Піднесення національно-визвольної боротьби та її трансформація у революцію(літо-осінь 1648 р.)

Після перших блискучих перемог гетьман мав намір продовжити наступ у центральні райони, тому, рухаючись на Білу Церкву, розсилав універсали до населення із закликами братися до зброї. До лав війська масово вливалися козаки, селяни і міщани, його чисельність зросла до 30 тис. Однак через відмову Іслам-Гірея, котрий 2 червня прибув до українського табору, взяти участь у подальшому поході, прагнення більшості реєстрового козацтва замиритися з польським урядом, а також під загрозою вторгнення російського війська як союзника поляків у боротьбі з татарами гетьман змушений був відмовитися від своїх планів. Скликана 10— 12 червня військова козацька рада вирішила відрядити посольство до Варшави добиватися ліквідації «Ординації» 1638 р. і повернення православним відібраних уніатами в ряді міст церков. Питання автономії для козацької України в інструкції послам не порушувалося. Щоправда, вони мали звернути увагу уряду на станови ще українців у Речі Посполитій: «найостанніший має нас за найпідліших, народ від віків вільний, а полякам приязний і корисний».

Водночас Б. Хмельницький уживає заходів для розгортання визвольної боротьби. Для цього, за словами автора Львівського літопису, «він розослал полковников на всі сторони: на Білую Русь, на Сіверщизну, на Поліссє, на руську Подоллю, на Волинь з козаками, до которих навенцей хлопства в'язалося...». За їх сприяння особливо швидко набирало сили повстання в Лівобережній Україні. Не в змозі придушити його, І. Вишневецький поспішно залишив Переяслав і подався спочатку до Лубен, а звідтіля на північ і лише в районі Любеча йому вдалося переправитися в Правобережну Україну. Протягом червня загони повстанців і козацькі сотні зайняли Лубни, Переяслав, Прилуки, Борзну, Мену, Ніжин, Сосницю, Новгород-Сіверський та багато інших міст. До середини липня всю територію Лівобережжя, за винятком Чернігова й Стародуба, було звільнено від польського панування.

У значно складніших умовах розгорталася боротьба в Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, де було багато міст-фортець із сильними залогами. Похід козацьких підрозділів під проводом полковника Олешка Тяплушкіна в першій половині червня до Києва та захоплення міста сприяли розвитку повстанського руху в центральній частині Київського та в Житомирському повітах, які до середини липня звільнилися від польської влади.

Розгортання боротьби на теренах Поділля й півдня Волині пов'язане з діяльністю черкаського полковника М. Кривоноса, котрого Б. Хмельницький призначив, очевидно, наказним гетьманом. Вступивши на початку червня на чолі 400 козаків у межі Брацлавського воєводства, він до середини липня створив із селян і міщан щонайменше 20-тисячне військо. За його допомогою та за сприяння самих міщан було звільнено десятки міст (серед них такі великі, як Погребище, І Іемирів, Брацлав, Вінниця, Тульчин, Полонне, Заслав, Острог, Старокостянтинів та ін.). У жорстокому бою 26—28 липня під стінами Старокостянтинова М. Кривоніс завдав поразки 17~ 20-тисячному війську І. Вишневецького, що складалося переважно з військових формувань покатоличених і полонізованих українських магнатів. Ця перемога створила сприятливі умови для розвитку повстання на території Волинського, Подільського і Руського воєводств, дала змогу Б. Хмельницькому успішно завершити формування армії.

Хоча М. Кривоноса на початку серпня було відкликано до ставки гетьмана, повстання швидко поширювалося. Брацлавський хорунжий Ян Дзик у середині серпня повідомляв із Тернополя про «невгамовну хлопську фурію», яка «не тільки не вщухла, але щоденно, щомиті зростає. Все хлопство поголовне збунтувалося в Україні...». Дещо раніше литовський підстолій констатував: «...повстала вся Україна, ллється шляхетська кров. Хлопства незліченна тьма вже знесла майже все Брацлавське воєводство». 10 серпня подільські повстанці з допомогою міщан штурмом оволоділи резиденцією коронних гетьманів — м. Баром. У Подністров'ї розгорнувся рух опришків (левенців), якими керували Коломеда, Вовк, Чуйко, Іван Александренко, Недовісенко, Остап Гоголь, Іван Кияшко, Станіслав Мрозовицький та інші ватажки. Наприкінці серпня вони на чолі загонів чисельністю близько 10 тис. взяли в облогу Кам'янець-Подільський (остання тривала до початку грудня).

