Ментальність

Ментальність (від лат. mens — розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) — полісемантичне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає в несвідоме; вірогідно, що вперше вжито Р. Емерсоном у 1856 р. Широкого вжитку в культурі й науці набуває з 20х pp. XX ст., передусім у Франції. Зокрема, фіксується М. Прустом у третьому томі його епопеї «В пошуках втраченого часу» (1921 p.).

У 1922 р. виходить праця Л. ЛевіБрюля «Примітивна ментальність», де аналізуються два типи ментальності — пралогічний і логічний — на підставі співвіднесення способів мислення австралійських і африканських племен із притаманним йому «законом партіципації» й раціонального, репрезентованого європейською культурою, мислення на засадах закону суперечності. Етапними в дослідженні проблем ментальності є публікації Лефевра 30х pp., в яких виокремлюються і вживаються поняття колективної та індивідуальної ментальності як специфічних, зумовлених передусім біологічно, констант людського мислення. Системна розробка проблем розпочинається пізніше — з початку 40х p. XX ст. («Апологія історії, або Ремесло історика» М. Блока, «Проблема зневіри в XVI столітті: релігія Рабле» Л. Февра).

Ментальність постає як своєрідний корелят ідеології та утопії, як спосіб масовоіндивідуального історичного мислення, бачення історії, конкретноісторична форма «колективного неусвідомленого». На відміну від ідеологічних, філософських, етичних, естетичних, науковотеоретичних та інших рефлексивних систем, свідомо спрямованих на продукування, послідовну розробку і внесення у свідомість суспільства ідей, що утворюють лише наочно фіксовану частину «айсберга» духовного життя суспільства, ментальність формується, функціонує і змінюється набагато повільніше і поза свідомістю тих, хто є її носієм. Вона є надбанням не лише інтелектуальної еліти суспільства на тому чи тому відтинку його існування, а всього конкретного суспільства, будучи глибинним шаром масовоіндивідуальної свідомості певного соціуму.

Однак ментальність не зводиться тільки до стихійного світобачення «мовчазної більшості» суспільства, яка, утворюючи його підґрунтя, тривалий час лишалася поза увагою істориків, або лише до корелята розвиненої, рефлексованої свідомості як примітивного, пралогічного чи маргінального способу мислення. Ментальність — це властивий певній добі (і тільки їй) відповідної культури, цивілізації, суспільства, спільноти тощо загальний і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди цієї доби оволодівають і послуговуються в неусвідомленій формі, інстинктоподібно, формуючи з неминучими неповторними індивідуальними модифікаціями особливий загальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству (спільності, етносу, культурі), конкретніше —саме цій добі.

Не випадково Л. Февр пов'язував з поняттям ментальність термін outillage mental — «ментальне спорядження», «психічне оснащення», «розумова озброєність» — як притаманний кожній цивілізації власний психологічний апарат, що відповідає потребам певної епохи і не призначений ні для вічності, ні для людського роду загалом, ні для еволюції окремої цивілізації. В цьому розумінні М. належить не до «горизонту вираження», а до «горизонту змісту»; для з'ясування специфіки менатльності людей певного історичного часу історикові не досить обмежуватися свідомо сформульованими твердженнями авторів літературних, філософських, правових та інших історичних текстів; потрібно доскіпуватися до найглибинніших і найприхованіших шарів духовного життя, які нерідко виявляються в цих історичних джерелах поза, а то й проти волі й бажання їхніх авторів.

Отже, ментальність — це сукупність органічно сполучених (багато в чому, а подекуди й у головному) у нерефлексовану, логічно не виявлену, самобутню історичну, успадковану від попередників і повільно й непомітно змінювану людьми відповідної епохи, структуру способів, стилів, манер, прийомів, навичок і процедур мислення, світовідчуття, світосприймання, світорозуміння та орієнтації у природному і суспільному світі, своєрідних автоматизмів духовного життя, що виявляють себе у вигляді позаособових настанов, регулятивів, нахилів і схильностей індивідів, певних груп, спільнот чи епох певним чином спілкуватися, діяти, відчувати, сприймати, уявляти чи осмислювати світ.

Зумовлена не стільки біологічними, скільки соціо-культурними чинниками, ментальність в імпліцитній формі містить етичні, естетичні, релігійні, політичні, правові та інші цінності. Вони можуть бути сприйняті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політичних діячів тощо. Не утворюючи стрункого і продуманого морального, правового чи релігійного кодексу, а інтеріоризуючись людиною переважно несвідомо, ментальність впливає на історичні традиції, культуру, економічні, соціальні й політичні структури, перебіг явищ і процесів життєвого світу людей. І те, що інтерсуб'єктивний за своєю природою світ М. усвідомлюється лише вибірково, зумовлює неповторність властивого саме їй відповідного конкретноісторичного соціокультурного утворення зв'язку високораціоналізованих інститутів духовного життя (ідеологію, релігію, філософію, науку) з неусвідомленими універсаліями, архетипами і кодами культури, ступінь примусовості впливу ментальності і її складових на реалії суспільного світу, спосіб цілісної життєдіяльності суб'єктивності на різних рівнях її вияву.

Поняття ментальність має для сучасної історичної науки велике методологічне значення. Воно уможливлює автентичність розуміння того шару духовного життя людей, що відіграє роль своєрідного медіатора між конкретноісторичними за своєю сутністю компонентами свідомості як суспільного утворення, специфіка яких означується і з'ясовується марксистським напрямом через поняття «форми суспільної свідомості», та інваріантними щодо потоку історичних змін утвореннями духовного життя людей, фіксованими в поняттях «колективне несвідоме» (Е. Дюркгейм, К. Г. Юнг) та його «архетипи» (Юнг). Методологічне застосування поняття М. дає змогу уникнути моністично зорієнтованої однобічності історичного «центризму» будьякого штибу — західного (зразок євроцентризму) чи східного (азіацентризму), південного (афро чи арабоцентризму) чи північного, — а також сприяє переходу від спрощеного, лінійнопрогресистського до нелінійного, плюралістичного осмислення історичного процесу, виокремлюючи та погруповуючи — як типологічно рівноцінні в межах відповідної групи — різноманітні історичні (антична, середньовічна, епохи Відродження), цивілізаційні (індійська, китайська, європейська , слов'янська), вікові (дитяча, юнацька. тощо) та інші різновиди ментальності залежно від засад, рівня і мети історичного дослідження.