Козацько-селянські повстання. Передумови, хронологія та наслідки козацько-селянськіх повстань.

Козацько-селянські повстання - серія козацько-селянських повстань проти посилення феодального й національно-релігійного гніту з боку польської влади, який став більш жорстоким після прийняття польським сеймом спеціальної постанови, присвяченої українському козацтву. Перша хвиля повстань була короткою (1591-1596 рр.), а друга - тривалою (1625-1638 рр.). Головною рушійною силою народних виступів стало козацтво.

Зміст:
1. Передумови початку та хронологія повстань.
2. Козацькі повстання 90-х pp. XVI ст.
   2.1 Повстання під проводом К. Косинського (1591–1593 рр.).
   2.2 Повстання під проводом С. Наливайка (1594–1596 рр.).
3. Козацько-селянські повстання 20-30-х pp. XVII ст.
   3.1 Повстання 1625 р. під керівництвом Марка Жмайла.
   3.2 Повстання 1630р. під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила).
   3.3 Повстання 1635р. під керівництвом Івана Сулими.
   3.4 Козацьке повстання 1637-1638pp.
4. Висновки та наслідки

Передумови початку та хронологія повстань.

Татаро-турецька агресія XVI ст. – початку XVII ст. була однією з найгостріших проблем історичного розвитку Європи. Османська імперія володіла майже всіма Балканами, Угорщиною, впритул підійшла до Відня, нависла над Італією, розширивши воєнні дії по всьому Середньоморському басейну, до Іспанії включно. Але найбільша загроза нависла над українськими землями в силу їх сусідства з васалом Туреччини – Кримським ханством (стало васалом в 1475 р.).

На початок 80-х років ХV ст. татарська експансія розширюється і набирає рис систематичності. Татарська агресія привела до страшної руйнації краю, пограбування, фізичного знищення та захоплення в полон, а потім продаж у рабство великої маси українського населення. За приблизними підрахунками львівського історика Я. Дашкевича, протягом XV – першої половини XVІI ст. втрати населення українських земель становили не менше 2 – 2,5 млн. осіб убитих і взятих в полон. Як відзначають польські дослідники, в українських землях, що зазнавали нападів, селянська хата не стояла більше 10-ти років. Безумовно, протидіяти чисельній, мобільній, добре організованій армії ворога було надзвичайно важко. За відсутності національної державності, яка б мала взяти на себе захист власних кордонів, українське козацтво утворило своєрідний бар’єр проти татаро-турецької агресії. Козаки не лише відбивали напади, а й здійснювали далекі сухопутні та морські походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи їх володіння, визволяючи своїх полонених співвітчизників.

Найбільшого розмаху козацькі походи досягли в першій чверті XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. В 1604 році запорожці зробили успішний похід на анатолійське узбережжя Туреччини і атакували кілька міст, а через два роки захопили і зруйнували Варну – на той час одну із головних турецьких фортець на Чорному морі. В 1608 році вони зруйнували татарську фортецю Перекоп, а наступного року напали на турецькі придунайські фортеці Аккерман, Кілію та Ізмаїл. В 1614 році вперше зазнав нападу Трапезунд у Малій Азії, захоплений Синоп, а через рік козаки з’явились під турецькою столицею Константинополем і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. В 1616 році було здобуто і зруйновано найстрашніший невільничий ринок у Криму – Кафу, звільнено тисячі невільників.

З 1616 року походи очолював знаменитий гетьман Петро Сагайдачний, котрий уславився багатьма діяннями, зокрема походами на Москву 1618 року, а особливо битвою під Хотином 1621 року, де він з 40-тисячним козацьким військом врятував Річ Посполиту від неминучої поразки в турецько-польській війні. П. Сагайдачний з військом Запорозьким вступив до утвореної в Західній Європі “Ліги християнської міліції”, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи.

П. Сагайдачний родом із с. Кульчинці (нині Самбірського району Львівської обл.), мав високу освіту, закінчив Острозьку академію. Для підтримки діяльності Київського братства гетьман записався до його складу разом з усім Запорозьким військом. За його допомогою була заснована братська школа, яка згодом стала колегією і поклала початок майбутній Києво-Могилянській академії.

Таким чином, саме героїчна боротьба українського козацтва врятувала населення українських земель від фізичного винищення та поневолення.

