Літературна творчість

На початку XIX ст. осередком культурного життя на Лівобережній Україні став Харківський Університет, де ректором довший час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. Уряд 1827 р. видав особливу інструкцію рескрипт з вимогою, щоб до гімназій та університету приймали лише студентів з вільних станів. У 1831 р. прийшла інструкція з сенату, щоб молоді від 10-18 літ заборонити навчання за кордоном, але примусити їх учитися в Росії. Коли ж іде мова про українське національне відродження першої половини XIX ст., то носієм цього руху було настроєне опозиційно до російського уряду дворянство. Великі війни Росії з Наполеоном і Туреччиною, як і неврожаї, стали найголовнішою причиною зменшення вивозу хліба через чорноморські й азовські порти, а тим самим зменшення поміщицьких прибутків. Польське повстання, як і неспокої у Волинській та Подільській губерніях, сильно знизили торговельні обороти. Війни, на яких утрачено багато людських резервів, як і природні нещастя, були під економічним оглядом великим тягарем для України. Крім того, економічна політика російського уряду весь час ішла в розріз з інтересами України. Митні тарифи, як і великі податки, доводили Україну до руїни. Все це великою мірою підтримувало опозиційні настрої серед українського дворянства і сприяло українському національному відродженню.

Немалий вплив на розвиток українського національного відродження мав і польський революційний рух, в тому числі польське повстання 1830 р. Деякі польські письменники й поети почали цікавитися українською проблематикою, а зокрема українським фольклором, брали українські сюжети для своїх творів. До них належали у XIX ст. Антін Мальчсвський (1793-1826), автор відомого твору-поеми "Марія, повість українська", яку він написав під впливом української народної творчості, Юзеф Богдан Залеський (1802-1886), Северин Гощинський (1801-1876) написав збірку поезій "Дух степу", "Дума о Косіньскім", "Тарасова Могила", в яких наявні описи української природи й ідеалізація козацької минувшини; Михайло Чайковський (1804-1886), про якого мова буде далі, а частинно й поет Юліюш Словацький (1809-1849), який користувався українським фольклором і змальовував пейзажі Волині й Поділля та ін. Деякі з них навіть писали свої твори українською мовою, як наприклад, Тимко Падура (1801-1871), Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський (1797-1875) та інші. Була т. зв. українська школа в польській літературі.

Історичне значення Івана Котляревського як зачинателя нової української літератури було винятково важливе: своєю творчістю, наполегливим зверненням до народної мови, до засад демократичної естетики він відкривав принципово новий етап у розвитку національної літератури. Доба від появи "Ене'іди" до виходу "Кобзаря" Шевченка ознаменувалася виступом ряду талановитих письменників, напруженими й плідними творчими шуканнями. Серед поетів передшевченківського періоду визначне місце посідають Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), автор дидактичної поезії "Справжня добрість", в якій розкрив свої суспільно-етичні та філософські погляди, а також балад та віршованих байок — "Пан та собака", "Солопій та Хівря", "Тюхтій та Чванько" та ін. Уся творчість Гулака-Артемовського має нахил до філософування, причому філософування песимістичного. Він також дав чимало перекладів і мистецьких переспівів із кращих зразків світової літератури.

Сучасником Котляревського був Григорій Квітка (1778-1843), батько української повісті, що під своїми творами підписувався звичайно псевдонімом Грицько Основ'яненко. Писати почав він доволі пізно, щойно на 38-му році життя та й то спершу російською мовою. По-українськи почав писати для розваги й тому його твори "Солдатський партрет", "Пархомове снідання" та інші належать до гумористичного жанру. Далеко важливіші його "Малороссийские повести", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов", "Божі діти" й "Перекотиполе", які мали великий вплив на розвиток української літератури.

Квітка також і драматург, автор комедій "Шельменко — волосний писар", "Шельменко — денщик", "Сватання на Гончарівці", які ще й досі популярні на українських сценах. Твори Квітки-Основ'яненка овіяні прихильністю до простого народу, він перший увів до літератури селянина-кріпака, якому "дозволив розповісти про себе своїми словами — простою народною мовою". Г. Квітка-Основ'яненко у своїх творах жодним словом не виступав проти кріпацтва, але він протестує проти поділу людей на вищих і нижчих.

