Гетьман богдан хмельницький і його оточення

Повстання 1648 року очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький, який був обраний на Січі гетьманом. ГенеалогіяХмельницьких є наріжним каменем родоводів української козацької старшини, хоча в родоводі Богдана більше запитань, ніж відповідей. Невідомі дід і баба, залишається дискусійним питання походження батька гетьмана Михайла. Ще на початку століття кращий знавець архівів з цього питання І. Каманін довів, що Михайло Хмельницький з’явився на Чигиринщині десь у 7080х роках ХVI ст. і вважав, що родом він був із київської міщанськоїобщини (що ніяк не заперечує його шляхетського походження). Наявність у Києві його власності — Хмельницького двору — означає родову причетність до цього міста.

М. Максимович називав батьківщиною Михайла Лисянку , але слушним є зауваження М. Возняка, що на час народження Богдана Хмельницького Лисянки ще не існувало. О. Маркевич вважав його вихідцем із Хмільника, М. Петровський — переяславським козаком.

Ю. Гербільський з цього приводу писав: «Михайло Хмельницький у 90х роках ХVI ст. служив у Жовківському замку і тут пройшли дитячі роки Богдана. Цілком точно встановлено, що вчився він в одній із львівських шкіл, а значить, і жив у Львові принаймі 4–5 років. Є також відомості, що молодий Богдан брав участь в обороні Жовкви від татар» . Сучасники ж вважали Хмельницького вихідцем із Молдавії. У новітній фундаментальній монографії, присвяченій Богдану Хмельницькому, це питання спеціально не розглядається, але автори стоять на точці зору, що Михайло — виходець із західноукраїнського регіону. Зрозуміло, що без залучення нових джерел (прямих чи дотичних) цю проблему розв’язати неможливо. У Чигирині 1600 р. зафіксований отаман Михайло Лаврикович. Можливо, що це і є Михайло Хмельницький. У 1615 р. фіксується чигиринський козак

Максим Михайлович, що продав землі іншому козаку Івану Волевачу, який також може бути сином Михайла Хмельницького.

З точки зору генеалогії не можна обійти питання про матір Богдана. Брак джерел, здавалось би, назавжди поставив крапку на інформації про цю жінку. Враховуючи, що вона народжувала у 1595 р. (Богдана) і близько 1620 р. (Григорія), то дату народження її самої слід віднести десь до 1575–1579 рр. Після загибелі чоловіка мати Богдана Хмельницького вдруге вийшла заміж за шляхтича Василя ШишкуСтавецького, що свідчить на користь її шляхетського походження . У неї від цього шлюбу був син Григорій.

Відомо, що Григорій Васильович Ставецький у 1647 р. виїхав з Чигирина до Московської держави з дружиною, вдовоюкозачкою Якушковою Агаповою. Від попереднього шлюбу вона мала чотирьох дітей: Івана (бл. 1634–1649 — ?), Гафію (бл. 1639–1649 — ?), Оникія (бл. 1641–1649 — ?), Параску (бл.1646–1649 — ?). Як бачимо, вдовою вона стала близько 1646 р. у віці (1634–16 = 1618) щонайменше 28 років. Її ж другий чоловік повинен був мати щонайменше такий же вік. Після переходу до Білгороду дружина Григорія Ставецького народила вже спільну дитину — Федора (бл. 1647–1649 — ?). У грудні 1649 р. Григорій Ставецький знаходився в Білгороді і маємо його свідчення про свого батька, тобто другого чоловіка вдови Михайла Хмельницького: «Отец де его Потрекеевского повету служит королю жолнерскую службу и ныне жив в литовской стороне».

Ставецькі мали родинні зв’язки з відомими шляхетськими родами князів Ружинських, Тишкевичів, Суринів, Проскур (дружиною Павла Ставецького (? — 1619) була N Проскура), Ковалевських (Христина Ставецька була дружиною Ковалевського (1643) , Васильківських. Дві останні родини взяли активну участь у козацтві. Яна Ковалевського бачимо серед козацьких ватажків ще у 1618 р. у Фастові . Можливо, що з материного боку свояком Хмельницьких був перекладач при гетьмані, а потім генеральний суддя в 1655–1658 рр. Іван Ковалевський. Про Петра Васильківського є згадка у В. Липинського: «У 60тих роках овруцький і київський полковник на боці Речі Посполитої, власник Каменя, одружений з Софією Ставецькою, залишив численних нащадків, між ними сина Івана, прихильника Дорошенка».

