Національно-визвольна та антикріпосницька боротьба

Пошматовані українські землі знаходилися під постійним соціальним, національним та релігійним гнітом. Iне лише з боку російського самодержавства. Ще тяжчим, ніж на Лівобережжі та Слобожанщині, підвладних Московщині, був гніт з боку Речі Посполитої на Правобережжі, Волині та в Галичині. Найхарактернішою особливістю економіки цього регіону (краю) у XVIIIст. був подальший розвиток великого магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинного господарства. Заведені у Східній Галичині порядки переносились і на відносно вільні землі Волині та Правобережжя. Органи влади придушували прояви національно-визвольних рухів, мріяли про відновлення і реставрацію порядків, що існували до Визвольної війни. Магнати і шляхта посилювали визиск посполитих, зростала панщина, збільшувалися натуральні та грошові повинності. Селянам доводилося утримувати за власний кошт зростаюче польське військо, розташоване на українських землях. Пани вимагали, щоб селяни-кріпаки відбували панщину 4-5 днів на тиждень, виконували численні повинності: споруджували та ремонтували будинки й господарські приміщення, впорядковували шляхи, мости. У панському інвентарі (описі майна) про повинностіселянина-кріпака села Вовковия на Волині читаємо: «Прокіп Холод: синів - два, коней - чотири, волів - чотири, панщини зимою і літом - чотири дні, шарварків - дванадцять днів, толочних - два дні, зажинків - два дні, за берест - один день, за конвалії - один день, за опеньки - один день, за рижики - один день, сім мотків пряжі, один півень, одна курка, сто штук грибів». Селян, які відмовлялися виконувати повинності, жорстоко карали - як сам пан, так і місцеві органи влади.

Згідно з переписом 1775 p., магнатам належало понад 82% земельних угідь в Україні. Наприкінці XVIII ст. Потоцькі володіли 322 містами і селами. До маєтків Любомирських належало 400 міст і сіл. Значні володіння мали Браницькі, Оссолінські. На 49 фільварках Чарторийських щороку збиралося 400 тисяч пудів збіжжя. Основним визискувачем став наймач фільварку - посесор (орендар), головним чином, єврей. Так, посесор сели Козинець на Брацлавщині «чинш з кривавим потом стягував й на панщину гнав без милосердя по чотири-п'ять днів на тиждень». За невихід на панщину і навіть запізнення він нещадно катував. Населення міст також стогнало під гнітом панів. Великої шкоди завдавали наскоки ворогуючих між собою польських конфедератів - військових з'єднань шляхти.

Переслідували православних українців і на релігійному ґрунті. Під тиском уряду впали останні бастіони православ'я у Західній Україні - Луцька, Львівська та Перемишльська єпархії, що перейшли до греко-католиків. У цей час змінюється сутність уніатської церкви. В умовах, коли українська православна церква на Наддніпрянщині перейшла під юрисдикцію Москви і перетворилася з оплоту української національної ідеї в жорстку імперську структуру русифікації українців, греко-католицька церква, що залишила слов'янську мову служби і національну обрядовість, стала гарантом збереження українцями національної ідентичності, бар'єром на шляху полонізації й покатоличення.

Розгортаючи національно-релігійне переслідування українців, сейм Речі Посполитої у 1768 р. проголосив католицьку церкву єдинодержавною: поширення іншої віри кваліфікувалися як злочини. На підставі рішення Варшавського церковного конгресу 1776 р. православне населення Правобережжя обкладалося додатковим податком і натуральним чиншем. Навчання дітей дозволялося лише польською мовою. Так, як і до Визвольної війни, відновилося насильницьке ополячення і покатоличення українців.

Гніт і переслідування викликали протест населення. У Галичині, Буковині й Закарпатті український народ ні на мить не припиняв визвольної боротьби. Селяни втікали у Карпатські гори, де утворювали загони повстанців, що називалися опришками (від латин. opressor - винищувач). Рух опришків виник ще у XVI ст., але особливого розмаху набрав у XVIII ст. Центром його було Покуття - Коломия та Ясіня. Опришки діяли невеликими загонами. Використовуючи для схованок природних спільників - ліси, гори, печери, вони нападали на поміщицькі садиби, суворо карали посесорів, орендарів, допомагали знедоленим.

