123

Політика української держави 1918 р. Щодо державних утворень, що виникли на території колишньої російської імперії

Бурхливі революційні процеси 1917 р. дали могутній поштовх поширенню демократичних рухів у національних районах колшдньої Російської держави, наслідком чого було виникнення на частіші її території (Польща, Фінляндія, Україна, Білорусія, Литва, Дон, Кубань, Грузія, Вірменія тощо) окремих держав і державних утворень. Становлення між ними відносин на державному рівні, як складової загальносвітових стосунків, набувало значення міжнародного визнання і відкривало перспективи їх утвердження як суб'єктів міжнародного права в широкому плані.

Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Росії, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Визнання Україною державних новоутворень суб'єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії. Поперше, встановлення між новоутвореними державами принципово нових стосунків міждержавного рівня зафіксувало факт розпаду єдиної Російської імперії на окремі регіони, що прагнули самовизначення. Подруге, це мало ствердити становище Української Держави, яка сама виникла внаслідок цих процесів і певною мірою обмежувало можливості реалізації великодержавницьктіх намагань РСФРР щодо відновлення "єдиної і неділимої" під зверхністю більшовиків.

Здійснюючи власний зовнішньополітичний курс, Українська Держава ставала природним союзником для інших новостворених держав. 3 більшістю з них були встановлені прямі стосунки, інтенсивність яких визначалась наявністю невирішених проблем, головннм чином територіальних. За часів Української Держави були встпновлені дипломатичні відносини і відбувся обмін послами з Фінляндією, Грузією, Вірменією, Польщею, Білорусією, Кубанськнм краєм, Всевеликим Військом Донським; з Литвою були встановлені консульські відносини.

В діях української дипломатії в цьому напрямку проглядалпсь загальні закономірності, які базувалися на принципах добросусідства, забезпечення суверенітету, територіаяьної. цілісності Української Держави тощо. Однак, зважаючи на складну внутріідню і зовнішньополітичну ситуацію, пов'язану з присутністю німецьких окупаційних військ на території України а також політичною нестабільністю в деяких регіонах, з якими зав'язувалися стосунки, від української сторони вимагалось застосування більш гнучкої тактики.

Щодо відцосин з Білорусією, то в інтересах Української Державп було бажано мати справу з цілком незалежною білоруською державою. В дійсності Білоруська Народна Республіка, проголошена в березні 1918 р. не була визнана німцями, які на той час окупували частину її території.

В квітні, а потім в червні 1918 р. до Києва приїздили білоруські урядові делегації на переговори. Однак, внаслідок розбіжностей поглядів щодо територіального розмежування, а також непевності становища білоруської влади (відсутністю офіційно визнаного уряду і чітко визначеної форми білоруської держави) обидві сто ронп не дійшли порозуміння. Питання про кордони білоруська сторона ставила вельми принципово, зазначаючи важливе значення для неї областей, які відійшли до України за Брестським миром. Як зазначав Д. Дорошенко, який на той час перебував на лосту міністра закордоннйх справ Української Держави, що "при такому стані речей український уряд не міг робити ніяких уступок ані обіцянок про можливі уступки. Життєвий інтерес Української Держави наказував тримати в своїх руках лінію Прип'яті і Гомеля".1 Проте білоруські представники і консули були допущені на Україну, хоч без офіційного визнання. Визнавались також і білоруські дипломатичні паспорти.

Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності українського уряду в цей період були стосункрг з Кримом, де діяв краєвий уряд. Виріщення цього питання тісно перепліталось з проблемою створення українського чорноморського флоту. Д. Дорошенко зазначав, що Україні не можна було відмовлятися від Криму з цілого ряду причин: політичних, стратегічних, етнографічних. Він наголошував, що не можна було залишати Севастополь військовоморську базу і ключ до панування на Чорному морі, що слід було враховувати високрій процент українського населення в Криму, а головне, на його думку навішо було створювати умови для відбудови "єдиної і неділи

ЛГОЇ РОСІЇ".2

Однак пррілучення Криму до складу Української Держави супроводжувалося певними труднощами. До них насамперед, призвели помилки попереднього українського уряду за часів Центральної Ради, III Універсал якої, не включав Крим до складу України. Це суперечило позиції гетьманського уряду, який виходив із приналежності Криму до Української Держави. Подруге, це позиція радянської Росії, для якої Крим також був стратегічно важливим регіоном.