Подружжя Хмельницьких мало, щонайменше, трьох синів і трьох доньок. Крім Богдана, Юська, який був у 1648 р. полковником сосницьким, а 1649 р. рахувався у полковому товаристві Чернігівського полку. Можливо, Захар зафіксований у реєстрі 1649 р. в Чигирині, був третім братом . Одна з доньок (? — 1603–1619 — ?) була заміжня за Семеном Бережецьким. Вони мали синів Прокопа, Григорія. Цікаво, що Семен Бережецький козакував у Кальницькому полку, в Бабинській сотні (1649). Можливо, що це батько Прокопа («кревний» Хмельницького) . У жовтні 1648 р. згадується, що в «городе Нежине урядник, козачей атаман, запороского гетмана Хмельницкогоплемянник, Прокоп Бережицкий». Надалі Прокіп Семенович (? — 1619–1671–?) — шляхтич з роду НекрашевичівБережецьких — був наказним полковником чигиринським і, відповідно, сотником чигиринським. У реєстрі 1649 р. він зафіксований серед визначного товариства, що не мало урядів . З впевненістю можемо стверджувати, що вперше згадується як наказний полковник чигиринський березнем 1662 р. (згадка 1649 р. є поки що дискусійною через наявність у Чигирині в той рік кількох Прокопів). Наступного року, після обрання Петра Дорошенка генеральним осавулом змінив його на чигиринському полковництві. За гетьманування Дорошенка знову став полковником чигиринським, генеральними суддею і обозним . Мабуть, його донькою була Параска Бережецька, яка у першому шлюбі була заміжня за Яреманенком (син від 1го шлюбу Михайло вже дорослий у 80х роках XVII ст.). Другим її чоловіком став Іван Іванович Канівець (? — 1630–1693 — раніше 1696), охотницький полковник у Дорошенка (? — 1669– 1671.22.02. — ?), а потім сотник бубнівський Переяславського полку (1680–1693). Після переходу на Лівобережжя чоловіча гілка Бережецьких осіла в Коропі, с. Земляна на Глухівщині, с. Глазов на НовгородСіверщині.

Інша сестра Богдана Хмельницького мала з Проскуренком сина Андрія — козака Баклиської сотні Чигиринського полку (? — 1649 — ?) Рід Проскуренків тримав досить міцні позиції у сотнях Баклиській (Іван, Андрій, Фесько) і Боровицькій (сотник Іван, козак Юсько) Чигиринського полку, у значному військовому товаристві згадується Яцько Проскурненко. Мабуть, Андрій був сином Яцька чи Івана. Можливо, що козацький рід Проскуренків був відгалудженням відомого шляхетського роду ПроскурСущинських. Останні були власниками слободи Ворскла. Пізніше Іван ПроскураСущинський отримав королівський привілей на містечко Богачку на р. Полом поблизу Миргорода (занесений до гродських книг 6.06.1646). 30 серпня 1649 р. він, будучи ротмістром, від короля ЯнаКазімира за військові заслуги отримав титул чашника Київського воєводства .

Третя донька Михайла була дружиною Марка Здуневського .

Серед козаків Боровицької сотні Чигиринського полку відомий рід Губарів. Один із них був одружений з донькою Михайла Хмельницького. Їх син Іван ГубарБершадський став полковником брацлавським, послом гетьмана Юрія Хмельницького до турецького султана (1678).

Майбутній гетьман Богдан Хмельницький вперше одружився близько 1623 р. з Гафією Сомко. Вона народилася в Переяславі щонайпізніше 1608 р. Відомий історик Я. Дашкевич справедливо вважає, що вона померла десь між 1645–1647 рр., «ближче до долішньої межі». Розшифровка поминального ряду одного з синодиків роду її рідного брата Якимадає можливість на місце батька Якима поставити Семена. Це наштовхує на думку, що Семен Сом — посол до Москви у 20их роках ХVII ст. — і був батьком Якима та Гафії Сомків. Представник цієї родини, козацький сотник Федько Сом, потрапив (можливо, батько Семена чи брат) у вересні 1619 р. до російського полону. Сестра Семена Сома невідомого імені була заміжня за Калеником, що став родоначальником Калениченків. Мали сина Богдана Калениченка (Калющенка). Мав Яким Сомко і двоюрідного брата Харлама (1662) .