Найбільше перемог над визискувачами та урядовими військами здобули загони під проводом хороброго бійця і талановитого отамана Олекси Довбуша (1700-1745). Непримиренний бунтар, блискучий тактик партизанської боротьби, Олекса зненацька з'являвся з загоном біля маєтку лютого магната, злого орендаря, шкуродера-лихваря і демонстрував зразки рішучості, справедливості, суворості вироку винуватцям. Ім'я славного борця за справедливість було відоме далеко за межами українських земель. Син убогого селянина-комірника, він з дитинства відчув принизливий тягар кріпосницької праці. Як і інші юнаки (легіні), Олекса та Іван Довбуші не могли змиритися із свавіллям поміщика і пішли в опришки. Разом з чоловіком партизанила і дружина Олекси.

Добре озброєний загін О. Довбуша протягом 1738-1745 pp. наводив «ax на панів, громив їхні маєтки на Покутті й Закарпатті. Народ любив отамана, складав про нього пісні, захищав і переховував у часи небезпеки, допомагав чим міг, незважаючи на велику винагороду за його голову шапку грошей. Так сталося, що у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки. Але й мертвого Олексу боялися пани. Знайдений труп порубали на частини і розвішали по селах Покуття - на острах іншим. Проте опришки продовжували діяти. їх очолювали побратими Довбуша - Василь Баюрак та Іван Бойчук, який опісля деякий час жив на Січі.

На початку 30-х pp. на Правобережжі починають з'являтися рухливі і партизанські загони гайдамаків (від тюркського «гайде» - гнати, ганяти), котрі піднялися на боротьбу з панами. У гайдамаки йшли люди не тільки з Правобережжя, а й із Запорожжя, Слобожанщини, Гетьманщини. У гайдамаччині втілились вільнолюбні погляди часів Визвольної війни, козацький героїзм загонів СеменаПалія, розвиток подій на Лівобережжі. Як і опришки, гайдамаки руйнували маєтки поміщиків, карали найзапекліших урядовців, ділили між селянами шляхетське майно, оголошували населення козаками. Відчайдушні ватаги повстанців, непомітно з'явившись, завдавали ударів по ворогу і безслідно зникали в лісах чи степах. Руйнуючи й спалюючи панські чи орендарські маєтки, гайдамаки нищили документи про закріпачення селян. Часто повстанцям доводилося боротися і з польськими загонами конфедератів.

Селяни і міщани допомагали повстанцям, переховували їх у скрутні хвилини. Міцні зв'язки гайдамаки підтримували з опришками та Запорозькою Січчю, в якій формувалися їхні загони. Центром повстанців був Чорний Ліс (на річці Інгул). У роки найбільшого піднесення повстань гайдамакам вдавалося захопити Умань, Фастів, Чигирин, Вінницю. Гайдамацькими ватажками були козаки Грива, Медвідь, Тесля. Особливо прославився в народі отаман Гнат Голий, який, убивши за зраду козацької обітниці колишнього гайдамаку Саву Чалого, став керівником найчисленнішого загону.

Поширюючись по Правобережжю, рух набирав масового характеру. У 1734 р. великі загони гайдамаків під проводом сотника надвірних козаків Верлана захопили Вінницю, Броди, Збараж та інші містечка Поділля. Польському урядові вдалося приборкати повстання лише з допомогою закликаних російських царських військ. Ще сильніший вибух гайдамацького повстання стався у 1750 р. Рух перекинувся в Білорусію, Молдавію і тривав ціле літо. Під проводом десятка ватажків повстанці в різний час захоплювали Вінницю, Летичів, Корсунь, Чигирин, Ржищів, Фастів. I знову виступи придушили закликані Польщею російські війська.

