк російська монархія нічого подібного не дозволяла, тримаючи українців у «чорнім тілі».

1848 p., коли інтелігенція Галичини створює Головну Руську Раду, її діячі, звернувшись до військових традицій українців, до історичного спадку Галицько-Волинського князівства і Руського воєводства, прийняли такі національні символи Галичини: герб - золотий лев на блакитному тлі, якому відповідав блакитний прапор з золотим левом.

До цього часу належить і спроба обрати якусь із пісень гімном українців. Спершу галичани співали як гімн патріотичну пісню «Дай Боже, в добрий час». У 1848 р. Головна Руська Рада затвердила як національний гімн галицьких українців вірш Т. Гушалевича «Мир вам, браття, всім приносимо».

1863 p. y львівському часопису «Мета» з'явилася поезія «Ще не вмерла Україна» з підписом - Т. Шевченко. Насправді ж автором був київський етнограф П. Чубинський. У тому ж році композитор М. Вербицький написав музику, і поезія стала національним українським гімном.

На урочистостях української інтелігенції та українських громадсь-кополітичних формувань у кінці XIX ст. поруч з виконанням згаданих пісень-гімнів усе частіше підіймається і жовто-блакитний прапор. Його використовує також і церква - православна і греко-католицька.

Різні політичні гуртки, партії, організації - як на Східній, так і на Західній Україні - беруть національну символіку на озброєння, щоб підкреслити як свою національну належність, так і прагнення до національного самовизначення.