Становлення політичної системи українського суспільства

Практично з самого початку Національної революції в переговорах із польським урядом українська сторона однією з основних висувала вимогу визнання за козацьким регіоном автономії у складі Польщі. Проте отримала типову для способу мислення польської еліти відповідь: «...швидше будете на палі, ніж дочекаєтеся вольностей». Тим самим польська сторона фактично відкинула можливість пошуку порозуміння, хоча у цей час ані гетьман, ані більшість старшин і козаків не думали поривати з Річчю Посполитою. Вони домагалися лише проведення певних реформ, спрямованих на зміцнення королівської влади, а також визнання козацтва «політичним народом» зі своїми становими привілеями й урівняння українців у політичних і конфесійних правах із польським етносом.

Смерть короля 20 травня 1648 р. внесла помітні корективи у перебіг подій. З одного боку, втративши потенційного союзника (як це видавалося козацтву), гетьман розіслав по Україні загони під проводом досвідчених козаків, яким доручалося піднімати на боротьбу населення, з іншого — у часи безкоролів'я центр політичного життя й функціонування виконавчих органів влади перемістився у воєводства (політично - адміністративно-військово-скарбові одиниці держави).

В умовах масового характеру боротьби сповна проявилася недосконалість інституційної системи Речі Посполитої. Відсутність державної адміністрації на місцях, безсилля центральної влади, неспроможність провінційних владних інституцій (сеймиків, судів, земських установ) організувати спротив неочікуваному противнику сприяли успіхам повстанців. На середину серпня вони повністю оволоділи лівобережною частиною Київського воєводства й усім Чернігівським. Дс> середини вересня у їхніх руках опинилися правобережна частина Київського, Брацлавське, Подільське, південна й центральна частини Волинського воєводств.

Нова перемога української армії під Пилявцями (23 вересня) та її похід на захід завершили звільнення (за винятком кількох міст) усіх етнічних українських земель (у тому числі й тих, що перебували у складі Великого князівства Литовського). Польська і переважна більшість української шляхти (виняток становили ті, котрі взяли участь у визвольній боротьбі) залишила їхні межі. Припинилося функціонування усіх без винятку польських органів влади, а в містах — дореволюційного самоврядування, католицької і греко-католицької церков, синагог і кагалів.

Виведення українського війська з західного регіону спричинило трагічний за своїми наслідками поділ українських земель на дві частини. Одна з них продовжувала залишатися складовою Корони, а друга перетворювалася на окремий державний організм — козацьку Україну. Кордон, що існував між ними (попри його певні зміни у той чи інший бік), скасувати так і не вдалося. До літа 1649 р. на території Белзького, Руського, західних частин Волинського і Подільського воєводств в основному було завершено реставрацію головних інститутів польської політичної системи, відроджено дореволюційну модель соціально-економічних відносин, що супроводжувалося масовим винищенням покозачених селян і міщан, котрі намагалися обстоювати свої завоювання.

Інакше розвивалися події на теренах козацької України. Покозачені селяни і міщани, організовані у полки, всупереч розпорядженням гетьмана, навідріз відмовилися допускати шляхту до маєтків, а урядників — до виконання владних функцій. По суті, тут започатковується процес руйнування річпосполитської політичної системи, паралельно з яким надзвичайно інтенсивними темпами відбувалося формування української. Головною специфікою її розбудови стало те, що створення національних політичних інституцій і вироблення якісно нових механізмів регулювання суспільних відносин проходило в умовах істотного впливу національно-визвольної, конфесійної й соціальної боротьби розпочалося за відсутності політичної еліти (вона також переживала своє становлення) й української державної ідеї.

Національна політична система постала не з уламків польської і не на порожньому місці, а на основі традицій козацького самоврядування й політичної культури українського суспільства кінця XVI — першої половини XVII ст. Постійні військові дії зумовлювали винятково важливу роль у функціонуванні різних її підсистем мілітарного чинника. Незавершеність розбудови структури політичної системи, перебування її у стані динамічних змін негативно позначалися на діяльності інститутів політичного життя, методах і засобах реалізації політичної влади, політичних відносинах і розвитку політичної культури.

Уже впродовж перших років революції закладаються підвалини інституційної підсистеми, складовими якої були держава, православна церква й органи самоврядування.

