Соціум

Соціум (від лат. socium — спільне) — термін на позначення всієї сукупності історично усталених форм спільної життєдіяльності людей. Соціум постає як особливий, вищий ступінь розвитку живих систем, який виявляється у функціонуванні й розвитку соціальних організацій, інститутів, груп.

За Платоном, соціум виникає внаслідок потреби людей один в одному, за Арістотелем, — внаслідок дії притаманного людям «соціального інстинкту». Для раціоналізму нового часу (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо) характерним є уявлення про те, що люди під тиском обставин змушені передавати соціуму контроль над власними діями. А. Сміт вбачав у поділі праці й обміні товарами специфічну рису й засаду соціуму Г. Гегель, критикуючи договірну концепцію, виокремив у соціумі сферу економічних, власницьких, трудових відносин.

Підґрунтям марксистського розуміння соціуму є виділення з усієї розмаїтості соціальних зв'язків матеріальних виробничих відносин, що виникають незалежно від волі та свідомості окремих індивідів, впливають на ідеологічні відносини і тим самим становлять об'єктивну структуру соціального організму.

За О. Контом і Г. Спенсером, соціум — надорганічне утворення, подібне до організму, що розвивається еволюційно. До кінця XIX ст. соціум розглядали переважно як структуру з механічним підпорядкуванням різних чинників. Залежно від того, якій частині суспільства надавалося переважного значення, в XIX ст. сформувалося кілька напрямів вивчення соціуму. Географічна школа (Г. Бокль, Л. Мечников та ін.) абсолютизувала вплив географічного середовища. Демографічна школа (А. Кост, Л. Віньярський та ін.) домінантою розвитку соціуму вважала зростання чисельності народонаселення. Расовоантропологічна школа ( Ж. Гобіно, Ж. Лапуж) пояснювала його за допомогою понять: «спадкоємність», «расовий добір» та боротьба «вищих» і «нижчих» рас. В органічній школі соціум прирівнювався до тваринного організму, а соціальний розподіл нагадував аналогічний розподіл функцій між різними органами. Представники соціального дарвінізму вбачали джерело суспільного розвитку в боротьбі за існування. Наприк. XIX — на поч. XX ст. набули поширення такі різновиди психологічного бачення соціуму, інстинктивізм (У. МакДугалл, 3. Фрейд, Е. Россе, У. Томас, Р. П а р к, М. Михайловський), біхевіоризм, інтроспекціонізм. Поряд зі спробами пояснення соціуму за допомогою понять індивідуального життя з'явилися теорії, які висували на перший план колективну свідомість (Е. Дюркгейм, Е. Роберті, Ч. Кулі), а також самі процеси й форми соціальної взаємодії (Ф. Тенніс, Г. Зіммель, С. Бугле).

На поч. XX ст. як керівний принцип висувається функціоналізм, відповідно до якого пояснення структури соціуму треба шукати не в етапах еволюції і не в зовнішніх впливах, а у внутрішній цілісності та функціональній взаємозалежності елементів соціуму. В основу соціуму вважав Зіммель, покладено міжіндивідуальну взаємодію; будьякі соціальні системи, групи й організації є похідними від неї. За Дюркгеймом, соціум — не просто асоціація індивідів, а й особлива реальність «sui generis». Індивід — лише її частина. М. Вебер під соціумом розуміє насамперед взаємодію індивідів. Поняття «держава», «спільність» тощо — суть лише категорії, які означають певні види людської взаємодії. Для В. Парето соціум — врівноважена система, що визначається впливом природного середовища, зовнішніми чинниками, власними елементами — інтересами, соціальними почуттями.

назовите основные стадии развития конфликта