Масового характеру набула також боротьба в Луцькому повіті Волинського та Овруцькому повіті Київського воєводств. Спалахують виступи на Теребовлянщині й у Галицькій землі Руського воєводства. «Боюсь за Тернопіль, — писав 31 липня один із шляхтичів, — який зичливих людей до оборони не має і напевне вчинить за прикладом інших міст, бо вже тепер у місті зрада показується, хоча ворог далеко. Що ж буде, коли підступить близько. Послушенства з боку поспільства вже й на половину не має». Наростала тривога у Львові, де шляхта й магістрат побоювалися повстання українського населення. 18 серпня галицький підкоморій закликав тттляхту збиратися до нього, повідомивши при цьому, що «власні піддані наші в усіх містечках починають бунтувати...». Навіть на самому заході українських земель — у Підляшші — в серпні почалися виступи поспільства. В цілому ж на середину вересня повстанці звільнили Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське, південну й центральну частини Волинського воєводств.

Позиція правлячої еліти Речі Посполитої щодо розв'язання української проблеми мала цілком виразні обриси. В її середовищі формується два угруповання, одне з яких, очолюване канцлером Є. Оссолінським та А. Кисілем, польська дослідниця С. Охманн умовно назвала «мирним», а друге, ідеологами якого були полонізовані українські князі І. Виш - невецький та В. Заславський, — «воєнним». Відмінність між ними полягала в тактичних діях: прибічники канцлера хотіли поступками схилити до себе козаків і домогтися розгрому татар, а однодумці І. Вишневецького, навпаки, прагнули залучити кримців на свій бік, придушити повстання і знищити козацтво як стан. При цьому характерно, що так зване «мирне» угруповання також не відкидало можливості застосування воєнної сили, якщо для цього виникнуть сприятливі умови.

Прикметно, що обидві шляхетські партії виявляли дивовижну одностайність у несприйнятті навіть у зародковому стані ідеї українського азтономізму, прагненні офіційно розглядати повстання лише як «домову війну» — боротьбу козацтва за свої права та бунт селянства. Невипадково 24 липня А. Радзивілл звернув увагу сейму на необхідність ретельно дбати про збереження цілісності Речі Посполитої, не забуваючи прикладів Нідерландів і Неаполітанського повстання 1647 р. Цю думку підтримав канцлер, закликавши присутніх рішуче протистояти можливим домаганням козаків відірвати «від тіла Речі Посполитої провінції чи якогось володіння».

Довідавшись про поразки на Жовтих Водах і під Корсунем, польський уряд (після смерті 20 травня Владислава IV біля керма влади перебували примас М. Лубенський і канцлер Є. Оссолінський) почав уживати заходів для формування армії. На початку червня її воєначальниками (регіментарями) призначили В. Заславського, коронного підчашого Миколая Остророга та А. Конецпольського. Згодом їм на допомогу обрали іце 32 комісарів-радників. Така велика кількість осіб, причетних до керівництва армією, породжувала безвідповідальність. Хоча місцем збору підрозділів було визначено м. Глиняни (на схід від Львова), І. Вишневецький, ображений тим, що його не призначили головнокомандувачем, почав зосереджувати корогви своїх прихильників під Чолганським Каменем. 4 вересня сюди підійшли полки з-під Глинян, очолювані В. Заславським та М. Остророгом, і після тривалих переговорів 11 вересня відбулося їх об'єднання з силами князя. Чисельність армії сягнула близько 80—90 тис. На її озброєнні перебувало 100 гармат.

Серед воєначальників (формально функції головнокомандувача виконував В. Заславський) панував розбрат, зумовлений амбіціями, особистою неприязню, браком єдиновладдя. їхній низький авторитет серед офіцерів і жовнірів спричиняв падіння військової дисципліни. Для на строїв більшості магнатів, шляхти, офіцерів характерною була явна переоцінка власної воєнної потуги та недооцінка боєздатності противника. У їхній свідомості панувало переконання, що для здобуття перемоги «потрібна не зброя, а канчуки». З цього приводу А. Радзивілл із неприхованим сарказмом зауважував, що «ліпшим є військо оленів, очолюване левом, ніж військо левів, очолюване оленем».