Політика Українеької Держави щодо Кримського півострова на думку відомого діяча українського національного руху Д. Донцова, який на той час брав участь у мирних переговорах між Українською Державою та РСФРР як експерт політичної комісії, мала бути дещо специфічною. Визнання права Криму на самовизначення мало носити характер не політичний, а лише культурнонпціональний з забезпеченням прав татарського народу. Ук~ раїнська Держава не повинна була робити жодних компромісів у справі Криму, бо приналежність Криму до України, вважяв Д. Донцов, є необхідною умовою української незалежності. Український уряд мав добиватися від РСФРР визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Українській Державі, виходячи з того, що півострів е її складовою і невід'ємною частиною. Інші чинники при вирішенні кримської справи мали бутіі відкинуті.3

78 травня питання про прилучення Криму до України обговорювалося на засіданні Ради Міністрів Української Держави. Були ухвалені рішення про необхідність прилучення Криму до України і доцільність інформувати німецького посла про важливість цієї справи.4 10 травня гетьман П. Скоропадський звернувся до німецького посла барона Мумма, a 30 травня з подібним листом до німецького і австроугорського послів звернулось міністерство закордонних справ Української Державрі.

Дізнавшись про наміри представників Криму увійти в переговори з українським урядом відносно умов прилучення Криму до України, а також співчуваючи населенню півострова, яке перебувало у тяжкому становищі, Рада Міністрів Української Держави 18 вересня • вирішила тимчасово припинити митну війну щодо Криму, а також зняти митний догляд з вантажів, що прямували з України до Криму.5

Переговори між Українською Державою і представниками Криму розпочалися у вересні. Однак кримська делегація всіляко нампгалась обійти питання про злуку. Тоді українська сторона заявпла про невизнання її компетентною виявляти волю та побажпння кримського населення і зажадала вести справи з іншими уповноваженими, які б представляли усі народності Криму.

Після довгих і гострих переговорів з новими представниками від Криму було досягнуто. порозуміння й вироблено прелімінарні умови договору, за яким Крим діставав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.

Одною з складових зовнішньополітичної стратегії уряду Українською Державрі щодо новоутворених держав були відносини з Всевеликим Військом Донським і Кубанським краєм. До зближення і налагодження добросусідських відносин між ними вели наявність спільних інтересів, а також необхідність вирішення політичних, економічних і територіаяьних питань. Як вважав Д. Донцов: "у Всевеликому Війську Донському слід вбачати союзника, що могло б стати найпершим і найголовнішим завданням нашої східної політики".6

Але в цій сфері були й причини до суперечок. Поперше, на території Дону жило багато українського населення. Донський уряд мав територіальні претензії до України відносно Таганрозького району, Старобільського повіту Харківщини і Луганська, які мали величезне економічне значення для Української Держави. Подруге, однією з причин, що затримувало визнання Всевеликого Війська Донського, був курс його керівних кіл на відновлення "єдиної великої Росії" і підкреслення тимчасовості ііого існування як окремої держави по досягненні цієї мети. Потретє, офіційне визнання Україною Всевеликого Війська Донського як суб'єкта міжнародного права вело до конфронтації з РСФРР, яка вважала його за короткочасну і непевну державну формацію, що виникла внаслідок воєнних обставин, недістала визнання переважної більшісті народу і являла собою, за визначенням представника РСФРР на українськоросійських мирних переговорах у Києві Д. Мануїльського, класове самовизначення идуже вузьких кіл".7