Потрібно відзначити, що з самого зародження українське козацтво було силою, ворожою польській державі, його перші масштабні виступи проти Польщі відбулися ще в 90-х рр. ХVІ ст.

Перелік козацько-селянських повстань виглядає так:

• Повстання під проводом К. Косинського (1591–1593 рр.).
• Повстання під проводом С. Наливайка (1594–1596 рр.).
• Повстання під проводом М. Жмайла (1625 р.).
• Повстання під проводом Т. Трясила-Федоровича (1630 р.).
• Повстання під проводом І. Сулими (1635 р.).
• Повстання під проводом П. Павлюка, Я.Остряниці, Д. Гуні та інших (1637– 1638 рр.).

Спільні ознаки козацько-селянськіх повстань:

По-перше, всі ці повстання за рушійними силами були козацько-селянськими, вони не носили всенародного характеру ні за числом учасників, ні за територією поширення; щодо останнього, то вони мали в основному локальний характер.

По-друге, всі вони закінчились поразкою, причини якої були в основному спільними для всіх: стихійність, відсутність далекосяжних цілей; невиробленість чіткого ретельно осмисленого плану та відсутність належного керівництва; непослідовність дій, які поглиблювалися соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва та у прагненнях козацтва і селянства.

По-третє, перші повстання мали здебільшого соціальний характер, в них національно-релігійні аспекти виявилися порівняно слабо, що свідчило про відставання свідомості козацтва від його можливостей. І лише з другого десятиліття ХVII ст. окреслилася тенденція до посилення захисту інтересів "всього народу руського".

Козацькі повстання 90-х pp. XVI ст.

Повстання під проводом К. Косинського (1591–1593 рр.).

Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр.) стало одним із перших великих селянсько-козацьких виступів. Козаки оволоділи всією Брацлавщиною, Київщиною та іншими землями. Косинський титулував себе гетьманом і змушував людей присягати козацькій владі замість шляхетської. Біля м. П'ятки на початку 1593 р. відбулась вирішальна битва між козаками і поляками після якої завершується перший етап цієї хвилі повстань.

Відповіддю на національний і кріпосницький гніт, що особливо посилився після Люблінської унії, на утиски, що чинили магнати козакам і міщанам, були великі козацько-селянські повстання, що час від часу охоплювали цілі області України.

Національно-визвольні протести розпочалися ще у першій половині XVI ст. і, незважаючи на жорстокість придушення, тривали до його кінця. У 1536 р. проти свавілля черкаського старости В. Тишкевича повстали жителі Черкас. Міщан підтримали козаки, селяни, а згодом і жителі міста Канева. Тільки з допомогою армії карателів уряду вдалося придушити виступ.

У 1589 р. реєстрові та не вписані до реєстру «самовільні» козаки втопили королівського комісара (посланця). А наступного року напали на панські фільварки навколо містечка Кодні й погромили їх. Повстанські за-іони з'явилися на Поділлі, на Київщині, почалося заворушення міщан Білої Церкви. Розрізнені виступи засвідчили назрівання грізного повстання.

У грудні 1591 р. великий виступ козаків і селян почався на Київщині, а згодом охопив Волинь і Поділля. Керівником повстання став Криштоф Косинський. Виходець із української збіднілої шляхти, молодий Косинський пов'язав життя з козацтвом. Він довго жив на Запорозькій Січі, приймав участь у численних походах. За відвагу та військові заслуги його обрали і затвердили на посаду гетьмана реєстрових козаків. Але й він зазнав утисків магнатів: білоцерківський староста князь Януш Острозький самовільно захопив село, що Косинський одержав від короля як винагороду за доблесну службу.

У цей час польський уряд скоротив реєстр, і виключені 3 нього козаки - «випищики» - були позбавлені роботи, плати за неї і відповідних привілеїв. Це штовхало їх на боротьбу.

Підбуривши реєстровців до повстання, Косинський з'явився в середині грудня 1591 р. на Запорозькій Січі й спонукав до виступу і низовиків (запорожців). Спочатку він повів загони із Січі на Білу Церкву - маєтність свого кривдника. Міщани активно підтримали козаків, і білоцерківський замок було взято з боєм.

Після взяття Білої Церкви повстанці захопили Богуслав, Трипілля і Переяслав. Поповнивши ряди вихідцями з міщан, повстанці розійшлися по Київщині, Волині, Брацлавщині. При зустрічах з невеликими урядовими загонами карателів козаки і селяни перемагали. Захопивши Київський замок, повсталі здобули багато зброї. Їхні лави поповнились козаками та селянами, які громили маєтки магнатів і шляхти, забирали добро, палили документи на володіння землею.