В українській літературі Квітка виявився майстром у зображенні типово ідеальних портретів української жінки. "Його жіночі постаті варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства",— писав видатний історик української літератури Сергій Єфрсмов. До творчого доробку Г. Квітки "належать комедії, повісті та оповідання, більшість яких здобула визнання сучасників та зберегла свою історично-літературну, пізнавальну й художню цінність до наших днів. Власне і ввійшов він в історію української літератури як її перший прозаїк".

Євген Гребінка (1812-1848), поет, який став байкарем і чудово довів придатність української мови до апологічних творів. Гребінка виступав як цілком оригінальний письменник, що написав 27 байок і надав їм національного колориту, органічно пов'язав з українським фольклором і традиціями. Грсбінчині байки пройняті гострим дотепом, лукавством та уїдливою іронією. Поруч із жанром байок Гребінка ввів в українську літературу романтичні жанри — романси, пісні, поетичні медитації. З українських ліричних поезій Гребінки широко відомий твір "Ні, мамо, не можна нелюба любить", що став народною піснею. Гребінка робив також спроби мистецького перекладу з польської та російської мови. Крім того, він писав поезії і російською мовою, але на українську тематику. На жаль, Гребінці доля не дала змогу розвинути повністю свого таланту і він помер на 37 році життя.

Левко Боровиковський (1806-1889), поет і байкар, який вперше виступив на літературній арені 1828 p., надрукувавши баладу "Молодиця" в журналі "Вестник Европы". В альманасі "Ластівка" у 1841 р. з'явилося одинадцять його байок, а в 1852 р. він видав окремою книжкою збірку під назвою "Байки і прибаютки". Для байок Боро-виковського характерна лапідарність вислову: сконденсовано життєвий досвід і народний дотеп. Боровиковський одним із перших утверджував в українській літературі "серйозний тон", орієнтуючись на народну творчість як на джерело поетичних образів, як на естетичний зразок. Літературну діяльність Боровиковського характеризує любов до рідного слова, увага до минулого свого народу й до народної творчості взагалі. Він займався також і перекладами з польської та російської літератури.

Амвросій Метлинський (1814-1870) був професором Київського університету й постом. У 1839 р. з'явилася збірка його творів "Думи і пісні та дещо" під псевдонімом Амвросій Могила. Вірші Мст-линського пройняті сумом за "славним минулим" батьківщини, за "старенькою ненькою" — Україною. Більшість поезій Метлинського балади, в яких переважає ліричний і глибокий драматичний елемент. З мистецького боку поезії Метлинського на історичну тематику цікаві як оригінальні зразки романтизму, який тоді щойно утверджувався в українській літературі. Він перший в українській літературі творить поетику образів-символів, образів-алегорій, що втілюють у собі його патріотично-філософські узагальнення. Метлинський любить і цінить свою мову, мову українського народу, на що вказує його вірш "Рідна мова": "Рідна мова, рідна мова! Мов завмер без тебе я! Тільки вчую рідне слово, обізвалась мов сім'я...". Він як поет-новатор відіграв позитивну роль у розвитку української віршованої мови, техніки віршування, збагачення жанрів.

