Білий pyX I директорія УНР

Протягом 1918 року Добровольча армія послідовно уникала офіційних контактів з урядами України. Ставлення до них було відверто негативним, не зважаючи на те, чи були вони консервативними чи соціа. яістичними, виступаяи за незалежність чи за федерацію. У той час, як білі сили на момент закінчення світової війни не мали достатньої сили для військового втручання в українські справи, то іхнє керівництво докладало енергійних зусиль, щоб дискредитувати українців в очах дипломатів і військових Антанти. Протягом періоду Центральної Ради вони немилосердно звинувачували українських лідерів як австроніміцьких агентів, які разои з більшовиками були найняті, щоб сприяти розпаду Російської імперії. Згодом і Скоропадський разом з консерватпвними членами його уряду був зображений опортуністом, який зрадив Росію задля особистих амбіцій і класових інтересів. Директорія на початку свого існування була представлена як союзників більшовиків. Коли ж розгорнулася війна між більшовиками і Директорією, і коли уряд Української Народної Республіки недвозначно проголосив орієнтацію на Антанту, то цей аргумент був відкинутий, а натомість знову почалося підкреслювання безсилля і непевності українського політичного керівництва і армії.

Перспектива реальної допомоги Антанти після кінця світової війни сприяла появі оптимізму в рядах білого руху. Лідери Добровольчої армії були впевнені, що біла Росія має бути єдиним суб'єктом військової підтримки від Франції, Великобританії і Сполучених Штатів, колишніх союзників Росії у війні. Вони були певні, що з допомогою Антанти поширення впливу Добровольчої армії на всю Україну буде лише питанням часу. Саме це оптіімістичне чекання сприяло утворенню підготовчої комісії з національного питання з метою вироблення плану управління і контролю над колишніми імперськими землями. Комісія поділялася на секції. Українська, або, як говорили білі, "малоросійська" секція складалася з професорів Новоросійського універсіітету (Одеса) І. Лінниченка і М. Ліапунова. Спеціаліст з аграрних справ професор, А. Білімович і крайній російський націона. тііст з Києва О. Савенко також входрхяи до складу комісії. Лівий ліберал С. Степанов і "експерт" в українських справах, колишній редактор "Киевлянина", в добу громадянської війнрі, голова секретної розвідувальної організації Добровольчої армії "Азбука" В. Шульгін, наглядали за роботою даної секції.52

Від початку своєї діяльності комісія дотримувалася принщшів непорушності передвоєнних кордонів Росії (за винятком Польщі) і реконструкції унітарного стану. Комісія недвозначно відкинула федерацію, підкреслюючи, що її юридичні засади порушують принцип національної єдності Росії і могли створити небезпечні прецеденти і нездолані проблеми для майбутнього всеросійського керівництва.53 Відмова від федерації на практиці означала заперечення всіх політичних вимог проголошених іншими народами. Найважче завдання, з яким комісія зіткнулася вічнавіч, було узгодження безкомпрбмісної позиції щодо національного питання з ліберальними принципами, проголошеними в політичній програмі Добровольчої армії. Вирішення цього питання було особливо важливим, через невідкладну потребу допомоги від Франції, Великобрптанії, Сполучених Штатів щирих поборників демократії і лібералізму. Зручне розв'язання цієї дилеми було знайдено у заміні нпціональної автономії регіональним самоуправлінням. Стаття 4 політичної програми Добровольчої армії передбачала широку децентралізацію влади через заснування регіональної (обласної) автономії і місцевого самоврядування.54 Комісія мала запевнитіі, що така регіональна автономія спеціально розроблена, щоб ослабити відцентровані сили в колишній багатонаціональній імперії. Одже, критерії, відповідно до яких автономні регіони (області) були розмежовані, розглядалися з інтересів "єдиної і нeпoдiльнoї,, Росії.^5 Для України це означало, що етнічні кордони установлені Центральною Радою і гетьманатом мали бути стерті, а територія розділена на три окремі автономні області: Київську, Харківську і Новоросійську.56