Готувався до битви й Б. Хмельницький, хоча не відкидав можливості порозумітися з Варшавою шляхом переговорів, що мали, за домовленістю з А. Кисілем, який очолюваз польську комісію, розпочатися у Старокостянтинові. Протягом другої і третьої декад серпня українське військо маневрувало в районі урочища Гончариха й поселень Уладівка та Куманівці. Враховуючи те, що переговори заходять у глухий кут, а більшість війська виступає проти замирення з Польщею (козаки знали про войовничі настрої супротивної сторони), гетьман почав шукати місцевість для табору, рельєф якої послаблював би високі бойові якості польської кінноти. Розвідники виявили потрібний ландшафт неподалік від Старокостянтинова (за 25-30 км на південний схід від міста), на правому березі р. Іква біля містечка Пиляви. Найімовірніше, гетьман розташував табір на височині (нині має назву «Бутова»), розташованій за 1,5 км від замку за течією річки і за 1 км від греблі, через яку проходила дорога на Старокостянтинів. З боку замку вона була захищена водою, з протилежного мала широку долину під назвою «Богданівка». Позаду височини пролягав шлях, що вів до Меджибожа.

За обрахунком І. Стороженка, кожна сторона чотирикутного табору була завдовжки не менше 1 км. По його периметру в 6 рядів стояли вози, доступ до яких перекривали шанці й вали. Надійне сполучення з'єднувало табір із командним пунктом Б. Хмельницького, розташованим у невеликому замку. Щоб ускладнити наступ противника, гетьман наказав перекопати найближчі пагорби й долини, частину сіножатей залити водою, а в чагарниках розмістити підрозділи піхотинців. На лівому березі річки, навпроти замку, розташувався табір хМ. Кривоноса. Зв'язок із ним підтримувався через греблю, яку зміцнили гарматами й шанцями, обсадженими піхотою. Полякам залишили територію на лівому березі Ікви, з пагорбами, вкритими чагарниками, чисельними рівчаками з водою, ставками й заболоченими низинами. Загальна чисельність українського війська сягала 100—110 тис. вояків, серед яких лише 50-60 тис. мали належне озброєння й бойовий досвід, решту становили «селяни від плуга». Артилерія налічувала близько 100 гармат. Щоб позбавити польське командування інформації про становище в таборі, гетьман запровадив сувору дисципліну.

Враховуючи реальне співвідношення сил, брак кінноти, спроможної зійтися у відкритому бою з польською, гетьман вирішив, спираючись на активну оборону табору, послабити й виснажити сили противника, а після підходу татар (їх появи очікували 17—20 вересня) завдати сильного контрудару. Цей задум був цілком стратегічно виправданим. Українська ггіхота, коли вона билася під захистом возів і зсхМ - ляних фортифікацій, не мала собі рівних у Європі. Польська кіннота — неперевершена в боях на відкритій місцевості — втрачала свої чудові якості й часто виявляла безпорадність, коли справа доходила до штурму укріплених позицій. Необхідної ж для цього піхоти в польській армії налічувалося всього близько 10 тис.

Зайнявши вигідну позицію, гетьман прагнув за всяку ціну виманити сюди противника. Захоплені в суботу 12 вересня жовнірами шестеро козаків повідомили про намір Б. Хмельницького підійти з військом до Старокостянтинова й узяти під контроль переправу під Росолівцями (лише через неї можна було подолати болота й ставки, які простягалися між річками І копоть і Понора й перекривали шлях до міста). Це не могло не викликати занепокоєння в поляків.

Щоб випередити українського гетьмана, ранком наступного дня польське військо виступило в похід. Знайшовши 14 вересня переправу вільною, його воєначальники захопили її й увечері спробували заволодіти Старокостянтиновом. Після двогодинного бою, зазнавши невдачі, кілька тисяч жовнірів відступили до свого обозу. Вночі Д. Нечай із козаками і переважною більшістю міщан покинули місто й прибули до табору Б. Хмельницького. Ранком жовніри зайняли Старокостянтинів.

