Доба реакції

Із приходом на імператорський престіл царя Миколи І почалася доба т. зв. "чорної реакції", яка жорстоко відбилася на процесі українського національного відродження. Тоді як його брат принаймні на початку свого царювання виявляв нахил до більш ліберальної політики, Микола І був цілком реакційним. Через деякий час в Україні не стало жодних політичних організацій, але скритий опозиційний рух до царської автократії існував далі.

У 1828-1829 pp. Росія провадила чергову війну з Туреччиною, як допомогу Греції за визволення з-під турецького ярма, на ділі ж за доступ до Чорного моря. Ця війна також коштувала Україні великих жертв у людях і майні, але закінчилася корисно для Росії мирним договором в Адріянополі 2 (14) вересня 1829 р. На підставі того договору Російська імперія дістала від Туреччини гирло Дунаю, східне побережжя Чорного моря та право вести торгівлю на Чорному та Середземному морях. Крім того, Греція була звільнена з-під влади Туреччини, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

До поразки Туреччини у деякій мірі причинився і кошовий Задунайських козаків.

За господарсько-економічним розвитком губернії України поділялися на три основні райони: Лівобережжя, Правобережжя і Південь. На Лівобережній Україні, до якої входили Полтавська, Харківська й Чернігівська губернії, поруч з зерновими, вирощували також тютюн, коноплі й частково цукрові буряки. До Правобережжя входили губернії Київська. Волинська й Подільська, де спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці й цукрових буряків. На Південній Україні, яка охоплювала Катеринославську, Херсонську й материкові повіти Таврійської губернії, переважали культура пшениці на експорт й тонкорунне вівчарство.

У той час селяни України розподілялися на три основні групи: а) поміщицькі, б) державні, в) вільні селяни й козаки. На Правобережжі, яке раніше було під Польщею, панщизняно-кріпосна система існувала здавна й там закріпачені селяни, згідно зі статистичними даними з 1838 p., становили 4 200 000, або 58% загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право запровадила остаточно цариця Катерина II, у 80-х роках XVIII ст. кількість поміщицьких селян становила 38%, на Південній Україні — 25% всього населення. В цілому поміщицькі селяни-кріпаки становили 40% населення України під російською окупацією.

Протягом першої половини XIX ст., після побудови й відкриття порту Одеси на Чорному морі, зокрема з 30-х років, в Україні почав зростати попит на пшеницю та інші хлібні продукти, які йшли на експорт до Західної Європи. З уваги на це великі землевласники намагалися випродукувати якнайбільше товарного хліба й посилювали панщину. Одночасно вони почали розширювати площі коштом селянських наділів. Великі землевласники часто давали свої землі в оренду й орендарі, якими звичайно були поляки або жиди, намагалися визискувати селян-кріпаків, чим доводили селян до відчаю.

У XIX ст. селянин-кріпак був перетворений в раба, власність дідича, який міг робити з ним, що йому подобалося. Скаржитися не було кому, бо той дідич був одночасно і суддею, який міг позбавити землі, продати, або заслати на Сибір. Дідич міг одружити кріпака з ким хотів, міг забрати від нього його дітей, або перевести на іншу службу у своєму дворі чи в іншого пана. Коротко кажучи, пани мали право на життя кріпака.

Чоловіки й жінки мусіли відробляти панщину, яка не була всюди однакова. На Лівобережній Україні вона становила 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до шести днів. У Південній Україні спочатку не було панщини, її запровадив там щойно цар Павло І у 1796 р. Оскільки там недоставало кріпаків, то панщина була легша і кріпаки мусіли працювати для пана не більше як два дні на тиждень. Царський указ від 5 квітня 1797 р. установляв три дні панщини, яка неоднаково практикувалася у різних часах і місцевостях. День праці не визначався днем, але розміром виконаної праці, наприклад, у жнива він дорівнював вижаттю 5 кіп снопів за три дні. Багато поміщиків поводилося дуже жорстоко зі своїми кріпаками і трактували їх як худобу.

