Дисидентський рух в Україні у 60-80 роках

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх структура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж у межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби, розповсюджувалася стаття Є. Пронкжа «Стан і завдання українського визвольного руху». Указавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, демонстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опози - цінної інтелігенції, а також у Києві.

Три антира-дянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і харківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдналися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцистика В. Мороза, серед них «Репортаж із заповідника імені Берії» і «Серед снігів».

У нее на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній систем» можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефективності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ототожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотичного руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від «національного комунізму» до повного його заперечення. У національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Української Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб.

Інші джерела також указують близько тисячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленністю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські лозунги: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та ін.

основные категории политологии