Суспільний та політичний розвиток

Як в Україні російській, так і в Україні австрійській неподільно панувала кріпосницька система господарства. Основну масу населення складали селяни-кріпаки. На Західній Україні становище народу погіршувалося ще й тим, що поміщики були в основному іноземці - поляки, угорці, німці, котрі не вважали своїх селян за окремий народ, та й взагалі за людей, переслідували їхню культуру, мову.

На Правобережжі та Лівобережжі більшість селян відбувала панщину, що сягала 4-6 днів на тиждень. Працювали цілий світловий день і дорослі, і діти. Селянинові не лишалося часу навіть на відвідини церкви.

Сільськогосподарська техніка лишалася примітивною, використовувалася ще з діда-прадіда. Плуг, коса, ціп не зменшували, а додавали селянинові важкої фізичної праці. Залежність землеробів від погодних умов приводила до частих неврожаїв, а відтак, як наслідок — до голоду й високої смертності.

Крім кріпаків були ще й державні селяни та лівобережні козаки. За свою ділянку землі (наділ) вони платили великі державні податки, що сягали 40% їхнього річного прибутку. Крім того, їх примушували відбувати різні державні повинності. Часто будучи не в змозі заплатити і виконати побори, вони лишали землі та йшли у найми до поміщика.

У роки царювання Павла I та Олександра I посилено йшла роздача українських селян. 3 600 тисяч державних селян, яких Павло I роздав своїм улюбленцям, 150 тисяч були українськими.

За Павла I в Україні була запроваджена рекрутчина, що додала народу ще більших страждань. Адже царськими солдатами ставали не дворяни, котрі служили офіцерами, і не купці, які відбувалися викупом від служби, а молоді селяни, козаки, міські бідаки. Поміщики з охотою віддавали селян у рекрути, бо за них уряд платив добрі гроші. Солдат служив 25 років і дуже рідко повертався додому. Часті побої, погане харчування, війна і хвороби косили солдатів мов траву.

Російські царі (особливо Олександр I) вели часті війни, від яких потерпало і населення України. Для війни з Францією, Туреччиною, Іраном, Швецією з України тисячами брали селян-погоничів, рекрутів, волів, коней, вози. У 1806 р. під час війни з Туреччиною тільки з Київщини було послано у молдавську армію 9 тисяч селян-ополченців, яким обіцяли після закінчення війни волю, але обдурили і примусили служити всі повні 25 років. Ополченці вчинили збройний виступ і рушили по домівках. Регулярні війська силою придушили цей рух.

Особливо запеклі війни вела Росія з французьким імператором Наполеоном I (у 1805-1807 pp. та 1812-1815 pp.), котрий поставив собі за мету світове панування.

У ніч 12 (24) червня 1812 р. з 600-тисячною армією, зібраною з усієї Європи, імператор Франції Наполеон форсував Німан і напав на Російську імперію. Почалася війна проти французьких загарбників. Три розрізнені російські армії, які стояли відповідно у Литві, Білорусії і на Волині, вимушені були відступати під натиском противника. Воєнні дії розгорнулись у Литві, Білорусії й частково на Правобережній Україні. На Волині з правим флангом армії Наполеона вела бої армія генерала О. Тормасова.

Наполеон передбачав завдати Росії нищівного удару, розчленувати ії й перетворити на дешеве джерело сировини та ринок збуту для товарів французьких промисловців. Україні відводилося місце окремої колонії Франції за ширмою «братньої республіки». Деякі українці також сподівалися, що Наполеон розіб'є ненависну душительку козацьких вільностей, і на Полтавщині патріоти виголошували тости за здоров'я імператора французів. Намагався зіграти на національних почуттях і Бонапарт, встановивши через своїх агентів зв'язок з Києвом і навіть з Кошем Задунайської Січі, щоб підбурити козаків, а згодом і жителів України, на виступ проти Росії.

Але населення окупованих губерній чинило опір французам і утворювало партизанські загони, які нападали на обози, нищили транспорт і живу силу ворога.

