Культура України у XVI — першій половині XVII ст

Українська культура XVI - першої половини XVII ст. розвивалась у складних умовах. Негативно позначилися на ній посилення соціального та національного гніту після Люблінської унії, а також загострення релігійного розбрату після Берестейської унії. Уряд Речі Посполитої та католицька церква насаджували в Україні польську мову й католицький обряд. Прозиваючи православних українців «Наливайками», слуги короля прагнули викорінити все українське, насамперед школу і мову. Це спричиняло застій у розвитку культури, у поширенні навчання рідною мовою.

Разом з тим позитивно на розвитку культури позначалася просвітницька та благодійнадіяльність братств. Військову і матеріальну підтримку надавало українське козацтво. Належність до європейської держави Речі Посполитої давала змогу українцям навчатися в університетах Європи, тобто знати багато мов, користуватися досягненнями світової цивілізації, сприймати ідеї гуманізму, Ренесансу, Реформації й поширювати їх в Україні.

Спостерігаючи зневагу до освіти і культури рідного народу, нечисленна українська освічена громадськість почала задумуватися над піднесенням національногопросвітництва. Центрами розвитку освіти стали міста Острог, Львів, Київ.

Давньоруське місто Острог у 70-х pp. XVI ст. було визначним центром української культури, «волинськими Афінами». Його володар князь Костянтин Острозький став ревним захисником православ'я й української культури. Обіймаючи посаду київського воєводи, він служив королю і брав участь у придушенні козацько-селянського руху. Проте, залишаючись православним, К. Острозький став на захист віри і мови українців. У 1576 р. він заснував Греко-слов'янську школу, що проіснувала до 1640 р. У ній вивчалися старослов'янська, грецька, латинська мови, а також «вільні науки»: арифметика, граматика, логіка, риторика, музика тощо. Незабаром школа дістала статус Острозької академії і посіла гідне місце серед сучасних їй європейських університетів. Посаду першого ректора обійняв відомий педагог і письменникГерасим Смотрицький. Викладали в ній Василь Суразький - випускник європейських університетів, Дем'ян Наливайко, Клірик Острозький. Школа сприяла поширенню освіти в Україні, випустила багато освічених людей. Серед них - гетьман запорозьких козаків Петро Сагайдачний і син ректора, згодом відомий вчений, письменник і церковний діяч Мелетій Смотрицький. Його перу належить багато полемічних творів, a також видана у 1618 р. книга «Граматика словенська», що багато років, аж до кінця XVIII ст., використовувалась як посібник старослов'янської мови і неодноразово перевидавалася.

У кінці XVI ст. визначну роль у справі організації українських шкіл почали відігравати братства, а Острозька школа сприяла відкриттю братських шкіл у Володимирі, Луцьку, Львові. Кількість шкіл збільшувалася, а отже росла і кількість освічених людей. Поширення ж освіченості сприяло не лише розвитку культури, а й визвольного руху.

Першою і найбільшою в Україні стала заснована 1586 р. Львівська братська школа. До неї, у відповідності зі статутом, набирали дітей різних станів. Учні навчалися зрозумілою їм тодішньою українською книжною мовою. Вони вивчали старослов'янську, грецьку і латинську мови, риторику (літературу), богослов'я і музику. Школа випускала високоосвічених людей, через яких справляла великий вплив на шкільну освіту не лише України, а й Білорусі, Молдови, інших країн.

Ще більшого визнання заслужила заснована у 1615 р. Київська братська школа. Одним із її організаторів і першим ректором став Іов Борецький, який перед тим був ректором Львівської братської школи. Запозичивши основні статутні та просвітницькі ідеї з Львівської школи, Керівники Київської братської школи значно розширили коло предметів, що вивчалися, і поглибили їхній зміст. Школа завоювала визнання громадськості. Допомагати їй стали приватні особи, у тому числі й гетьман Петро Сагайдачний.

Учнями братської школи були вихідці з козацького і міщанського середовища. У 1632 р. з ініціативи Петра - Могили Київська братська школа об'єдналася із школою Києво-Печерської Лаври і була реорганізована у вищий навчальний заклад - Києво-Могилянський колегіум.