Князь Костянтин Острозький зібрав під містом Костянтиновом велику армію, яка вирушила на придушення повстання. Вирішальна битва розпочалася на Волині біля міста П'ятка 23 січня 1593 р. Бій тривав цілий тиждень, але в ньому так ніхто і не переміг. У травні 1593 р. повсталі взяли в облогу Черкаси, де сховався козацький кривдник Олександр Вишневецький. Шляхта розпочала переговори з повсталими. Під час розмови по-зрадницькому схопила Косинського і вбила. Пообіцявши задоволення вимог реєстровців, шляхта вивела їх з повстання. Запорожці восени 1593 р. здійснили ще один плавний і піший похід на Київ. Але він закінчився безуспішно. Повернувшись на Січ та в домівки, козаки і селяни готові були взяти участь у новому повстанні.

Повстання під проводом С. Наливайка (1594–1596 рр.).

У 1594 р. розпочинаються повстання під проводом С. Наливайка, М. Лободи, М. Шаули та інших. Характерною рисою цього етапу боротьби було поєднання соціальної боротьби із захистом православної церкви. На бік повстанців перейшла значна частина священників, в тому ж числі і брат С. Наливайка православний священик Д. Наливайко.

За переказами, Северин Наливайко був сином ремісника-кушніра з містечка Гусятина і з дитинства зазнав горя. На його очах помер закатований гайдуками магната О. Калиновського рідний батько. Хлопець рано пішов у мандри. Спочатку жив з матір'ю в місті Острозі, де вчився старший брат Дем'ян. Пізніше подався на Запорожжя козакувати, де виявилися таланти воїна, котрий не знав страху, майстерно володів усіма видами козацької зброї. Повернувшись до Острога, Северин вступив на службу сотником надвірної хоругви князя Костянтина Острозького, брав участь у бою під П'яткою, придушував козацьке повстання. У цей час стало відомо про підготовку великого походу на Поділля татарських і турецьких загонів. Наливайко зголошується зупинити зайд. Він швидко збирає на Брацлавщині великий загін добровольців (2 500 козаків) - «охотників» - і веде їх улітку 1594 р. в Молдавію, для боротьби з турецько-татарською навалою. Розбивши великий загін татар, учасники походу захопили значну кількість зброї і кілька тисяч коней.

Це дозволило, повернувшись додому, значно збільшити озброєні загони і спрямувати їх на боротьбу з власними визискувачами. Наливайко закликав козаків, міщан і селян спільно виступити проти турецько-татарських агресорів і проти польсько-литовських поневолювачів. До його загонів влилося багато людей, і повстанське військо сягнуло 12 тис. чоловік. Серед учасників повстання опинився з козаками і гетьман реєстрового Війська Запорозького Григорій Лобода, а також його сподвижник полковник Матвій Шаула. Повстанці здійснювали численні походи, громили гнобителів, палили маєтки, забирали добро і документи. Козацько-селянська війна заполонила Київщину, Волинь, Брацлавщину. Швидко розросталося покозачення населення: селяни і міщани оголошували себе козаками, організовували козацькі загони, обирали отаманів і вступали до армії повстанців.

Великі загони повсталих під проводом Наливайка рушили на Білорусь і захопили Слуцьк, Бобруйськ, Могилів. «Ой у городі Могилеві димом потягнуло, як те військо Запорозьке з гармат та ревнуло», — згодом співали кобзарі народну думу. На початку 1596 р. повстання почалися й у Галичині.

Зважаючи на поразки незначних загонів урядових військ, король Речі Посполитої доручив запеклому ворогу козацтва, коронному гетьману Станіславу Жолкевському командування великою армією. Під її натиском повстанці сконцентрувалися і почали відступати до Білої Церкви, потім до Києва. Після невдалих сутичок з поляками наливайківці підступили за Дніпро до Переяслава. Тут, уже офіційно обраний козацьким гетьманом, Наливайко повів козацько-селянські маси на Лубенщину. Був задум вести їх до кордону, щоб перейти у володіння Московської держави. Але урядові війська відрізали шлях до відступу. Тоді наливайківці (біля 10 тис.) не розгубилися.