Брат дружини майбутнього гетьмана Яким Семенович Сомко став сотником, полковником переяславським, а потім наказним гетьманом. Володів с. Дем’янцями 1ї полкової сотні, слободою в містечку Воронкові, наданою у 1655 р. Богданом Хмельницьким . У червні 1655 р. гетьман повідомляв універсалом: «Їж отдал до скарбу нашого войскового Яким Сомкович, товариш наш, сумму певную за вси грунти панские, так воронковские, яко й рогозовские, за которыми нивами сумму отобравши, ониї в посесію і в вечное уживанье поимененому Якимови надаем».

Вдалося встановити, що дружиною Якима Сомка була Ірина Семенівна невідомого прізвища. Їх доньки і племінниці Б. Хмельницького: Параска була заміжня за Іваном Дмитровичем Берло, сотником вороньківський (1676–1682), а її сестра Галина — за Данилом Коропом. Син Василь Якимович згаданий у листі полковника переяславського Л. Полуботка 1682 р.

Відомий і швагро Богдана Хмельницького на ім’я Сава. Так, у травні 1651 р. гетьман направив до Стамбула посланців білоцерківського полковника Павла і свого швагра Саву. Розглядаючи два варіанти терміна «швагро» — брат дружини і чоловік сестри — схиляємося до першого: сотник полку Хмельницького Сава Сомченко згаданий у 1648 р.

Богдан і Гафія Хмельницькі мали синів Тимоша, Юрія, Григорія. Є свідчення про те, що Григорій помер немовлям, проте невідомо, коли. Якщо це сталося до жовтня 1651 р., то родина в такому разі мала чотирьох синів, тому що до Корсуня на третє весілля батька прибуло три сини Богдана.

Історики наводять різні дати народження Тимоша Богдановича (1630, 1632, 1635) . Я. Дашкевич вважає: «Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василя Лупу, мабуть, албанця за національністю — шлюб, вимушений збройною рукою в Яссах 1652 р., — свідчить про династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягає не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престол, але і способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, литовським великим гетьманом Янушем Радвилою (Радивилом), що 1645 р. одружився із старшою сестрою Розанди Оленою». Вважається, що Юрій Богданович (бл. 1640/1642–1685) народився між 1640 і 1642 рр.. До твердження, що про третього «(за джерелом 1651 р.) сина абсолютно нічого невідомо. Треба думати, він помер малолітнім» , лише додамо, що з синодиків Хмельницьких відомий лише один малолітній син Григорій. Григорій Богданович — за свідченням синодика помер немовлям.

Доньок у подружжя було багато. Одна з них (бл. 1625 — ?) заміжня за Лукою Мовчаном. Подружжя мало сина Федора, а онука стала третьою дружиною Григорія Дорошенка. Стефанида (ран. 1635–1658 — ?) була за полковником могилівським Іваном Нечаєм (з 1650 р.). Третя донька (? — 1634–1649 — ?) — дружина Павла (очевидно, Безштанька (? — 1629–1655 — ?), четверта — у 1654 р. вдова по корсунському сотнику Блиську, про якого відомо, що він дістав пораненння під час грудневої оборони Брацлава (1654 р.), але, мабуть, загинув при відході війська на Умань. Можливо, що сотничиха корсунська мала коротке подружнє щастя (1651–1654 рр.), а шлюб з Лукою Мовчаном теж стався після 1651 р. У такому разі кількість доньок зменшується до шести. Крім того, чотири доньки гетьмана у 1651 р. були ще незаміжні. Олену (ран. 1641–1660 — ?) у січні 1656 р. вінчав митрополит Сільвестр Косів з Данилом Виговським, рідним братом генерального писаря Івана. Вони мали синів Юрія і Василя. Після смерті Данила Олена (з 1660 р.) вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю. Їх сімейне життя не склалося, і, як наслідок, було ув’язнено Олену Богданівну. Є дані про її подальший постриг та прийняття уніатства у Вільнюсі. Проте синодики поминають її світським, а не чернечим, ім’ям Олена. Марія (ран. 1647–1651 — ?) заміжня за канівським старшиною Іваном Андрійовичем Стороженком. Син старшого полковника Війська Запорозького Іван Стороженко перейшов на Лівобережжя і в Прилуцькому полку став сотником ічнянським, потім полковником прилуцьким. Катерина (ран. 1647– 1651–1657 — ?) доглядала батька під час його хвороби. Про останню доньку гетьмана ніяких свідчень не маємо, хоча, логічно вона померла чи вийшла заміж раніше смерті батька, бо джерела під час його хвороби її не згадували. Одна з останніх доньок стала дружиною Олександра Скородкевича. Хмельницькі мали 3–4 синів, 6–8 доньок, тобто 9–12 дітей, що було звичайним явищем для сім’ї тих часів. Від другої і третьої дружин потомства не залишилося.