Друкарська справа поширилася в Україні у другій половині XVI - на початку XVII ст. У цей час з'явилися друкарні у Львові, Острозі, Києві, Чернігові та інших містах, де ними опікувалися ті ж братства. Особливо розвинулося друкування після приїзду до Львова висланого з Москви досвідченого друкаря, випускника Краківського університету Івана Федорова. Приїхавши до Львова, Федоров виклав свої освітні завдання у таких словах: «Я мушу по світу розсіювати і всім роздавати духовний Пожиток». У 1573 р. I. Федоров відкрив у Львові друкарню, a 1574 p. випустив у світ повним виданням книгу «Апостол», в якій розповідається про діяння учнів Ісуса Христа. Це була перша друкована в Україні книга з високохудожнім оформленням мініатюрами, гербом Львова та особистим знаком друкаря. Тут же вийшов «Буквар» Івана Федорова.

Переїхавши через матеріальні нестатки до маєтку К. Острозького в Острог, Федоров заснував там Острозьку друкарню і видав у ній у 1580 році унікальну тепер «Острозьку Біблію». Це було перше повне видання Біблії старослов'янською мовою, що довгі роки служило православним у боротьбі з наступом в Україні католицизму. Друкар випустив і буквар під назвою «Азбука з граматикою», котрий став важливим посібником для поширення освіти.

Відомою в Україні була друкарня, заснована у 1615 р. архімандритом Єлисеєм Плетенецьким при Києво-Печерській Лаврі. Це було вже досить розвинуте підприємство, що видавало значну кількість літератури. Публікувались у ній головним чином твори релігійного змісту: розповіді про діяння Христа, апостолів, служителів православної церкви. Першою видрукуваною у 1616 р. книгою цього підприємства став «Часослов» - збірник молитов. Окремі примірники книги збереглися і до наших часів. А найбільш відомою книгою цього видавництва був, також збережений до нашого часу, «Києво-Печерський Патерик». Ця дорогоцінна збірка пронизаних релігійною фантастикою оповідань про Києво-Печерську Лавру ввібрала в себе оригінальні твори, починаючи із часів Русі й до XV ст. Патерик прославляє провідних діячів Русі-України і Печорського монастиря, будівельників, художників. У ньому описано життя і побут князів, служителів церкви та ставлення до них і до монастиря різних верств населення.

3 кінця XVI ст. письменники, викладачі, друкарі все частіше починають звертатися до живої розмовної мови українського народу. Ця «проста мова» поступово ставала мовою ділових паперів і художніх творів, а сама вона почала набирати нових рис «книжкової», або літературної, мови. Здійснювались і переклади з церковнослов'янської мови на мову українського простолюду. У 1561 p. у містечку Пересопниця на Волині син протопопа Михайло Васильович і архімандрит місцевого монастиря Григорій переклали з церковнослов'янської на «просту» мову Євангеліє. Написане на пергаменті, воно має багато оздоб, орнаментів, мініатюр, заставок. А фонетика, граматика, лексика мають виразні ознаки живої розмовної української мови. Сьогодні на «Пересопницькому Євангелії» складає присягу на вірність народу Президент України.

Українські вчені велику увагу звертали на вивчення мови. Ще до Мелетія Смотрицького в 1596 p. у Львові Лаврентій Зизаній видав «Граматику словенську», що містить основи і майбутньої української граматики. A 1627 p. Памво Беринда видрукував у Києві перший українсько-старослов'янський словник - «Лексикон словенороський». У ньому близько семи тисяч пояснень церковнослов'янських слів українською мовою.

У XVI ст. в Україні з'являється власна, різноманітна і багатожанрова література. Події у Берестті викликали цілу зливу полемічної (дискусійної) літератури поміж католиками, уніатами та православними. Талановиті письменники-мислителі спрямовували свої твори на обгрунтування правильності чи хибності рішень Берестейського собору і правомірності поширення уніатства та католицизму. У відповідь на виступ Петра Скарги з книгою «На захист Берестейської унії», в якій виправдовувалося підкорення православ'я Риму, з'явилося багато полемічних творів. З боку уніатів виступав Іпатій Потій.

На захист православ'я одним із перших відгукнувся ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Його підтримав книгою «Пересторога» Іов Борецький. Великий твір «Полінодія, або Книга оборони» написав архімандрит Києво-Печерської Лаври Захарія Копистенський. Він закликав до єдності слов'ян і до єднання всіх православних. Та найбільший внесок у полемічну літературу зробив талановитий український письменник Іван Вишенський родом із Судової Вишні у Галичині. За словами І.Франка, він був «одним із батьків і творців народної південно-руської літератури». Палкий патріот України, демократ, гуманіст, він, використовуючи релігійну полеміку, виступав проти соціальної несправедливості. Провівши 40 років життя в Афонському монастирі у Греції, І.Вишенський різко критикував Рим, Берестейську унію і чиновних уніатів. Особливо гостру полеміку він вів у творах: «Краткословний отвіт Петру Скарзі», «Згадка філософам латинським», «Посланіє к утікши от православної віри єпископам». У всіх творах (до нас їх дійшло 17) Іван Вишенський викривав сріблолюбство церковних і світських володарів усіх трьох церков, їхнє прагнення остаточно уярмити Україну та її нещасне населення.