Починаючи з 1648 р., відбувається процес становлення базових елементів політичної влади — її суб'єкта, об'єкта та ресурсів (засобів). Визначаються основні напрями її функціонування. Складається державний апарат, очолюваний гетьманом, повноваження якого (особливо у період урядування Б. Хмельницького) були незрівнянно ширшими, ніж у короля Речі Посполитої. Щоправда, (відповідно до козацького звичаєвого права) верховним органом влади була генеральна (військова) рада, до компетенції якої належало обрання гетьмана й генеральної старшини, розв'язання найважливіших політичних питань. У зв'язку зі зміцненням прерогатив гетьмана її роль помітно зменшується. Водночас з органу прямого народовладдя вона перетворюється на представницький — у роботі брали участь представники не лише від полків, сотень і запорозького козацтва, а й духовенства, мііцан (міської адміністрації) й інколи покозачених селян. Витворився генеральний уряд, до складу якого, крім гетьмана, входили генеральні старшини. На відміну від Польщі, в козацькій Україні виникли ефективно діючі місцеві (полкові й сотенні) органи виконавчої влади, що жорстко підлягали по вертикалі центральному уряду.

Не схожим на польський був і адміністративно-територіальний устрій козацької України, яка поділялася не на воєводства й повіти, а на полки й сотні, що, на відміну від річпосполитських складових територіального поділу, не становили самостійних і самоврядних територіальних одиниць.

Важливу роль у новій суспільній організації відігравала православна церква, що позбулася утисків і стала повноправною складовою інституційної підсистеми (католицька церква хоча й функціонувала, проте її значущість різко впала, греко-католицька взагалі припинила існування). Вона користувалася всебічною підтримкою всіх гетьманських урядів і брала активну участь у політичному житті. Щоправда, діяльність окремих ієрархів далеко не завжди сприяла зміцненню консолідації суспільства, обстоюванню національних інтересів у відносинах з іншими державами.

Із польської інституційної системи в українську перейшло міське самоврядування, що функціонувало на основі магдебурзького права.

Воно не було скасоване, й усі міста, які ним володіли, продовжували користуватися його привілеями. Щоправда, впродовж 1648 р. у цих містах відбулося переобрання війтів, бурмистрів, райців, лавників та інших посадовців. Зокрема, у першій половині червня хотмизький воєвода зауважував, що у Гадячі й Веприку «панів і урядників нікого не має, тільки міщани і війти нові з міщан». Аналогічні процеси відбувалися на Правобережжі й у західноукраїнських землях. Відомі факти переходу на самоврядування нових міст — Теребовлі, Рогатина, Дрогобича, Долині, Городка, Янова й ін. Самоврядні структури створювалися і в поселеннях, які не мали магдебурзького права (ратушні міста на теренах Гетьманщини).

У регулятивній (нормативній) підсистемі, що включає у себе соціально-політичні норми, на основі яких регулюються політичні відносини, на пріоритетні позиції виходять норми національного права. Через певні причини саме регулятивна підсистема виявилася найбільш недосконалою порівняно з іншими. Справа в тому, що на теренах козацької України втратило у своїй основі чинність польське право, що регулювало суспільні відносини. Продовжували діяти лише окремі збірки писаного права, зокрема, Литовські статути, «Саксон» у переробці П. Щербича, «Порядок» Б. Троїцького, «Право Холмське» в опрацюванні ГТ Кушевича, церковні книги тощо. На чільне місце вийшло козацьке звичаєве право, що поширило свою чинність на всю державу й стало, вочевидь, головним джерелом формування української юрисдикції. Зокрема, саме звичаєве право «займанщини» слугувало обґрунтуванням масштабного перерозподілу земельної власності на користь козацтва й поспільства. Важливу роль відігравали також прийняті влітку 1648 р. «Артикули (статті) про устрій Війська Запорозького» (вони виходили за межі суто військового статуту й охоплювали інші сфери суспільних відносин і функціонування державної влади як на вищому, так і місцевому рівнях), універсали гетьманів, сотників, судові ухвали.

Водночас перетворення революційного характеру, що відбувалися У формах власності, відносинах між соціальними станами і групами, індивидом і соціальними спільнотами, з одного боку, і державними структурами, з іншого, між політичними інститутами тощо, вимагали правового оформлення у законодавчих актах. Поряд із цим спостерігалася трансформація різних моральних понять і правил поведінки, Що також потребувало їх закріплення певними правовими нормами. Проте політична еліта Гетьманщини не була готовою усвідомити політичної значущості створення національного правового кодексу (його розробка почалася лише у другій чверті XVIII ст.). Відсутність кодифікованого права не тільки вкрай негативно позначалася на функціонуванні політичної системи, а потенційно загрожувала реставрацією дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.

Динамічною й водночас ефективно функціонуючою виявилася комунікативна підсистема. Революційний вибух, по-перше, зруйнував типову для середньовічного станового суспільства закритість, а, по-друге, не тільки виявився потужним поштовхом для розширення каналів горизонтальної (латеральної) мобільності, але вперше в історії України відкрив можливості для вибудови вертикальної соціальної мобільності. Радикальним чином змінилася соціальна структура, з якої зникли князі, магнати, середня й більшість дрібної шляхти, католицьке й греко-католицьке духовенство, євреї-орендарі. Позбавлення шляхти прерогатив панівного стану зняло гостроту соціальних суперечностей у суспільстві. Адже козацтво, іцо посіло у ньому привілейоване становище, упродовж революції залишалося «відкритим»: до його лав могли потрапити усі охочі за умови обов'язкового виконання військової повинності. Селянство стало вільним і здобуло право власності на землю й угіддя. Міщани й православне духовенство отримали відповідний суспільний статус та певні привілеї. Було ліквідовано також умови для міжетнічного й міжконфесійного протистояння.