Велике патріотичне піднесення опанувало й українським народом, хоча Московська імперія і не була «отечеством» для українців. У діючій армії знаходилася велика кількість вихідців з України, а в самій Україні сформовано 19 козачих полків. На Полтавщині в комплектуванні одного з них брав діяльну участь відомий український письменникІван Котляревський. Крім того, було створено ще 20 кінних і піших полків ополчення. «Більша частина вступає в козаки із задоволенням, охоче і без ніякого засмучення», - зазначалося в офіційних звітах Котляревського. На потреби війни український народ віддав великі суми грошей (до 10 млн. карбованців), багато коней, фуражу, худоби, волів, продуктів, одягу.

Захопивши Смоленськ, Наполеон послав спеціальний корпус для взяття Києва. Дізнавшись про це, російське командування і кияни зробили все необхідне для оборони міста. 12 тисяч чоловік будувало укріплення навколо нього, виставлено пікети і караули, чисельно зріс міський гарнізон. На Чернігівщині утворено «кордонний ланцюг» - укріплену лінію з козацьких і ополченських частин. Просування загарбників в Україну зупинили.

У великих битвах війни 1812 року - під Смоленськом, Бородіним, Малоярославцем, на р. Березині - хоробрість і винятковий талант виявили українці - солдати й офіцери. Славою покрили себе у боях кінні та піхотні українські полки - Харківський, Волинський, Полтавський, Катеринославський. За героїзм і відвагу в Бородінській битві військовими орденами було нагороджено понад сорок воїнів з Охтирського і Київського драгунських полків.

Українські полки допомагали у захисті й визволенні Білорусії, сприяли контрнаступу головних сил російської армії. У загоні прославленого партизанського ватажка Дениса Давидова було чимало українців, які боролись у тилу ворога.

Коли поранений у Бородінському бою гусар Єлисаветградського полку Самусь потрапив у полон до ворога, він утік і вирішив не припиняти боротьби. Утворивши селянський партизанський загін з трьох тисяч чоловік, Самусь завдавав багато прикрощів ворогу.

Іншому українцеві, також командиру партизанського загону, - Семену Єременку наказом М. Кутузова було присвоєно унтер-офіцерське звання та вручено високу нагороду.

На початку 1813 р. «велика армія» Наполеона перестала існувати. Силою і відвагою простого народу Російської імперії вона була розгромлена. Неабияку роль цьому розгромі відіграли й українські козацькі та ополченські формування, а також численні українці у складі російських полків.

Війна 1812 р. стала важким тягарем для імперії, у тому числі й для і раїни, але після перемоги становище селян стало гіршим. Ідучи на війну i записуючись добровільно у козачі ополченські полки, селяни сподівались, що за участь у розгромі іноземних загарбників вони будуть звільнені від панщини. Чутки про звільнення від кріпаччини будили патріотичний дух селян.

Проте після перемоги поміщики піддали їх знову утискам і знущанню, переклавши на них увесь тягар наслідків війни. Пани розширювали ниви за рахунок зменшення селянських наділів, а то й зовсім позбавляли селян землі. У народі іронізували: «Казав пан кожух дам – та слово його тепле».

Після розгрому Наполеона Олександр I y спілці з прусським королем і австрійським імператором уклали для боротьби з революційними рухами в Європі так званий «Священний союз». Царська Росія очолила європейську реакцію і перетворилась на міжнародного жандарма.

Реакційний напрямок зовнішньої політики уряду Олександра I визначив і реакційність внутрішньополітичного курсу. Найбільш яскравим виразником його став фаворит царя - граф Олексій Аракчеєв, який користувався його безмежною довірою, призначав і звільняв губернаторів та сановників. Напівосвіченого офіцера артилерії, який досягнув такої влади і став військовим міністром, прозивали «напівімператором». Хабарництво, корупція, терор і насильство розквітли розкішним букетом за часів аракчеєвського правління, що дістало назву «аракчеєвщина» (як свого часу «біронівщина»). Навіть царські улюбленці ненавиділи й боялися всесильного міністра.