16 вересня В. Заславський зібрав військову 5тралу, щоб розробити план подальших дій. Думки польських воєначальників розділилися. Меншість підтримувала пропозицію литовського обозного Саму еля Осинського розташувати армію в таборі за містом між р. Случем та болотами й очікувати на підхід українців. Більшість уперто наполягала на негайному наступі на позиції Б. Хмельницького, щоб не допустити його об'єднання з ордою й загнати «за Дніпро». М. Остророг, А. Конецпольський та І. Вишневенький схилялися до того, щоб підтримати думку більшості. 17 вересня польське військо вирушило в дорогу.

Зі свого боку, український гетьман, щоб спонукати поляків до активних дій, послав під Старокостянтинів сильний роз'їзд, очолюваний М. Кривоносом, із наказом зав'язати бій, а по тому відступити. Після запеклої сутички з польським роз'їздом Миколи Зацвіліховського, під час якої М. Кривоніс зазнав тяжкого поранення, українці поспішно відійшли.

Розташувавши свій табір неподалік від українських позицій, у понеділок 21 вересня польське військо вишикувалося до бою: правий фланг очолював М. Остророг, центр — В. Заславський, лівий фланг — А. Конецпольський. Прикметно, що на цей час польське командування так і не спромоглося виробити єдиного плану дій. Не повідомивши регіментарів, київський воєвода кинув корогви на штурм греблі через Ікву. Так розпочалася битва. Кілька разів гребля переходила з рук у руки. Переконавшись, що лобові атаки, крім значних втрат, нічого не приносять, В. Заславський послав кілька тисяч жовнірів на чолі з князем Самуелем Корецьким і стражником коронним Самійлом Лащем через річку в обхід, щоб завдати удару по греблі з тилу. Долаючи заболочені місця, вони пройшли близько 15-16 км, перш ніж вийшли до неї. І все ж їхня поява надвечір виявилася несподіванкою для українців, котрі після бою залишили греблю й відійшли до свого табору. Для зміцнення захоплених позицій регіментарі направили сюди два полки кінноти, 1200 піхотинців і шість гармат.

Цього ж дня польські підрозділи під керівництвом І. Вишневецького вели запеклий бій біля табору М. Кривоноса, під час якого, за даними одного з джерел, загинув брат польського воєначальника. Щодо поширеної в історичній літературі версії про смерть під час цих поєдинків Івана Ганжі — відомого козацького полковника, соратника М. Кривоноса, то вона є помилковою, оскільки насправді він перейшов на польську сторону, отримав за зраду офіцерський чин і шляхетство й узяв дуже активну участь V боротьбі проти власного народу.

Втрата переправи виявилася невдачею для українського війська. Врахувавши допущені прорахунки, Б. Хмельницький віддав наказ попереду і позаду табору викопати глибокі рови, а в районі боліт і неглибокого озера, де через річку переправилися корогви, розташувати козацькі сотні. Готуючись до вирішальних подій, гетьман дав можливість війську перепочити. Тим часом регіментарі, враховуючи ймовірність нічної атаки українців, протримали до ранку в бойовій готовності більшість полків «з обох боків греблі».

Увечері 22 вересня до українського табору з'явилося близько 6 тис. буджацьких татар. Перед їхнім прибуттям українці поширили дезінформацію про наближення 30-тисячної орди. Готуючись до контрнаступу, Б. Хмельницький вирішив його розпочати одночасно на обох берегах Ікви. Переправивши частину татар до табору М. Кривоноса, він, іцоб нагнати страху на жовнірів, звелів перевдягнути частину українців у татарське вбрання. Ранком 23 вересня, коли польське командування розпочало заміну підрозділів на греблі, гетьман подав сигнал до атаки. Корогви Мазовецького полку на правому березі Ікви були розгромлені відразу ж. Гусарські підрозділи Сандомирського полку виявилися неспроможними зупинити просування українців і почали відходити до греблі. У цей час по ній вдарили гармати, й мало кому із жовнірів вдалося врятуватися втечею. Переправа перейшла до рук українців. Успішно розвивався наступ і полків М. Кривоноса, котрі, за визнанням одного з польських офіцерів, «припирали наших до табору». У вир битви втягувалися все нові й нові сили з обох боків. Після захоплення греблі Б. Хмельницький негайно організував перебазування підрозділів на лівий берег Ікви. Не виключаємо, що переправа відбувалася й в інших підготовлених заздалегідь місцях.