Також гідним уваги є історик, поет і письменник Микола Костомаров (1817-1885), основоположник народницького напрямку в "українській історіографії. У 1838 р. вийшов його твір "Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке", а в 1839 р. збірка поезій "Украинские баллады" та "Ветка, малороссийские стихотворения" (в 1840) під псевдонімом Ієремія Галка, цілий ряд інших літературних творів. Деякі твори Костомаров писав російською мовою, як наприклад, "Кремуций Корд", "Кудеяр" та інші, але "у своїх історичних та літературно-критичних дослідженнях Костомаров обстоював самобутність української літератури, життєздатність української мови, доводив, що це мова й література народу, який мав свою історію і своє майбутнє"1. В естетичному відтворенні українського минулого Костомаров іноді йде поряд із Метлинським. Проте він вносить нове в "традиційну" концепцію: у нього забриніли мотиви соціальні, виступила історична правда, громадянський протест. Своєю творчістю Костомаров вніс в українську поезію нові мотиви й художні засоби; він прагнув до ритмічної різноманітності, шукав нові метри й ритми й тому належить до активних ді-ячів-новаторів українського романтизму.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) видатний прозаїк нової української літератури, історик та етнограф. Куліш автор повісті з часів гетьмана Петра Дорошенка "Чорна Рада", драми "Байда, князь Вишневецький", поеми "Маруся Богуславка" та інших літературних творів. Як історик Куліш починав родовід українства не від козаччини, як це робили його сучасники, а від Київської держави. Козаччину й гайдамаччину він змальовував як рухи деструктивні, позбавлені державнотворчих ідеалів. В українському суспільстві другої половини XIX ст. Куліш не бачив тієї української суспільної верстви, яка мала б силу і волю до будівництва власної держави й тому прихильно оцінював приєднання України Москвою. П. Куліш був людиною суперечливою у своїх ідейних позиціях. Збагнувши все лихо, яке принесла Україні московська займанщина та пануючі тоді слов'янофільські ідеї, він написав гостро протиросійську "Слов'янську оду", в якій між іншим він звертався до Москви з такими словами:

"Обманщице, кого ти не лестила, кому м'яких не слала ти перин? Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам твоїм?.. Святою ти себе провозгласила, і небеса під себе осягла. А на землі твоїй нечиста сила Слов'янську кров сторіками лила. Обняти світ залізними руками, Силкуєшся, щоб людському уму, спорудити з продажними попами Вселенськую безвихідну тюрму. І всіх слов'ян скликаєш воєдино: Зливайтеся: я — море, ви ручаї... Корітеся і нахиляйте спину, хилітеся під присуди мої".

Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шляхом творення великих національно-культурних вартостей. Куліш уважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої літературної мови, щоб розвивалася на предківській основі. Ідеї Куліша далеко випереджували його добу, не завжди зрозумілі його сучасникам і на тому тлі доходило до непорозумінь між ним і уіфаїнським громадянством. Він був автором української абетки й правопису, яку назвали від його прізвища "кулішівкою"1. Цей правопис прийняли народовські видання в Галичині у 1890 pp.

Не малу роль в історії української національної свідомості відіграли й твори Миколи Гоголя, видатного українського письменника російською мовою, в яких він зображав славне минуле українського народу ("Тарас Бульба", "Миргород") чи народного фольклору ("Вечори на хуторі біля Диканьки") та інші, в яких виявилися любов до України, знання української народної творчості, побуту, мови та звичаїв народу.

Але найважливішою постаттю половини XIX ст. був геніальний поет і маляр Тарас Шевченко (1814-1861), який своїм талантом переростав своїх сучасників. Він прожив заледве 47 років, з яких 24 перебував у кріпацтві, 10 на засланні, і декілька років під поліційним наглядом, як небезпечна для режиму людина. Але в історичному розвитку України, в її літературі, мистецтві й культурі він займає незвичайне місце своєю геніальною обдарованістю.

Т. Шевченко вийшов із кріпацької родини й тому був прекрасно ознайомлений із життям-буттям українського селянства й належно розумів його. Тому не диво, що Василь Стефаник назвав Тараса Шевченка першою такою селянською силою, що "набравши розуму у панськім світі, обернула його на оборону селянського світу". І справді, обертаючись серед панських кіл, які викупили його з неволі як талановитого маляра й допомогли здобути належну мистецьку освіту, Шевченко не забув свого селянського роду. Всупереч советським фальсифікаціям, "протекторами та друзями Шевченка були головно українські поміщики... як генерал князь Микола Рєпнін-Волконський, тодішній "губернатор Малоросії" та його дочка Варвара, поміщик Василь Тарновський старший та його син Василь Тарновський молодший"1, Андрій Лизогуб та інші.

