Національне відродження в галичині

Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важкою. Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і в обмеженій формі, як це мало місце на українських землях під Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьманщину. Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже синонімом української національності. Саме вона стала основою українського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали поляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польських знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рідною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здобували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не дивно, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи національного українського відродження, ба навіть і його творці вийшли власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно називали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали себе складовою частиною українського народу.

У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляками взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив українського національного відродження в Лівобережній Україні, з іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала формуватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "російська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови, праця над українським словником, над вивченням історії свого краю під керівництвом професорів семінарії. Ця діяльність виявила "багато доказів щасливого життя цього краю під його власними руськими князями, і навпаки, під польським пануванням — низку переслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові барон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за українські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для літературних потреб вибрано діалект галицькогоПоділля, яке знаходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зрозумілий.

З такого власне середовища вийшли творці національного відродження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали молоді студенти богослов'я Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи дар переконувати інших у своїх поглядах, Шашксвич був головною постаттю "Руської Трійці". З "Руської Трійці" найбільш практичною особою був Яків Головацький (1814—1888), який виявився також і найкращим організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив до кінця не тільки свої власні задуми, але також і своїх приятелів.

Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс в гущі українського народу й був добре обізнаний з його положенням і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він запізнався в бібліотеках з писаннями апостолів національного відродження слов'ян, головно чехів, як Иосиф Добровський, Павел Шафарик та інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його мовою й розвивати його культуру. Перед молодим Шашкевичем мимоволі ставало питання: чому галицькі українці нехтують мовою свого народу, чому її соромляться? Чому користуються чужою мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Енеїда" Котляревського та збірник "Українські народні пісні" М. Максимовича і з них він відчув красу української мови і почав сам писати по-українському. Вже на другому році філософії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували й завжди говорили тільки українською мовою. Зате їх спольщені товариші називали "Руською Трійцею". Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть філософські та релігійні ідеї, Шашкевич в 1836 р. виголосив першу українську промову в музею семінарії перед духовною владою і запрошеними гістьми. До того часу такі промови виголошувано тільки в польській, латинській або німецькій мовах. Шашкевич перший відважився на такому зібранні говорити народною українською мовою. Це сподобалося всім семінаристам і від того часу деякі з них стали говорити між собою українською мовою3. Коли ж того самого року прийшла черга Шаш-кевича виголосити проповідь на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також уложив її українською мовою. Крім Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді того самого дня Юліян Величковський в Успенській церкві та Микола Устиянович у церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ніколи не дозволив би проповідувати українською мовою, молоді патріоти подали йому свої проповіді польською мовою, але вивчили їх і виголосили українською1. Це була перша проповідь українською мовою, виголошена у тому храмі.

Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням історії, етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунтував національні аспірації українців, поєднавши сучасне з минулим і традиції самостійності України-Руси, озброїв національну думку логічними і тривалими аргументами.

Під впливом творів Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Церетелєва, Михайла Максимовича та інших, які появилися українською народною мовою під російською займанщиною, серед студентської молоді Галичини почав зростати інтерес до української народної мови. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Олеська, в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини переконалися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів". Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій Україні, своїми збірками народних пісень показали багатство української мови.

Найбільше користі з того мала "Руська Трійця", яка в 1833 р. приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою "Син Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном та волелюбними ідеями, але вона так і не з'явилася друком.

Наступного року молоді студенти підготували нову збірку "Зоря", яка мала загальноукраїнський патріотичний зміст і закликала українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опублікувати її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку вживали в Російській імперії, і якою вже була надрукована "Енеїда" Котляревського та твори інших письменників. Але збірку не пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося надрукувати в Будапешті тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка Дністровая". Тут були народні пісні, оригінальні поезії та статті. "Добір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести визвольний рух, пов'язати його з рухом інших слов'янських народів".

Павло Недокланський, цензор греко-католицьких книг у Будапешті, стверджував, що в творі "Русалка Дністрова" не виявлено нічого такого, що вимагало б знищення або недопущення до друку цього твору, за винятком окремих місць передмови, що безпосередньо стосуються народних руських пісень, або тих, які авторові видалися необхідними для легшого зрозуміння. З уваги на те, Недокланський заявив, що твір "Русалка Дністрова" "не містить у собі нічого, що суперечило б державному ладові, релігії або моралі", й тому уважав, що його "можна залишити у вільному розпорядженні автора".

