Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії

У першій половині XIX ст. населення Західної України зазнавало соціального і національного гніту від реакційного абсолютистського уряду Австрійської імперії, котрий розвивав тенденцію політичного й адміністративного розчленування західноукраїнських земель. У Східній Галичині з центром у Львові панувала адміністративна влада німецьких і польських землевласників, на Буковині, разом з німцями, при владі стояли румунські бояри, Закарпаття перебувало під владою залежної від Австрії Угорщини. Такий поділ дозволяв Габсбургам поглиблювати свою владу і розпорошувати сили гноблених українців у їхній визвольній боротьбі.

Східна Галичина, з населенням 3,5 млн. чоловік, залишалася найбільш занедбаним і нужденним сировинним придатком монархії. Серед близько 200 підприємств краю переважали сільські дрібні поміщицькі ремісничі майстерні та мануфактури. Майже такими були і 34 львівські міські мануфактури. Промисловість знаходилась у початковій стадії розвитку. Тільки в 1843 p. y Галичині з'явилися перші дві парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила лише 5% вартості продукції всіх промислових підприємств імперії. Багатства українських земель не розроблялися, а розроблені по-хижацькому експлуатувалися.

У вкрай відсталому сільському господарстві, що складало основу економіки краю, польські та німецькі пани володіли переважною більшістю орних земель і лісів. Лише незначна частина землі належала вільним селянам. Малопродуктивним залишалося і традиційне місцеве вівчарство.

У маєтках землевласників селяни-кріпаки за мізерний земельний наділ, крім відбування панщини, змушені були сплачувати побори за користування лісом і пасовищем, за полювання і рибальство, за користування млином.

Низький рівень культури землеробства спричиняв часті неврожаї та голодування, особливо у 1828, 1844-1847 pp. Тривалість життя галичанина обмежувалася 30-40 роками. Селян продовжували називати хлопами і бидлом. За будь-яку провину накладалися жорстокі покарання.

Поневолені українські селяни-кріпаки Буковини, як і галичани, несли тягар панщини й численні додаткові побори. Вільне населення також було задавлене поборами, що досягали двох третин прибутку, Великі податки й недоїмки стягалися під страхом екзекуцій з допомогою війська.

Відчутним посиленням гніту стало переселення до Буковини німців, які захопили значні земельні володіння, посиливши і так великий земельний голод. Задавленими були й ремісники, головним чином євреї, які мешкали в основному в Чернівцях, з їхнім 20-тисячним населенням.

Ще більшим утискам піддавалося українське (або по-місцевому русинське) 300-тисячне населення підкореного Угорщині Закарпаття, яке залишалося сировинним додатком Австрійської монархії. Основну масу жителів краю складали селяни-кріпаки, які відробляли панщину землевласникам, переважно угорцям і німцям. Вільне населення міст і містечок було незначним і, в основному, єврейським. Навіть у найбільшому місті Ужгороді воно складало лише 7 тисяч чоловік. Разом з ростом експлуатації йшов і процес мадяризації українського населення, особливо посилившись у 40-х pp.

Незначний, але впливовий прошарок західноукраїнського населення складало греко-католицьке духовенство. Через відсутність власної української еліти, яка полонізувалася, священики у Західній Україні зайняли становище провідної верстви, позаяк мали доступ до освіти. Хоча їхнє матеріальне становище і наближалося до життя селян.

Серед колоніально-кріпосницької пітьми й асиміляції у 30-х pp. на Західній Україні пролунав слабкий голос передової української інтелігенції, котра лишилася вірною рідному слову і культурі. На чолі цих людей стали семінаристи Львівської духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, які у 1830 р. організували гурток «Руська трійця».