Щоб приборкати селянство, збільшити армію і водночас зменшити видатки на неї, Олександр I вирішив завести військові поселення. Організатором і керівником цієї справи виступив граф Аракчеєв.

Військовими поселеннями називались села і волості, передані військовому міністерству, селян яких перетворено на все життя у спадкових солдатів. Вони були створені по всій європейській частині Росії, але найбільше у Новгородській губернії та в Україні.

Життя військових поселенців було надзвичайно тяжким і прирівнювалось до життя каторжників. Вони зазнавали водночас і кріпацького, і військового гніту. За сигналом військової сурми і під бій барабана поселенці вставали, марширували, йшли в поле, їли і лягали спати. Все виконувалося під пильним оком капрала. За непослух і невиконання наказу винного проганяли крізь подвійний стрій солдатів, які били його шпіцрутенами. Синів поселенців восьмирічними забирали від батьків і записували в солдати-кантоністи, віддавали до ротних шкіл на муштру і кару жорстоких унтер-офіцерів.

Олександр I мав на меті з допомогою військових поселень створити величезну безкоштовну армію, яка мала стати міцною опорою самодержавства у придушенні визвольного руху. У відповідь на опір селян Олександр I цинічно заявив: «Військові поселення будуть, навіть якщо доведеться укласти трупами шлях від Петербурга до Чудова» (відстань понад 100 км). Усього ж до поселень царизм залучив понад 550 тисяч селянських дворів.

Українські селяни чинили опір переведенню їх до військових поселенців, протестували проти нелюдських умов життя в поселеннях. Цей рух тривав протягом всього періоду існування поселень, аж до їх ліквідації у 1857 р. Найбільш відомими в Україні стали виступи бузьких (1817), базаліївських (1817-1818), чутуївських (1819) та шебелинських (1829) військових поселенців.

Коли Аракчеєв ще тільки утворював військові поселення, на Херсонщині у 1817 р. повстали козаки Бузького полку. На чолі їх став учасник війни 1812 p., капітан Барвінський. Козаки відмовилися від присяги й відкинули вимогу перейти у стан військових поселенців. Вони вчинили впертий опір урядовим військам, і лише під натиском трьох полків, посилених артилерією, змушені були здатися. Жорстоко покаравши повстанців, 94 з них (і Барвінського також) уряд вислав до Сибіру.

Найбільший із виступів поселенців почався у Чугуєві влітку 1819 року і невдовзі охопив увесь Чугуївський уланський полк і частину Таганрозького полку. Приводом до виступу стало примусове вислання поселенців косити казенне сіно. Вони відмовилися від цієї роботи і вимагали взагалі знищити поселення. Регулярним військам вдалося придушити повстання лише у 1820 р. 3 кількасот заарештованих 363 чоловіка віддали під суд, 273 з них засудили до смертної кари. Аракчеєв, який особисто прибув на розправу, лицемірно замінив смерть покаранням шпіцрутенами по 12 тисяч ударів кожному. Більшість катованих померла під палицями. Аракчеєв наказав відшмагати привселюдно різками також 29 жінок і вислати до Оренбургу. Багатьох учасників повстання заслали у далекий Сибір.

Найбільш негативно царський режим позначився на погіршенні становища кріпаків і казенних селян: до поміщицької влади додавалося свавілля царських чиновників. Непокірних селян карали різками, загарбанням їхнього майна, а нерідко й засланням до Сибіру, на що був дозвіл уряду. Та це не могло зупинити руху селян за свої права, за відновлення козацького стану. Найпоширенішими формами селянського протесту були скарги на панів, відмова робити панщину, втечі й масові повстання.

Спочатку збільшилась кількість скарг до урядових установ на знущання поміщиків. Але оскільки урядовці захищали не селян, а поміщиків, то вони почали скаржитися безпосередньо царю. Коли ж селяни усвідомлювали, що начальство стоїть на захисті інтересів поміщиків, то вдавалися до інших форм боротьби. Значного поширення набирали втечі кріпаків зі своїх господарств. Утікали як поодинці, так і родинами та великими групами. Тільки по Київській губернії в 1816 р. було «у бігах» понад 25 тисяч чоловік. Втікали переважно на територію Донського та Чорноморського козацтва, до Молдавії, де можна було здобути роботу no найму і цим забезпечити собі хай і тяжку, але вільну працю, а з часом і землю. Часто перед втечею селяни підпалювали панський маєток, a нерідко вбивали і самого поміщика.