Третьою дружиною гетьмана стала Ганна з роду Золотаренків. За данними Ю. Мицика, під час гетьманування Сомка останньому допомагав брат Василь Титаренко (в реєстрі 1649 р. відсутній, що може засвідчувати його належність до міщанського стану), котрий водночас був братом мачухи Юрія Хмельницького. У разі достовірності цієї інформація нехитрі генеалогічні досліди дають такий результат: Гафія Сомко і Ганна Золотаренко — двоюрідні сестри. Безумовно, таке твердження вимагає ще додаткової перевірки.

З першим чоловіком, рідним братом матері Петра Дорошенка, Якимом Тихоновичем Тарасенком, Ганна Золотаренко мала сина Кіндрата. Вдруге вийшла заміж за полковника МартинаПилипенка, мали сина Данила (основоположник Даценків). Були сини Стефан, що жив у Корсуні, Осип. На час свого третього шлюбу їй було років 45–48. Дітей від попередніх шлюбів усиновив Богдан Хмельницький, і надалі всі вони носили його прізвище. Без сумніву, цей шлюб сприяв зміцненню його становища серед старожитного козацтва.

Серед найближчих дорадників гетьмана, звичайно, знаходилися його родичі і свояки, провідне місце серед яких належить Яненкам, Нечаям, Золотаренкам.

Перших з них зустрічаємо в Любецькому старостві (очевидно, місцева шляхта). 9 листопада 1649 р. Іван Богуш і його дружина Явдоха Філонівна Яненко продали її своякам Данилу і Філону Яненкам дідизну Осняківщину, вітчизну Богушовщизну.

Відомо, що у 1649 р. у Чигирині проживав чоловік сестри Богдана Хмельницького, його дорадник Павло, а також і зять Павло (якщо джерела не помиляються). У реєстрі цього року в гетьманській столиці є лише чотири Павла, двоє з яких визначні діячі революції: Павло Яненко і Павло Безштанько (наказний полковник чигиринський). Павло Яненко був одружений з N Філонівною з роду Яненків, а Павло Безштанько з донькою Михайла чи Богдана Хмельницьких. Рід же Безштаньок у козацькому середовищі мав достатній вплив: у той час у Корсунському полку бачимо Андрія Безштанька (чи не він у 1658 р. полковник кальницький), у Черкаському — Івашка.

Рід Нечаїв відомий як у Мстиславському воєводстві, так і у Барському старостві на Поділлі. Вважається, що батько знаних козацьких полковників — шляхтич Мстиславського воєводства вийшов і осів на Київщині. Можливо якимсь родинним зв’язкам по жіночій лінії завдячує Данило Нечай народженню у Барі . На Київщині ж перед Визвольною війною шляхтич Стефан Нечай володів селом Невмиринці (1629). Брати Данило, Іван, Матвій і Юрій Нечаї становили досить впливову групу у козацтві . Будучи свояками через шлюб Івана Нечая з донькою Хмельницького Степанидою, вони здійснювали повний контроль над козацькими формуваннями Білої Русі. Лише по смерті гетьмана вплив родини Нечаїв було знищено, як і їх самих. Так, у 1660 р. російський цар вказував: «Івашку де Нечая живу быть отнюдь невозможно, потаму что многие черкасы ево не любят и жива ево видеть не хотят...»

Таким чином, родина Богдана Хмельницького, його родичі і свояки становили основу керівництва угруповання корінних козацьких полків.