Т. Шевченко багато завдячував своїм добрим відносинам з українськими панами, що першими популяризували його твори та підтримували фінансово й морально в його житті. Першу збірку поезій Тараса Шевченка, яка з'явилася друком у 1840 р. під назвою "Кобзар", видав дворянин і поміщик Петро Мартос, завдяки передплаті, в якій взяли участь у різній кількості дворяни Петро Селецький, Гнат Ґалаґан, Віктор Закревський, Л. Раковин та інші. Шевченкову поему "Гайдамаки" скоро розкупили завдяки неформальній мережі між українською верхівкою. Найбільше причинився до цього Григорій Тарновський і його небіж Василь. Всі вони були нащадками козацької старшини, які зробили чимало для збереження і розвитку української національної культури.

Збірка "Кобзар" не тільки принесла славу її авторові, але також стала початком нової епохи в історії української літератури. Взагалі Шевченкові вірші справили велике враження на українське суспільство й відіграли велику роль у національному відродженні українців не тільки під російською, але також і під австрійсько-польською займанщиною. Шевченко, глибокий лірик, написав багато високомистецьких поетичних творів й епічних поем, в яких відобразив славне минуле українського народу та його недолю в Російській імперії. Він гостро засуджував панські знущання над народом й автократичний режим російських царів. Своїм палким словом він збуджував національну свідомість і закликав своїх більш щасливих земляків, щоб вони ради матері-України об'єдналися з тими обезправленими й поневоленими братами-кріпаками, благаючи: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, Нехай мати усміхнеться, заплакана мати", і разом з цим кинув усім своїм землякам бойовий заклик: "Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте".

Твори Т. Шевченка протягом XIX ст. стали політичною програмою українського національного визвольного руху. Оповідаючи про історичне минуле України, її національне і соціальне поневолення Московщиною, Шевченкові поезії під зовсім виразним впливом французької революції кличуть до боротьби за національне визволення і за встановлення справедливої соціальної системи, основаної на гідності людини.

"Шевченко вніс в українську літературу немеркнучі образи народних співців, натхненних патріотів, створив глибоку лірику любові до рідного краю і його безсмертного слова,— пише літературознавець і педагог Іван Пільгук.— Його образ люблячої і страж-дущої матері своїм художнім змістом, великим гуманізмом, широким узагальненням національних рис характеру вийшов поза межі своєї епохи". І тому не дивно, що "Кобзар" став для українців XIX і початку XX ст. тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої двотисячнорічної діаспори. Заборонені російською окупаційною владою твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи серед нього національні традиції і свідомість національної окре-мішності2.

Водночас Шевченко своїми поезіями здобув не тільки славу й приятелів навіть серед найвищих верств суспільства, але й ворогів, головно серед росіян монархістів і шовіністів. Одним із них був російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він, довідавшись про арешт Шевченка, писав: "Мені не жаль його, і якщо б я був його суддею, я зробив би те саме. Я відчуваю ворожнечу до такого роду лібералів, то вороги всякого успіху". Бєлінського, який взагалі ненавидів українців, ображало те, що Шевченко, "той хахлацький радикал", писав пасквілі на царя. Бєлінський у Шевченкові "правильно відчув геніальну провідну особистість українського відродження" й тому "мав особливо гостру ненависть" до нього.

Шевченко був не тільки поетом, але також і видатним драматургом і митцем-малярем. Закінчивши Петербурзьку мистецьку академію, в 1845 р. Шевченко повернувся в Україну, де змальовував історичні й архітектурні пам'ятки до альбому "Живописна Україна". У 1846 р. він мав стати викладачем малярства в Київському університеті, але тут він стрінувся з членами новоорганізованого Кирило-Мефодіївського Братства й доля не дозволила йому ані закінчити свого альбому "Живописна Україна", ані викладати малярство. Поліція заарештувала його 5 січня 1847 р. за протирежимні поезії й він був засуджений до "служби в солдатах" із наказом самого царя, щоб йому не дозволили ані писати, ані малювати. Проте і в тих роках йому вдалося дещо написати й намалювати. Наприкінці березня 1858 р. Шевченко повернувся до Петербурга вже з підірваним здоров'ям, а в березні 1861 р. Шевченка не стало між живими.

системы мо