Найбільшого розмаху селянський рух набрав у 1818-1820 pp. y східній частині українських земель. Він розпочався на Дону, але скоро перекинувся у Бахмутський і Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії, де селяни відмовлялися коритися поміщикам і чиновникам. Озброївшись сокирами, косами, рогатинами, вони збиралися великими юрбами й штурмували населені пункти. Особливо великі скупчення повстанців зосередились у селах Голодаївці і Мартинівці. Стихійним протестом проти поміщиків і місцевої влади було охоплено до 45 тисяч ceлян. Повстанці створили самоуправління - «Громадську канцелярію», яка рішуче вимагала скасувати кріпацтво і закликала не підкорятися місцевій владі. Лише за допомогою кількох полків війська вдалося приборкати повстанців. Багато учасників руху заарештували і, піддавши нелюдським катуванням, заслали в сибірську каторгу.

Селянським рухом у першій чверті XIX ст. були охоплені всі українські губернії. Стійкістю відзначалися вони і на Правобережній Україні, де поміщики були головним чином поляками.

Понад 35 років (1811-1847) відмовлялися відробляти панщину селяни поміщиці Закашевської (Волинь), не зважаючи на лютування царських урядовців і жорстокість військових судів. П'ятнадцять років (1811-1826) боролися із кріпосним гнітом також селяни села Підвисокого біля Умані.

Поряд з селянами проти непосильного гніту виступали й робітники, верства яких у той час лише зароджувалася, бо переважну більшість працюючих на поміщицьких підприємствах складали кріпаки. На казенних мануфактурах і заводах працювали приписні державні селяни, і лише на купецьких підприємствах була невелика кількість вільнонайманих людей. Вся ця маса іменувалася «робітними людьми».

Як правило, працювали вони на підприємствах світловий день - 16-18 годин за мізерну плату 20-25 копійок, яких не вистачало для утримання родини. Жили або у своїх хатах, або в переповнених казармах. Наприклад, у казармах Шосткінського порохового заводу на 640 чоловік проживало 2 550 робітників. Техніки безпеки й медичної служби не існувало. Додавався і суворий внутрішній режим: за найменшу провину, невихід на роботу передбачалась жорстока кара палицями-шпіцрутенами і загроза сибірського заслання.

Робітники, не витримуючи експлуатації, боролися як могли: скаржилися на утиски господарів, відмовлялися виходити на роботу, втікали, а інколи підпалювали підприємства. Одним із перших був страйк працівників друкарні Києво-Печерської Лаври у 1805 р. Подавши скаргу на начальство і вимагаючи підвищити плату, робітники не виходили на роботу до того часу, поки не були задоволені їхні вимоги.

Досить гострого характеру набрав виступ у 1817 р. робітників-кріпаків суконної мануфактури поміщика Хорвата у с. Писарівці Вовчанського повіту Слобідсько-Української губернії. Виконуючи непосильну роботу, ці нещасні довго терпіли побої за будь-яку провину. Зрештою, обурені робітники припинили роботу, зіпсували обладнання й сировину і зажадали звільнення лихого майстра та грубого писаря. Лише великий загін поліції змусив робітників скоритися.

Відомим став і заколот робітників Машківської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині, які тривалий час не отримували плати.У листопаді 1823 р. робітники не тільки відмовились вийти на роботу, а й послали у Чернігів до губернатора групу товаришів зі скаргою на Уварова. Робітників силою зброї змусили йти на роботу, а організаторів кинули до в'язниці.