Населення бунтувалося й доходило до збройних виступів. У вересні 1813 р. мешканці села Олександрівка Слов'яносербського повіту вбили свого поміщика князя Шахматова за його жорстоку поведінку з ними. У вбивстві було замішано 70 чоловіків і жінок, ба навіть і дітей. Змова була підготовлена всіма селянами, і що цікаве, в порозумінні з княгинею Шахматовою, дружиною вбитого князя. Для самого слідства поліція заарештувала 90 осіб, бо убивці і співучасники змови не тікали, але спокійно чекали прибуття суду. У березні 1815 р. князь Кочубей, власник сіл Жукове і Стасівці Полтавської губернії, продав своїх селян поміщикові Кирьякову, який намагався перевести їх до Херсонської губернії на отримані там землі, які він був зобов'язаний заселити. Селяни спротивилися цьому і дійшло до сутички поміж військом і селянами. У висліді цього 10 селян затнуло, а 12 поранено, і з них один помер від ран, крім того, заарештовано 67 чоловіків та 10 жінок. Згоріло також п'ять селянських хат. У вересні 1817 р. мешканці села Христинівки на Уманщині звернулися з проханням до царя Олександра, щоб він їх оборонив перед знущанням поміщика Яна Стахурського. За це Стахурський наказав бити деяких кріпаків, внаслідок чого один чоловік і одна жінка померли від побиття негайно, а інші померли пізніше. Подібна історія повторилася в селі Рубежівці Київського повіту.


Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. Невпинно вибухали повстання на Слобідській, а то й на Лівобережній Україні. Але найбільшої сили вони досягли в губерніях Київській, Волинській, а особливо в Подільській. На Поділлі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував повстанням й кілька разів був засланий на Сибір, але завжди втікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роздавав бідним і тому його ім'я вкрилося славою месника за народні кривди. У 1835 р. його вбили, до суду притягнено 2 700 його спільників1.

На нелюдяне трактування кріпаків звернула увагу навіть місцева російська адміністрація на чолі з князем Миколою Рєпніним, який у 1816-1834 pp. був "малоросійським" губернатором. Він пробував дещо злагіднити панщизняний режим, чим здобув собі приязнь і популярність серед українського дворянства. Але за те Рєпніна обвинувачено також в українському сепаратизмі і цар звільнив його з посади й на те місце призначив сатрапа ген. Дмитра Бібікова, завзятого реакціонера, ворога будь-якої ліберальної думки. Але ще перед призначенням Бібікова уряд наказав провести ревізію прав на дворянство правобережної шляхти. Для цього була створена окрема комісія, яка працювала під безпосереднім проводом Бібікова. їх праця закінчилася тим, що 64 тисячі дрібної шляхти, яка не могла доказати своїх прав на дворянство, позбавлено тих прав і включено до скарбових селян або до міщан. Згодом ця колишня шляхта злилася з українським населенням, засвоївши його спосіб життя, мову й звичаї2. Так само на пропозицію Бібікова припинено роздачу в оренду сконфіскованих в 1831 р. панських земель і їх роздано селянам. Завдяки цьому частину селян звільнено від кріпаччини.

На початку червня 1847 року уряд затвердив опрацьовані згаданою комісією т. зв. Інвентарні Правила для теренів, захоплених від Польщі, які точно визначали характер та розмір повинностей селян — три дні на тиждень для чоловіків й один день для жінки. Заборонялося відробляти панщину в неділі і свята та залучати жінок до тяжкої праці. Дідич мав право замінити панщину на працю в фабриці, але не мав права переводити селян на службу в дворах, обмежено панську сваволю щодо шлюбів, віддавання селян у рекрути й засилання на Сибір3. У 1852 р. Бібіков уступив і його наслідником став князь Васильчиков, людина культурна і ліберальна. Але дідичі-поляки не могли погодитися з обмеженням їхніх прав на кріпаків і постійно вносили скарги до генерал-губернатора. Князь Васильчиков видав доповнення до "Інвентарних правил" Бібікова, що відносилися до Київської, Волинської та Подільської губерній, це переважали поміщики-дідичі поляки. Ці доповнення значно погіршили становище селян. Практичне значення доповнень до "Інвентарних правил" було дуже мале, бо, як писав історик Михайло Корнилович, "ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час". Вони справжнього контролю над поміщиками не завели й не тільки збільшували панщину, але і зменшували наділи селянських земель. Безпосередньо після введення "Інвентарних правил" на Правобережжі вибухло 55 бунтів, а з самої Київщини втекло на південь України бл. ЗО тисяч селян.

Польський письменник граф Станіслав Старженський у своїх споминах писав, що на Правобережжі "ледве один на сто тутешніх великих землевласників ставиться до селянина як до людини; інші трактують його гірше як худобу. Майже ніде робота не означена так, щоб селянин міг знати, що є його обов'язком. Майже в кожнім селі роботи й завдання визначаються довільно. Тут працює селянин на пана три дні на тиждень, але властиво панщина триває без перерви, бо свята, кепська погода враховується на некористь селянина. Селянин розуміє дуже добре, що його нелюдськи гнобить російський уряд солдатською повинністю, примусом квартирування, але жорстоке кріпацтво, оброки та незчисленні знущання, так само як нелюдську поведінку й ганебні насильства, селянин кладе на рахунок панів". Цей автор наводить декілька прикладів того нелюдського знущання польських панів над українським селянином.