У травні 1596 р. вони спорудили біля ріки Солониці (притока Сули) великий табір з поставлених у чотири ряди і скріплених між собою возів. Табір оточили ровом і валом. Спочатку оборона, що тривала два тижні, йшла успішно. Чоловіки, жінки і діти проявляли небачений героїзм і мужність. Та незабаром у таборі in - стало харчів і води. Почалася страшенна спека, а з нею хвороби, падіж коней. Зросли суперечки між реєстровими козаками, випищиками і селянами, які скарали Григорія Лободу, нібито за зраду. 28 травня 1596 року старшина по-зрадницькому схопила і Наливайка з Шаулою та передала їх С. Жолкевському. Табір підступно розгромили, а основну масу повстанців, у тому числі жінок і дітей, перебили. Ця подія дістала назву «Солоницької трагедії». Лише зовсім мізерна кількість озброєних козаків пробилася на волю і відійшла на Запорожжя. У Наддніпрянщині запанував терор: загони карателів виганяли козаків із зимівників, тисяча-мм страчували, саджали на палі. Селян і міщан палили, четвертували. Шляхта мстилася за повстання.

Северина Наливайка відвезли до Варшави. Десять місяців його жорстоко катували, піддаючи страшенним тортурам. 11 квітня 1597 р. на ринковій площі Варшави кат відтяв йому голову, а потім четвертував тілоі розвісив його на ешафоті. С. Наливайко навіки залишився у пам'яті народу як борець за його краще життя. Про страту ходили легенди: що його коронували розпеченим вінцем, спалили у мідному бику, що він дивом врятувався. Про його звитягу складено багато дум. Про нього згадував Т.Г. Шевченко, поет Кіндрат Рилєєв, а письменник Іван Ле написав роман «Наливайко».

Отже, через недостатню організованість, озброєння, слабку згуртованість потерпіло поразку одне з перших великих національно-визвольних повстань українського козацтва, селянства і міщанства.

Протягом наступних тридцяти років великих повстань не було. Польща не мала сталого відношення до козацтва, тому репресії часто змінювалися на "милість" - збільшення реєстру, надання привілеї тощо. Особисто Польща відчувала потребу у військовій силі, адже часто вела війну з Турречиною, Московською державою. І постійно зверталась за допомогою до козаків. Так, напередодні битви під Хотином, польський уряд погодився з П. Сагайдачним на збільшення реєстру до 3 тис. осіб і виплату їм платні в сумі 40 тис. злотих на рік.  

Козацько-селянські повстання 20-30-х років 17 ст.

Після Хотинської війни (1620-1621 pp.), яка принесла славу українським козакам, польський уряд не виконав даних козакам обіцянок, не виплатив їм належну платню, зменшив реєстр. Польський уряд прагнув перетворити козаків, яких не було в реєстрі, у залежних селян. Польська шляхта за підтримки уряду порушувала майнові права українських феодалів, у тому числі гетьманів, незаконно захоплювала їхні володіння. Переможці Хотина не бажали розлучатися зі зброєю і ставати покірними панськими кріпаками. По всій Україні ходили повстанські загони. 

Повстання 1625 р. під керівництвом Марка Жмайла.

Польський уряд не виконав своєї обіцянки надати учасникам Хотинської війни права реєстровців. Козаки, які після цієї війни осіли на Київщині, заявили, що вони не визнають владу панів і королівських старост. Влітку 1625 р. польський уряд направив на Київщину каральне військо на чолі з коронним гетьманом С. Конєцпольським. На допомогу повсталим прийшов 20-тисячний загін на чолі с Марком Жмайлом, якого на Січі обрали гетьманом.

Їхній виступ став відповіддю на жорстокий каральний похід проти селянських рухів 30-тисячної армії коронного гетьмана Станіслава Конецьпольського. Біля Канева козацька залога (охорона замку) вступила у суперечку з урядовими військами. Незабаром сюди прибули і основні сили запорожців з артилерією під командуванням М. Жмайла. Об'єднане козацько-селянське військо (20 тис. чол.) вступило у протиборство з переважаючими урядовими військами. Повстанці чинили впертий опір, послаблюючи сили ворога. Але під натиском регулярної армії все ж відступили до озера Куруківського, що неподалік Кременчука. Зав'язалася жорстока сутичка, в якій жодній із сторін не вдалося досягти рішучої перемоги, що змусило супротивників підписати 26 жовтня 1625 р. мирну угоду.