У другій половині дня стає очевидною перевага українського війська. Серед польських офіцерів і жовнірів шириться розгубленість, втрачається віра у перемогу. Під вечір панічні настрої посилюються, оскільки надходять звістки про появу українсько-татарських підрозділів у тилу табору. Скликана вдруге військова нарада прийняла рішення відступити до Старокостянтинова. Пізно ввечері комі аїри й регіментарі таємно покинули поле бою. Коли жовніри дозідалися, що залишилися без воєначальників, їх охопила паніка. За словами польського історика і поета другої половини XVII ст. Самуеля Твардовського, «важко описати ганьбу цієї ночі, коли тисячі знетямлених від страху людей кидали зброю, хапалися за коней і намагалися якнайшвидше залишити небезпечне місце, не дбаючи про своїх поранених і хворих товаришів».

Дані виявлених нами джерел дозволяють спростувати поширену (особливо з польській історіографії) версію, начебто головною причиною панічного відступу поляків були не вмілі й потужні дії українців і татар, а морально-психологічна нестійкість командування і жовнірів. Зокрема, у листах і щоденниках учасників битви з польського боку не бракує чесних визнань: вона тривала майже увесь день 23 вересня та була «великою»; «не могли витримати сили ворожої»; «наступала велика козацька сила на гармати, які ледь не захопили»; «всі корогви розбіглися, бо козацтво з чола, а татари з флангів і з тилу оточували»; «регіментарі внаслідок такого наступу ворога звели військо з поля» тощо.

Отримавши відомості про залишення обозу жовнірами, український гетьман запідозрив можливість пастки, тому до з'ясування ситуації заборонив козакам н; іближатися до нього. Лише через дві години, переконавшись, що армія противника залишила поле бою, гетьман наказав зайняти табір. До рук переможців потрапили десятки тисяч возів із майном, 92 гармати, гетьманська булава В. Заславського.

Здобута на Пилязі блискуча перемога не тільки засвідчила непересічний талант Б. Хмельницького як стратега й гнучкого тактика. Вона продемонструвала помітне збільшення бойових якостей української кінноти; сприяла наростанню національно-визвольної боротьби на теренах Волині, Поділля й Галичини й відкрила шлях для наступу українського війська до західних рубежів етнічних українських земель для визволення їх з-під влади польських державних структур і возз'єднання з козацькою Україною.

Через день українські полки вирушили до Старокостянтинова, де зачинилося близько 1 тис. німецьких піхотинців. 26 вересня вони штурмом оволоділи містом. Близько 28 вересня українське військо залишило Старокостянтинів і через Чолганський Камінь вирушило до Ямполя, в околицях якого, імовірно, ЗО вересня, об'єдналося з ордою, очолюваною калга-султаном Крим-Гіреєм. Звідси повстанці вирушили на Вишнівень, а далі до Збаража, міцні укріплення якого було захоплено 2 жовтня. Тут армія поділилася на дві частини: одна на чолі з гетьманом пішла на Львів через Броди і Бузьк, а друга — через Золочів і Глиняни.

Тим часом у Львові збиралися втікачі з-під Пиляви. 29 вересня вони обрали регіментарем І. Вишневецького, а його заступником — М. Остророга. В їхньому розпорядженні перебувало 4,4-6 тис. вояків, решта (близько 20 тис.) залишила місто. Було ухвалено рішення розпочати збір коштів для його захисту. За короткий час вдалося зібрати 900 тис. злотих і чимало коштовностей. Однак, довідавшись про наближення Б. Хмельницького, І. Вишневецький та М. Остророг прихопили пожертвування й разом із жовнірами 5 жовтня таємно відступили, залишивши жителів напризволяще. Організацію оборони Львова було покладено на бурмістра Мартина Ґросвайєра Вранці 6 жовтня татари Тугай-бея й окремі українські підрозділи атакували львівські передмістя. Через день сюди з основними силами прибув Б. Хмельницький, який зупинився на Вовчій горі. 9 жовтня він об'їхав міські укріплення. Почалися бої. Підрозділи полковника Петра Головацького зайняли церкву св. Юра. Наступного дня полк М. Кривоноса розпочав штурм Високого Замку. Його вдалося захопити 15 жовтня.