Свою діяльність вони спрямували на вивчення рідної історії, мови, побуту, звичаїв свого народу, запису його пісень. Зібраний матеріал увійшов до двох рукописних збірок - «Син Русі» (1833) та «Зоря» (1834), що поширювалися серед членів гуртка та їхніх знайомих. Переборюючи цісарську цензуру, заборони і репресії, з великими зусиллями «Руській трійці» вдалось у 1837 р. надрукувати в Будапешті українською мовою альманах «Русалка Дністрова». До нього ввійшли народні пісні (українські та сербські), а також власні твори Шашкевича, Головацького і Вагилевича. У них, на прикладах героїчного минулого слов'янських народів, «Руська трійця» закликала українців до боротьби з іноземними поневолювачами. Але уряд канцлера Меттерніха, дізнавшись про вихід збірки, конфіскував у Львові майже весь її тираж і посилив цензурні заборони щодо українських видань.

Діяльність «Руської трійці» відобразила розвиток національної свідомості у Західній Україні, процес формування єдиної української нації.

У першій половині XIX ст. боротьба селян західноукраїнських земель набирала щодалі гострішого характеру. Росла кількість скарг, втеч кріпаків від своїх поміщиків, що супроводилися підпалами маєтків, у Східній Галичині відродилися бойові традиції опришків. У 1819 р. відбулося селянське повстання в селі Волі Якубовій, у 1824 р. - на Сокильщині, а в 1832 р. - у Нагуєвичах: На Гуцульщині діяв великий загін опришків, очолюваний Мироном Штолою. Виступи селян не припинялися в усьому краї. Але особливої гостроти набрали у 1838 р. виступи селян 29 сіл Чортківщини проти панщини.

Слідом за українцями Галичини проти кріпосницького й національного гніту виступали, починаючи з 1843 p., і трудящіБуковини. Рух очолив славний син українського народу Лук'ян Кобилиця (1812-1851). Син кріпака з села Путиль (нині Чернівецька область) Лук'ян, завдяки природному таланту ватажка й організаторським здібностям, швидко здобув визнання та повагу селян. У 1839 р. вони послали його із скаргою на поміщиків до Відня. Але уряд став на захист інтересів землевласників, а не селян.

Повернувшись додому, Лук'ян Кобилиця організував великий загін озброєних селян і вирішив здобути жадану правду і волю. По всій Русько-Комполунській окрузі, де діяв загін Кобилиці, селяни відмовлялися від панщини, оголошували своєю власністю землю, ліси, пасовища, утворювали самоврядування, виганяючи панів і цісарську адміністрацію. У 1844 р. австрійський уряд кинув проти селян полк солдатів, якому вдалося схопити ватажків і придушити повстання. Лук'ян Кобилиця з товаришами потрапив на 4 роки до в'язниці, а понад 200 учасників руху покарали киями.

У лютому 1848 р. в країнах Західної Європи - Франції, Італії, Німеччині - розпочалися революції, названі сучасниками «весною народів». У березні революція спалахнула і в; Австрійській імперії. Під натиском повсталого народу імператор Фердинанд проголосив конституцію, дозволив організувати національну гвардію. 17 квітня він змушений був підписати акт про ліквідацію панщини в Галичині. Проте, обезземеленому селянству це не принесло полегшення. Селянські зворушення проходили у Галичині, на Закарпатті й особливо на Буковині, де знову розгорнув діяльність Лук'ян Кобилиця.

Вийшовши у 1848 р. з в'язниці, він одразу ж поринув у вир визвольної боротьби. Селяни Буковини обрали його депутатом до австрійського парламенту (рейхстагу). Побачивши, що депутати тільки засідають та говорять, не приймаючи конкретних рішень, Кобилиця у своїй окрузі утворив кінний повстанський загін і поставив за мету визволити Буковину з-під іноземного ярма.

Протягом 1848-1850 pp. повстанці, діючи хоробро і мужньо, влаштовували напади на регулярні війська, громили за наказом Лук'яна ненависні гнізда землевласників, захоплювали і розподіляли поміщицькі землі, обирали своє управління. Парламент позбавив Кобилицю депутатських повноважень і почав полювання за народним месником. У 1850 р. урядові вдалося його заарештувати. Після жорстоких тортур Лук'яна Кобилицю відправили на заслання, де він у 1851 p. i помер. Тільки з його смертю селянський рух на Буковині почав затухати.

