Культура і церковне життя у другій половині XIV-XV ст

Тяжко жилося трудовому українському народу під гнітом іноземних поневолювачів і місцевих землевласників, під страхом жорстоких татарських навал, що прокочувались по Україні, руйнували та грабували все насвоєму шляху. Палали міста і села, горіли церкви, житла. Грабіжники забирали не тільки кращі речі, мистецькі твори, дорогоцінності, але й їхніх творців. У полон до ворога потрапляли кращі умільці - ковалі, будівничі, гончарі, ювеліри. Проте татарські навали не припинили розвиток культури, а лише уповільнили його. Народ відбудовував зруйноване, відроджу вав знищене. Позитивними стали зв'язки із західноєвропейськими досягненнями. У таких умовах розвивалася культура українського народу. Тому зразків духовних надбань тих часів залишилося дуже мало.

У той час як у Західній Європі настала епоха Відродження з її швидким розвитком різних галузей науки і культури, в Україні цей процес дуже гальмувався. He тільки селяни були неписьменні й темні, а й знать часто залишалася неосвіченою. Навіть князь і король Владислав-Ягайло зовсім не вмів читати і писати. Письменні й обізнані з освітою люди на той час були дуже великою рідкістю. Школи існували тільки при небагатьох великих соборах і монастирях - як православних, так і католицьких. Отже, освіта, хоча і повільно, все ж поширювалася. Навчання у школах велося на основі «руського» (церковнослов'янського) письма. Учнів навчали читати святе письмо, писати. Більшість шкіл готували грамотних церковнослужителів і переписувачів книг.

Поступово, поряд з вивченням церковнослов'янської мови, хорового і сольного співу, у школах почали запроваджувати викладання поезії, історії, математики, риторики. Музика почала відігравати у школах важливу роль, вона стала одним з провідних предметів навчання. Причому на уроках музики учні, вивчаючи церковний спів, нотну грамоту і пісенні твори, займалися студіюванням теорії музики, композиції.

Школи з часом ставали значною мірою світськими, а їхніми учнями - більш широкі верстви населення, які спілкувалися і намагалися навчатися мовою простого народу, тобто українською. Однак розвитку української культури й у першу чергу української школи перешкоджали іноземні поневолювачі. Ті, хто прагнув здобути вищу освіту, мусив їхати на навчання за кордон. Документи XIV-XV ст. зберегли імена сотень українців, які навчалися в західноєвропейських університетах та школах. Наприклад, Юрій Котермак з Дрогобича закінчив Болонський університет в Італії. У 1481 р. став його ректором (директором), a 1483 p. у Римі видрукував книгу з астрономії про рух та розташування небесних тіл. Це перша відома на сьогодні друкована праця українця.

При Празькому університеті ще у XIV ст. був відкритий спеціалізований литовський колегіум для вихідців з Великого князівства Литовського. Важливе значення у розвитку освіти та культури України відіграв початок друкування книг. 3 документів відомо, що вже у 1460 році львівський міщанин Степан Дропан подарував монастирю святого Онуфрія у Львові якусь друкарню. Згадується про її роботу і пізніше. У кінці XV ст. в Кракові вийшли перші книги, надруковані кирилицею друкарем Швайпольтом Фіолем. Найбільшого розвитку друкарська справа досягла вже у другій половині XVI ст.

3 книгодрукуванням і книгопереписуванням пов'язаний розвиток літератури, що була представлена творами релігійного змісту. Наприклад,«Житія святих», «Києво-Печерський патерик» тощо. Але пробивали шлях різні твори, що виходили з-під пера талановитих людей. Поступово з'являлася світська література у вигляді літературних збірників. При церквах і монастирях освічені священнослужителі відходили від релігійної тематики. Окремі з них бралися за складання літописів, у яких розповідали про важливі події історії. Хоч тривалий час літописна традиція занепадала, у кінці XV ст. з'являються «Короткий Київський літопис», західноруські та литовські літописи, що перейняли кращі здобутки київських і галицько-волинських книжників. У середовищі знаті поширювались переклади повістей про Троянську війну, життя Олександра Македонського, лицарські романи.

Тому українські князі і бояри неоднозначне поводили себе: де чинили мужній опір, а де і добровільно переходили під іноземну владу. У результаті п'ятдесятирічної війни на початку XV ст. переважна більшість українських земель - Волинь, Київщина, Поділля, Чернігово-Сіверщина - потрапили до складу Великого князівства Литовського та Руського. Галичина і Західна Волинь відійшли Польщі. Закарпаття захопив угорський король, Буковину і Покуття - молдавський господар. Південна Україна і Крим потрапили під владу турецько-татарських завойовників. Україна на довгі ст. втратила власну державність.

Проте і в умовах іноземної окупації йшов процес розвитку української народності, її мовної, територіальної, економічної й етнографічної єдності. Незважаючи на іноземне гноблення і татарське пограбування, українська народність у XIV-XV ст. успішно розвивала всі галузі господарства, культури, духовне і церковне життя. Свідченням цього був розвиток української мови, православної церкви, національної символіки. Потрапивши під владу Великого князівства Литовського, українські наддніпрянські землі змушені були переймати і державні символи Литви, зокрема знак колюмни, що дуже нагадує український тризуб. А над державною символікою Галицько-Волинської землі все більше тяжіла традиція європейської лицарської геральдики, що йшла з Польщі. Вже за князя Лева I загальнодержавним гербом князівства стає герб Львова - золотий лев на блакитному полі. Згідно з правилами геральдики це обумовлювало і кольори прапора князівства - жовтий з блакитним.

Саме таким і був прапор Галицько-Волинської землі: у Грюнвальдській битві львівський та перемишльський полки мали блакитні прапори з жовтою (золотою) символікою - відповідно левом та орлом. Коли ж Галицько-Волинське князівство було перетворене у провінційне польське воєводство Руське, його гербом став золотий лев, а стягом - той же лев на блакитному тлі.

У період XIV-XV ст., коли визначались емблематика і геральдика більшості українських земель і міст, саме жовті й блакитні кольори стали домінуючими в їхніх гербах - як у Галичині, так і на Наддніпрянщині. Жовтий і блакитний кольори стають універсальними для всіх українських земель. У різні часи сполучення цих кольорів у різних формах і варіантах є на стягах і прапорах князівств, міст, об'єднань, єпархій, військових формувань, монастирів. До кінця XV ст. використовується і староукраїнський тризуб - жила ідея відродження української держави на давньокиївській княжій основі. Жила історична, політична і літературна традиції Русі та ідея української державності як її спадкоємиці.

Як і весь європейський світ, з початком XVI ст., після великих географічних відкриттів, Україна вступає в період нової історії.