Не кращим виглядало становище і в "Новоросійському Краю", де генерал-губернатором був граф Строганов. До нього напливали скарги з різних сторін, зокрема з військових поселень. Наприклад, з Тирасполя, Херсонської губернії повідомляли, що поміщиця А. Клопотовська для збільшення своїх власних прибутків постійно примушувала селян відвозити поміщицький хліб до Одеси або до Тирасполя. З цією ж метою вона продавала жінок віком від 15 до 25 років. У грудні 1857 р. вона засікла на смерть одного селянина і 16-літнього хлопця. Слідча комісія, підкуплена Клопотовською, ствердила, що вбитий помер від гарячки. Селянина, який виступав проти висновків комісії, жахливо побили й закували в кайдани.

Інформації про знущання над селянами надходили з усіх губерній й тому було ясно, що "Інвентарні правила" не виконали сподіваних завдань і силою обставин не могли задовольнити селян.


Від 1826 до 1854 року в Україні відбулося 126 селянських повстань, які були найкращим доказом того, що кріпацька система тріщить у своїх основах. Крім селянських виступів, в цей період зростало число випадків убивства поміщиків, підпалів їх маєтків та масових утеч. Характерною рисою, що проявилася у русі 50-х років, було наростання недовір'я селян не тільки до місцевих, але й до центральних органів влади. Однак лише цар в уяві селян ще виступав як носій справедливості.

Опублікований урядовий маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення у зв'язку з Кримською війною викликав знову грізний селянський рух, що охопив у якійсь мірі 16 губерній імперії, в тому числі дві в Україні, Київську і Чернігівську. Особливо великого розмаху набрав він у Київській губернії, вилившись у т. зв. "Київську козаччину". Селянські заворушення 1855 р. у Київській губернії були порівняно з заворушеннями 1830-40 pp. більш масовими. Вони стали небезпечні для уряду не тільки своєю масовістю, а й тим, що відбувалися в умовах безуспішної Кримської війни. Для придушення руху уряд вислав у Київську губернію 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. Тут відбувся ряд кривавих сутичок, з яких найбільшими були в селі Березне, Сквирського повіту, селі Бикова Гребля Васильківського повіту, в місті Таганча й у селі Корсунь Канівського повіту. Найвищою точкою "Київської козаччини" були події в Корсуні, де 10 квітня на площі зібралося до чотирьох тисяч селян. Начальству, яке прибуло з військом для придушення повстання, селянські уповноважені піднесли хліб-сіль, але при цьому заявили, що поміщикам служити не будуть. Однак, коли була зроблена офіційна заява, що ніякої волі селяни не дістануть, вони кинулися на військову команду з вилами, сокирами й киями. Остаточний результат цього — 13 селян вбитих і 27 поранених.

З нагоди Кримської війни з Туреччиною і війни з Францією цар видав маніфест із закликом добровільно ставати в ряди війська в обороні батьківщини. Маніфест з'явився російською мовою й деякі вислови були незрозумілі й дали селянам підставу думати, що цар закликав їх стати козаками і йти воювати. У деяких селах священики пояснювали, що потрібно йти на оборону святої віри і батьківщини, і селяни, кинувши роботу на панщині, розпочали творити власні козацькі відділи. Священиків, які намагалися пояснити дійсний зміст маніфесту, били, мовляв, вони ховають перед селянами волю. Цей селянський рух викликав спротив панів і повстання охопило дев'ять повітів Київщини, де люди пам'ятали ще козаччину, разом понад 500 сіл, але його придушено військовою силою. Згідно з офіційними даними, жертвою впали 39 повстанців вбитих та 63 поранених. Крім того, тисячі заарештовано, а сотні заслано на Сибір. "Можна з певністю сказати,— писав історик Дмитро Дорошенко,— що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи потоками сліз і крови".

У 1856 р. по Україні рознеслася чутка про заклик до селян поселятися у зруйнованому війною Криму. Цс заохотило селян-крі-паків до втечі в Крим, з Верхньодніпровського та Катеринославського повітів втекло 9 000 селян, а з Херсонщини — 3 000. Тікали масово також з Полтавщини, Харківщини й Чернігівщини. Дійшло до того, що уряд мусів поставити військові частини на Перекопській косі й зупиняти селян зброєю — у боях були втрати убитими й пораненими з обидвох сторін. Незважаючи на те, "Інвентарні правила" залишалися в силі аж до відмінення кріпаччини у 1861 р.

критерии классификации политических партий