Помітно складнішими виявилися відносини між владою та соціальними групами. Зокрема, намагання уряду Б. Хмельницького реалізувати умови Зборівського й Білоцерківського договорів, якими передбачалося обмеження чисельності козацького стану й поновлення дореволюційної соціально-економічної моделі, зумовлювали масові виступи поспільства й незаможного козацтва. Невраховування гетьманом Іваном Виговським інтересів запорожців та покозачених селян і міщан стало однією з причин громадянської війни 1658-1663 рр., а політика П. Тетері, спрямована на повернення шляхти до маєтків і відродження великого магнатського й середнього шляхетського землеволодіння та польських органів влади, призвела до потужного повстання 1664— 1665 рр. у Правобережній Гетьманщині й втрати ним булави. І все ж слід визнати, що влада в Українській державі виявилася набагато від - критішою порівняно з Польщею й більш спроможною до діалогу з суспільством. У період гетьманатів Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького й П. Дорошенка вона засвідчувала прагнення до пошуків компромісів і злагоди у суспільстві.

Найскладнішими виявилися відносини всередині політичної еліти, що переживала процес формування. Після смерті Б. Хмельницького власне групові інтереси нерідко переважали над загальнодержавними (національними), що не без підтримки ззовні породжувало міжусобиці и в кінцевому підсумку призвело до зміни державного устрою козацької України.

Відбувалося інтенсивне творення культурної підсистеми якісно нового змісту. Ліквідація підвалин домінуючої політичної культури польського «політичного народу», гцо ґрунтувалася на польській моделі католицизму, з одного боку, дала змогу викристалізувати культурно - релігійну однорідність суспільства, що позитивно позначилося на діяльності політичних інститутів, а з іншого — забезпечила сприятливі умови для розвитку політичної культури українців, яка засновувалася на національних традиціях, а також «ідеології вільного козацького товариства та православ'я». Почуття окремішностї та руська самосвідомість набули нових функцій. Щез старий міф шляхетської свободи і рівності; нове суспільство базувалося на ідеї, згідно з якою «козацька шабля принесе йому визволення».

При цьому процес заміщення польського «політичного народу» (шляхти) українським «політичним народом» (козацтвом) відбувався не механічним шляхом. Адже козацтво, виступаючи репрезентантом «народу політичного», вважало його складовими також інші стани і групи українського суспільства, у тому числі й селянство. І хоча трактування П. Дорошенка (зокрема, у проекті його договору з Портою (1668) «народом Руським» названо тих, хто проживає на теренах починаючи від Перемишля, Самбора й р. Вісли на заході, до Путивля й Севська на сході, й «всі є суть козаки») належить до пізнішого часу, воно є цілком правомірним гцодо тих політичних реалій, що склалися на українських землях на середину XVII ст. Невипадково в офіційних документах поряд із терміном «Військо Запорозьке» вживаються назви «народ наш Руський», «увесь народ Руський» тощо.

Ідея існування окремішнього руського народу в Речі Посполитій тепер трансформується в концепцію його самостійного, незалежного буття. І. Франко, вивчаючи українські пісні й думи середини XVII ст., дійшов висновку, що українці були цілком свідомі того, що Україна — це не Польща, яка розташована над Віслою, а вони і «ляхи» ~ то два різних народи. Усвідомлення необхідності боротьби з метою вигнання «ляхів» з Вітчизни/України «за річку Віслу», «в Польщу» стало основним лейтмотивом деяких зразків тогочасного народного фольклору.

Витворення нової моделі політичної культури, яка впливала на сфери свідомості, поведінки соціуму й способи функціонування політичних інститутів, відбувалося у кілька етапів. По-перше, на основі ідеї станового козацького автономізму сформувалася програма політичного автономізму Гетьманщини, яка найбільш чітко оформилася «у полі - тико-культурних орієнтаціях старшини на включення України до тріа - лістичної Речі Посполитої як рівноцінної Польщі та Литві складової». Перетворившись (у різних варіантах) під час революції на основну засаду політичних поглядів більшості старшин і козацького товариства, вона ще впродовж тривалого часу продовжувала визначати діяльність суб'єктів політики та політичних інституцій. Навіть послідовні прихильники програми незалежності козацької України у деяких випадках допускали можливість згоди на повернення до складу Речі Посполитої, проте за умови реформування її державного устрою у федерацію рівноправних суб'єктів. «Адже ми діти тієї орлиці, ~ писав Богдан Хмельницький у березні 1651 р. С. Косову, — золоті пера якої підскубли оттоманські руки; ці пера можуть за короткий час відрости, коли ми щиро поріднимося з любові, загрібши гнів у забуття, [тоді] обнімуться брати...».