В такій обстановці у Києві в травні розпочалися переговорм з делегацією Всевеликого Війська Донського які тривали майже два місяці. Обговорювалися навіть питання про можливість федерації Дону з Україною. Але представники Донщини не погоджувалися відступити Таганрозький округ і домагались Луганська. Тому, як зазначав Д. Дорошенко: "розмови і переговори у справі федерації залишилися в області теоретичних міркувань".8

Проте ціла низка причин політичного і економічного характ(^ру підштовхувала Українську Державу до скорішого укладання договору з Доном. Українська сторона сподівалась, що заключенням українськодонської угоди, зокрема встановлення державного кордону на південному сході, може вплинути на прискорення внрішення питання про кордони на переговорах з радянською Росією. Для скорішого улагодження справи українська сторона була готова навіть пітрі на певні поступки. На можливості цього, зокрема наголошував і Д. Донцов, вважаючи, що "за ціну цього п])иятельства могла б Україна зрезигнувати з українських національних окраїн Донщини. Анексія Донщини з Кубанню була б шкідлива і неможлива до проведення".9

Український уряд вважав, що краще мати на Дону українську діаспору і тим самим розбуджувати національну свідомість се]>ед українського населення Дону, ніж мати в Україні донську і тим самим російську діаспору. Підтримку українського національного руху на Дону шляхом фінансування українських організацій і видань взяло на себе міністерство закордонних справ, як це воно ро било в Криму і на Кубані.

8 серпня 1918 р. між Українською Державою і Всевеликнм Військом Донським був укладений договір, за яким обидві сторони визнавали себе незалежними і суверенними державами, встановлювали державні кордони. Умови договору передбачали забезпечення політичних, цивільних, культурних прав своїх громадян на територіях обох держав, укладення в подальшому окремих угод щодо вільного транзиту, товарообміну, митних, фінансових відносин тощо. 3 свого боку Всевелике Військо Донське зобов'язувало ся вжити заходів для забезпечення Донецького басейну продовольчіши і мастильними матеріалами, а Україна постачати ліс і металовироби.

18 вересня була заключена окрема угода щодо спільного врегулювання питань Донецького басейна. В Харкові засновувалась постійна доноукраїнська комісія в справах донецького палива, метою якої було узгодження загальних питань видобутку розподілу торгівлі, споживання і перевезення донецького мінеральиого палива. Були також укладені тимчасові угоди щодо залізничного сполучення і передачі рухомого складу між залізницями Всевеликого Війська Донського та Українською Державою.

Слід зазначити, що встановлення відносин з Військом Донськіім а також визнання останнього за суб'єкт міжнародного права і укладання з ним відповідних умов різко загострило і до того вкрай напружені відносини Української Держави з РСФРР.

Радянська дипломатія наполягада на неподільності власної території, звинувачувала українську сторону в порушенні норм міжнародного права і міжнародних договорів, оскільки остання раніше військового кругу Донської області, який мав зібратися тільки 28 серпня, заздалегідь погодилась на існування цієї нової влади. РСФРР розцінювала ці дії як втручання у свої внутрішні справи, закидаючи Україні, що вона не мала права визначати статус окремих частин Росії.

Обурюючись з приводу дій української дипломатії, представникн РСФРР на українськоросійських мирних переговорах у Києві оголосили декларацію, в якій заявляли про неподільність території колишньої Російської імперії. В ній, зокрема, говорилось: "Визнання Україною так званої Донської Республіки та її відмова встановити у згоді з російською мирною делегацією свій південно східний кордон... є намаганням перегляду БрестЛитовського договору, укладеного Росією з центральними державами".10

Побоюючись, що визнавши суверенітет Дону Україна зможе налагодити з ним відносини, надавати військову допомогу у боротьбі з РСФРР, російська сторона вимагала від української гарантіи в тому, що остання не допомагатиме "бунтівникам".