Весною 1919 року народи Швнічного Кавказу опинилися під владою білих. Стратегія, якої дотримувався ген. Денікін, змусила ііого перебазувати свою армію в напрямку Царицина і на північний захід на Україну. Замість того, щоб зосередитися на північносхідному фронті, де добровольці могли з'єднатися з силаміі адмірала Колчака, який рухався в цей час з Сибіру до центру Росії, Денікін вирішив пересунути ядро Добровольчої армії на чолі з генералом МайМаєвським на Україну.57 Наприкінці літа 1919 року Добровольча армія просувалася в напрямку Києва.

Напередодні вступу до української столиці, два видатних кадети, голова управління освіти Особливої наради І. Малінін і відомпй юрист, проф. Московського університету П. Новогородцев, були уповноважені скласти від імені Денікіна урочисте звернення, яке мало характерну назву: "Обращение главнокомандующеп^ к нлселенню Малоросии".58 Ha кінець серпня 1919 року воно з'явилося на шпальтах газет, що виходили на територіях захопленнх білими. Головною метою Добровольчої армії, як проголошувалося у зверненні, була реставрація єдиної Росії, обов'язкова для збереження незалежності країни, для нормального функціонування і повноцінного розвитку її економіки. Вороги Росії, як пояснювалось у документі, бажають ослабити країну і тому підтримують рух, який має на меті відокремити від Росії дев'ять південних губерній і об'єднати їх в Українську державу. "Прагнення відокремити від Росії малоруську гілку руського народу не залишене до сьогодні", попереджалося у відозві. "Колишні ставленики німців Петлюра і його сподвижники, заклавши підвалини для розчленування Росії, продовжують дотепер свою ганебну справу створення самостійної "Української держави" і боротьбу проти відродження Єдиної Росії". Але цей зрадницький рух, скерований на розділ Росії, пояснювалося у зверненні, повинен бути чітко відмежованпй від місцевих зусиль, які "надихаються любов'ю до рідного краю, його особливостей, до його старовини і до його місцевої народної мови". Російська мова оголошуваяась державною, вжйваною у всіх урядових установах і державних школах. Одночасно для бажаючих гарантувалося використання місцевої "малоросійської" мови в приватних школах, в установах регіонального сллговрядування і місцевих судах. Була гарантована повна свобода преси. Тоді, як розподіл України на три окремі області не був згаданий, щирока децентралізація і заснування місцевих установ самоуправління були обіцяні.

Звернення адресувалося насамперед до простих селянських мас, а також до аполітичних, консервативних дрібних земтевласників, які, як вірили білі, досі були глибоко віддані місцевим традиціям і мові, але не симпатизували боротьбі українського руху за незалежність. Білі сподівалися, що обмежені культурні права, обіцяні у зверненні, викличуть довіру селян і нададуть їм ентузіастичну підтримку землевласників.

Цікавим є те, що на час оприлюднення звернення більшовики все ще займали Київ, але вони у ньому згадуються лише мимохідь. Весь пафос відозви спрямований проти Директорії і особливо її лідера Симона Петлюри. Це було обумовлене численними міркуваннями, а зокрема тим, що влітку 1919 року саме Армія УНР, a не червоні становила найбільшу загрозу на шляху досягнення головної мети білих: єдиної і неподільної Росії. У той час, коли Добровольча армія підходила до Києва зі сходу, сили Директорії стрімко просувалися із заходу, звільняючи Правобережжя від більшовиків. Меморандум був оголошений саме тоді, коли дві армії мали зустрітися.