По-друге, система орієнтацій на політичну автономію трансформувалася в ідею незалежності Української держави. Остання стала найбільшим досягненням розвитку політичної свідомості еліти молодого українського суспільства й, по суті, виконувала функцію національної ідеї.

Якісно іншою (порівняно з дореволюційною) складалася функціональна підсистема, що проявилося як у політичному процесі, так і в політичному режимі. Нові органи влади забезпечували становлення політичної системи, її діяльність та поширення на інші українські землі. Політичний процес (особливо у періоди гетьманатів Б. Хмельницького й П. Дорошенка) характеризувався миттєвим реагуванням на зміни політичних ситуацій, причому ставка робилася не на методи примусу, а на пошук компромісів, спроможних консолідувати нове суспільство, що народжувалося, й зберегти цілісність козацької України. Слід також відзначити соціально-політичну активність козацтва й поспільства, які гостро (часто зі зброєю у руках) реагували на спроби владних структур обмежити чи скасувати ті чи інші завоювання революції. Водночас вони всіляко підтримували заходи з обстоювання суверенітету витвореної держави.

Непростим залишається питання з'ясування сутності політичного режиму, оскільки, по-перше, він перебував у процесі становлення, а, по-друге, постійно переживав трансформації. Зокрема, у 1648 р. почав встановлюватися режим парти сипі тарної демократії (демократії участі), оскільки козаки і поспільство брали активну участь у роботі генеральних і полкових рад, обирали старшин, помітно впливали на внутрішню і зовнішню політику уряду. У наступні роки гетьманування Богдана Хмельницького спостерігалося його явне еволюціонування у бік авторитаризму, що утверджувався у формі цезаризму, тобто «такого способу правління, за якого при формальному збереженні республіканського устрою керівництво всіма провідними інституціями зосереджувалося в руках однієї особи...». Після смерті українського володаря (1657) режим втрачає риси авторитарного, набуваючи ознак олігархічного (влада тепер зосереджувалася не стільки у руках гетьмана, скільки групи генеральних старшин і полковників). Паралельно відбувалося також відродження демократичних засад, гцо найбільш яскраво виявилося в Правобережній Гетьманщині за П. Дорошенка та у Запорожжі. У Лівобережній Гетьманщині режим відзначався поєднанням рис як авторитаризму, так і партисипітарної демократії.

Як головну в функціональному комплексі витвореної в козацькій Україні політичної системи слід виокремити стратегічну функцію (керівництво суспільством; визначення політичних цілей, спрямованих на зміцнення влади, політичних інститутів, розвиток соціальних відносин тощо). Найбільш ефективно вона реалізувалася за гетьманування Б. Хмельницького, коли інтенсивно розбудовувалася Українська держава, формувалося нове суспільство. Аналогічні процеси спостерігалися і в Правобережній Гетьманщині за часів правління П. Дорошенка.

Щодо функції владно-політичної інтеграції суспільства, то її реалізація відбувалася далеко не завжди ефективно. Якщо уряди Б. Хмельницького, П. Дорошенка й І. Самойловича виявилися спроможними, враховуючи інтереси провідних суспільних станів і груп, забезпечувати єдність соціуму (хоча суперечності й конфлікти мали місце), то про - рахунки урядів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері та І. Брю - ховецького зумовлювали спалахи соціально-політичної боротьби, що в кінцевому підсумку призвело до розпаду власне самої політичної системи.

Те саме можна сказати і про функцію регулювання режиму со - ціально-політичної діяльності (регулятивну). Тільки за гетьманування Б. Хмельницького приділялася велика увага регламентації політичних відносин і політичної поведінки індивідів, політичних інститутів і соціальних груп із метою досягнення й збереження домінанти спільних інтересів й усталеності суспільних відносин. За інших гетьманів (з деякими застереженнями виняток становлять уряди П. Дорошенка та І. Самойловича) вона далеко не завжди успішно виконувала свої безпосередні завдання. Ефективно діяла мобілізаційна функція, завдяки чому козацька Україна впродовж тривалого часу спромоглася вести успішну боротьбу із зовнішніми ворогами. У зародковому стані перебувала функція легітимізації, покликана узгоджувати реалії політичного життя з офіційно діючими політичними і правовими нормами.

Згідно з класифікацією, запропонованою М. Вебером, за типологічними ознаками українську політичну систему можна зарахувати до систем традиційного типу, хоча за гетьманату Б. Хмельницького відбулася її трансформація у систему харизматичного типу.