Окрім того РСФРР пов'язувала вирішення питань стосунків України з новоутвореними державами на Дону, Кубані, Криму з умовами Брестського мирного договору, який, будучи укладений державами Четверного союзу з Росією, як однією з договірних сторін, не передбачав виникнення на її території будьяких державних новоутворень. Саме відсутність у договірних статтях положень і взагалі згадок про можливість самовизначення в майбутньому окремих територій Росії, на думку російської сторони, констатувало територіальну цілісність РСФРР і мало й надалі зберегти її зверхність над регіонами колишньої Російської держави, відокремлення яких не було зазначене в договорі.

Українська сторона вважала заяви російських представників безпідставними, а власні дипломатичні дії цілком виправданими, оскільки угоди РСФРР з державами австронімецького блоку не торкались гарантій непорушності і цілісності території колишньої Росії, що перебувала під радянською владою. До того ж сама російська сторона ще на початку українськоросійських мирних переговорів чітко зазначила, що під юрисдикцією уряду РСФРР перебувають лише ті території, на яких діє влада робітничоселянських рад.11 За логікою, з відокремленням від радянської Росії Всевеликого Війська Донського як самостійного державного утворення радянська влада на його території скасовалась і підстав для продовження переговорів з РСФРР відносно Донської області не було.

Доводячи неправочинність козацької державної формації на Дону, представники РСФРР наголошували, що в державному самовнзначенні Дону порушувався головний принцип самовизначення вільне волевиявлення народу, були відсутні ознаки створення нової влади самим населенням. Голова російської делегації на мирних переговорах Х. Раковський, висловлюючи офіцііїну думку російської сторони з цього приводу, зазначив, що "ми визнаємо право на самовизначення, аж до цілковитого відокремлення, але це не означає, що ми визнаємо його за імпровізованою установою..."12 Роблячи цю заяву, Х. Раковський явно ігнорував обставини створення РСФРР, яка сама виникла внаслідок державного перевороту і встановленої згодом диктатури партії більшовиків, а не вільного волевиявлення населення Росії на Установчнх зборах.

Запеклі сварки між українською і російською сторонами з приводу визнання Всевеликого Війська Донського врешті призвели не тільки до припинення роботи українськороеійської мирної конференції, а й до фактичного припинення стосунків між Українською Державою та РСФРР.

Щодо Кубані український уряд проводив лінію на зближення з кубанським козацтвом з метою схилення його до злуки з Укрлїною. Як зазначав Д. Дорошенко, український уряд дивився на Кубань аяк на частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна приєднатися до України, або як автономна область, або на федеративних основах".13

Справа зближення з Кубанню ускладнювалась тим, що з початку літа майже вся її територія знаходилась під контролем більшовиків. Кубанський уряд, Краєва Рада і залрішки козацького війська перебували на півночі Кубанського краю. Північносхідну частину контролювала Добровольча армія. Таким чином кубанський у]>яд опинився в оточенні сил, які неприхильно ставились до української державності та ідеї зближення Кубані з Україною.

Проте 28 червня до Києва на переговори прибула кубанеька урядова делегація. її представники, серед яких головну роль відігравали українці, йшли назустріч стремлінням включити Кубань до складу Української Держави, якщо не на автономних, то гтринаймні на федеративних засадах. Як згадував Д. Дорошенко, що між міністром закордонних справ України і українцями членами кубанської делегації установилося потайне порозуміння вегти справу в напрямку прилучення Кубані до Української Держави.14

Однак з захопленням Добровольчою армією Катеринодара і опануванням нею території Кубанського краю стало трудніше втілювати намічені плани. Кубанський краєвий уряд і після цього не втрачав надії на можливість об'єднання в майбутньому.

В другій половині жовтня до Києва було надіслано надзвичайну місію, яка 21 жовтня була прийнята гетьманом. На переговорах піднімались питання щодо укріплення дружніх відносин Української Державм і Кубані, укладення воєнної конвенції, з'ясовувались підгрунтя, на якому мало відбутися об'єднання Кубані з Україною. В середині листопада між Українською Державою та Кубанню були заключені угоди про торговельні, консульські, фінансові взаємини, поштовотелеграфні зносини тощо. Було досягнуто угоду щодо висилки нових транспортів зброї і амуніції.

