Церква в Україні

Тоді як в усіх ділянках життя українського народу під московською займанщиною відбувався процес національного відродження, Українська ПравославнаЦерква, потрапивши під владу московських патріархів, а опісля Святішого Синоду Російської Православної Церкви, відірвалася від вікових традицій українського народу і стала повністю на службу московської політики. Наприкінці XIX ст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська та Симферопільська, яка охоплювала Крим зі степовими повітами. Єпископів не обирали за старим українським звичаєм, їх назначав Святійший Синод. Єпископам допомагали консисторії, які комплектувалися з "надійних людей", що мали допомагати в проведенні русифікації. До великих міст добирали священиків-росіян та "малоросів". Учителями духовних семінарій та в духовних бурсах-школах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму та сприяли русифікації.

Москва добре розуміла значення церкви в житті народу й тому не дозволяла, щоб на керівних постах у церкві були українці. Від 1799 р. на Київському Митрополичому престолі засідали або москалі, або інші чужинці, в кожному разі не українці, а від 1812 р. вже не висвячували українців на єпископів. Російська Православна Церква, переформована в державний департамент, стала засобом русифікації й денаціоналізації своїх вірних. У XIX ст. імперський уряд заборонив вживати українську мову навіть у проповідях, ліквідовано церковні братства, а на священиків в Україні також призначали здебільшого неукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного і церковного омосковщення українців-кандидатів на священиків, а духовенство було зобов'язане стежити за політичними рухами й інформувати про них поліцію. Згідно з православною теологією, відношення між владою і підданими має бути таке, як між дітьми й батьками. У зв'язку з цим священиків, а також дуже часто і поміщиків, власників підприємств, чи офіцерів при війську, називали добродіями, батеньками тощо, яких треба було інформувати, що діялося довкола них. Отже доносництво "батенькові" не вважалося таким, а видавалося за звичайну інформацію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малювати ікони, наказав нищити статуї, де вони були, та переслідував українські звичаї. "Зовнішнє управління церкви, втиснуте в склад загально-державної адміністрації,— писав Олександер Лотоцький, відомий знавець церковного права,— щодалі тратило характер установи суто церковної, вже не співпрацювало з державою, а служило їй". У другій половині XIX с. Православна Церква зовсім відірвалася від народу, а вслід за тим вищі українські верстви та інтелігенція почали байдуже ставитися до церкви як інституції. Маси українського народу все більше шукали задоволення свого релігійного почуття поза мурами Православної Церкви. Внаслідок того в Україні появилися різні релігійні протестантські секти, які поширювалися головно з німецьких колоній. "Баптисти", які вірили, що людину можна хрестити тільки в дорослому віці, коли вона вже розуміє акт "хрещення" (звідти походить назва "баптист"); євангелісти, які визнавали тільки вчення Нового Завіту і відкидали всі інші вчення, рішення церковних синодів, писання Отців Церкви тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою "штунда". Назва ця походила від німецького слова "штунде" (година), молитовної години, призначеної кожного дня для релігійних розважань, читання св. Письма та співу гімнів. У 1870-х pp. штундисти й баптисти почали відділюватися від Православної Церкви і закладали свої т. зв. громади євангельських християн. У зв'язку з тим почалося урядове переслідування штундистів. їх засилали до Сибіру, тримали в тюрмах, відбирали дітей у батьків і т. п. У 1879 р. ті громади були офіційно визнані, але 1884 р. міністерство внутрішніх справ те визнання відкликало й заборонило молитовні збори штундистів. Щойно революція 1905 р. знесла ту заборону. Але загальний вислід урядових переслідувань вийшов у некористь переслідувачів, бо підняв в народі авторитет штундистів, як мучеників за віру. І коли в 1877 р. штундистів налічувалося 300 000 осіб, то з вибухом першої світової війни їх уже було в Україні 4 мільйони.

Поява сектанства серед українського населення була протестом проти зрусифікованої української церкви, яка перестала задовольняти духовні потреби своїх вірних.

Незважаючи на те, що Православна Церква в Україні цілком підпорядковувалась уряду та його русифікаційній політиці, не бракувало в рядах її духовенства і таких людей, які намагалися надати церкві українського характеру. Деякі священики говорили проповіді по-українськи, а в духовних школах України існували гуртки, які ставали вогнищами українського національного руху. На жаль, це були тільки винятки. Напередодні вибуху першої світової війни український народ у Російській імперії не мав своєї церкви, що потім відбилося на подіях 1917 р. і пізніше.

Церква на землях Холмщини та Підляшшя. У межах Польського Королівства землі Підляшшя та Холмщини під церковним оглядом творили одну Холмську єпархію, що належала до Галицької митрополії. Від 1652 р. там існувала Уніатська Церква, яка відрізняла українців, визнавців східного обряду від поляків — латинського обряду. Однак під тиском польської адміністрації тут також відбувалася сильна латинізація обряду та полонізація населення. Російському урядові, а зокрема Священному Синодові Російської Православної Церкви, дуже залежало на тому, щоб ліквідувати унію, а населення навернути до православної віри. У зв'язку з тим уживалися заходи, щоб це сталося добровільно, а не під урядовим примусом.