Тепер розглянемо військову (тобто генеральну) старшину як найближче формальне оточення гетьмана. Найвищою посадою після гетьмана вважався уряд генерального обозництва. За Б. Хмельницького його тримали чотири старшини. Іван Чорнота походив з покозаченої брацлавської шляхти. Іван Волевач і Федір Коробка також були вихідцями з шляхти, але покозачилися не вони, а їх діди і батьки, провівши своє життя на прикордонній Чигиринщині. Іван Тихонович Волевач змінив обозного Івана Чарноту в 1650 р.. Серед рідні була родина Коробок (його донька Марія стала дружиною Гаврила Коробки), яка в Чигиринському полку була досить розгалуженою і в козацькому середовищі представлена Антоном Тихоновичем (? — 1650), Якимом Антоновичем, Яковом Івановичем . Четвертий обозний того періоду Тиміш Носач походив з шляхетськоміщанської родини, яка мала промисли і вела широку торгівлю на всій території України від Львова до Прилук.

Уряд генерального судді посідали представники десяти родин. Переважно це були вихідці з корінних козацьких полків зі значним досвідом попереднього перебування у козацькому середовищі: (Семен?) Бреус з Черкаського полку, Матіяш Онацький і Самійло ЗаруднийБогданович з Корсунського. Перед обранням на цей уряд були полковниками Федір Лобода (Переяславський полк), Яків Кліша (Білоцерківський полк), Силуян Мужиловський (мабуть, гетьманський полковник), Антін Жданович (Київський полк) , полковими суддями — Феодосій Лавринович, Матвій Положний, Пилип Семенович.

Генеральними писарями були представники двох старовинних шляхетських родин Креховецьких і Виговських. При чому Іван Креховецький, очевидно, потрапив до козацького середовища ще перед 1648 р., бо ставлення до нього, незважаючи на його віддалене від козацького галичанське походження, серед козаків було набагато позитивнішим, ніж до Виговського . Особливо це стосувалося козаків Корсунського полку.

На урядах генеральних осавулів були лише так звані «старовинні» козаки, тобто ті, хто потрапив у козацьке середовище перед 1648 р. Джерела донесли нам інформацію про одинадцять представників цієї категорії старшини. На жаль, вказівка лише на ім’я та побатькові ускладнює визначення походження того чи іншого представника. Насамперед це стосується Михайла Лучченка, Демка Михайловича з Чигирина, Осипа Григоровича та якогось Павла. Старовинні козацькі родини шляхетського походження були представлені на осавульському уряді (Остапом?) Лісовцем з Яготина, Філоном Джелалією, Семеном Гладким, Гаврилом Лісовським, Василем Томиленком, Миськом Дубиною, Гаврилом Маковецьким та Іваном Ковалевським. Томиленко походив з однієї з попередніх гетьманських родин, а Ковалевський був свояком Богдана Хмельницького.

Опанаса Працовкіна на уряді генерального хорунжого змінив (1650.11.) шляхтич Богдан Пешта (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650)). Відомо, що в березні — травні 1650 р. Богдан Пешта і якийсь Грицько очолювали козацьке посольство до Варшави, яке відвозило списки козацького реєстру

Таким був центральний технічний штаб Богдана Хмельницького. Звичайно, його доповнювали найбільш поважні полковники, на яких зупинимося далі.

Як бачимо, восени 1649 р. провід війська був повністю в руках представників городового козацтва з корінних полків (Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Переяславського). Серед проводирів відсутні репрезентанти старовинних північних козацьких полків Білоцерківського і Канівського. Ймовірно, це пов’язано з настроями у цих полках. Так, полонений у серпні 1648 р. козак білоцерківський Фесько П’ятка розповідав, що у його полку розформовано 18 корогв, які займали угодовську щодо Польщі позицію .

Складність аналізу персонального складу полковників, які перші очолили козацькі загони у 1648 р., зумовлена тим, що їх реєстр можна скласти лише частково. Слід враховувати, що повстанці несли бойові втрати. Лише у битві під Констянтиновом (26–28.07.1648) загинув полковник Кривошапка, потрапив у полон і був посаджений на кіл полковник (в інших джерелах, сотник) Полуян . Які полки очолювали ці старшини невідомо.

