Марксизм

У 1880-х pp. у Російській імперії почало поширюватися вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, відоме як марксизм. Згідно з цим вченням, держава протягом своєї історії завжди була знаряддям використовування широких мас народу панівним класом — спершу аристократією, а з приходом т. зв. індустріальної революції, коли головну роль у суспільстві почав відігравати капітал — буржуазією-капіталістами. Впродовж історії проходила т. зв. класова боротьба між бідними (пролетарями) і багатими (аристократією та буржуазією), в якій держава завжди стояла в обороні того класу, який мав засоби виробництва. З кожним роком багаті капіталісти, визискуючи робітників, стають багатшими, а робітники з кожним роком — біднішими. Такий стан,— твердив Маркс,— доведе до неминучого повстання гноблених робітників (пролетарів) проти гнобителів — панів і капіталістів. Але перемога робітників можлива щойно тоді, коли всі робітники об'єднаються разом, без уваги на національність, усунуть експлуататорів-капіталістів і переберуть під власний заряд всі засоби продукції — капітал. Для здійснення цього він кинув клич "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Усунувши клас визискувачів-капіталістів, владу спочатку, як перехідне явище, мала б здійснювати т. зв. "диктатура пролетаріату", для забезпечення переходу від капіталізму до соціалізму, в якому державне керівництво перебувало б у руках робітничого класу. Тоді, коли ліквідується клас визискувачів-експлуататорів, закріпиться соціалістичний лад, і не буде визискуваних і визискувачів, гноблених і гнобителів, створиться безкласове суспільство. Всі засоби виробництва стануть власністю цілого народу й не буде експлуатації людини людиною. Кожний, працюватиме по своїй спроможності й одержуватиме засоби прожитку згідно з його потребами. Оскільки не буде панівного класу, не буде потреби в існуванні держави, яка зникне, як непотрібна суспільна надбудова,— теоретизував Маркс.

Згідно з вченням Маркса, національність як і батьківщина — це витвір панівної верхівки, бо насправді робітник не має національності, не має батьківщини. Для робітника батьківщина є там, де він може працювати й забезпечити прожиток для себе і для своєї родини.

Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови робітництва — пролетаріату на промислових підприємствах. Робітники були революційно настроєні й організовували більші або менші гуртки прихильників марксизму. У 1898 р. дев'ять представників таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-Демократичну Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир Ульянов-Ленін, разом із Юлієм Мартовим, Георгієм Плехановим та ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ленін настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під контролем свого проводу.

На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Мартовим, який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийме її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дійшло до голосування з приводу двох поглядів. При першому голосуванні погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять жидівських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою пропозицію на голосування і отримав більшість.

Від того часу фракція членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "большевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Мартова, до якої належав також Лев Троцький (Леон Бронштайн), — "меншовиками" (від меншості голосів).

Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету "Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Комітетом РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Центральний Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У березні 1918 р. на VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Російську Комуністичну Партію (большевиків) РКП(б).

Побіч партії большевиків продовжала існувати і діяла також РСДРП-меншовиків на чолі з Ю. Мартовим. Обі партії вели між собою завзяту боротьбу, видаючи різні памфлети, де критикували один одного. У короткому часі Плеханов змінив свій погляд і також перейшов до меншовиків. Ленін, який так само як і Плеханов, перебував на вигнанні у Швайцарії, залишився безспірним вождем РСДРП(б).

Важливо підкреслити, що російський уряд, хоча й поборював соціал-демократичну доктрину, проте в Росії появлялися і книжки і товсті журнали, в яких дискутувалися і соціал-демократизм і марксизм. В той же сам час український національний рух таких можливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Російська цензура дуже пильно стежила за такими матеріалами.

Іван Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його марксистською ідеологією, висловив жаль, "що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь", бо соціал-демократизм є ворогом "суспільної самодіяльности та децентралізації". А що найголовніше, як це твердив Франко,— він є "проти українського національного руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці на рідному грунті. От тим то й не диво, що свідомі українці виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть".

А в "народну" державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідноти, ні темноти, як це пропагували Маркс, Енгельс і Лассаль, Франко не вірив. Він твердив, що поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

Досвід наступних десятиліть показав, що Іван Франко правильно оцінив ту ідеологію та її наслідки, зокрема, для українського народу. До війни найбільш популярною в Росії була Партія Соціалістів-революціонерів (СР), яка оформилася за кордоном в 1890-х pp. головно з колишніх народників. У Росії соціал-революціонери оформилися в окрему підпільну партію 1901 р. і свою увагу звернули на селянські проблеми та пропагували націоналізацію землі. В основному вони були спадкоємцями народницьких ідей і тактики "Народної Волі", далі займалися терористичними акціями, влаштовуючи атентати на високих достойників царського уряду.