Опришки і гайдамаки завдавали великого клопоту панам і урядовцям. Але їхні дії були розрізненими, локальними, обмежувалися напа-дами на маєтки, пограбуванням та спаленням. Це дозволяло землевласникам організовувати самооборону, створюючи з селян наймані загони надвірних козаків. Вони й відбивали дрібні набіги повстанців. Стримували гайдамаків і шляхетські з'єднання конфедератів. Особливо прославилася жорстокостями над повстанцями й православним населенням створена у 1768 р. Барськаконфедерація, що була в опозиції до польського уряду. Речі Посполитій довелося закликати на допомогу проти неї війська з Російської імперії. Російська армія загарбала Бар, розбила конфедератів і взяла під захист православне населення краю від гонінь католиківішляхти.Такимспособомцаризмпослаблювавпозиції Польщі на Правобережжі, виставляючи себе захисником гнаних українців, що, звичайно, імпонувало місцевому населенню. У таких умовах рух гайдамаків переріс у грандіозне козацько-селянське повстання, що увійшло в історію під назвою Коліївщини (від слів «кіл» та «колоти»).

Повстання розпочалось у травні 1768 р. в районі Мотронинського монастиря, неподалік Черкас. Центром збору повстанців став Холодний Яр, куди з Січі прибувала козацька голота. Добровольці з Лівобережжя та Слобожанщини також не пропустили випадку повоювати за віру православну і визволення пригноблених братів-українців. Навколо козацтва збиралися місцеві селяни, озброєні переважно списами, киями, косами, сокирами.

Очолив повстання досвідчений, хоробрий і відважний запорожець Максим Залізняк, котрий народився в селі Медведівці на Черкащині у родині селянина-кріпака. Рано втративши батька, пішов на Січ козакувати, шукати кращої долі. З 13 років наймитував, служив багатим козакам, бував у багатьох походах, в яких здобув славу енергійного і кмітливого козака. Зібравши ватагу бідних козаків-бурлак, Залізняк утворив в урочищі Холодний Яр повстанський гайдамацький кіш. 3 усіх кінців України на його заклик ішли знедолені люди. Незабаром повстанці вирушили у визвольний похід, оволодівши Жаботином, Смілою, Богуславом, Каневом, Корсунем, Лисинкою, Звенигородкою, Черкасами. Вони виганяли з маєтків панів, знищуючи і їх, і їхні розкішні житла, звільняючи кріпаків і заводячи козацькі порядки. Повстання охопило Київщину і Брацлавщину. Серед ватажків руху виділявся і отаман Семен Неживий.

Перелякане панство і посесори утікали з маєтків, шукаючи порятунку в містах-фортецях. Особливо багато зібралося втікачів під захист уманського магната князя Потоцького. Умань на той час була важливим економічним і культурним центром. Тут, крім українських і польських, постійно торгували сербські, молдавські, турецькі, російські купці. Місцеву управу очолював губернатор. У його розпорядженні для охорони був військовий загін, основу котрого склала сотня надвірних найманих козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою.

Син кріпака села Розсішки на Черкащині, I. Гонта, від природи людина хоробра і відважна, рано пішов козакувати. Скоро пристав до надвірного козацького війська магнатів Потоцьких, а з 1757 р. очолив охоронну сотню надвірних козаків Умані. За вірну службу він одержав на батьківщині від Потоцьких у довічне володіння два близьких села - Розсішки та Орадівку.

Коли загони Залізняка рушили на Умань, Гонта зі своїми козаками пішов їм назустріч, щоб оборонити місто. Та гайдамаки переконали сотника стати на захист пригнобленого народу. Перейшовши на бік повстанців, Гонта посилив міць гайдамаків і обеззброїв уманську оборону.

Об'єднані сили Залізняка та Гонти в ніч з 9 на 10 червня штурмом оволоділи уманською фортецею і вчинили жорстоку розправу з магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, посесорами, католицькими ксьондзами. Відгомін перемоги рознісся по Україні. Передбачали, що рух «коліїв» є початком нової всенародної визвольної війни. На раді козаки проголосили М. Залізняка гетьманом, a I. Гонту - уманським полковником. Та зовнішні умови змінилися. Царські війська залишалися на Правобережжі та, підтримуючи православне населення, спочатку нібито співчували і гайдамакам. Але усвідомивши антикріпосницький, національно-визвольний характер руху, командування стало на бік Речі Посполитої й віддало наказ придушити повстання українських селян. Сподіваючись на підтримку російської армії, Залізняк і Гонта 27 червня 1768 р. прибули для переговорів з її командуванням. Але їх підступно заарештували, а головний табір повстанців оточили і роззброїли.