Враховуючи звістку середини червня 1649 р., що «Хмельницький сменил і продолжает сменять полковников, так как истекает год их...» , стає зрозумілим, що достовірними і вичерпними джерелами про полковництво цього року ми не володіємо. Хоча більшість з них відома за пізнішими діями, але все ж точно локалізувати, хто з них очолював який територіальний полк без притягнення нових джерел, важко. На жаль, у нашому розпорядженні немає даних, що «ця заміна відбулась не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана» .

Частина із звільнених з урядів полковників вийшла у відставку і склала товариство Війська Запорозького. Вважаємо, що воно (пізніше отримало назву значне військове товариство) вписане до реєстру Чигиринського полку . Серед них знаходилися значні козацькі старшини 1648 р., які після Зборівського договору не посідали урядів (серед них був Іван Богун), але, як побачимо далі, вони були на козацьких посадах як до, так і після Зборова.

Уже на початковому етапі визвольної боротьби у козацькостаршинському середовищі існували відмінності у поглядах як на тактичні, так і на стратегічні цілі. Чотири полковники на чолі з Кривоносом стали в опозицію до гетьмана. Чи не серед них були ті, хто під його керівництвом у липні 1648 р. здійснював операції. Очевидно, Кривонос був наказним гетьманом над чотирма полками (своїм — тобто Лисянським, Корсунським, Білоцерківським, Уманським). Сіверську старшину знаємо з документа, коли ще влітку 1649 р. Хмельницький призначив Кричевського наказним гетьманом над 8 полками: Небаби, Головацького, Шумейка, Віука, Кизимко, Подобайла та інших . Виступи Кривоноса і Петра Головацького проти відступу з захоплених західних районів свідчать, що у питанні ведення війни у старшинському середовищі вже в той час були розбіжності. Стосовно методів боротьби знов ж таки були різні підходи. Так, гетьман заявляв Кривоносу: «...ми не дає можливістьмо ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

На початку Визвольної війни Кривоніс був наказним гетьманом, очолюючи повстанців на Брацлавщині, Поділлі і Волині. Кривоноси у ХVII ст. були достатньо відомим шляхетським родом на Мстиславщині. Вони володіли Бугодищами, Служнею, Кривоносівщиною, Кондратівським. Ці надання були отримані ще від князя Мстиславського. У середині цього століття там ще проживали дід Стефан та його онуки, брати Микола, Семен, Василь. Останні мали сестер: Полонію, заміжню за Валюжиничем, Варвару — за Яном Бушковським, Катерину — за Юхимом Товпигою, Ксенію — за Лукашем Бичковським. Юстина Кривоніс була дружиною Яна Козловського (1663). До них близькими (можливо, свояками) були шляхтичі Яків Слюнка, Олександр Товпига. Кривоноси і Товпиги володіли Кондратівкою на основі королівських привілеїв їх предкам. Нагадаємо, що Товпига був козацьким полковником на початку ХVІІ ст. Можливо, що і шляхтичі Мстиславського повіту Кривоноси належали до старовинних козацьких родів.

Стосовно Максима Кривоноса достовірно відомо, що його брат загинув у полум’ї української національноїреволюції. Син Максима невідомого імені на початку 1649 р. був полковником остропільським, сотником паволоцьким. Фіксуються Кривоноси і у корінних полках: Грицько у Жаботинській сотні Чигиринського полку, а Васько у Мошенській сотні Черкаського полку але чи мали вони родинні стосунки з Максимом Кривоносом — сказати поки що трудно. Олександр Кривоніс у 1659 р. був полковим обозним Подільського полку у полковника Остапа Гоголя, Стефан Кривоніс — козаком Могилівської сотні цього полку. У 1666 р. той самий Олександр Кривоніс виконував обов’язки місцевого війта .