Характер воєнних дій засвідчував не стільки бажання гетьмана будь - що оволодіти Львовом, скільки його прагнення змусити магістрат пристати на свої умови. В ході переговорів, що тривали з 12 по 14 жовтня, Б. Хмельницький поголився за порівняно невелику суму викупу припинити облогу. У понеділок 26 жовтня українське військо вирушило до Замостя. Основні сили орди, обтяжені здобиччю, повернулися до Криму. Разом із гетьманом залишився Тугай-бей із менш ніж 10 тис. татар. Перед відходом Б. Хмельницький видав універсал про захист міста, в якому залишив «для нагляду» свого двоюрідного брата Захарія. На нашу думку, він недооцінив значення Львова як центру західного регіону й припустився серйозного прорахунку, не залишивши тут сильної залоги для зміцнення в краї своєї влади.

Похід українсько-кримських військ до Львова, а звідти — до Замостя, розіслання гетьманом підрозділів у різні райони сприяли розгортанню визвольного руху в західній частині Подільського воєводства, на Волині, в Белзькому і Руському воєводствах, Підляшші, Холмщині, Берестейщині. У Кам'янецькому повіті успішно діяли загони полковників Петроса, Харазного, Дзюка, які зайняли Червоноград. У Луцькому повіті завершилося формування полків повстанців Івана Куковсько - го, Федора Липки, Стефана Гирича, Сави та інших. Із появою козаків у Володимирському повіті Волинського воєводства тут виникли десятки загонів. Через брак джерел важко з'ясувати, як розгорталася боротьба в Кременецькому повіті, де пройшли полки М. Кривоноса та Ф. Дже - джалія. Відомо лише, що міщани Ляховець і Кременця допомагали козакам штурмувати замки.

Уже в серпні повстанням, зшіційованим міщанами Чорткова, Бучача, Хоросткова, Янова та інших поселень, було охоплено Теребов - лянський повіт (Галицьке Поділля) Руського воєводства. Найбільш організовано виступив загін жителів Теребовлі, де на початку жовтня виникла нова міська адміністрація на чолі з Іваном Рудим.

З особливою силою боротьба розгорнулася на Покутті (південно - східний район Галичини між річками Дністром і Черемошем та Карпатськими горами), де були міцні традиції опришківського руху. В північній частині краю діяли великі загони під проводом поповича Яремки із Товмача, Максима Чеваги з Олеші, священика Василя із Озерян, отамана Копистка із Бортників та ін. Руйнуючи шляхетські двори й замки, вони здійснили похід під Отиню, допомогли полковнику Семенові Височану захопити Пнїзський замок, а потім, імовірно, за його вказівкою, повернулися назад, щоб охороняти від поляків переправи через Дністер. На жаль, незважаючи на визначні організаторські й військові здібності та зосередженість у його руках найбільших у Галичині сил (кількість повстанців, включно із загонами буковинців, до організації яких доклали чимало зусиль шляхтичі Голінські, Грабовецькі, Жураків - ські та ін., сягала 15 тис.), С. Височану не вдалося, на відміну від М. Кривоноса на Поділлі, подолати роз'єднаність повстанських загонів, перетворити їх на армію з постійним складом та єдиним командуванням.

У Жидачівському повіті активно діяли міщани Рогатина, Підкаменя, Княгиничів, Ходоростова, Роздолу, Жидачева та Журавного. Війт Рогатина Габріель Кучарський організував похід проти шляхти, яка перебувала в Роздолі. Жителі Жидачева підтримували зв'язок із Калуським полком. На Дрогобиччині громили шляхетські двори жителі Галинець, Грушева, Східниці й багатьох інших сіл. У східній частині Львівської землі взялися до зброї міщани Глинян і ГЦуровичів, а також мешканці десятків сіл.