У великій кількості поширювалися релігійні твори – перекази сюжету Біблії, роздуми над християнськими заповідями та церковні повчання. Їх авторами були священнослужителі – Єлисей Плетенецький, Петро Могила, Мелетій та Герасим Смотрицькі, Захарія Копистенський. Велику увагу у своїй творчості вони приділяли вихованню християнської моральності, братолюбства, покори та пошани.

Продовжувалося і літописання, що відбило минуле нашого народу. Найвідомішими серед тогочасних літописів стали Київський (852-1500), Густинський (від Русі до 1598 р.) і Литовсько-Руський (1515-1543). Їхні автори прославляли боротьбу народу з іноземними загарбниками та закликали слов’янські народи до єдності у цій боротьбі.

Зароджувалася поезія, перші твори якої були близькими за змістом і формою до народних пісень. Історичні вірші доповнювалися гумористичними і сатиричними панегіриками, байками, епіграмами. З розвитком літератури вдосконалювалася українська мова. До письмової мови входило все багатство народної мови, вона підносилася до рівня літературної.

Цілком новим явищем стало створення шкільних театрів. Спершу вони виникли в острозькій та львівській школах, а пізніше - і в київській, луцькій та інших. Вчителі писали вірші, декламації-панегірики, лементи (плачі), діалоги. Акторами ставали підготовлені для цього учні, a видовища проводилися на шкільних і церковних дворах.

Створенню шкільного театру сприяли твори з поетики та риторики, більшість яких до нас, на жаль, не дійшла. Серед збережених унікальних драматичних видань того часу можна назвати «Трагедію руську» невідомого автора. її зміст складається з прологу, трьох дій і епілогу. Дійові особи вели діалог українською мовою. Комедія бурлескного (жартівливого) стилю за змістом нагадувала українську народну творчість.

Спочатку в шкільних театрах ставили п'єси на релігійно-церковні теми (містерії). Але згодом поширилися комедії на побутові теми. В антрактах між діями основних постановок виконувалися мініатюрні комічні твори - інтермедії та інтерлюдії. До нас дійшли в уривках драми та інтермедії Якова Гаватовича, написані на початку XVII ст.

Та особливою любов'ю народу користувався пересувний ляльковий театр - вертеп. Це був досить великий дерев'яний ящик на два поверхи, де нагорі ставили релігійні драми, а внизу - сценки на різні теми. Акторами в ньому були студенти - спудеї, які ходили з вертепом від міста до міста, заробляючи таким чином на життя. Говорячи за лаштунками від імені ляльок, спудеї у гумористичній і сатиричній формі викривали зажерливість, нечесність, несправедливість та інші людські вади.

Значного розвитку набув народний епос. Одна за одною з'являлися численні історичні пісні та думи, що оплакували потерпання народу від нападів, гніту і татарських грабувань. В усній народній творчості народилися такі талановиті пам'ятки українського епосу, як «Дума про Сулиму, Павлюка і Остряницю», «Втеча трьох братів з Азова», «Маруся-Богуславка», «Самійло Кішка», «Зажурилась Україна», присвячені героїчній боротьбі українського народу за волю і незалежність. А також героїко-епічні пісні про безприкладні відважні подвиги українських козаків - захисників народу: «Ой у неділеньку рано-пораненько», «За рікою вогні горять». Одна з українських народних пісень - «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» - потрапила навіть до змісту чеської граматики XVI ст.

Тяжка доля козака-нетяги талановито оспівана в народній думі про «Феська Ґанджу Андибера, гетьмана запорозького». У ній сказано: «Козак-нетяга до города Черкас прибуває, на козаку-нетязі три семирязі, опатина рогозовая, поясина хмельовая. На козаку бідному нетязі сап'янці - видні п'яти і пальці».

Вже у XVI ст. пісні й думи виконували мандрівні співаки - кобзарі та бандуристи. 3 покоління в покоління передавали вони майстерність і знання. Кобзарів називають українськими Гомерами за ті чудові твори, що вони складали і виконували. Українські народні думи і донині лишилися неповторними, досконалими художньою формою і музичним насиченням.