Усвідомити, що для успішної боротьби проти національного гнобленнянеобхідна політична організація, спромоглися лише представники наці-опальної інтелігенції. Українське духовенство, вчителі, лікарі та передові Промисловці утворили 2 травня 1848 р. у Львові «Головну Руську Раду» - першу політичну українську організацію на чолі з уніатським єпископом Григорієм Яхимовичем. Вона мала у своєму складі 66 чоловік і місцеві окружні філії. У подіях 1848 р. «Головна Руська Рада» виступала від імені українського народу і відіграла позитивну роль у боротьбі за національне визволення населення Галичини. «Рада» ставила перед урядом вимогу поділу Галичини на дві частини - західну (польську) і східну (українську), із своїм управлінням у кожній і з дозволом українцям займати вищі державні посади в останній. «Рада» вимагала, щоб у Східній Галичині навчання в школах велося рідною мовою і щоб нею друкувалися урядові постанови. Пропонувалося урівняти в правах уніатське духовенство з католицьким.

«Головна Руська Рада» скликала у Львові з'їзд представників науки і літератури Західної України («Собор руських вчених»), організувала товариство для видання і поширення серед народу книг українською мовою «Руську матицю», видавала першу українську газету «Зоря Галицька», відкрила у Львові Народний дім, де містилися музей, бібліотека, клуб.

Проте, вимагаючи культурно-національних прав для українців, «Рада» підтримувала Австрійську монархію у боротьбі з революцією. У своїх відозвах до українського населення «Рада» оголосила ворогами «руського діла» тих селян, котрі повели боротьбу з поміщиками за ліси, пасовища і землі. Вона закликала: «Нехай вистерігається кожен селянин пориватись на власність давніх поміщиків».

Щоб паралізувати діяльність «Ради», купка полонізованих українських магнатів і полонофільської інтелігенції організували тоді ж у Львові власну спілку «Руський собор». Зі сторінок своєї газети «Дневник руський», друкованої латинським шрифтом, до редагування якої вдалося залучити Івана Вагилевича, ця пропольська організація всіляко намагалася підпорядкувати інтереси українського населення Галичини польським панам. Члени «Руського собору» заперечували навіть належність галичан до українського народу, вважаючи їх східно-польською етнічною групою.

На осінь-зиму 1848 р. припадає кульмінація розвитку революції в Австрійській імперії. He припинявся визвольний pуx i в Галичині. Особливо драматичні події відбулися в цей час у Львові.

Коли командуючий австрійськими військами генерал Гаммерштейн зробив спробу роззброїти національну гвардію та «академічнийлегіон» студентів, у місті стихійно почалося повстання.

Пізно ввечері 1 листопада 1848 р. у місті почулася стрілянина. To урядові війська відкрили вогонь по беззбройних жителях. Тоді на вулиці вийшли українські, польські, єврейські робітники, студенти, ремісники. Протягом ночі на різних вулицях Львова виросли барикади, центр міста опинився в руках повсталих, котрі спішно озброювалися рушницями, сокирами, косами.

Вранці 2 листопада війська Гаммерштейна, які відійшли до Високого Замку, почали артилерійський обстріл Львова. У місті виникли пожежі. Згоріли ратуша, приміщення університету, бібліотеки, 15 приватних будинків. Було вбито і поранено 130 чоловік.

Повстанці трималися героїчно. Але сили були на боці ворога, і робітники здалися. У місті оголосили військовий стан, почав працювати військово-польовий суд. Були закриті газети, заборонені всі політичні організації, роззброєно і розпущено національну гвардію та «академічний легіон».

Львівське збройне повстання було стихійним виступом демократичних сил міста. Головною причиною його швидкої поразки стало те, що ні «Головна Руська Рада», ні «Руський собор» не підтримали повсталих, а навпаки, поставилися до них вороже.

Навіть такі організації, що не підтримували ні селянського, ні будь-якого іншого народного руху, після придушення революції 1848 р. були ліквідовані: «Руський собор» у 1848 p., а «Головна Руська Рада» - у 1851 р.