Громадянська війна в Україні (Україна — руїна)
Смерть Б. Хмельницького та інвазія Польщі і Росії створили реальну загрозу існуванню Гетьманщини. Ніщо не змогло попередити сповзання держави в прірву громадянськоївійни. Відсутність державного керманича катастрофічно позначилася на долі українського народу.
Багато хто з істориків, серед них такі, як О - Єфимен-ко, Н. Полонська-Василенко та інші, вважають, що «руїна» в Україні почалася зі смертю Б. Хмельницького.
Взагалі ж, у питанні про хронологічні рамки «руїни» не існує єдності думок. Традиційно її початком вважають обрання Я. Сомка гетьманом і розчленування України. М. Костомаров обмежував цей період 1663-1687 pp. І. Крип'якевич вважав, що «руїна» почалася в перше гетьманство Ю. Хмельницького. До цього схиляється і польський історик В. Квятковський. М.
Петровський вважав, що її початок припадає на гетьманство І. Виговського. Цієї ж думки дотримується і канадський історик О. Субтельний.
Тетяна Яковлева («Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни») погоджується з тим, що «руїна» почалася саме під час правління І. Виговського, коли Москва висунула свого претендента на булаву — І. Безпалого, що вперше привело до двогєтьманства.
Отже, «руїна» почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.
Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спробував був відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Створювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства примхливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тис. повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шляхетських сеймиків. Усе це мало реалізуватись в результаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.
Та не так сталося, як гадалося. Взаємні уступки, на які, здавалося, пішли в цьому договорі обидві сторони, не задовольнили перш за все войовниче налаштованих польських шляхтичів. Не заспокоїлися і неродовиті українські козаки, а за ними й селяни. Олії у вогонь доливала і Москва. Так що Руське князівство проіснувало недовго. Як засвідчила історія, Гадяцький договір був тільки новим виданням Зборівської угоди.
У серпні 1658 року почалася війна з Московщиною. Першим виступив І. Виговський проти московських гарнізонів у Києві і на Лівобережжі. Цар погоджувався забрати з українських міст залоги (гарнізони), визнати умови Гадяцького договору, надати гетьманові посаду київського воєводи, а старшині підтвердити їх права і вольності. Проте до переговорів не дійшло, а тим часом було вислано в Україну величезне, більш ніж стотисячне військо під проводом князя С. Трубецько-го. Битва українсько-польсько-татарських військ з росіянами відбулася під Конотопом влітку 1659 р. Вирішальне значення мало знищення козацькою піхотою вогнем рушниць ворожої кінноти.
Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося враження, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.
Однак уміло створена Москвою опозиція політиці І. Виговського в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянської війни. У ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, учений і політичний діяч, як Юрій Неми-рич.
«Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання», — писав про це сучасник тих подій. Цим зуміла скористатись Росія. Знову в Україну послали з військами князя Трубецького, який займав міста і села майже без опору, приводячи населення до присяги на вірність цареві. І. Виговський відступав на Правобережжя, пробував ще змінити ситуацію на свою користь, але не знаходив підтримки серед населення України, яке вважало його польським епігоном. Восени 1659 р. І. Виговський емігрував до Польщі і скоро був розстріляний поляками за звинуваченням У зраді.
Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти в державі, козацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив молодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взяті боярами з Переяславського договору Б. Хмельницького. За цими статтями в Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гарнізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місцевого населення. Українські війська залишали Білорусію. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозволу царя. Росії поверталися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських.
Гетьманові заборонялося займатись зовнішньою політикою, козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудно-вом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.
Як бачимо, в середовищі політичної еліти Гетьманщини стався розкол. Яким Сомко так і не зміг скористайсь з усунення Ю. Хмельницького, тому що того ж року на «Чорній Раді» під Ніжином владу захопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.
Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький (1663-1668 pp.). а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.
Іншою характерною рисою «руїни» був поділ України без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Лівобережна Україна закріплювалась за Польщею, а Правобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство.
Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховецький був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі. Гетьман П. Дорошенко. Уберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність спробував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.).