Просування українсько-кримських військ з-під Львова до Замостя, рейди численних підрозділів українців і татар на величезному просторі від Береста і р. Нурець (ліва притока Бугу) на півночі до лінії Перемишль—Жешув на півдні сприяли масовому повстанню селян і міщан Берестейщини, Підляшшя, Холміцини, Надсяння тощо. Шлях гетьмана пролягав через Жовкву, Крехів, Магерів, Потеличі, Раву, Нароль і Томашув. 7 листопада він підійшов до Замостя, яке взяв в облогу. Козаки і повстанці захоплюють Берест, Белз, Нароль, Ліпсько, Цешанув, Гродзиськ, Щебришин, Туробін, Кобрин, Грубешув, Горію, Криницю, Красник, Добромиль, Липськ. В облозі були Пшеворськ, Перемишль та інші міста; козаки діяли в околицях Ярослава, Ланцута, Любліна, Ленчува, Жешува. За підрахунками В. Грабовецького, у повстанні на західноукраїнських землях взяло участь 50 тис. осіб, які зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець, знищили до 2 тис. шляхтичів.

У боротьбу втягнулася й частина польського селянства. За свідченням галицького стольника Анджея Московського, «всі хлопи мазо - зецькі, плоцькі, равські, сандомирські, особливо князівські і королівські, пана Бога просять за Хмельницького, бо не можуть уже терпіти насильств жовнірів, котрі проходять». Шляхтичі неодноразово заявляли про те, що «наші хлопи... приставали (до козаків. — Авт.) і навіть мазури дещо замишляли». Успішно діяли розіслані гетьманом агенти, котрі підбурювали міщан і селян до виступів і здійснювали терористичні акти. За визнанням А. Радзивілла, наприкінці листопада вони з'явилися у Варшаві й мали організувати підпали і напади на двори сенаторів та панів. Ги удалося заручитися підтримкою окремих міщан і нагнати страху на місцеву знать. Лише після того, як було схоплено й страчено кількох агентів, у столиці «трохи повернуло до спокою».

Масового характеру ще влітку набуло повстання українців і білорусів у південному регіоні Великого князівства Литовського. За визнанням полонених повстанців, «починаючи від Валишевичів до Мозиря й Річиці, скільки є сіл і вотчин, всі покозачилися і поклялися один одному захищатися до останнього, і, якби довелося б цьому гультяйству відступити, тоді і селяни повинні вирушити з цих країв в Україну».

Слід зазначити, що події осені 1648 р. обернулися великою руйнацією західного регіону України. Український хроніст другої половини XVII ст. Феодосії! Софонович зазначав, що українсько-кримські війська, прямуючи до Замостя, «всюдь; пустошачи і в неволю людей татарскую беручи». Безперечно, це була велика трагедія, яка проте відповідала традиціям свого часу.

Між тим наступала зима — найнесприятливіша пора року для воєнних дій української армії. Через утому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців у межах етнічних польських земель.

З іншого боку, поява українсько-татарських військ на польських теренах, захоплення ними багатьох міст і загроза їхнього наступу на Варшаву, неспроможність швидко зібрати армію, котра розбіглася після Пилявецької поразки, — все це сприяло зміцненню поміркованого крила польської політичної еліти, яке виступало за обрання на престол Яна Казимира та укладення перемир'я з Військом Запорозьким. 17 листопада сейм обрав Яна Казимира королем. Ще до цього юридичного акту він послав до Б. Хмельницького з листом секретаря Якуба Смяровського з пропозицією укласти перемир'я.

19 листопада посланець з'явився в українському таборі. Через день спочатку старшинська, а згодом і «чорна» рада схвалили рішення про припинення воєнної кампанії, визнання влади нового польського короля та відступ «на Україну». У вівторок 24 листопада останні українські підрозділи залишили околиці Замостя. Вже дорогою на Київ Б. Хмельницький спробував виправити ситуацію. Зокрема, він почав масово розташовувати залоги в містах на схід від лінії р. Горинь — м. Кам'янець-Подільський.

На жаль, гетьман, погодившись на відведення українського війська, припустився найбільшої за всю свою політичну кар'єру помилки, яка мала трагічні наслідки для України. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина української території, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українського населення армії, готової в сприятливий момент розпочати наступ. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б винятково на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення.

Оцінюючи політичні наслідки розвитку національно-визвольної боротьби в 1648 р., важливо пам'ятати, що досягнуте перемир'я Б. Хмельницький розглядав як тактичний крок на шляху до поставленої мети.

политика марксизма