Ставка Збройних сил Півдня Росії у Катеринодарі, через широку мережу агентів, була забезпечена докладною інформацією щодо боєздатності армії Директорії, роботи українських дипломатів на Заході, настроїв в українському селі.59 Згідно інформації від агентів, що перебували між українськими соціалреволюціонерами, а ця партія найактивніше співпрацювала з селянамиповстанцями, на Україні діяло близько 250 000 партизан.60 Хоч агенти не виявили прямого організаційного зв'язку між селянським повстанським рухом і Директорією, але його можливість не виключалась у зв'язку з прекрасно поставленою агітацією Директорії на селі. Як доказ можна використати один зі звітів, в якому підкреслюється висока організація пропаганди і агітації українців. У звіті попереджалося, що, коли мережа пропаганди Добровольчої армії незабаром не досягне села, то "укРаїнДІ стануть господарямп у Кнєві".61 Чимале зростання сил Петлюри спостерігалося протягом літаосені 1919 року У цей час сріли армії УНР, за даними розвідки Денікіна, становили від 45 000 до 120 000 чол.62

Ця зростаюча могутність армії Петлюри дуже турбувала Денікіна, особливо тому, що в цей час він довідався, що білий рух всупереч його сподіванням не буде єдиним одержувачем допомоги від Антанти. Франція і Великобританія почали виявляти значний інтерес до Директорії. Тому в переговорах з представниками військових місій держав Антанти Денікін з усіх сил намагався занизити боєздатність армії УНР, змальовуючи її слабкою, ненадійною, ізольованою. Постійні твердження Денікіна про безснлля Петлюри змусили двох військових представників Великобританії, які відвідували Ставку Добровольчої армії, повідомитп, що Денікін слабо інформований про військову силу Директорії. "Петлюра набагато сильніший, ніж він [Денікін] собі уявляє", підкреслювали англійські агенти.63 Відповідно до французьких джерел інформації, Українська армія мала прріблизно 55 000 регулярного війська.64

Під враженням військових успіхів Директорії влітку 1919 року, Великобританія і Франція посилили свої зусилля в антибільшовицькій боротьбі. Для досягнення успіху вони вбачали необхідним виступпти за встановлення дружніх стосунків між Денікіним і Петлюрою. По наказу Клеменсо фактичне виконання завдання "Про налагодження співпраці між Денікіним і Петлюрою"65 було доручене генералу Філіпу Петену, французькому військовому представнику в Румунії. Завдяки його зусиллям представниками УНР і білих в Румунії була укладена тимчасова угода. Завдяки їй Добровольча армія змогла вільно увійти в Київ 3.1 серпня 1919 року, тоді як армія УНР вже володіла містом.66

He будучи обізнаний з реальною силою Української армії, Денікін, прородно, бажав уникнути ворожнечі з Петлюрою за такііх критичних обставин для білого руху. У той же час він не збирався створювати постійний військовий альянс з Директорією, на що мали надію лідери Антанти. Незабаром після входження в українську столицю, директиви командуючого Збройними силами Півдня Росії до своїх польових командирів були такі ж непохптні в українському питанні, як і перед київським єпізодом: "Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть або залишатись нейтральними і в цьому випадку негайно скласти зброю і розійтися по домівках: або ~ повинні приєднатися до нас, визнавши наші гасла одне з яких широка автономія окраїн. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх слід вважати за таких ворогів, як і більшовики".67