У бою біля озера Курукового обидві сторони зазнали серйозних утрат. Козацька старшина стала схилятися до компромісу з поляками, передавши гетьманську владу прихильникові угоди зі шляхтою Михайлові Дорошенку. За підсумками переговорів було підписано Куруківську угоду, за якою всі учасники повстання були амністовані, а реєстр збільшувався на 6 тис. Реєстровцям була визначена щорічна заробітна плата в 60 тис. злотих і виділені королівські землі. У свою чергу, козаки прийняли на себе зобов'язання не втручатися в релігійні справи, припинити морські походи і не вступати в зносини з іноземними державами. Ці повстання переросли в козацько-селянські війни. Вони зазнали поразки, але підняли гасло боротьби за звільнення України.

Козаки дістали право користуватися привілеями на всіх володіннях, що вони мали до угоди. Окрім того, встановлювалося, що на Запорожжі має бути поставлена залога у тисячу чоловік для боротьби проти нереєстрових козаків і селян, а всі ті, хто залишився поза реєстром, мають повернутися до покори панам.

Отже, Куруківська угода давала привілеї заможним реєстровцям, але суперечила інтересам рядового козацтва і селянства. Ось чому рух проти соціального і національного гноблення не припинився.

Повстання 1630р. під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила).

Укладений мир не міг бути тривалим, оскільки він не лише поглибив протиріччя між реєстровими (привілейованими) і низовими («незаконними») козаками, але і залишив без захисту селянство і міщан - основну масу повсталих.

Козаки, які за Куруківською угодою не потрапили до реєстру (випищики), утворювали загони і втікали на Січ. У 1629 р. їх там зібралося близько 40 тис. чол. Обравши гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), випищики позбавили гетьманства старшого реєстровців Григорія Чорного і вирушили у березні 1630 р. з Січі на Подніпров'я. Г. Чорний спробував взяти під контроль низове козацтво, що призвло до чергового соціального вибуху. У березні 1630 р. загін січовиків у Черкасах Г. Чорного і привіз його на Запорожжя. На козацькій радо його було засуджено і страчено. Тараса Федорович звертався до народу з універсалами, які закликали вступати до його загонів, «добувати козацькі вольності» і «захищати православну віру».

Козаки знову громили шляхетські маєтки, розбивали невеликі загони урядових військ. Керівник повстання звернувся до народу з відозвою - універсалом. Він закликав козаків і селян до боротьби проти гніту шляхетської Польщі. Рух швидко зростав, охопивши велику територію і понад 10 тис. учасників. Повстанці захопили Черкаси і оточили Корсунь, оволоділи Каневом і Переяславом, що став їхнім опорним пунктом.

На придушення виступу прибуло урядове військо Станіслава Конецьпольського. Воно чинило жорстокі розправи над населенням, але, зустрівшись під Переяславом у бою з повстанцями, зазнало поразки. Після кількох штурмів повсталі, які запекло оборонялися, зробили нічну вилазку - контратаку, внаслідок якої коронне військо було розбито. Козаки і селяни оволоділи обозом С. Конецьпольського. Яскраво і художньо змалював цю перемогу Т.Г.Шевченко у поемі «Тарасова ніч».

Від імені польського уряду С. Конецпольський був змушений підписати угоду, що підтверджувала умови Куруківського договору, а козацький реєстр навіть збільшувався з 6 до 8 тисяч чоловік. Невдоволений умовами миру, Тарас Трясило з десятитисячним загоном відійшов на Запоріжжя.

Щоб припинити повстання, новий король Владислав IV видав у 1633 р. закон «Пункти заспокоєння руського народу». Він визнав відновлену в 1620 р. православну церкву, надав юридичного статусу братствам, пообіцяв поступки реєстровцям.

Результат повстання було вирішено в тритижневих боях з поляками під Переяславом у травні 1630 р. Польський гетьман С. Конєцпольський запропонував мир, і старшина погодилася. Відповідно до Переяславського договору між поляками і старшиною козацький реєстр збільшувався до 8 тис, козаки здобували право самим обирати собі гетьмана. В іншому цей договір підтверджував умови попередньої Куруківської угоди. Тарас Федорович не визнав домовленостей старшини з поляками і з великим загоном повстанців відійшов на Запорожжя, а звідти - на Дон.

Повстання 1635р. під керівництвом Івана Сулими.