Та найбільш затяжною і рішучою була боротьба за свої права протягом 1817-1835 pp. селян-робітників Луганського ливарного заводу, які довгий час скаржилися органам влади на утиски адміністрації. Зрештою, у 1822 р. вони написали цареві Олександру I й припинили роботу. Визнавши скаржників людьми «непокірного духу» і прибічниками «необґрунтованого домагання й непокори», адміністрація передала їхню справу до військового суду. Як і варто було чекати, суд безпідставно звинуватив їх у непокорі властям і багатьох з «підбурювачів» засудив до жорстоких тілесних покарань. Проте робітники ще понад десять років продовжували заворушення.

У перших десятиліттях XIX ст. зароджується і дворянська опозиційність та революційність. Початок діяльності дворянських революціонерів поклав заснований 9 лютого 1816 p. y Петербурзі «Союз порятунку», який пізніше мав і другу назву - «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Його організаторами стали гвардійські офіцери, серед яких були і офіцери Семенівського гвардійського полку брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли - сини відомого письменника, дипломата, академіка, поміщика з Полтавщини М. Муравйова-Апостола, русифікованого нащадка гетьманаДанила Апостола. У найближчий час до товариства вступив республіканець за переконаннями М. Новиков, який прийняв до «Союзу» талановитого офіцера, людину залізної волі Павла Пестеля. Обидва вони з 1818 р. перебували в Україні. Новиков відав канцелярією малоросійського генерал-губернатора у Полтаві, а Пестель був ад'ютантом командуючого 2-ю армією, розквартированої в Тульчині (Вінницька область).

Майже через два роки, на початку 1817 p., y Москві «Союз порятунку» був реорганізований у «Союз благоденства», до якого вже за короткий час вступило до 200 молодих патріотів.

На чолі «Союзу благоденства» стояла Корінна управа, до якої входило 29 фундаторів товариства, більшість з яких перебувала раніш у «Союзі порятунку». Корінна управа обирала думу і голову товариства.

Член Корінної управи М. Новиков створив у Полтаві масонську ложу «Любов до істини», яку хотів використати для підготовки у ній людей, здатних до вступу в товариство. Серед залучених до членів цієї масонської ложі був і вже відомий тоді український письменник Іван Котляревський. А один з учасників/Василь Лукашевич, прагнув створити «Малоросійське товариство» з метою вирвати Україну з лабетів Росії.

Та, на жаль, ложа незабаром була закрита розпорядженням уряду.

Іншим політичним центром діяльності членів «Союзу благоденства» став Київ. Чимало зустрічей членів союзу відбувалося в Одесі. Вони групувалися навколо великої масонської ложі «Понт Евксинський», але окремої управи товариства не склали. Окремі члени «Союзу», які відвідували Харків, також не змогли організувати самостійного осередку. Лише в Тульчині, де розмішувався штаб 2-ї армії, у 1818 р. була створена П. Пестелем організаційно добре оформлена управа «Союзу благоденства».

Незабаром московський центр «Союзу» на своєму з'їзді прийняв ухвалу про припинення діяльності й саморозпуск організації. Зібравшись на своє окреме засідання, у березні 1821 p., члени Тульчинської управи визнали постанову московського з'їзду про розпуск «Союзу благоденства» недійсною і не обов'язковою для виконання. Особливо різко засудив це рішення П. Пестель. На кількох наступних засіданнях було вирішено продовжити революційну діяльність і утворити нове таємне товариство, яке увійшло в історію під назвою Південного товариства.

Важливим центром діяльності Південного товариства став Київ. Тут протягом 1822-1825 pp., кожного січня місяця, під час різдвяної ярмарки, відбувалися з'їзди керівних діячів Південного товариства. Підтвердивши утворення товариства, з'їзд 1822 р. поряд з Тульчинською управою створив Кам'янську управу, а рішенням 2-го з'їзду в 1823 р. створювалась третя, пізніше найдіяльніша Васильківська управа на чолі із С. Муравйовим-Апостолом.