Денікін продовжував стояти на цій безкомпромісній позиції щодо українців, незважаючи на тиск Франції і Великобританії, а також інших центрів білого руху, насамперед адмірала Колчака. Вінстон Черчіль, військовий міністр Великобританії, висловлюючи свою повагу до українського визвольного руху, звертався до Денікіна і закликав його "йти, наскільки це можливо, назустріч українським сепаратистичним тeндeнцiям,,68, так само і Василь Мак'лаков, посол Тимчасового уряду у Франції, що неофіціііно представляв інтереси Росії у Парижі в 1919 році, також наголошував, що слід уникати конфліктів з українцямрі.69 Постіііно зустрічаючи жорстке протистояння у цьому питанні, російський дипломат намагався вплинути на Денікіна через своїх політичних однодумців у ліберальному таборі, через праве крило партії кадетів, які були в добрих стосунках з політичними лідерами Добровольчої армії. На початку вересня 1919 року Маклаков надіслав особистий лист через посередництво Арнольда Марголіна, колишнього заступника міністра іноземних справ УНР, до Михайла Челнокова і Федора Родичева з проханням до цих двох надзвичаііно впливових кадетів, щоб вони використали свій вплив на Денікіна, з тим, щоб він визнав принаймні деякі вимоги Директорії і пішов на відкриті переговори з Петлюрою.70 В своїй відповіді Челноков інформував Маклакова, що союз з Петлюрою або з будьяким іншим сепаратистським урядом немислимий. Досвід довів, впевнено заявив кадетський політик, що позиція Денікіна в національному питанні є єдино вірною. Зрештою, твердив він, більшовики змогли завдати поразки українцям (у лютому 1918 р.) "виключно через те, що вони підняли прапор "Великої Єдиної і Неподільної РосіГ. Челноков далі твердо заявляв, що він і Родичев були впевнені в тому, що "Денікін під впливом Астрова, Федорова, Чебушева і Челіщева [всі члени партії кадетів] знайде спосіб надати хохлам право використовувати їхню мову, засновувати національні школи, театр, народні колективи і т. ін., тобто надати їм право на культурне самовизначення".71

Однак образливі епітети були зарезервовані не лише для українців. Російський ліберал був не задоволений не тільки пропозиціями Маклакова щодо української проблеми, але також і вибором посередника в особі єврея Арнольда Марголіна, колишнього дипломата УНР, відомого в дореволюційній Росії юриста. Саме про нього Челноков писав: "Я особисто хочу порадити вам, що переговори повинні вестися особами, які щонайменше схожі на малоросів, а не петербурзькими юристами чи лікарями галичанами, або московськими чи то єврейськими крамарямрі, що захоплені лише здобуттям міністерських портфелів і автомобілів, і які зараз демонструють себе під виглядом "українців".72

На початку вересня, тиск на керівництво Добровольчої армії щодо співпраці з антибільшовицькими українськими силами посилився з несподіваної сторони: від адмірала Колчака, якому за наполяганням Антанти Денікін номінально підлягав з червня 1919 року У телеграмі до Денікіна Колчак сповіщав, що він був обізнаніій зі шкідливою природою сепаратистської діяльності Петлюри, лле радив, що "в даний момент, коли мета нашої роботи сполучитгі всі елементи, здатні допомогти у боротьбі проти більшовиків, є бажаним встановити співробітництво на місцях, що ніяким чином не визначає наперед майбутню структуру Росії".73 Колчак пропонував прокласти демаркаційну лінію між зонами дій Добровольчої армії і сил Петлюри у відповідності до фактично контрольованих арміями територій. Отже, вимоги Петлюри до територій окупованих Добровольчою армією не повинні бути визнані, зазначав Колчак, але і добровольці не повинні намагатися зайняти міста, які знаходяться в руках Петлюри. Така політика, пояснював Колчак, повинна отримати підтримку Антанти, а разом з тим не порушить принцип єдності Росії.74 Російський адмірал в Омську, так с<шо як і посол Маклаков у далекому Парижі, був відмежований від зростаючого російського націоналізму, який все більше охоплював території, що відокремилися з розпадом імперії. I Колчаку, і Маклакову було важко зрозуміти упертість у національному питанні найближчого оточення Денікіна, особливо, коли військова стратегія сама собою диктувала співробітництво з українцями.

Ніяка кількість переконань і жодна спроба тиску не могла вплинути на Денікіна. У переговорах з емісарами Великобританії він продовжував наголошувати, що Великобританія і Франція повинні перестати надавати підтримку українцям і категорично заявити Петлюрі, що він більше ніколи не отримає від них допомогу.75 Український лідер, як твердив Денікін, це шовініст і безпринцигший опортуніст, з румунською підтримкою, німецькими грошима і ореололх важливості, що з'явився лише завдяки французькому визнанню, зібрав в одному куті України щось трохи більше, ніж натовп. Денікін вимагав, що заради миру в Європі рух Петлюри ні в якому разі не повинен підтримуватися чи заохочуватися.76