В усіх повстаннях ядром і серцевиною національно-визвольного руху була Запорізька Січ. Шляхта давно мріяла ізолювати її від України. Станіслав Конецпольський вирішив, що для цього найкраще збудувати фортецю на Дніпрі й поставити там міцну залогу. На початку 1635 року польський сейм прийняв таке рішення і виділив на спорудження сто тисяч злотих.

У травні 1635 р. С. Конецпольський вирушив в Україну, щоб вибрати місце для замку. Разом з ним був француз Гійом-Левассер де Боплан, інженер за фахом, фортечних справ майстер, який згодом написав «Опис України» - книгу про наш край.

Будівництво розпочали біля Кодацького порогу. Це було вигідне місце, бо втикали на Січ здебільшого Дніпром, а в цьому місці човни тягли берегом - заважавпоріг. Вже на початку липня будівництво фортеці завершилось. Кодак мав вигляд чотирикутника. Проникнути всередину можна було лише через підйомний міст. Навколо розкидали металеві шпички, щобунеможливити підхід кінноти. Комендантом Конецпольський призначив французького найманця капітана Жана Маріона, який жорстоко гнітив козаків і не пропускав жодного втікача. Постійно вартуваликінні роз'їзди, які ловили непокірних.

Козаки вирішили знищити фортецю. На чолі загону став гетьман Іван Сулима, який щойно повернувся з морського походу на Царгород. Серед повсталих був і його побратим - Павлюк. У ніч із 3 на 4 серпня 1635 р. козаки по приставних драбинах проникли у фортецю і перебили залогу. Народна дума розповідає про ті далекі події: «Добре Павлюк та Сулима ляхів частували, військо вибили дощенту, Кодак зруйнували». Козаки знищили фортецю і, укріпившись на дніпровому острові, оборонялися там близько двох місяців. Але в грудні 1635 р. зрадники схопили Сулиму і п'ятьох Mo­raоднодумців. їх відправили до Варшави на суд. Івана Сулиму, героя-мореплавця, якому сам римський папа Павло V вручив золоту медаль за перемоги над турецьким флотом, був страчений за наказом польського короля.

Козацьке повстання 1637-1638pp.

Відбудували фортецю поляки лише в 1639 р. Новий Кодак був значно більший. С. Конецпольський залишив у форті залогу із 600 чоловік. Існує легенда, що при огляді замку був присутній писар реєстрового війська Богдан Хмельницький. Всі оточуючі Конецьпольського говорили, що фортеця неприступна. Лише Хмельницький, ніби між іншим, сказав: «Рукою мурується, рукою й руйнується». Його слова стали пророчими: національно-визвольна боротьба, в авангарді якої міцно стояло козацтво, продовжувалася.

Новий спалах козацько-селянських виступів розпочався у 1637 р. Спершу великий загін козаків на чолі з гетьманом Павлюком (Павлом Михновичем Бутом) у травні пішов на Корсунь і, захопивши артилерію реєстровців, повернувся до Запорожжя. Потім влітку вже розширений і добре озброєний загін козаків виступив у похід на Київщину. Павлюк звернувся з універсалом до реєстровців і селян із закликом поповнювати лави повстанців. Реєстровці приєдналися до повстання, кількість учасників якого невпинно зростала. Загони козаків і селян очолювали полковники Карпо Скидам, Богдан Кизим, Дмитро Гуня. Повстання охопило всю Лівобережну Україну. Учасники руху захоплювали фортеці, палили королівські привілеї на маєтки, руйнували панські садиби. Втікаючи до Польщі, шляхтичі казали: «Краще мати ликове життя, ніж шовкову смерть».

Зібрати чимале військо польному (польовому) гетьману Миколі Потоцькому вдалося лише під осінь. У грудні 1637 р. десять тисяч повстанців зустрілися біля села Кумейок (тепер Черкаської області) з п'ятнадцятитисячною королівською армією. Кривавий бій не приніс повної перемоги ні повстанцям, ні урядовим військам. Почалися маневрування сил і переговори, під час яких Павлюка по-зрадницькому схопили, aзгодом вивезли і стратили у Варшаві. Рештки повстанців діяли далі під проводом обраного пізніше гетьманом нереєстрових козаків Дмитра Гуні.

Карпо Скидан і Богдан Кизим зі своїми загонами теж продовжували боротьбу. Каральні загони шляхти жорстоко придушили ці виступи. Захопивши в полон Кизима і його сина, М. Потоцький наказав посадити їх на палі в Києві, на острах козакам і посполитим.