Слід зазначити, що у відносинах Української Держави з Всевеликим Військом Донським і Кубанню, крім вищенаведених фактів міжурядових контактів, укладення договорів і угод, встановлення дипломатичних і консульських відносин, підтримки українського національновизвольного руху, були присутні ще й військові аспекти.

Український уряд за гроші і в кредит постачав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками. На Україні формувалися загони для поповнення Південної армії. Опорні пункти no вербуванню знаходились у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах.15 Це підтверджував Д. Дорошенко, розповідаючи про відправку наприкінці червня на Кубань першого транспорту з 9700 рушниць, 5 млн. набоїв,' 50 тис. снарядів для 3х дюймових гармат, а в липні ~ ще одного. Він також зазначав, що такі трано порти надсилалися українськрш урядом майже кожного місяця. Українською стороною розроблявся план відправки до Кубані дпвізії генерала Натієва чисельністю 15 тис. чол.16

Німецькі окупаційні власті всіляко сприяли цій справі. В середині 1918 р. ними було надіслано Дону, Кубані та Добровольчій армії понад 11,5 тис. гвинтівок, 88 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів та інша зброя.17 Тоді ж з Києва до Новочеркаська в Астраханську армію було відправлено шість ешелонів добровольців.1<ч

Однак Д. Дорошенко, перебуваючи на посту міністра закордонних справ, приховував вищенаведені факти. Так наприклад, в офіційній відповіді на ноту протесту радянської сторони щодо цього, він зазначив, що "формування Астраханської і Швденної армії відбувається за межами території Української Держави, а тому український уряд не може впливати на ці дії, тим більше, що контингент цих формувань складається з російських громадян. Таким чином, на думку уряду Української Держави, зазначені в ноті формування, в яких ні уряд, ні громадяни України не ириймають ніякої участі... ні в якому випадку не можуть бути розглянуті як привід для порушення мирних відносин між Українською Державою та РСФРР".із

Підбиваючи підсумки слід зазначити, що діяльність уряду Української Держави в цей період характеризувалась посиленою актнвністю у зовнішньополітичній сфері. Крім встановлення міждержавних стосунків з загальновизнаними світовими державами, новою ланкою зовнішньої політики було налагодження контлктів між новоутвореними державами, що виникли на території колишньої Росії.

Налагодження між ними відносин було викликано необхідністю вирішення цілого кола питань (політичних, економічних, територіальних тощо), які виникли внаслідок розпаду єдиної держави на окремі частини. Взаємне визначення ними один одного на міждержавному рівні стверджувало їх правовий статус, як суб'єктів міжнародного права, що в свою чергу, робріло очевиднпм факт розпаду колишньої Російської держави.

Реальні досягнення української дипломатії в цьому напрямку були пов'язані з певними труднощами. Наявність розбіжностеіі в поглядах провідних політичних сил цих державних новоутворень щодо вирішення спірних проблем і перспектив розвитку взаємовідносин, непевність політичної ситуації на місцях накладали свій відбиток на процеси інтеграції між ними. Українська сторона, в свою чергу, не мала повної свободи рухів у зовнішньо політичній сфері і в своїх діях залежала від "союзного" окупаційного командування.

Однак основною перешкодою у здійсненні Україною зовнішньо-політичної стратегії в цьому напрямку була позиція РСФРР, яка намагалась зберегти свою зверхність над територіями, що відокремились від неї останнім часом, зокрема тих, що відійшли від неї за Брестським миром. Радянська Росія не внзнавала ці державні утворення і звинувачувала Україну в порушенні норм міжнародного права, кваліфікуючи дії української дипломатії як агресивні і наступальні.

Розбіжності в поглядах на національні і державнополітичні процеси, що етали природним наслідком колапсу імперії, і на перспективи' їх розвитку призвели до конфронтації у стосунках між Українською Державою та РСФРР, що врешті призвело до втрати Україною своєї державності.