Поряд з Кривоносом, одним із перших соратників Богдана Хмельницького у нелегкій боротьбі, який забезпечував розширення козацького впливу на Лівобережжі, став сотник стояцький Канівському полку в 1638 р., потім полковник миргородський Матвій Гладкий (Козаченко). Щодо його і деяких інших старшин поглядів маємо свідчення з квітня 1650 р. одного із шляхтичів: «Полковники де Матвей Гладкой и Нечай и Кривонос (син Максима за В. Голобуцьким), хотя с Хмельницким...едят вместе, а мысль не одну имеют, называют Хмельницкого ляхом похлебцею» . Гетьман жорстко розправлявся з проявами непослуху, Гладкий був ним знищений. Разом з ним загинули полковник прилуцький Семен Герасимович і сотник краснянський. Проте з’являлися нові претенденти на гетьманську булаву. Так, «котрих полковників і сотників гетьман скарав, тих полків козаки тримають раду... з новим гетьманом. А новий гетьман у них з’явився Вдовиченко (Вдовиченок) — як йому на ім’я і чий він не знає. А стоїть той Вдовиченко з своїм військом за Чигрином, з ним козаків у зборі багато, хочуть воювати з Хмельницьким. І полтавський полковник Пушкаренко теж у того нового гетьмана»

Наступним впливовим представником козацької еліти був полковник Богун, якого вважали шляхтичем В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, Т. Яковлєва. Невідомо, чи був Іван у якихось родинних стосунках з Федором Богуном, полковником козацьким, якого у 1648 р. Хмельницький послав зпід Кам’янцяПодільського на прикордоння Пізніше на боці гетьмана Петра Дорошенка воював полковник кальницький Василь Богун, а у 1672 р. бачимо якогось Богуна молдавським польним гетьманом.

Іван Богун записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського, столичного Чигиринського полку. Вже у 1649 р. Богуни досить розгалужений козацький рід: Федір — козак Крилівської сотні, Степан — Сміловської, Іван — Максимівської, Василь — Голтв’янської Чигиринського полку, Мисько Богунов брат, Процик, Михайло — Черкаської сотні Драгиля Черкаського полку, Іван — у полковому товаристві канівському, Федір — козак 1–ї Лисянської сотні, Яків — 2ї Лисянської Корсунського полку

Російський дослідник Б. Флоря опублікував свідчення про участь Івана Богуна у спільних запорозькодонських акціях проти турків. Зазначається і той факт, що він служив на Кодаку. Точаться дискусії: одна чи різні особи Іван Богун і Іван Федорович. Одна стверджують В. Липинський, М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашевський, Т. Яковлєва, різні — наполягають М. Петровський , О. Гуржій. Вважається, що Богун виступав проти протекції московського царя, позаяк там невільництво і кріпацтво. Не було його і серед тих, хто першим склав присягу. Ще 12 квітня 1654 р. він її не прийняв. Прагнув відвернути Хмельницького від Москви. Вніслідок конфлікту з Хмельницьким Богун, «выйдя з Монастыр. сбежал от войска, а дружину его Хмельницкий приказал заковать». Під Берестечком після Філона Джеджалії, Адама Хмелецького, Матвія Гладкого він обирався наказним гетьманом. Ще у січні — лютому 1652 р. Іван Богун на Брацлавщині, а Півторакожуха «за Дніпром» збирали опозиційне до Білоцерківської угоди козацтво . Відома гілка роду Івана Богуна, яку започаткував його син, значний військовий товариш (а, відповідно, до того був на значному козацькому уряді) Григорій . Син останнього Леонтій став батьком Сави. Дмитра ж Савича Богуна (нар. бл. 1767 р.) у 1787 р. згадується на службі колезьким регістратором у НовгородСіверському. Козакував і небіж Івана Богуна Кузька, який разом з сотником медведівським потрапив у московський полон навесні 1662 р..

В реєстрах нараховується 80 попередників Богдана Хмельницького, що тримали гетьманську булаву. У козацькому середовищі були їх прямі нащадки і родичі. За 23 роки існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші опорні угруповання.

Слушною здається думка, що ментальність «старшини віддзеркалювала типові риси ментальності народу, найхарактернішою зпоміж яких виступало абсолютне переважання в її структурі соціальних, групових і приватних інтересів над національними і суспільними» . У зв’язку з цим, розглядаючи шляхи формування козацької старшини, її соціальні, кланові, регіональні, національні відмінності, слід виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі, визначити регіональну типологію основних козацькостаршинських родин. Старшина на полкових урядах і сотники становили менше одного відсотка Війська Запорозького (0,94%). У корінних полках відсоток старшини до загальної кількості козаків був нижчий загальнодержавного показника, а новоутворених — вищий. Це свідчить про кращу самоорганізацію козаків корінних полків.