Але у своїй відповіді як до Колчака, так і до Маклакова, Денікін, однак, не намагався зганьбитрі або звести наклеп на Петлюру. Він не ставив наголосів ні на "безсиллі", ні на "опортунізмі" українського руху. Його пояснення небажання союзу з Петлюрою було чітким і яснріми: "Щодо співробітництва з українцями, ніякої угоди з нашого боку з ними не може бути. Визнати Петлюру і піти на співробітництво з ним означало б визнати розподіл Росії".77

Як було вказано вище, найнижча цифра чисельності загонів Директорії, за донесеннями розвідки Добровольчої армії, складала 45 000. Разом з новою інформацією щодо прямих зв'язків між Директорією і селянськими повстаннями, які відбувалися восени 1919 року78, це зробило українців силою, з якою слід було рахуватися. Але Денікін не надто переймався цією зростаючою загрозою з України, значно'ю мірою через те, що був вже впевнений, що зусилля його агентів ослабити Українську Армію зсередини шляхом відлучення від неї Української Галицької Армії увінчаються успіхом.79

Всі донесення білої розвідки, байдуже як вони змальовували боєздатність українців, звертали увагу на дисципліну і відмінну підготовку частин УГА. Між тим, підкреслювалася наявність серйозного внутрішнього тертя між двома частинами української армії, яке корінилося у підозрах галичан, що Петлюра може пожертвувати їхньою батьківщиною Східною Галичиною задля угоди з Польщею. На вересень 1919 року чуток навколо такого союзу ставало все більше80, саме в цей момент Денікін і вирішив відлучити Петлюру без його найкращих вояків. Накази встановлювати "дружні стосунки з галичанами з метою відокремити їх від Петлюри"81 були направлені відразу до польових командпрів Добровольчої армії в Україні. Цей непередбачений крок був зроблений лише після тривалих роздумів в ставці Збройних Сил Півдня Росії, де галичан завжди розглядали як закоренілих русофобів. Тому угоду з галичанами, незважаючи на її користь з військової точки зору, у білій армії сприйняли з емоційним роздратуванням політично небезпечною. Василь Шульгін намагався використати весь свій вплив, щоб запобігти цій угоді, і коли її було укладено, він побачив в цьому договорі підступний "німецькнй план, спрямований на загострення стосунків між Росією і Польщею".82 Подібні побоювання були висловлені і генералом Геруа, представником білих у Бухаресті, який попереджав Денікіна, що союз з галичанами може серйозно загострити стосунки білого руху з Польщею.83

Навіть якщо спочатку Денікін і розглядав ці попередження серйозно, та одразу, як тільки новина про фактичне перемир'я між Польщею і більшовріками досягла Катеринодара на початку листопада 1919 року84, головнокомандуючий Збройними силами Півдня Росії наказав, щоб угода з УГА була укладена якнайшвидше.

Від галичан Денікін не вимагав ні прийняття гасла Добровольчої армії про неподільну Росію, ні входження до складу його армії, тобто тих вимог, які категорично ставилися Директорії. Відповідно до угоди, укладеної у листопаді 1919 року, УГА визнавала Денікіна головнокомандуючим, але мала власну автономію, на чолі з диктатором ЗУНР, Євгеном Петрушевичем, зберігала право направляти і контролювати внутрішнє своє життя. Політичні відносини між урядом Галичини і Добровольчою армією, також як і доля Східної Галичини, мали бути вирішені в близькому майбутньому шляхом переговорів. УГА була надана гарантія, що її не будуть використовувати проти військ Петлюри.85

Угода з УГА найбільше була вигідна для Денікіна з військового боку. Без галичан Петлюра ледве міг витримати напади як більшовиків, так і добровольців, але ця угода жодним чином не вплинула на головні засади білого руху. Галичани, хоча і воювали за спільну з Петлюрою мету незалежну Україну, але представляли іншу політичну категорію, відмінну від решти Української Армії. Східна Галичина, населена українцями, ніколи не була частиною Російської імперії. Хоча Росія і мала на меті анексію цієї території, та все ж таки Добровольча армія прагнула головним чином реставрації територіа. тіьної єдності Росії в традиційних межах. Тимчасове визнання уряду ЗУНР на чолі з Петрушевичем і військовий союз з УГА не порушували принцип територіа;7іьної цілісності Росії.