За традиціями минулого розвивалося музичне і танцювальне мистецтво. Професійна музика в основному обслуговувала церковну службу. Обрядові пісні, колядки, щедрівки набирали все більш світського характеру. Поширювалися побутові, ліричні пісні й танці - гопаки, козачки, метелиці. Кобзарі поряд з кобзою і лірою використовували скрипки, бубни, сурми. Мандрівні музики об'єднувалися, створюючи своєрідні ансамблі, частіш усього «троїсті музики». Вони обслуговували свята, весілля, різні обряди. У містах зросла кількість музичних цехів, з’явилися козацькі військові оркестри. Вдосконалилося мистецтво виконання релігійних хорових та сольних співів псалмів і кантів, творцями та виконавцями яких були, як правило, вчителі та учні братських шкіл.

Багатою й різноманітною постає перед нами оригінальна і неповторна архітектура різних регіонів українських земель. Це дерев’яні споруди жителів Карпат, кам’яні храми та будинки Галичини і Наддніпрянщини. Нечисленні архітектурні пам’ятки України тієї епохи збереглися до нашого часу. Це собори і церкви, окремі приватні будинки. Незважаючи на вік, культові споруди і нині чарують витонченими архітектурними формами, білими стінами, чудовим ліпним орнаментом, різнокольоровими дахами, позолоченими куполами та багатством внутрішнього оздоблення.

У Києві на Подолі створено торговий центр, у комплексі якого чільне місце зайняли ратуша і будинок київського братства. Після пожежі 1527 р. у камені збудувався центр Львова. Тут численні кам’яниці купців і міщан поєднували монументальність з естетичним оздобленням фасадів. Зразком цивільної забудови є споруджений 1580 р. будинок купця Корнякта на площі Ринок.

На початку XVII ст. у будівництві помітними стали химерні форми запозиченого в Європі стилю бароко. Будови оздоблювалися як на фасаді, так і в інтер'єрі скульптурами, розписами, декоративними прикрасами. У стилі бароко виконали і встановили в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври надгробок князя Костянтина Острозького.

Високого рівня досягло й образотворче мистецтво України, зокрема, живопис - портретний і настінний, розпис, іконопис і графіка. Школи малярів і граверів існували по всій Україні. У них навчали талановитих юнаків малювати ікони і портрети знаті. У мистецтві з'являється образ живої людини, прагнення майстра відійти від канонічних візантійських іконописних зразків. У ньому більше земного, людяного, життєвого. Це помітно на портретах князя К. Острозького, купця К. Корнякта,митрополита Петра Могили,короляСтефанаБаторія.Донас дійшли імена художників - Миколи Петрахновича, Федора Сеньковича, Себастьяна Корунки.

Певних успіхів досягли автори мініатюр у рукописних книгах і гравюр у друкованих. Яскравим прикладом високохудожнього і багатого оформлення кольоровими мініатюрами є «Пересопницьке Євангеліє». Перші гравюри на світську тематику з'явилися у 1622 р. Це ілюстрації до «Віршів на жалісний погреб гетьмана Петра Сагайдачного», що написав ректор Київської братської школи Касіян Сакович.

В історії України, як і у всесвітній історії, XVI ст. стало важливим рубежем, яким закінчилася епоха середньовіччя і розпочалися нові часи цивілізації. Великі географічні відкриття мало вплинули на українські землі, де продовжувало розвиватися аграрне суспільство. Але й у ньому відчувалися зміни. Перший Литовський Статут і «Устава на волоки» законодавче закріпили підневільне становище селянства, а Люблінська унія на міждержавному рівні передала українські землі до складу Польщі.

Знаменною сторінкою історичного буття українського народу XV ст. стало утворення вільного козацтва і його славної Запорозької Січі - оплоту боротьби з польсько-литовськими гнобителями і татарськими грабіжниками.

В умовах іноземного панування, при відсутності державності, основним виразником національної відрубності українців була православна церква. Безпосереднім наслідком Люблінської унії Польщі та Литви стала Берестейська церковна унія 1596 р. Вона загострила до краю національно-релігійне питання в Україні.

3 кінця XVI і по 30-ті pp. XVII ст. по Наддніпрянській Україні прокотилися козацько-селянські повстання, спрямовані проти соціального та національно-релігійного гніту. Незважаючи на тяжкі умови життя, український народ все ж розвивав власну науку, освіту, різні галузі мистецтва і культури.