Після Анд русі всь кого миру він виступив проти поляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше прихильників, П. Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпорядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України. Після вбивства І. Брюховецького розгніваним натовпом Петро Дорошенко був проголошений гетьманом і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Правобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ха-ненка. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців, залишивши за себе на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного (1668-1676 pp.). туди прийшли російські війська і останній змушений був як гетьман присягати на вірність російському цареві.
У черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенка на об'єднання не справдилися. Він звернувся за допомогою до третьої сторони — до султана, визнавши турецький протекторат. Більш того, гетьман у 1672 р. з військом приєднався до величезної турецько-татарської армії, яка відняла у Речі Посполитої Поділля. Таким чином, війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем і новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем, що не додало гетьманові Правобережної України популярності. Звинувачений у роздмухуванні громадянської війни в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку козаків і здав свої повноваження І. Самойловичу.
Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Щоб замінити втраченого П. Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельницького. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив у Константинополі. І. П. Крип'якевич приводить приклад правління
Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розповсюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — «від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть». Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.
Лівобережний, гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй аахист від нападів турків, татар і поляків.
Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не турбувало.
Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були підґрунтям політики гетьмана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьманщиною цілих п'ятнадцять років. Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро роздавав землі своїм прихильникам. Тим самим він посилив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович прагнув поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. боровся на боці Росії проти П. Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.
«Вічний мир», підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш антиукраїнською'. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому, коли в 1687 р. через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В. Голіцин звинуватив у цьому гетьмана.
Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади і він був засланий до Сибіру.
Еволюція Гетьманщини під тиском внутрііиніх і зовнішньополітичних обставин. Політичним довгожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військовою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роздаватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у «звикле послушенство», хоча до цього вони були вільними. Поступово почала наростати соціальна напруга.
Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквідацію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задоволенням обмежувала повноваження гетьманів, тим самим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи, як козацькі, так і селянські, були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.
Ще під час визвольної війни під красивими декораціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними — козаками і хлопами.
Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здобич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не дивно, — Запорізька Січ.
Тобто анархію творили не тільки умови двовладдя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра.
Анархію збільшувала і Запорізька Січ. У часи хвилювань народних вона ставала на чолі всіх народних рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя, як політично самостійне цивільне суспільство. Запоріжжя ж продовжувало жити, як воєнна община, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирнихкультурних інтересів — самим своїм ладом Запоріжжя спрямовувалось на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і «значних» козаків.
Усе, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурдної гри випадковостей. Поки народ і політики пробували вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки щезало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко приходили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і щезали, різні впливи, походи, битви і мирне залагодження справ, угоди і компроміси — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собою політичну цілісність і самобутність України.
Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши «Березневі статті». Цей союз, як показав час, в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до такого злиття, яке легше було створити, ніж потім розірвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому характер царської милості.
Уже через рік після смерті Б. Хмельницького І. Ви-говський розірвав союз з Москвою, підписав «Гадяцькі статті», тобто федеративний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.
Через п'ятнадцять років після Хмельницького українці спробували вирішити питання про московських воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.
Більша частина українського панства прагнула до автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впливові особи тяглися до Москви. У правлячих колах козацької старшини створилась деморалізуюча атмосфера, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю у боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старшина першою завдала удару автономії України, віддавши свого виборного гетьмана Д. Многогрішного на суд Москви.
Другий удар ця старшина завдала, коли попросила дозволу у Москви провести вибори гетьмана не на зборах усіх козаків — «Чорній раді», а тільки «значних», та ще й не на території Гетьманщини, а поза нею, між Конотопом і Путивлем. Всього за чверть віку після Б. Хмельницького «Руїна» Правобережжя України досягла апогею. Подільське, Брацлавське і Київське воєводства — перли польської корони,— були перетворені в пустку.
«Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали!», —
писав І. Мазепа в своїй «Думі», підкреслюючи, що не так через зовнішні причини, як через громадянську війну Україна після Б. Хмельницького так і не змогла закріпити його успіху в побудові незалежної держави.