Політичний рух у Наддніпрянській Україні на початку ХХ століття

В цей час на арену політичної боротьби виходе нова генерація українців, яка поділяє ридикальні погляди, шукає підтримки серед широких верств населення.

В лютому 1900 р. було проголошено заснування Революційної Української Партії (РУП). Організація об'єднала студентські громади, на чолі яких стояли Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, П. Андрієвський. Молодь розірвала з українським аполітичним культурно-просвітницьким рухом.

Програмою новоствореної партії стала брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". Особливо наголошувалось на вирішенні національного питання. І першим кроком мало стати повернення Україні прав, визначених Переяславською Радою, а згодом – створення єдиної самостійної держави. Було заявлено про боротьбу за демократичні права і свободи. В економічній сфері проголошувались соціалістичні гасла. Але програма РУП не набула змісту закінченої ідеологічної доктрини, являючи собою суміш ідей марксизму, народництва та націоналізму. Згодом виявилось різне розуміння стратегії і тактики партії. Це призвело до внутрішньопартійної кризи.

Вже в 1902 р. з РУП відокремлюється Народна українська партія (НУП), очолювана М. Міхновським. Це була єдина організація, яка на початку ХХ ст. проголосила гасло боротьби за самостійну Україну. Але такий "радикалізм" не знайшов відгуку ні серед національноїінтелігенції, ні серед консервативного селянства. Тому вплив партії був невеликим, і наприкінці революції 1905–1907 рр. вона занепадає. У 1917 р. УНП відроджується під назвою Української партії соціалістів-самостійників. Крім М. Міхновського лідерами партії були брати О. і П. Макаренки, М. і С. Шемет, О. Степаненко.

Діячі РУП, які не поділяли радикалізму у вирішенні національного питання, продовжили суперечки щодо можливості об'єднання в ідеологічній і практичній діяльності марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму з його негативним ставленням до національних держав та необхідністю вирішення української проблеми. М. Меленевський, Скоропис-Йолтуховський, П. Канівець та деякі інші запропонували не акцентувати увагу на вирішенні окремо української проблеми, а визнати політичну і економічну платформу російської соціал-демократії та об'єднатись з нею. Саме на такій платформі в 1904 р. з РУП відокремився новостворений Український соціал-демократичний союз ("Спілка"). "Спілка" розгорнула активну діяльність, згодом обмеживши її соціально-економічною пропагандою. Врешті "Спілка" почала втрачати своє українське обличчя і стала звичайною організацією меншовицького напряму.

Решта діячів РУП проголосила свою прихильність до принципу самовизначення народів, а за найближчу мету – створення української автономії у складі майбутньої демократичної Росії. Таким чином, лише через кілька років РУП остаточно сформувала свою національну, соціал-демократичну програму. В 1905 р. РУП взяла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Серед провідних діячів УСДРП були Д. Антонович, В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра та ін. Партія була єдиною політичною силою, яка зберегла певну організацію за умов столипінської реакції та Першої світової війни. Завдяки цьому українська соціал-демократія швидко відновила свою діяльність у 1917 р. та очолила національну революцію.

Поряд з революційними партіями українська інтелігенція створила помірковані ліберальні організації на зразок російських кадетів. У 1904 р. заснована Українська демократична партія (УДП). Її програма передбачала скасування абсолютизму, проголошення конституційного ладу і автономії України, впровадження української мови в школах, судах, адміністрації. Згодом від УДП відійшла частина членів і оформилась у Радикальну партію. Але діяльність цих течій була подібна і не мала великих розбіжностей. Саме тому в 1905 р. поміркована українська інтелігенція об'єдналась в Українську демократичнорадикальну партію. Провідними діячами партії стали Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, С. Єфремов, І. Шраг та інші. Інтелігенція взяла активну участь у відродженні українства в 1905– –1907 рр. За умов реакції УДРП перетворилась на аморфну напівлегальну міжпартійну організацію – Товариство українських поступовців (ТУП, 1908 р.). Саме лідери ТУП стояли у джерел Української центральної ради. В 1917 р. партія конкретизувала свої програмні документи і взяла назву Української партії соціалфедералістів (УПСФ).

Самою масовою, але і самою молодою за віком та політичним досвідом стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Українські есери намагались виділитись із загальноросійської партії ще з 1915 р., але це вдалося лише в 1917 р.

Головну увагу есери приділяли вирішенню селянського питання. В національній сфері УПСР поділяла прийнятий всіма українцями принцип автономії. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк та інші.

Поряд з цими політичними організаціями були створені партія хліборобівдемократів, трудова та федерально-демократична партії, але вони не відігравали значної ролі в політичному житті України. В умовах національно-демократичної революції 1917–1920 рр. і громадянської війни від УСДРП та УПСР відійшли радикальні прорадянські групи, які сподівались "українізувати" більшовицькі гасла, пристосувати їх до української дійсності і відірвати українське селянство від більшовизму. Це були партії боротьбистів, "незалежних" соціал-демократів, українських комуністів (УКП). Сподівання цих партій не справдились. В 1920 та 1925 рр. "боротьбисти" та УКП під тиском КП(б)У–ВКП(б) увійшли до КП(б)У або були розформовані.