3 вересня 1825 р. тісне спілкування встановилося між керівником Васильківської управи Південного товариства С. Муравйовим-Апостолом та провідниками ще однієї таємної організації - «Товариства об'єднаних слов'ян». Початок зародження цього товариства був покладений весною 1818 р. в селі Решетилівці на Полтавщині. Два юнкери, сини збіднілого дворянина, брати Петро та Андрій Борисови, разом зі своїми друзями створили масонське «Товариство першої згоди». Незабаром, для пожвавлення діяльності, його перейменували у «Товариство друзів природи». Але, так і не досягнувши політичної зрілості, масонська організація занепала.

Згодом, живучи вже на Волині, брати Борисови у 1823 р. в Новоград-Волинську створили цілком нову таємну організацію - Товариство об'єднаних слов'ян, яке в 1825 р. об'єдналося з Південним товариством.

Проте, втілити у життя плани революційного перетворення Росії на демократичну республіку дворянським революціонерам не вдалося. Підняте після смерті Олександра I 14 грудня 1825 р. повстання у Петербурзі було придушене новим царем Миколою I. Зазнала поразки і спроба підійняти на виступ Чернігівський полк, розквартирований на Київщині. Протягом 29 грудня 1825 р. - 3 січня 1826 р. похід полку зупинилиурядові війська і роззброїли повсталих чернігівців.

Варто все ж відзначити, що у таємних змовах і повстаннях декабристів українського було дуже мало: хоча їхня діяльність і проходила в Україні, доля українців мало обходила дворянських революціонерів. Подібний факт яскраво засвідчує, наскільки впав політичний престиж України в суспільній думці у Російській імперії і наскільки знівелювали (навіть освічені люди) українців із загальноімперським, «общерусским населением».

Наприкінці 1825 p., придушивши повстання декабристів, «благословенний» російський престол посів імператор Микола I. «Самовдоволена посередність, з світоглядом ротного командира, людина, яка сприймала жорстокість за енергію і примхливу упертість за силу волі, яка найвище оцінювала зовнішню видимість влади і ладна заради цієї видимості піти на все», - так влучно характеризували нового царя.

У свідомості й у родині Миколи I обожнювання всього прусського пустило глибокі корені. Вихованцем царя був німець Лямсдорф, найближчим приятелем - прусський король Фрідріх-Вільгельм III, дружиною - донька останнього Шарлотта. «Третє відділення», агенти якого винюхували, чи не готується де змова проти царя й уряду, очолював генерал Бенкендорф.

Жорстокий, обмежений, самовпевнений цар, який мало цікавився життям своїх підлеглих, суворо дотримувався прусської муштри й аракчеєвських шпіцрутенів, дістав від народу влучне прізвисько Миколи Палкіна. Вся Російська імперія, заполонена громіздким бюрократичним апаратом чиновників і солдафонів, являла собою єдину військово-кріпосницьку казарму.

В Україні новий цар продовжував великодержавну шовіністичну політику. Навіть слова «українець», «Україна» замінили на принизливе «малорос», «Малоросія». Україною управляли генерал-губернатори, призначені особисто Миколою I.

Свій відгук знайшло в Україні і Перше польське повстання 1830-1831 pp. Ha Правобережжі діяв значний загін польських повстанців, до якого приєдналося багато дрібної польської та української шляхти. Відбувся і ряд селянських заворушень. Щоб залучити до руху українців, ватажки повстання проголосили знаменитий лозунг: «За нашу і вашу свободу!» Проте, цим усе й обмежилося. А тому в цілому українські селяни виступили протії свого споконвічного ворога - польських поміщиків.

Після придушення польського повстання Микола I особливо лютував. Він почав викорінювати польську й українську культуру, закрив польські школи, ліквідував чинність Литовського статуту, скасував уніатськуцерквуіМагдебурзькеправо.Центромрусифікації«Юго-Западного края» мав стати відкритий у 1834 р. Київський університет.

Протягом 1828-1829 pp. Микола I вів коротку війну проти Туреччини, у результаті якої гирло Дунаю приєднано до Росії. Під час війни задунайські козаки на чолі з Йосипом Гладким повернулися в Україну. 3 них утворили Азовське козацьке військо, котре згодом поселили на Кубані, де вже жили колишні запорожці.