Настав час розплати. На Правобережжі Річ Посполита і Росія запровадили режим розгнузданого терору. Полонених повстанців ділили на дві групи. I. Гонта й інші учасники руху - польські піддані - потрапили до рук кривавих польських катів. Особливою люттю відзначилася Коденська розправа. У с. Кодня (біля Житомира) одночасно скарали на смерть понад 3 тисячі повстанців: катували, четвертували, стинали голови, саджали на палю, піддавали іншим жорстоким покаранням. У с. Сербах (біля Могилева-Подільського) стратили понад тисячу учасників руху, і серед них - Івана Гонту. Його карали протягом кількох діб: здирали шкіру, відрубували руки, - ноги і, зрештою, зітнули голову і прибили її до брами Могилева.

Правителі Росії піддали М. Залізняка і вождів повстання, які потрапили до царських катівень, жорстоким карам. Після нелюдських катувань їх затаврували розпеченим залізом і відправили до Сибіру на довічні каторжні роботи у Нерчинських рудниках. Залізняк зробив спробу втечі, але його схопили і знову запроторили до копалень.

Урядовці Росії і Польщі прагнули знеславити повстання й особливо його вождів, зображаючи їх як убивць і головорізів. Але український народ свято шанує пам'ять про славних борців за свободу і незалежність України. Про них складено багато легенд, переказів, пісень. A Т.Г. Шевченко прославив Коліївщину в геніальній поемі «Гайдамаки».

Посилення соціального і колоніального гніту викликало хвилю повстань і на Лівобережжі. Десятками років тяглися суперечки, в яких окремі селяни й цілі села добивалися визнання козацького походження і права на недоторканість волі. Цей рух, що тривав понад століття, дістав назву «шукання козацтва». Саме під таким претекстом відбулася більшість селянських виступів.

На початку XVIII ст. жителі сіл Переяславського полку вигнали правителів, розгромили двори землевласників і лихварів. У 1727 р. повсталі селяни Лубенського полку жорстоко покарали сотника, володаря великого маєтку. Протягом невеликого часу за непосильний гніт і знущання повстанці Лівобережжя скарали на смерть понад 50 панів, орендарів, лихварів. Незважаючи на розправи урядовців, рухи не припинялись. Три роки (1767-1770) вели мужню боротьбу з поміщиками Лисенками козаки і селяни Кліщинців Лубенського полку. Спочатку подавали скаргу на поміщика, який перетворив їх на кріпаків. Але коли побачили, що царська адміністрація захищає інтереси пана, взялися до зброї. Розгромивши маєток, козаки спорудили навколо села укріплений табір і почали довгу і вперту оборону. Кілька разів уряд висилав проти них каральні загони. Але ці дії були безуспішні. Тоді царизм відрядив у Кліщинці регулярні війська, і виступ було придушено. Частина повсталих загинула в бою, а частину жорстоко покарали.

Майже чотири роки тривало повстання у селі Турбаях (тепер Глобинський район на Полтавщині), що почалось у 1789 р. Козаки і селяни, очолювані братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти сваволі панів Базилевських. Вбивши поміщиків, повсталі утворили козацьке самоврядування і відмовилися виконувати розпорядження уряду. Тільки у 1794 р. військам вдалося придушити опір турбаївців. Село було знищене. Козаків почасти заслали в Сибір, а почасти переселили у херсонські степи. Тривалий час на сході України вів боротьбу з гнобителями розбійник Семен Гаркуша. Неодноразово його хапали і саджали до в'язниці. Але народному меснику вдавалося втікати і створювати нові загони. Аж після 1784 p., коли Гаркушу знову заарештували, його сліди губляться.