Західноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії у другій половині XIX ст.

Зміст:
1. Створення Австро-Угорської імперії. Політичні реформи в імперії та зміни адміністративно-територіального устрою західноукраїнських земель.
2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.
3. Проблема аграрного перенаселення і початок масової трудової еміграції західних українців.
4. Український національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIX ст.
4.1. Наслідки конституційних реформ в Австрійській імперії.
4.2. Москвофільство (русофільство).
4.3. Народовці.
4.4. «Просвіта».
4.5. Радикали.

1.Створення Австро-Угорської імперії. Політичні реформи в імперії та зміни адміністративно-територіального устрою західноукраїнських земель. 8 лютого 1867 p. у результаті переговорів австрійського уряду з лідерами угорських політичних партій була створена Австро-Угорська імперія. 21 грудня 1867 р. імператор Франц Йосиф I затвердив австро-угорську угоду і конституцію. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина здобула політичну й адміністративну автономію, вона мала власний уряд і парламент - сейм.

Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель, що входили до складу імперії. Хоча Галичиною керував австрійський намісник із числа польських магнатів, край здобув обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Перевагу в ньому здобули польські поміщики і підприємці, але виборче право (право обирати і бути обраним в Галицький сейм) мали й українці, зокрема селяни. Імперський уряд відмовився задовольнити давню українську вимогу - розділити Галичину на дві адміністративні одиниці - українську (Східна Галичина) і польську (Західна Галичина). Як і до 1867 р. існувало «Королівство Галичини і Лодомерії».

Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці.

Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у другій половині XIX cm. Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х pp., у останній третинні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Європи з численними феодальними пережитками.

Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку.

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.

Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.

Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.

Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

3. Проблема аграрного перенаселення і початок масової трудовоїеміграції західних українців. На кінець XIX ст. у сільському і лісовому господарстві Західної України було зайнято 75% всього населення. Активна диференціація селянства призвела до того, що на зламі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби було характернезбільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючимзменшенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях і почалася масова трудова еміграція західних українців. Основними причинами масової трудової еміграції стали:

- зубожіння більшості селян, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті;

- малі заробітки або повна відсутність їх;

- страх ще не розорених селян перед майбутніми злиднями;

- тягар національного гноблення і політичного безправ'я. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон - до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття - 170тис. У подальшому цей процес мав тенденцію до зростання.

Цього часу також мала місце і тимчасова (сезонна) заробіткова еміграція із Західної України до Угорщини, Румунії, Австрії, Німеччини, Франції, Росії. Але в цілому трудова еміграція західних українців (всього до Першої світової війни за кордон виїхало понад 1 млн осіб) лише частково розв'язувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувало ситуацію на селі.

4. Український національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIXст.

4.1. Наслідки конституційних реформ в Австрійській імперії. У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи створили міцний фундамент для активізації національного і громадсько-політичного життя всіх народів імперії, і зокрема українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювалися на співносіїв влади, громадян. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність - першу необхідну підставу національного відродження.

У 60-ті pp. XIX ст. внаслідок фактичної заборони української мови в Російській імперії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Але галицьке українство розкололося на москвофілів і народовців, які суперничали між собою.

4.2. Москвофільство (русофільство). Засновниками і лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжено складними умовами національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися, з одного боку, опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з другого - зневіра в можливість української нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі.

Передумовамивиникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності; багатовікове іноземне поневолення; роздробленість і відособленість окремих земель; денаціоналізація освіченої еліти; низький рівень національної свідомості мас.

Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно стало набирати політичногозабарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування українців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

4.3. Народовці. Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х pp. XIX ст. і виникли народовці, які орієнтувалися на український народ і виступали за впровадження української мови та літератури в усі сфери життя.

Рух народовців виник на основі ідей національного відродження, сформульованих «Руською Трійцею» і Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Народовці відстоювали права українського народу на державне життя.

Лідерами народовців були Василь Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативи в 1864 р. у Львові було засновано перший український театр, у 1861 р. - культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1861 p.- «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови і літератури мало створення в 1873 p. у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879р.до Галицького сейму, коли українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести трьох своїх представників.

У 1890 р. Ю. Романчик, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництвом В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, що здобула назву «Нової ери». Угода передбачала поступки австрійського уряду українцям, визнання прав галицьких українців як окремого народу. Передбачалося надання українцям певної кількості місць у парламенті та Галицькому сеймі, відкриття гімназій у відповідь на лояльність українців до австрійської влади. Але вже у 1894 р. невдоволені діями одна одної сторони відмовилися від «новоерівської ПОЛІТИКИ».

У 1890 р. значна частина народовців об'єдналася в Русько-Українську радикальну партію, яка різко засудила політику «Нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. У 1899 р. основна частина народовців з частиною радикалів утворили Українську національно-демократичну партію.

4.4. «Просвіта». «Просвіта» - українсько-культурне товариство, засноване у Львові 8 грудня 1868 р. групою народовців. Це був перший осередок «Просвіти» в українських землях. Товариство «Просвіта» в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній царською владою, - з одного боку, і москвофільській - з другого.

Головним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному й економічному напрямках. На початку 90-х pp. XIX ст. «Просвіта» почала відкривати власні читальні. Діяльність філій координувало головне відділення у Львові. Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети і журнали, літературно-наукові альманахи. Через друковані видання, читальні, широку мережу гуртків «Просвіта» несла в народні маси культуру, знання і національну свідомість і була важливим чинником консолідації галицьких українців.

4.5. Радикали. У середині 70-х pp. в Галичині з'являється молода інтелігенція, яка стала критично оцінювати діяльність як москвофілів, так і народовців, і прагнула надати українському рухові більш революційного характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді українську політичні діячі I. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші звертаються до соціалізму. Так в українському русі виникла так звана радикальна теча.

Радикали критикували існуючий лад, москвофілів і народовців, прагнули захищати інтереси селян і робітників у конкретних справах. Вони вступали за національне і соціальне визволення українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдину державу.

Радикали активізували діяльність усіх українських патріотів Галичини. Вони дійшли до усвідомлення необхідності об'єднання свої зусиль у рамках єдиної організації. Такою організацією стала Народна рада, створена народовцями у 1885 р. Ця організація ставила перед собою завдання продовжити справу Головної Руської ради 1848 р. Народна рада стала прообразом політичної партії. У 1890 р. у Львові радикали створили Русько-Українську радикальну партію - першу українську політичну партію.