Російська частина України у першій половині XіX ст

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україні починається національно-культурне відродження, посилюється активність національноїеліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у різних сферах житті – від культури до політики. Відбувається формування української інтелігенції. Ця специфічна верства населення, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури в суспільстві і була неперевершеною в обґрунтуванні та поширенні нових ідей, у мобілізації мас на їх утілення.

На початковому етапі національного відродження інтелігенція зосереджувала свою увагу на рисах української етнічної самобутності. Свідченням зазначеного процесу стало, зокрема, активне збирання та публікація історичних джерел, здійснення досліджень минулого українського народу. Поява праць з історії стимулювала зростання цікавості до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики й мовознавства із загального масиву історичних знань.

Постання української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури знаменувала публікація в 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського.

Інтелігенція з’являлася в містах, насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., при чому з ініціативи місцевого дворянства. І лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група перших українських інтелігентів складалася також з синів священиків, міщан і козаків.

Однак варто враховувати, що слабкий розвиток промисловості в Україні не сприяв розбудові міст. Більшість із них виступали передусім торговельними центрами. У ті часи на українських землях не існувало жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільша Одеса мала 60,1 тис. жителів, Київ – 47,4 тис., Бердичів – 35,6 тис., Харків – 29,4 тис. (для порівняння: в Петербурзі проживало 470,2 тис. осіб, у Москві – 349,1 тис.).

Значна частина українського панства подавалася на службу до центру імперії, здобуваючи там чини й жалування. Тож не дивно, що у 1805 р. в Петербурзі налічувалося понад 132 тис. осіб української шляхти.

У розглядуваний період більше 75% українського населення перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральні ренти були основними формами експлуатації. Попри те, що закон 1797 р. обмежував панщину 3 днями, в дійсності вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли й додаткові повинності (будівельні дні).

Державні селяни вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту, яка забирала майже 40% їхніх прибутків, що було непосильним для більшості родин.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Обезземелених і розорених селян, чисельність яких неухильно збільшувалася, поміщики переводили в розряд дворових. Вони жили й працювали на панському дворі. Однією з найжорстокіших форм експлуатації стала місячина, коли такі селяни мусили відбувати постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.

Посилення експлуатації селянства викликало його протидію. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи, відмовлялися відбувати панщину, платити оброк, самовільно створювали самоврядування, виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям, псували панський реманент, втікали у південні землі, підпалювали поміщицькі маєтки, чинили збройний опір, зрештою організовували масові відкриті повстання. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Та значної сили набуло лише антикріпосницьке повстання в Поділлі У. Кармалюка (1787–1835), яке тривало впродовж 1813–1835 рр. Відважного ватажка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру, однак він утікав, щоб повернутись в рідні місця й продовжити боротьбу. Під його проводом у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб, було здійснено 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсифікувався селянський рух впродовж 1830–1835 рр., коли він поширився й на частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Кріпосницьке гноблення викликало протести не лише селян, а й передових представників поміщицького класу. Останні, під впливом ідей Великої Французької революції, а, особливо, побачивши після війни з Наполеоном 1812 р. життя народу в Західній Європі, почали утворювати конспіративні організації, в багатьох випадках спрямовані на здійснення державного перевороту.

Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1817 р. вони виникли в Харкові («Вмираючий сфінкс»), в 1818 р. – в Києві («З’єднаніслов’яни»), Одесі («ПонтЕвксінський») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, зокрема такі відомі українські діячі як І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Пестель, М. Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, зазначити, що масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою організатори лож, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Перші таємні політичні гуртки ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Однак в силу своєї замкненості вітчизняне масонство не могло зробитися стрижнем суспільного руху.

Особливо слід виділити «Малоросійське товариство», створене в Полтаві у 1819 р. з ініціативи предводителя переяславського дворянства В. Лукашевича. Винятковість цієї організації полягала в тому, що її засновник виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі.

Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це не припинило їхньої діяльності.

Декабристський рух в Україні започаткувало «Південне товариство», що виникло у 1821 р. Основні його осередки зосереджувалися на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам’янська (В. Давидов і С. Волконський), Васильківська (С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Наради «Південного товариства» періодично відбувалися у Києві. Декабристи виробляли теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою, зокрема П. Пестель розробив документ під назвою «Руська правда».

Ідейно декабристський рух не мав єдності. Українські декабристи відрізнялися більш радикальними поглядами і виношували ідею царевбивства. Це повинно було сприяти скасуванню кріпосництва і подальшому вільному розвитку сільського господарства.

Після смерті Олександра І декабристи зважилися на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.).

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Однак боротьба проти самодержавства продовжувалася, свідченням чого є слідчі справи жандармського управління щодо пропаганди революційних ідей у Харківському університеті (1826–1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827–1830).

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Висунувши гасло «За вашу і нашу свободу», повстанці сподівалися долучити до цієї боротьби народи Литві, Білорусі й України. Опанувавши ситуацію, царські війська у вересні 1831 р. захопили Варшаву і придушили повстання.

У 30-х роках міністр народної освіти граф С. Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ’я і народності. На практиці останнє означало посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Першою власне українською нелегальною організацією політичного спрямування стало Кирило-Мефодіївського братство, діяльність якого припадає на 1846–1847 рр. Організаторами товариства були професор історії Київського університету М. Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і випускник Київського університету В. Білозерський. Складалося товариство всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих (серед останніх був і Т. Шевченко, автор уславленої збірки поезій, що під назвою «Кобзар» вийшла друком у 1840 р.). Протягом приблизно 14 місяців свого існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми, що однак не завадило царській владі жорстоко з ними розправитися, хоча більшість членів товариства робили наголос тільки на культурно-просвітницькій діяльності.

Політичною програмою товариства стала «Книга буття українського народу», авторство якої залишилося нез’ясованим. Крім того, один із членів братства Г. Андрузький розробив начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялася питанням самоврядування. Разом з іншими територіями Україна мала увійти до конфедерації слов’янських народів. Росії в цьому утворенні місця не передбачалося.

Розбіжності в поглядах членів товариства були досить значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) – до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

На середину 30-х років XІX ст. припав в Україні початок промислового перевороту. Суть його полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, в заміні ручної праці машинною. Нове обладнання й технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники відповідати не могли. Тому неухильно збільшувалася частка вільнонайманої праці. Зростання кількості промислових підприємств та чисельності їхніх працівників стимулювалося казенними замовленнями, насамперед воєнних відомств.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей – кам’яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Якщо спершу промислові підприємства належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а засновували їх купці, міщани та багаті селяни.