Лідери Директорії зазначали, що дезертирство УГА відбулося саме в той час, коли відповідно до плану дій Генерального штабу, українські вояки мали добрий шанс оточити і знищити Добровольчу армію.86 Після відходу галичан українська армія ніколи повністю не відновилася. Незабаром Генеральний штаб армії УКР змушений був видати наказ про закриття регулярного фронту і створити загін для повстанських дій в тилу Денікіна на чолі з ген. М. ОмельяновичемПавленком. На початку грудня Петлюра виїхав до Варшави, де з кінця літа 1919 року готувався грунт для угоди з Пілсудськіім.

На середину осені, ще до сепаратної угоди УГА, Петлюра був категорично проти будьяких форм замирення з білими. Поперше, український лідер знав, що звірства, які чинилися білими проти українців в Одесі і Києві, настільки обурили українців, що "тепер вони навіть і чути не хочуть про угоду з москалями"87, а, подруге, українські соціалреволюціонери, найбільша за чисельністю партія в Україні, загрожували об'єднатися з більшовиками, якщо буде укладена угода з Денікіним.88

28 жовтня, у листі до Жана Пелісіє, відомого французького журналіста і свого особистого друга, голова Директорії апелюізав до французів з метою схилити їхній уряд до підтримки українського руху, привернути увагу до того факту, що генерал Денікін, замість того, щоб воювати з більшовиками, повернув про тгі українців артилерію і гвинтівки, які він отримав від Антанти. Добровольча армія зазначав Петлюра, використовує ті ж методи терору, що і більшовики щодо українців, і тим самим вона грає на руку більшовикам.89

На той час Франція відмовилася від інтервенції в Росію і вирішила зосередитися на допомозі Польщі та іншим регіонам на західних кордонах Росії "для того, щоб зупинити російську повінь і стримати Німеччину".90 Прем'єрміністр Великобританії Лойд Джордж також виступив за припинення допомоги білій армії. Він відверто почав сумніватися чи дійсно "єдина і неподільна" Росія, якої так прагнули білі, була в інтересах його країни.91 У приватннх бесідах він визнавав, що був за розчленування Росії і визнання держав, що входили до її складу.92

Небезпека припинення допомоП'і від Антанти і можливість польськоукраїнського союзу який з'явився на російському горизонті, був важким ударом для білого руху. Перебуваючи під постійними атаками більшовиків на Лівобережній Україні і на Східніії Волині, несучи великі втрати від нападів селянських повстанських загонів і партизан ОмеляновичаПавленко у тилу, добровольці були змушені відступати у напрямі до їхньої чорноморської бази у Новоросійську взимку 19191920 років.

Денікін згодом визнавав, що Добровольча армія вчинила багато грубих помилок в Україні через своїх ставлениківадміністраторів, \т якгіх викликали підозріння навіть найменші невинні прояврі українства. Між тим він доводив, що загальний напрям політики білгіх щодо національного руху, а також їхні головні принципи буліі вірними. Він вважав безглуздим, що російська мова могла бути визнана іноземною у Києві, або в будьякому іншому регіоні Російської імперії. Українські школи і культурні установи Денікін розглядав як ворожі політичні інструменти, зброю спрямовану проти Росії і, таким чином, виступав за законну їх ліквідацію. Він знав, що не має значення наскільки широко буде проголошена свобода культурного самовизначення, адже це мало що змінить в Україні, через те, що культурне самовизначення не зможе зпдовольнити українських самостійників, в той час як федералісти, на його думку, були слабими і не мали впливу.93

Чого Денікін не зміг визнати, в його спробі виправдати жорстку лінію Добровольчої армії у національному гштанні, так це те, що білий рух чинив такий же рішучий опір федерації як і ідеї незалежності.