Але ці заходи не дали бажаних Москві наслідків, бо Уніатська Церква стала тут національною. По другому польському повстанні у 1863 р. Росія зірвала конкордат з Ватиканом, укладений 1847 p., й почувала себе вільнішою у поступках щодо уніатства. Крім того, польське повстання дало московському урядові нову нагоду знищити рештки української Уніатської Католицької Церкви, яка ще існувала на Холмщині й Підляшші, й була сіллю в оці Святішого Синоду. До того, у великій мірі, причинився войовничий польський католицизм, який намагався підкорити собі ту церкву, латинізуючи поступово її обряд впроваджуванням деяких елементів латинської церкви. Холмська єпархія не мала тоді єпископа і нею завідував священик Іван Калінський, який, якщо не потурав, то не виступав проти поступової латинізації церкви. Такою політикою поляки викликали обурення не тільки на Холмщині й Підляшші, але також і в Галичині. Цю польську глупоту мудро використала російська влада і взяла "в оборону" уніатське населення і тим здобула собі симпатії в місцевого, як також і в галицького духовенства, зокрема серед москвофілів. У вересні 1866 р. Калінського, син якого брав участь у повстанні, москалі ув'язнили і запроторили до В'ятки, разом з його найближчими помічниками, де він скоро помер. На місце Калінського прийшов прелат Иосиф Войціцький, який мав очистити обряд, але він "перевищив усі сподівання російської влади." "Очищуючи обряд", він завів у Церкві і школі... російську мову". За це Ватикан суспендував Войціцького і в 1868 р. російський уряд згодився призначити на холмського єпископа визначного громадського діяча в Галичині, львівського каноніка Михайла Куземського, якого висвячено в єпископи. Новий єпископ обмежувався лише відлатинщуванням обряду і відпольщуванням єпархії. Та це не вдовольняло російського уряду. Куземський незабаром увійшов у конфлікт з прихильниками Войціцького й москвофілами, між якими були також священики з Галичини, які писали на Куземського різні доноси. У 1871 р. єпископ Куземський був змушений покинути Холмську єпархію й повернутися назад до Галичини,

Насправді Москва тільки шукала нагоди, щоб ліквідувати Уніатську Церкву та підпорядкувати її Святішому Синодові так, як це зробила Катерина II та цар Микола II на Правобережжі України. Коли спроби владнати це мирним способом, за згодою населення й духовенства, не дали бажаних наслідків, московський уряд почав уживати силу, терор і підкуп.

У 1871 р. адміністратором Холмської єпархії був назначений М. Попель, священик-москвофіл з Галичини, що мав "навернути" Уніатську Церкву до православ'я. Однак він не відважився негайно ліквідувати унію — спершу позносив деякі свята, яких не було у православних, заборонив поминати папу в богослужениях і наказав поминати Святіший Синод та запровадив московські богослужбові книги. Народ і священики заворушилися, а деякі тікали до римо-католицької церкви, інші переходили на православ'я, а були такі, що стояли до кінця. Щойно у травні 1875 р. Попель поїхав до Петербурга на чолі делегації з проханням прилучити Уніатську Церкву до московської Православної Церкви. У тому часі Холмська єпархія налічувала 120 парафій із 330 церквами та 246 146 вірних. Цар Олександер II "ласкаво" погодився задовольнити прохання делегації й Уніатська Церква в Холмській єпархії була ліквідована. Допоміжним чинником у наверненні Холмської єпархії на православ'я була депортація 74 священиків та 600 віруючих на Сибір, а 60 священиків уряд прогнав до Галичини, було вбито кільканадцять віруючих2. Після скасування унії, ліквідовано й Холмську єпархію та підпорядковано її Варшавському православном)' архієпископові.

Проте офіційна ліквідація Уніатської Церкви не означала, що всі вірні погодилися на те. Навпаки, було багато таких, які відмовлялися від православ'я і царський уряд застосував супроти них терор, арештував їх та вивозив на заслання. При допомозі карних експедицій на села силою відбирали церкви від українців католиків і запроваджували православ'я. У Сельківській в'язниці 1876 р. перебувало близько 200 арештованих уніатів, у судах тої губернії розглядалося 43 карні справи за чинний спротив поліції. З 200 арештованих 52 особи (27 чоловіків і 25 жінок) було передано судові для покарання "за спротив владі".

Перехід Холмської єпархії на православ'я коштував українському народові приблизно 200 000 населення, яке воліло перейти на римо-католицький обряд, ніж повернути на православ'я. І вони, на жаль, завдяки польському духовенству, з часом сполонізувалися. Цю групу населення називали на Холмщині "калакути". У кожному разі в останній чверті XIX ст. на всіх українських землях Російської імперії всевладно панувала Російська Православна Церква, вірна московським царям та імперії. Навіть революція 1905 р. не сколихнула православну ієрархію, щоб визволитися з одягнутих на неї кайданів.

Під час революції 1905 р. вийшов царський декрет про релігійну толеранцію і свободу релігії у Російській імперії, але він виключав можливість відновлення Української Уніатської Церкви. Цей декрет є, мабуть, найкращим доказом того, як московська влада ненавиділа український католицизм, що був однозначний з українським сепаратизмом у релігійному відношенні.