З Будапешту 100 примірників потрапило до Львова, деяка кількість залишилася на руках приватних осіб, як наприклад у Георгія Петровича в Пешті — 200 примірників, а поверх 600 пішло до Відня до цензури. Австрійський цензор чех Єрней Б. Копітар, визначний славіст, визнавав, що "збірка гарна, вдатна й одушевлююча", але вона за своїм змістом стояла на позиціях окремішності українського народу й тому могла бути сіллю в оці поляків і москалів. Отже, чи варто було б Австрії антагонізувати й наставляти проти себе ці два народи?

З політичних мотивів Копітар боявся пустити "Русалку Дністрову" й тому волів спекатися її і відіслав до Львова, мовляв, хай інші вирішують долю збірки і беруть на свою відповідальність можливі наслідки її появи3. І так "Русалка Дністровая" опинилася у Львові для вирішення ректорові духовної семінарії і професорові моральної богословії у Львівському університеті, Венедиктові Левицькому, який з останньою посадою зв'язаний був у тому часі обов'язком цензора книжок і театральних вистав у Галичині. Ле-вицький, запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіскувати весь наклад. Але цього тоді не зроблено і щойно в 1845 р. знайдено скриню з примірниками "Русалки Дністрової" і тоді "високим розпорядженням президії від 22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці екземпляри, за винятком одного, який належить передати в бібліотеку університету".

Хто ж такий був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в тому й "Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову" й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути ворогом руської, тобто української мови. Отже, дійсною причиною було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопською мовою, тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-слов'янську мову — мовою літератури українського народу Галичини. Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кирилицею, якою досі друкувалася вся церковна література, і в додатку до того — фонетичним правописом.

Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'язаний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р. Від духовної семінарії його мав привітати молодий теолог Антін Могильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав вірш "Радостное привитаніє Єго ц. к. Височества Ерц-Герцога Франц-Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи по-польськи: "Як можна такою простою мовою вітати такого достойника?". Це були часи, коли вважали, що не всі народні мови надаються до літературного вжитку. Отже, народна мова, незвична азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були головним гріхом "Русалки Дністрової". Крім того, цензор крилошанин Левицький мусів брати до уваги й політичні моменти, як на появу такої книжки зареагують поляки й російський уряд. І власне внаслідок того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно удалося поширити заледве сто примірників.

Але ці, несконфісковані примірники Русалки Дністрової" започаткували нову епоху в національному житті на західноукраїнських землях під Австрією, даючи початок новій літературі, а в парі з тим і національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв Маркіян Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній основі й написані поетичною народною мовою, надрукував у "Русалці Дністровій". "Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— писав Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить виразно... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися". Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова Головацького, який також писав вірші за мотивами народних пісень. Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана Вагилевича.

Однак на конфіскації книжки не скінчилося. Автори "Русалки Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали переслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофільстві та приналежності до якоїсь таємної проросійської організації з виразною тенденцією повалення існуючого уряду. В одному із повідомлень керівника Львівського Кримінального Суду говориться, що "Маркіян Шашкевич,— людина чудових здібностей. Один із найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному сумніву, що він є найманцем російського уряду"2. Тому члени Руської Трійці були під наглядом поліції як небезпечні для імперії.

Шашкевич був видатним українським постом, автором історичних і ліро-епічних поем, ліричних віршів. Оповідання про опришків "Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними описами карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко3. Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова Головацького та на інших письменників, його сучасників. За літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і церковна влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хворобу легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році життя. Але перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т. Шевченка, що вийшов у 1840 р.

Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів чекати сім років, заки йому дозволили висвятитися на священика і дали парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжувати свої наукові дослідження над українською мовою. У міжчасі Вагилевич готував розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не зумів докінчити, але частинно використав її у своїй іншій праці "Граматика малоруської мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р. Обі ці праці були польською мовою, що була тоді домінантною в культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич виявив себе непохитним прихильником української національної ідеології1. Не витримавши переслідування з боку греко-католицької ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перейшов на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, помер у злиднях.

Головацький — автор наукових розвідок з філології, історії й етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух нації. Він також зробив першу спробу наукової класифікації українських діалектів. У 1848 р. Головацький був одним з учасників з'їзду руських учених і став першим викладачем на кафедрі української мови й літератури Львівського університету, а рік пізніше був обраний ректором. Але згодом під впливом Погодіна він захопився ідеєю панславізму, приєднався до москвофілів, був змушений покинути професуру й емігрував до Росії. Написав низку наукових праць, з яких ще й досі має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й Угорської Руси", яка з'явилася в Москві 1878 р. у чотирьох томах. Я. Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі.

Зерно, посіяне Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній почин підхопили низка молодих людей, охочих до праці на народній ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Григорій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901), Иосиф Левицъкий (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889), Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Иосиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Микола Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський та інші.