Скориставшись із перемоги, уряд Польщі запровадив закони, що зовсім обмежили козацькі пільги. Ця система заходів, що увійшла в історію під назвою «Ординації (впорядкування) війська Запорозького реєстрового», була затверджена сеймом у січні 1638 р. Постанова передбачала обмеження привілеїв реєстрових козаків, скасування виборності козацької старшини, ліквідацію козацького суду, зменшення реєстру до 6 тис. чоловік, повернення всіх нереєстровців до попереднього стану, заміну гетьмана урядовим комісаром і заміщення посад полковників, сотників і осавулів тільки польськими шляхтичами. Окрім того, козакам дозволялося жити лише в королівських маєтках Черкаського, Корсунського і Чигиринського староств. Повністю ігнорувалося нереєстрове козацтво - значна і вибухонебезпечна сила.

Козаки, як реєстрові, так і випищики, не визнали «Ординацію» і продовжували боротьбу. Напровесні 1638 р. набрало сили повстання на чолі з гетьманом запорожців Яковом Острянином і полковником Кар-пом Скиданом. Вийшовши із Запорозької Січі, повстанці захопили Кременчук, Хорол та інші міста. У листах до народу керівники руху закликали приєднуватися до повстання і громити окупантів. Загони повстанців швидко зростали, і в першому ж бою під Говтвою вони завдали поразки урядовим військам.

Після кількох дрібних сутичок під містечком Жовнин відбулася битва. Тут зосередились основні сили повстанців з родинами. Вони збудували укріплений табір з возів і вдалися до оборони. Але до коронного війська М. Потоцького приєдналися полки найманців князя Єремії Вишневецького, що дало полякам перевагу. Heвитримав натиску ворога табір. Завдала шкоди й неузгодженість дій повстанців. 3 великим тисячним загоном Яків Острянин залишив табір і відступив на Слобідську Україну, під захист Москви. А обраний гетьманом Дмитро Гуня під прихистком ночі переніс табір у більш захищене місце на березі Дніпра. Коли ж реєстрова старшина почала переговори з Потоцьким. Гуня з невеликим загоном нереєстрових козаків відступив до кордонів Московщини і перейшов на Дон. Над рештою повстанців нависла небезпека кривавої розправи, і вони здалися урядові.

Закінчилися поразкою спроби визвольного руху козацьких, селянських і міщанських мас України проти іноземних поневолювачів. Але вони показали силу українського козацькою війська, його здібність бо-ротися на рівних з державною армією гнобителя. Слабкістю руху були розпорошеність сил, погана організованість, стихійність, недостатня озброєність. У повстаннях українці здобували досвід збройної боротьби з пригноблювачами. Селянсько-козацькі повстання стали передгроззям напередодні Визвольної війни. Вони мали антифеодальний, національно-визвольний характер. Головними учасниками повстань стали козаки, міщани і селяни. Ці виступи свідчили про наростання незадоволення, що ладне знести панування шляхти і магнатів в Україні. 

Висновки та наслідки козацько-селянськіх повстаннь.

Поразка привела до нових репресій і утисків. У січні 1638 р. польським сеймом була прийнята "Ординація (упорядкування) Війська Запорозького реєстрового", яка позбавила реєстрових козаків автономії і збільшила переслідування нереєстрових козаків і біглого селянства. Ці утиски змусили багатьох козаків і селян покидати Україну і тікати на Слобожанщину, яка входила до Московської держави і де козаки отримували пільги. З 1638 по 1648 рік воєнного протистояння між польською владою і козаками майже не було і поляки називали їх "роками золотого спокою".

Отже, козацько–селянські повстання, що відбулися наприкінці XVI - XVII ст. закінчилися поразками.

Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо.

Проте, незважаючи на поразки козацько - селянські повстання відіграли значну роль в Історії України, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Отже, незважаючи на ці та інші недоліки, повстання кінця ХVІ – перших десятиліть XVII ст. яскраво засвідчили загострення соціальних, економічних, релігійних протиріч у Речі Посполитій, котрі можна було розв'язати тільки шляхом збройної боротьби. Вони також демонстрували зростання сили та військового досвіду повсталих, збільшення їхньої чисельності, удосконалення тактики, зміцнення зв'язків козацтва з селянством.