Опозиція до ідеї федерації яскраво висвітилась у відмові Денікіна від угоди з Директоріею або з будьяким іншим урядом. 3 численних звітів російських послів і агентів з європейських столиць, з запевнень емісарів Антанти з ставки Збройних сил Півдня Росії Денікін знав, що коли союзники Росії підтримували ідеї автономії для національних меншин, то втой же час вони були проти поділу імперії. Він був впевнений, що зусилля українських самостійників були марними без визнання їх Антантою та її військо вої допомоги. Союз з Директорією особливо через посередніщтво Антанти міг би суттєво збільшити кількість прихильників федерації серед українців. Якщо б така угода була укладена, то звичайно, що Україна отримала б спеціальний статус в складі Російської федерації, враховуючи її заслуги у антибільшовицькій боротьбі, але вимога України щодо її незалежності була б відкинута. При таких обставинах федералісти мали всі шанси на успіх, якби вони були підтримані білим рухом.

Для Денікіна і кадетів з Особливої наради, які були головними укладачами національної програми білого руху, федерація, особливо "федерація знизу", за якою кожна складова частнна Росії повинна була бути сполучена з центром на засадах рівності, означала перший крок до дезінтеграції Росії. Право кожної національності на вільний культурний розвиток при ліберальгсому уряді в центрі, рано чи пізно привело б до заміни домінуючої російської культури місцевими культурами, і, таким чином, підірвало б підвалини єдності країни. Це привело б до появи місцевої інтелігенції, яка не була б задоволена лише культурними правами. Саме тому біле керівництво так запекло критикувало всіх, хто прилучався до шднесення украшськоі освіти і культури, навіть тих, хто протягом періоду гетьманату не визначилися щодо державного статусу України. У одній з статей "Великой РоссиіГ, наприклад, стверджувалось, що українські культурні устпновтт, зокрема, Українська Академія Наук, були засновані "через те, що українці дуже добре розуміли, що якщо у малоросійського народу у складі єдиної російської нації, буде власна культура, то це підготує засади для інших вимог, включаючи і ізимогу державної незалежності".94

Денікін і його політичні радники зустрілися лицем до лиця з тією ж дилемою, яка спіткала російських лібералів перед і протягом революції і яка продовжує їх непокоїти вже в наші дні, після падіння радянського режиму: бажання створити демократпчну і в той же час об'єднану Росію. Білі генерали розглядпли захист єдності Росії як святий обов'язок, закріплений військовою присягою, яку вони склали перед революцією. Російські ліберали сприймали це як вагому причину для боротьби в ім'я прогресу. їхня емоційна прив'язаність до величі Росії почуття, з якпм багато людей стали обізнаними лише протягом революції і громадянської війни, зробила їх твердими і рішучими в своїй відмові укласти угоду з національними меншинами, навіть коли обставини і здоровий глузд вказували на необхідність співпраці. Щойно пробуджений в огні та бурі революції націоналізм російських лібералів викував з них найбільш послідовних і запальних учасників кампанії боротьби за неподільну Росію.

До кінця командування Денікіна білий рух залишався насамперед поборнріком єдності Росії. У одній і з своїх останніх інструкцій Особливій нараді в кінці 1919 року Денікін знову зазначив, що відновлення "єдиної і неділимої" Росії було головним завданням Добровольчої Армії95. Лише за наступника Денікіна генерала Врангеля політичне і військове керівництво Добровольчою армією було цілком змінене, і монархісти зі "старої школи державних діячів", які "не були готові зв'язати свою долю з революцією'', посіли місце лібералів денікінської Особливої нарадп96, боротьба з більшовизмом стаяа головною метою білого руху. Після цієї зміни стала бажаною і формула федерації, схвалена булими принаймні теоретично. Але на той час було вже занадто пізно говорити про будьяке плідне співробітництво. Профедералістичні течії серед національних меншостей з часом практично перестали існувати.