Партія Соціалістів-революціонерів відбула свій перший з'їзд 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 року у Фінляндії. Там була схвалена її програма, яку підготував головний теоретик В. М. Чернов. Головними лідерами Партії Соціалістів-революціонерів були Катерина Брешко-Брешковська, історик Венедикт М'якотін, А. Пешехонов та інші. Провідниками терористичних акцій були молодий жид, студент хімії, Григорій Гершуні, також жид інженер Євно Азеф, який, як виявилося, був поліційним агентом, а також Борис Савінков.

Третьою важливою опозиційною до режиму партією був Союз Визволення (Союз Освобождения), до якої належали головно інтелектуалісти, члени вільних професій та урядовці земств.

Усі ці російські партії знаходили шлях і в Україну: РСДРП мала своїх прихильників серед чужинецького робітництва, пролетаріату Донбасу і Кривого Рогу. Партія Соціалістів-революціонерів апелювала в більшості до інтелігенції та студентства.

На переломі XIX—XX ст. українська інтелігенція складалася в основному з трьох таборів: а) свідомого українського; б) соціалістично федералістичного напрямку, що були пщ впливом ідей Драгоманова; в) радикалів, які йшли в ряди московських соціалістичних партій, головно до соціал-революціонерів. Слід підкреслити, що це була доба, коли дуже модною ідеологією був соціалізм різних відтінків. Одиноким дійсно українським елементом, як суспільний клас, залишалося селянство. У Російській імперії політичні партії легально не існували, бо й не було для них місця вияву через відсутність парламентарно-конституційної системи правління. На початку 90-х pp. з'явилися також нелегальні гуртки української молоді, які обрали своєю програмою об'єднання українського народу, її опрацювали Борис Грінченко й Трохим Зінковський. Основним принципом програми було твердження, що "жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу."

Переслідування українського культурного життя продовжувалося й Емський указ діяв на повну силу. Але це не спинило досліджень з минулого України, результати яких з'являлися в "Чтеніях" Товариства Нестора Літописця в Харкові, а також на сторінках "Київської Старини" у Києві 1882—1907 pp., щоправда, все російською мовою. Українська історична робота наприкінці XIX ст. могла пишатися вже дуже значними здобутками. Праці Володимира Антоновича, Ореста Левицького, Івана Новицького висвітлювали історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію народних козацьких і гайдамацьких рухів. Олександр Лазаревський (1834—1902), автор численних історичних праць, приділяв головну увагу історії селянства та дворянським родинам Лівобережної України; Олександра Єфименко (1848—1918), росіянка, одружена з українським етнографом й істориком права Петром Єфименком, стала авторкою численних праць, головно з політично-історичної ділянки та про соціальний устрій України, а також популярної "Исторіи украинского народа". Дмитро Багалій, професор Харківського університету та його учень Дмитро Міллер, концентрувалися зокрема на історії Слобідської України; Микола Василенко досліджував суспільний побут в Україні; Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький займалися історією Запоріжжя, та цілий ряд інших, а між ними й Михайло Грушевський.

Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолив проф. Михайло Грушевський, видало 120 томів "Записок" Товариства, 10 томів "Джерел до історії України" та багато Іншіїх досліджень з життя українського народу. Тут з'явилося сім томів монументального твору "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Після революції 1905 р. в Росії повернувся до Києва Михайло Грушевський і в 1907 р. зорганізував Українське Наукове Товариство і був його першим головою. Перша частина восьмого тому, яку доведено до 1638 p., вийшла 1913 р. у Києві.

У Петербурзі в 1908 р. з'явилася друком "Історія України-Русі", яку написав Микола Аркас (1853—1909). Він був також композитором і йому належить опера "Катерина" за сюжетом однойменної поеми Тараса Шевченка.

Микола Міхновський, радник харківської міської думи у 1900 р. вніс пропозицію, щоб у Харкові побудувати пам'ятник великому українському поетові Тарасові Шевченкові. Але російські шовіністи рішуче виступили проти того і замість пам'ятника Шевченкові пропонували збудувати пам'ятник російському письменникові Михайлові Лєрмонтову. І тільки вибух японсько-російської війни перешкодив здійснити той план.

социал демократия